Морально-етичні аспекти у фтизіатрії

На відміну від інших наук медицина безпосередньо ґрунтується на гуманістичних засадах. Адже лікар опікується здоров’ям людини, від його рішень часто залежить людське життя. Таким чином визначаються моральні якості лікаря. Без гуманізму медицина втрачає право на існування, тому що основна її мета – повага і любов до людей. Це бодай чи не єдина професія, яку не можна любити, не люблячи людину.

Людина – найвища цінність у світі. Тому гуманізм у медицині складає її етичне підґрунтя і є розвитком особистості лікаря.
Етикою називається наука, яка займається визначенням моральної цінності людських прагнень і вчинків. Вчинки, які мають позитивну моральну цінність, називають етичними (моральними, гідними), а вчинки, позбавлені цієї цінності, – неетичними (аморальними, негідними). Етика – наука про мораль.
Мораль – одна із форм суспільної свідомості. У більшості випадків вона визначає моральні вчинки та поведінку особистості. Дотримання моральних норм забезпечується громадським впливом, традиціями і насамперед особистим переконанням.
Лікарська етика як частина загальної етики розглядає питання моральності лікаря, включаючи сукупність норм його поведінки та моралі, відчуття професійного обов’язку і честі, сумління та гідності.
Лікарська етика стосується і певних норм поведінки лікаря у побуті, його культури, людяності, фізичної та моральної охайності.
У цілому можна сказати, що етика – це зовнішній прояв внутрішнього стану людини.
Медична етика розглядає сукупність моральних факторів, якими керуються медичні працівники в усіх сферах своєї діяльності, що спрямована на задоволення потреб суспільства і людини, щоб зберегти та зміцнити здоров’я.
Професійна мораль лікаря підпорядкована меті охорони здоров’я та життя людини. Звідси і відомий етичний принцип non nocere – «не зашкодь». Лікарська етика вимагає бачити в пацієнті перш за все людину.
Своє практичне вираження етика медичного працівника знаходить в конкретних моральних принципах, що визначають його ставлення до пацієнта в процесі спілкування з ним, його родичами тощо. Весь цей моральний комплекс прийнято позначати терміном «деонтологія», (від грецького deon – «обов’язкове» і logos – «наука, навчання») – вчення про обов’язок, про обов’язкове. Лікарська деонтологія – це вчення про обов’язки лікаря, сукупність етичних норм, які необхідні йому для виконання професійних обов’язків.
Принципи і вимоги деонтології розповсюджуються на роботу всього медичного персоналу, тому для медицини існує більш широке поняття «медична деонтологія», тобто практичне втілення морально-етичних принципів у діяльності лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу, що мають бути спрямовані на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування пацієнтів.
Оскільки лікар є центральною фігурою лікувального закладу, лікарська деонтологія відображає в узагальненому вигляді медичну деонтологію в цілому, тому що поведінка та дії середнього й молодшого медичного персоналу значною мірою визначаються особистістю лікаря.
При найпедантичнішому виконанні лікарем своїх обов’язків без належної роботи середнього й молодшого медичного ланцюгів лікування хворого не може відбуватися позитивно. Лікар при сучасному навантаженні може приділити кожному хворому (включаючи час на обдумування плану лікування призначень, виконання лікувальних маніпуляцій) 20-30 хвилин. Решту часу пацієнт перебуває під наглядом середнього й молодшого персоналу, який лікує хворого не лише вдень, а й уночі. Тому стосунки з сестрами і санітарами лікар повинен будувати на розумінні значення їх внеску в лікувальний процес та повазі до їхньої праці.
Ефективність праці медичного колективу багато в чому залежить від психологічного клімату та колегіальності.
До сфери лікарської деонтології належать питання, пов’язані з лікувальною тактикою, взаємовідносинами лікаря і хворого, з поняттям про лікарську таємницю, колегіальністю лікарів тощо.

А.П. Чехов писав: «Профессия врача – это подвиг, она требует самоотречения, чистоты души и чистоты помыслов. Надо быть ясным умственно, чистым нравственно и опрятным физически».

На сьогодні найновіші досягнення медичної науки і техніки змушують дещо по-іншому розглядати традиційні норми медичної деонтології. Старий ланцюжок «лікар-пацієнт» замінюється новим «лікар-прилад-пацієнт», а потреба самого пацієнта у чуйному та уважному ставленні лікаря, у його доброму слові, що вселяє надію, не зменшилась, – про це лікар повинен завжди пам’ятати. Технологічний прогрес у медицині не повинен відсувати на другий план особистість пацієнта. Медицина була і завжди буде медициною особистості, медициною для людини з її складним світоглядом. 
Певні зміни деонтологічного характеру несе в собі спеціалізація сучасної медицини. При наявності багатьох вузьких спеціальностей відповідальність за хворого лягає на багатьох спеціалістів, які його досліджують і лікують. Процес спеціалізації в медицині при все більш зростаючому рівні сучасних технологій може викликати у частини лікарів недооцінку питань психотерапії.
Особистість лікаря повинна відповідати не лише професійним, а й психологічним вимогам своєї професії. Давньоіндійська мудрість вчить: «Можна боятися батька, матір, друзів, вчителів, але не треба відчувати остраху перед лікарем, оскільки він для хворого і батько, і мати, і друг, і наставник». А бути таким лікарем нелегко. Для цього потрібно перш за все виробити в собі відчуття лікарського такту. Маючи його, лікар легко може встановити з хворим контакт. Без цього, як відомо, не буде довіри, а без довіри – ефективного лікування. Тому слід зауважити, що професійна сила лікаря полягає не тільки в глибині його ерудиції, а й у доброті серця. Не можна виховувати в собі відчуття лікарського такту без любові до хворого, незважаючи на те що це, по суті, чужа людина. Справжній лікар відчуває потребу робити людям добро і знаходить у цьому своє особисте щастя.
Найбільший вплив на психічний стан людини чинить слово. Воно лікує, коли несе в собі позитивну інформацію, підбадьорює, заспокоює, відкриває нову перспективу на майбутнє.
Призначаючи лікування, не можна висловлювати в присутності хворого будь-які сумніви або невпевненість. Вирази «спробуйте ці ліки» або «спробуємо ще одні ліки» одразу викликає негативне ставлення хворого до лікування. Складається враження, що лікар не знає, як його лікувати, тому хворий починає сумніватися у професійності лікаря. Довіра – один із наріжних каменів медицини. Хворий активно лікується лише у того спеціаліста, якому довіряє. Контакт лікаря з хворим – це вже лікувальний процес. В.М. Бехтєрев наголошував: «Якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше – це не лікар».
Лікар, який не має довіри хворого, не прагне до полегшення його моральних страждань, лікувати не може. Щоб завоювати довіру хворих, придбати авторитет, треба стати добрим лікарем, а щоб стати ним, треба прагнути не лише до збільшення професійних знань, а й до самовдосконалення душевних якостей (постійної відкритої доброти, любові до людей). Це повинно стати звичкою, другою натурою.
Лікар має зробити все від нього залежне, щоб сподобатися хворому. Це значною мірою визначить його довіру. Хворі, які люблять свого лікаря і вірять в нього, швидше виліковуються.
Слова лікаря, його жести повинні бути достатньо переконливі. Коли Тарас Григорович Шевченко був хворим, він писав: «Хоча лікар і каже, що справи непогані, однак так киває головою, що дивитися на нього сумно».
Актуальна проблема деонтології – ятрогенія. Нерідко бувають випадки, коли лікарське слово негативно впливає на хворого, таке явище отримало назву ятрогенна дія (від грецьк. jatros – «лікар» і gennao – «виробляю»). Причини ятрогенних захворювань різноманітні: необережні зауваження лікаря, обізнаність хворого про результати лабораторних досліджень тощо.
Негативно діють на психіку хворого вислови типу: «У вас поганий аналіз крові», «У вас погана сеча», «У вас помітні зміни на електрокардіограмі», «У вас великі зміни на рентгенограмі» тощо. Ще негативніший вплив має повідомлення про невиліковну хворобу.

Щоб запобігти ятрогенного впливу на хворого, лікарі повинні чітко знати основні положення медичної деонтології.

• Лікар повинен бути уважним, стриманим і доброзичливим.
• Чинити лікувальний вплив на хворого.
• Поважати хворого, як людину, але бути принциповим і вимагати від нього поваги до себе, пунктуального виконання призначень. Бути чесною людиною у своїй роботі, завжди мати мужність визнавати свої помилки та повідомляти про них.

Актуальною проблемою сучасної деонтології є відмова деяких хворих від лікування. Багато хворих з хронічними захворюваннями знають про можливі ускладнення від того чи іншого препарату, тому намагаються ухилятися від призначеної терапії. Різноманітні фобії, пов’язані зі страхом побічної дії препарату, алергії тощо призводять до того, що хворі не виконують призначений лікарем режим лікування, не вживають потрібні ліки або вживають нерегулярно, в інших дозах, а в результаті – розвиток стійкості мікроорганізмів до ліків, зниження ефективності лікування.
Призначаючи те чи інше лікування, лікар повинен спостерігати за його виконанням, а для цього потрібно аргументовано пояснити хворому (родичам) особливості захворювання, його прогресування, характер лікування та його доцільність.
А чи можна лікувати хворого без його дозволу? У принципі ні, оскільки здоров’я та життя людини – це її надбання, і вона має право розпоряджатися ними за власним розсудом. Але хвора людина не має права шкодити здоров’ю і життю оточуючих, вона не завжди може реально оцінити небезпеку, що їй загрожує.
Тому при захворюваннях, небезпечних для оточуючих (венеричні хвороби, відкриті форми туберкульозу, СНІД), хворі підлягають лікуванню в обов’язковому порядку, а за необхідністю примусово.
Лікар повинен оволодіти мистецтвом переконання. Вираз «Хворий не дотримується режиму» недоцільний, більш доречне формулювання «Хворого не змогли переконати».
Незважаючи на значні успіхи, досягнуті в боротьбі з туберкульозом, морально-етичні проблеми у фтизіатрії, на жаль, не посіли належного місця в науці і практиці.
Частина хворих, схильних до фтизіофобії, при виявленні специфічного легеневого захворювання швидко звертається до лікаря. Інші ж, неуважні до свого здоров’я, або ті, що лякаються діагнозу туберкульозу, його розголосу, думки оточуючих і родичів, при відсутності відчуття захворювання уникають своєчасного звернення до спеціалізованих установ – туберкульозних диспансерів. 
Особливості психічного стану хворих на туберкульоз зумовлені також своєрідністю побуту, багатодітністю, усталеними традиціями, умовами проживання, характерними для деяких регіонів, особливо сільських. У зв’язку з цим фтизіатрові доводиться проводити наполегливу роботу, доводити необхідність обстеження й лікування, визначати, до якої групи психологічної реакції належить хворий і провести з ним відповідну психотерапевтичну підготовку.
Вже в перший період туберкульозної інфекції у багатьох хворих виникає типова картина розладів вегетативної нервової системи. Для таких хворих характерні підвищені рефлекси, розлитий яскраво виражений дермографізм, блискучі очі з розширеними зіницями та інші вегетативні симптоми і синдроми. Водночас можна виявити і зміни особистості. Вони проявляються гарячковістю, хоча частіше спостерігається ейфорія. Деякі хворі стають балакучими, гіперактивними, інколи при цьому розвивається гіперсексуальність.
Для хворих на туберкульоз характерні як агнозичні (від грецьк. gnosis – «пізнання, знання»; агнозія – порушення процесів пізнання предметів, явищ унаслідок ураження кори головного мозку) ставлення до свого захворювання, так і гіпергнозичні з розвитком реактивного депресивного стану. При розвитку агнозії хворі часто уникають лікування, відмовляються від нього або переривають його.
Зважаючи на те що захворювання на туберкульоз є значною подією в житті людини, це спричиняє велику кількість відчуттів, емоційних, психологічних і невротичних порушень. Туберкульоз прямо чи опосередковано впливає на особистість, змінює її, може призвести до переоцінки системи цінностей, до виникнення нових мотивів діяльності.
При діагностуванні у хворого може бути різна реакція, що залежить від самої хвороби (одна реакція на грип, а цілком інша – на туберкульоз чи рак); від особистості хворого (неоднаково переживають свою хворобу особи спокійні, врівноважені, мужні та тривожні, балувані, а також ті, що страждають на невроз); від життєвої ситуації, за якої людина захворює. Одна справа, коли захворює єдиний працездатний член родини, що годує сім’ю, інша – член родини, за яким забезпечений догляд; по-різному хворий сприймає хворобу, що розвивається поступово і виникає раптово.
При виявленні туберкульозу у того, хто захворів, може розвинутися реактивний субдепресивний стан. При вивченні психологічних особливостей хворих на туберкульоз виявляється неадекватне ставлення до свого захворювання і негативне ставлення до лікування.
Вважається, що психотерапія у хворих на туберкульоз хоч і не має радикального значення порівняно з антимікобактеріальною терапією, проте психотерапію треба застосовувати у цих пацієнтів. Оскільки при агнозії хворі часто уникають лікування (відмовляються від нього або переривають його), то психологічна й психотерапевтична корекція повинна спрямовуватися на спонукання до лікування.
У хворих на туберкульоз краще застосовувати глибоку роз’яснювальну розсудливо-критичну, емоційно-позитивну тонізуючу, тренувально-вольову і сугестивну психотерапію. Поряд з нею рекомендують застосовувати гіпнотичну сугестивну психотерапію, навчати всіх способів самонавіювання.
Період перебування хворого на туберкульоз у стаціонарі характерний численними впливами на його психіку нової інформації про захворювання, від спільного перебування в палаті з хворими, що виділяють мікобактерії (особливо резистентні), методами обстеження й лікування. Сучасна уточнена діагностика й деякі методи лікування бронхолегеневих захворювань пов’язані із застосуванням складної апаратури і супроводжуються певними переживаннями, а іноді вираженим страхом. Психологія хворого на туберкульоз не завжди готова сприйняти різноманітні призначення лікаря, пацієнти із хвилюванням очікують результатів обстеження, створюється складна деонтологічна ситуація, перед лікарем виникають певні психологічні труднощі. При цьому повинні враховуватися індивідуальні особливості хворого, оточення тощо. Велика наполегливість, взаєморозуміння й позитивне налаштування потрібні при проведенні тривалого, багатомісячного консервативного лікування, одноразового прийому великої кількості протитуберкульозних препаратів, а при наявності показань – оперативного втручання. Правильна психологічна обстановка навколо хворого на туберкульоз є запорукою успішної діагностики й лікування.
Туберкульоз за природою своєю майже завжди викликає у пацієнтів, крім фізичного дискомфорту, складну сукупність переживань. Встановлення специфічного ураження легень або інших органів нерідко викликає у хворого страх і депресію, що пов’язані в основному зі сформованими здавна упередженнями про туберкульоз як особливо заразне й невиліковне захворювання.
Незважаючи на численні повідомлення про те, що при своєчасному виявленні й госпіталізації туберкульоз легенів повністю виліковується, дотепер існує серед населення острах заразитися, а у тих, хто захворів, – страх, важка емоційна травма.
Кожна медична спеціальність має свої особливості у професіях хірурга, терапевта, психіатра тощо. Лікаря-фтизіатра, крім професійного обов’язку, відрізняє самовідданість, що нерідко супроводжується величезним фізичним та емоційним навантаженням, важкими переживаннями. Достатня наукова й практична підготовка, досвід, професійний оптимізм, віра в досягнення медицини допомагають урятувати життя хворих навіть із занедбаними розповсюдженими формами туберкульозу.
Професійний обов’язок і відданість не зупиняють фтизіатрів перед острахом заразитися, занести інфекцію у свій дім. По декілька годин не відходять вони від важких хворих із профузними легеневими кровотечами, спонтанним пневмотораксом, асфіксією при стенозі гортані в результаті розповсюдженого специфічного ураження.
У фтизіатричній практиці з диференційно-діагностичною й лікувальною метою нерідко доводиться звертатися до складних інструментальних методів. Так, перед бронхоскопією, плевральною пункцією, спинномозковою пункцією та іншими маніпуляціями особливо виражене почуття страху й тривожного очікування. Емоційна напруга досягає іноді кульмінації. І від поведінки лікаря, його вміння увійти в контакт із таким пацієнтом багато в чому залежить успіх маніпуляції. 
Встановлення діагнозу викликає у хворого страх, навіть відчай, глибоко вражає його. При оголошенні інформації щодо захворювання, яке важко лікується, зокрема туберкульозу, важлива «словесна асептика». Лікар повинен продумати обсяг інформації, яку він зможе донести хворому, передбачити можливі «важкі» запитання. При такому захворюванні, як туберкульоз, де потрібна допомога хворого і самоконтроль, необхідно повідомити діагноз, забезпечити пам’ятками про захворювання, навчити хворого правилам гігієни. Під час розмови з родичами необхідно сповістити, що туберкульоз – це інфекційне захворювання, але при правильному лікуванні воно виліковне, а також навчити хворого і родичів санітарній грамотності, не викликаючи при цьому остраху до хворого на туберкульоз (фтизіофобію). Необхідно формувати щільний контакт, інтенсивну співпрацю хворого та родичів з лікарями. Проте часто доводиться зустрічатися і з іншими формами виявлення страху перед хворобою, а також і з повним її запереченням, яке у випадку доброго загального самопочуття й відсутності виражених симптомів хвороби може проявлятися у повному нехтуванні захворювання: хворий навмисне не хоче брати до уваги сам факт наявності в нього туберкульозу, безтурботний у ставленні до захворювання, зовсім на нього не зважає. Така поведінка сприяє поширенню туберкульозної інфекції, а самому хворому загрожує погіршенням стану і навіть може призвести до летального кінця.
Деякі хворі з розповсюдженими формами туберкульозу завдяки безсимптомному перебігу почуваються здоровими, вважають обтяжливим перебування у спеціалізованому відділенні й наполягають на амбулаторному лікуванні, виписці додому, починають порушувати режим. Таких хворих доводиться відразу ж після з’ясовування діагнозу попереджати про можливі важкі наслідки при невиконанні приписів лікаря, знайти шляхи до налагодження належного контакту, вселити віру в оптимістичний фінал лікування.
Однак не слід залякувати хворого, розкривати все, чим хвороба може загрожувати. Більш правильною буде підтримка віри хворого в те, що йому можна допомогти.
На сьогодні, коли під впливом протитуберкульозних препаратів туберкульоз може бути виліковним, негативний вплив такої поведінки особливо значущий. Може виникнути так званий «парадоксальний стан», коли в результаті такої «негативної» поведінки хворого порушується контакт між ним та лікарем, і лікування стає просто неможливим. Часто це спостерігається у алкоголіків, наркоманів, які сприймають повідомлення про хворобу з байдужістю, зазвичай шукають порятунку в спиртних напоях, наркотиках, не лікуються, їхній стан продовжує погіршуватися. Зазвичай вони потрапляють до лікувальних установ уже з важкою формою туберкульозу. Легковажність, байдужість, заперечення як прагнення відмови прийняти до відома сам факт захворювання можуть проявитися у будь-якій фазі лікування туберкульозу, бо в результаті застосування сучасних засобів терапії хворі на період лікування добре почувають себе, пред’являючи відносно небагато скарг.
Відомо, що у хворих на туберкульоз у передморбідному періоді нерідко зустрічаються неврози, у ході ж захворювання ця невротизація посилюється. Останнє пов’язане з відривом від звичного середовища (оточення), з навантаженням, що виникло з необхідністю пристосування до нового середовища і т. ін. З іншого боку, хронічний характер самої хвороби, тривале лікування з усіма його наслідками означають таке психічне і фізичне навантаження, що оптимізує захисні сили організму та здібності особистості до пристосування ґрунтовним випробуванням.
Також слід підкреслити і центральне значення переживань страху й тривог, які можуть виражатися у відкритій або закритій формах, мати різноманітні прояви. Безпосередньо можна спостерігати занепокоєння, побоювання, сумніви і страхи, пов’язані з лікуванням і можливою небезпекою лікування. Наскільки б це не здавалося парадоксальним, хворі з активною формою туберкульозу часто бояться «заразитися» або «знову заразитися». Переживанням страху й тривоги надається особливе значення, оскільки вони базуються на механізмах депресії, частіше за все не знаходять виходу і проявляються в порушеннях поведінки (поведінкових реакцій): у відкритому протесті, недисциплінованості, необґрунтованому виході з лікувального закладу, нездатності відпочивати, часто в побічній реакції окремих медикаментів і непояснених «розладах травлення». Тому хворим на туберкульоз необхідна підвищена увага та турбота. Нахили та враження як передморбідні, так і набуті під час перебігу хвороби, хронічний характер захворювання, вплив різних соціальних факторів можуть формувати різноманітні типи психічної поведінки хворого.
Питання поводження з хворими на туберкульоз, проблеми організації всього комплексу лікувальної діяльності в лікарнях, санаторіях або диспансері мають свої особливості.
Лікар (медична сестра) супроводжує хворого протягом усього перебігу тривалого хронічного захворювання. 
Перший етап лікування хворого на туберкульоз полягає в тому, щоб завоювати його довіру, примусити повірити в можливість лікування, прийняти умови цього лікування, викликати бажання співпрацювати з лікарем, медичною сестрою.
Під час лікування найважливіше значення має точне та своєчасне вживання ліків, адже опозиція, яка виникає у випадку нерегулярного прийому або самовільного припинення вживання ліків, спричиняє розвиток стійких штамів мікобактерій або тяжкі рецидиви туберкульозу, більше того, внаслідок цього виліковна хвороба може стати смертельною.
Нелегке завдання допомогти хворому, який бореться з великою кількістю внутрішніх проблем, часто відчуває страх, занепокоєння, пристосовуючись до нового середовища. Парадоксальне ставлення хворого до свого стану і порушення, що виникли внаслідок цього, вимагають посиленої просвітницько-виховної роботи. На сьогодні медичний персонал шляхом індивідуальних занять з хворими робить усе заради того, щоб хворі перебували в туберкульозних лікарнях і санаторіях повний строк, необхідний для лікування, не виписувались раніше через дисциплінарні причини.
Ведення хворих залежно від їхньої особистості та обставин по суті означає ретельний індивідуальний підхід, індивідуальні заняття з хворими, що переслідують мету психічного впливу, індивідуальні бесіди, під час яких стають зрозумілими, пояснюються приватні проблеми, які виникли, скарги фізичного і психічного характеру.
Складним питанням деонтології є поведінка лікаря біля ліжка хворого з хронічною формою туберкульозу в стадії декомпенсації. Постає питання, чи інформувати родичів та хворого про можливий летальний кінець. Хворого інформувати не бажано, щоб не втрачалась надія. У відповідь на наполегливі запитання пацієнта та родичів краще відповісти, що стан важкий, але вживаються всі можливі заходи для його покращання.
Не повинно також виникати проблем у лікарів при наданні допомоги хворим на туберкульоз, що знаходяться в слідчих ізоляторах і в’язницях. При вирішенні цього питання не можна керуватися ідеєю помсти, що несумісна з лікарською місією. Міру покарання злочинця визначає суд, а лікар не може його засуджувати та бути упередженим. Лікувати такого хворого необхідно за всіма правилами.
Взаємини між лікарем і людьми похилого віку, хворими на туберкульоз, мають певні особливості. Перш за все це має бути шанобливе ставлення, турбота про їхні побутові умови, з’ясування звичок хворого, уточнення умов проживання в палаті. Неприпустимо вживати такі слова, як «дідусь», «бабуся», звертання на «ти». Ні в якому разі не слід докоряти хворому хронічною формою туберкульозу, не слід говорити йому, що вилікувати його неможливо через характерні зміни в легенях або вік. Неповажне ставлення до оздоровлення людей середнього і похилого віку – типовий прояв безкультурності та відсталості мислення, поганої медичної підготовки.
Повідомляючи родичів про смерть хворого, лікар і завідуючий відділенням повинні мати продуманий і обґрунтований медичний висновок. Повідомлення повинно бути гуманним, адже лікар звертається до людей, пригнічених горем. Важливо підкреслити при цьому неминучість фатального кінця і те, що родичам немає в чому собі докоряти, що для хворого робилося все, щоб урятувати його, проте прогресування туберкульозу виявилося вкрай важким.
Обов’язково повинна зберігатися послідовність (спадкоємність) у тактиці лікарів, які лікують хворого, і тих, які раніше надавали лікування. Неприпустиме заочне обговорення недоліків чи переваг лікарської компетенції тих чи інших лікарів. Потрібно найтісніше співпрацювати з іншими лікарями при наданні допомоги хворому. Лікар у будь-яку хвилину має бути готовим прийти на допомогу хворому і колезі. Неприпустиме також панібратське поводження досвідчених лікарів з молодими. Перший етап ведення хворого на туберкульоз у лікаря полягає в тому, щоб завоювати його довіру, допомогти повірити в можливість вилікування, прийняти умови певного лікування, викликати бажання співпрацювати з лікарем, медичною сестрою. Все це складає деонтологічні основи ведення хворих на туберкульоз.

Професія лікаря – одна з найважчих професій, що іноді вимагає відмови від цілої низки життєвих благ. Здоров’я – перша і найнеобхідніша умова благополуччя і всієї нашої діяльності. Чи потрібен який-небудь інший стимул, окрім розуміння, що ти повернув людині життя? Це розуміння зводить нанівець іноді несправедливе судження про лікаря, його безсонні ночі і хвилювання. Хай там що, але лікар отримує радість від повернутого людям здоров’я та життя.