Овксентий Богаевский: «Благодарю фельдшеров и сестер милосердия» (укр)

Народився Овксентій Богаєвський в убогій селянській родині в селі Устивиця, що під Миргородом на Полтавщині. У місцевого священика рано навчився грамоті. Його батько, Трохим Богаєвський, хоч і тяжко працював на землі, був грамотною людиною. Він добре розумів, що дітям треба будь-що вчитися, адже тільки це відкривало широку дорогу в ближні та далекі світи. Зрештою, усі четверо його синів-красенів здобули освіту, двоє стали лікарями.

Овксентій спочатку закінчив у Миргороді 3-класне училище, потім повітове, а згодом і Полтавську класичну гімназію. Великий вплив на нього в юнацькі роки справила постать вчителя і письменника-демократа Анатолія Свидницького, відомого нащадкам по роману-хроніці «Люборацькі», який по праву називали енциклопедією тогочасного життя.

1869 року Овксентій разом із другом дитинства Іваном Зубковським вступає на медичний факультет Київського університету.

Невдоволення царським режимом, події у Польщі, Росії, зростання самосвідомості мас, національно-патріотичні настрої студентства під впливом творів Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Чернишевського, інших російських революціонерів-демократів вкарбувались у свідомість молодих людей, які обрали за мету вірне служіння народові.

На О. Богаєвського очікувала блискуча кар’єра. Професори та ординатори високо цінували його намагання усього дійти особисто, зробити не гірше від вчителів. Більшість часу юнаки проводять у читальних залах, лабораторіях, кафедральних клініках. Вони свідомі свого покликання, а також того, що доведеться лікувати бідних і знедолених, які сподіватимуться лише на їхню допомогу.

До 1874 року, часу закінчення університету, Овксентій отримав не одне запрошення залишитися на певних кафедрах. Причому, ці запрошення надходили від поважних професорів.

На весь випуск О.Богаєвський один дістав дозвіл на проходження курсів удосконалення при Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії.

А вже звідти через рік, ставши повноправним лікарем, опинився на посаді дільничного лікаря в Комишні, що під Миргородом. Тут він один мав обслуговувати до 40 тисяч населення. Його територія, як жартували друзі, дорівнювала доброму німецькому герцогству.

Оскільки робота здебільшого була роз’їзною, його бричку в один і той же день могли бачити в селах, які знаходились одне від одного на відстані 20-30 кілометрів.

Доводиться дивуватись, як можна було боротися з інфекціями, організовувати бараки для хворих, лікувати, виконувати операції і водночас збирати і обробляти статистичний матеріал, аналізувати динаміку поширення того чи іншого захворювання, накопичувати інформацію про історію медицини в повіті, земстві.

Чітка громадянська позиція лікаря, вимоги до санітарного стану місць праці та побуту селян, мало кому подобалися. Його звинувачують у приналежності до таємних гуртків, наглядають за пересуванням, підслуховують розмови, анотують найбільш небезпечні для влади висловлювання.

Конфлікт з керівною верхівкою призвів до того, що, відпрацювавши термін, обов’язковий для випускників, через три роки вів покинув рідну Миргородщину і на деякий час переїжджає на Чернігівщину. Та знову потягнуло на рідну землю.

І ось він у Шишаках, знову на бричці, у дощ і завірюху об’їжджає свої неосяжні «володіння». Тут швидко завойовує авторитет, обирається гласним земства, стає керівником медичної секції, яка об’єднувала 10 лікарів Полтавщини. На цей час припадає початок його науково-літературної діяльності. Він друкується в журналах «Русская медицина», «Здоровье», «Земство», складає «Нарис діяльності Шишацької земської лікарні» за 5 років.

На цей раз Овксентію Богаєвському вдається привернути увагу можновладців до гострих проблем свого фаху. На підставі незаперечних даних, використовуючи всі можливості, які мав, за прикладом О. Герцена в «Колоколе», дзвонить в усі дзвони, показуючи дійсні причини поширення туберкульозу, холери, тифу, скарлатини, дифтерії, інших захворювань, у тому числі, венеричних.

На той час у зв’язку з бурхливим розвитком промисловості на півдні Росії, на Катеринославщині (Криворіжжя, Юзівка, Маріуполь), полтавська земля стає центром міграційних шляхів тисяч безземельних утікачів, які після скасування кріпосного права одержали те саме кріпацтво, безправне і злиденне існування. І ці люди, покинувши домівки, утворили рухливі маси, які несли з собою такі хвороби, про які тут давно забули, або й не знали зовсім.

Потрібні були ліки, дезінфекційні засоби, бараки, відповідний догляд за хворими, харчування. І вимоги Богаєвського поступово втілюються в життя.

Побачивши старання 35-річного лікаря, рівень його знань, високу працездатність, самовідданість, а, головне, що провінційні Шишаки для його розмаху замалі, земство переводить його керівником, а за посадою старшим лікарем Кременчуцької міської лікарні.

Нехай не думають читачі, що він прийняв великий і добре обладнаний заклад. Єдине, що тут було в позитиві, так це простір для новаторства, перспектива для розширення закладу, будівництва нових корпусів, обіцянка, що належне фінансування не забариться.

За встановленою традицією, старший лікар повинен був особисто очолювати хірургічну службу. Добре, що Богаєвський мав певний досвід, добре колись вчився, читав відповідну літературу, цікавився досвідом колег. Та для роботи в такому обсязі, що надавався у великому промисловому місті, ще не був готовий. Тому, користуючися з того, що дістав житло на території лікарні, буквально дні і ночі проводить в операційній, анатомці. Поглиблює знання з топографічної анатомії, оперативної хірургії, відточує техніку хірургічних втручань.

Окрема розмова про структурну перебудову лікарняного закладу, його переоснащення, придбання нового, у тому числі досконалого закордонного обладнання: революція торкнулася насамперед перев’язної, операційної та інших приміщень. Впроваджуються нововведення щодо виконання самих операцій, запобігання гнійних ускладнень, знеболювання.

Заслуговує на увагу «трактирна система продовольства», яка одночасно вирішила кілька проблем щодо поліпшення харчування хворих, яку б не завадило запровадити і в наш час.

Кременчуцька міська лікарня в 1883 році мала 8 корів, свій сад, город. Уся продукція йшла до столу хворих. Більш того, через великий наплив до лікарні людей із статками, обладнали в одному з приміщень пансіонат для заможних громадян першого та другого класу. Вони перебували в кращих побутових умовах, діставали більш калорійне харчування.

Особлива турбота Овксентія Трохимовича — персонал лікарні. Для подружніх пар будувалось житло, працівники мали низку пільг, одержували надбавки до зарплати. Безкоштовно видавалися лікарняні сукні, халати.

При лікарні було відкрито бібліотеку з книжками та періодикою, де для хворих організовували читання на релігійно-моральні теми.

Згодом ця провінційна лікарня стала відома мало не всій Європі. Сюди в повному складі приїздять делегати київського з’їзду лікарів, учасники Пироговського з’їзду. Постійні гості Кременчука — визначні діячі медицини як Росії, так і зарубіжжя. Вони хотіли не лише побачити лікаря та оновлену завдяки його старанням лікарню, а й вивчити багатий передовий на той час досвід, здобутий у лікувально-профілактичній роботі, організації хірургічної справи, а особливо у здійсненні операцій на оці, що висунуло Кременчук на роль провідного офтальмологічного центру.

О. Богаєвський не тільки приймав гостей, а й сам чимало поїздив по світу. Він вивчає організацію медико-санітарної служби в Москві, Санкт-Петербурзі, Берліні, Парижі, Відні, бере участь в з’їздах, конференціях, що проводяться в найкращих клініках світу. Він обирався членом кількох міжнародних лікарських об’єднань, був делегатом майже всіх Пироговських з’їздів. І після кожної його поїздки кременчуцька міська лікарня збагачувалася як не новим приладом, то сучасними методиками, літературою.

Знаючи кілька європейських мов, О. Богаєвський заохочував усіх працівників до читання зарубіжних медичних видань, що позначалося на їхньому професійному зростанні.

До того часу, як у 1913 році Богаєвський залишив роботу, майже всі його помічники були висунуті на відповідальні ділянки роботи в інші земства.

Окрема сторінка життя Овксентія Богаєвського — організація в Кременчуці при лікарні 4-річної жіночої фельдшерської школи на 160 осіб, яка готувала так званих повитух та фельдшериць для всієї губернії.

Частину місць займали учениці, які платили за навчання, але більшість складали стипендіатки з різних земств. Для малозабезпечених, що вчилися на «держзамовлення» і повинні були три роки відробити за направленням, встановлювалися стипендії в розмірах, достатніх для скромного існування. Вихідцям із бідних родин надавалася матеріальна допомога із спеціального благодійного фонду.

Уже з першого класу учениці залучалися до практичної роботи в лабораторіях, лікарських відділеннях, палатах для хворих.

Залишивши в 1913 році посади старшого лікаря Кременчуцької міської лікарні та директора школи, Овксентій Трохимович у 65-річному віці стає консультантом своєї та єврейської міської лікарні. До 5 грудня 1930 року, дня своєї смерті, не поривав зв’язок з медициною, лікарями, хворими.

На жаль, не збереглася могила цього видатного лікаря-новатора, вченого, полум’яного патріота України. Військові, які заволоділи в Кременчуці частиною території міського цвинтаря, зрівняли із землею могили, а плити використали на будівництво підвалів, зрештою завалених. Дехто в Кременчуці, Полтаві та Києві хотів стерти світлу пам’ять у серцях людей про Овксентія Трохимовича Богаєвського.

У тридцяті роки ця спроба не вдалася. Енкаведисти, як відомо, з мертвими не боролися. Спрацьовував девіз — немає людини, немає проблеми.

Та вже у 80-ті застійні роки комусь знову знадобилося звинувачувати відомого лікаря і вченого у приналежності до якихось гуртків, товариств. Йому приписували нібито зроблені ще у 20-х poках минулого століття нікому не відомі висловлювання націоналістичного плану, які диcкредитували радянську владу та її представників на місцях. Не подобалися комусь і слова вдячності, які Богаєвський висловлював на адресу співгромадян, які багато зробили для розбудови лікарні, придбання для неї устаткування та обладнання.

Але, дякуючи цим дійсно достойним людям, Овксентій Трохимович не забував висловлювати добрі слова й на адресу фельдшерів та сестер милосердя, з якими працював пліч-о-пліч. Він неодноразово підкреслював, що успіхи досягаються не однією людиною, а цілою сукупністю осіб.

На жаль, доводиться констатувати, що в тодішніх керівних органах КПРС Кременчука, Полтави й Києва не забарились із санкціями. Ось і відповідь на запитання, чому в окремих виданнях діяльність О. Т. Богаєвського висвітлена неповно.