Всесвітній конгрес, присвячений проблемі дисфункцій нижніх сечовивідних шляхів: наукові висновки та актуальні питання урології

22-23 вересня у Відні (Австрія) відбувся III Всесвітній конгрес з дисфункцій нижніх сечовивідних шляхів. Цей вузькопрофільний захід – одна з найважливіших для фахівців-урологів мультидисциплінарних освітньо-наукових подій, яка щороку збирає понад 500 спеціалістів з багатьох країн світу. Метою конгресу, за  задумом організаційного комітету, стало обговорення клінічних рішень та обмін практичним досвідом, насамперед з проблем, де відсутня достатня доказова база.

Все це пояснює надзвичайно насичену програму заходу, яка складалася з лекцій експертів, круглих столів, постерних презентацій, дискусій щодо наведених клінічних випадків тощо. У своїх доповідях провідні європейські вчені докладно висвітлювали найпоширеніші питання урологічної галузі, в т. ч. трансуретральної резекції простати (ТУРП) та її наслідків, стресового нетримання сечі, болю у сечовому міхурі, ніктурій, пролапсу органів тазу та поєднання урологічних і гінекологічних проблем. У даному огляді представлено деякі найбільш цікаві виступи.

Доктор медичних наук, професор Arndt van Ophoven (м. Бохум, Німеччина) свою доповідь присвятив темі болю у сечовому міхурі (СМ) у жінок. За визначенням Європейської асоціації урології синдром болю СМ (СБСМ) характеризується персистуючим або рецидивуючим болем у проекції міхура, що супроводжується посиленням болю при наповненні СМ та/або збільшеною частотою сечовипускання. Однак при наявності СБСМ відсутня доведена інфекція або інша явна локальна патологія. В Сполучених Штатах Америки випадки СБСМ (раніше – ​інтерстиційний цистит) фіксуються у 2,7-6,53% жінок (Berry et al., 2011). Серед чоловічої популяції синдром хронічного тазового болю є суттєво менш поширеним – ​1,8% (за даними Suskind et al., 2013). Епідеміологічні показники цієї хвороби значно коливаються залежно від критеріїв діа­гностики та методів визначення, застосованих у кожному окремому дослідженні, бо на даний момент не існує усталених загальноприйнятих ознак СБСМ.
Доповідач розповів про типовий клінічний випадок, в якому у 39-річної жінки раптово з’явився біль у надлобковій ділянці та спостерігалися постійні позиви до сечовипускання. У таких хворих цистоскопія та рентгенологічне дослідження є малоінформативними, антибактеріальна терапія (у даному випадку бактрим, доксициклін та ципрофлоксацин) зазвичай неефективна, а антихолінергічні препарати ще більше погіршують стан. Оптимальним лікувально-діагностичним методом для пацієнток з подібною проблемою є гідродистензія СМ, яку проводять під загальним знеболенням. Випускання рідини з СМ у пацієнтів з СБСМ іноді супроводжується незначними кровотечами із тканини міхура у ділянках, що називаються гломеруляціями; також можливі петехіальні та водоспадоподібні кровотечі. На жаль, ці ознаки не є патогномонічними, оскільки можуть виникнути у хворих з сечокам’яною хворобою (Jiang Y. H. et al., 2013), гіперактивним СМ (Chung М. К. et al., 2010) тощо. У дослідженні Waxmann та співавт. (1998) гломеруляції, подібні до тих, що характерні для СБСМ, спостерігались у 45% безсимптомних жінок. Більш типовою ознакою СБСМ вважаються тріщини слизової оболонки, т. зв. гуннерівські виразки (або, за новою термінологією, гуннерівські ураження).
Основні стратегії лікування СБСМ:
• пероральні (аналгетики, пентосан полісульфат, амітриптилін, оксибутинін, антигістамінні засоби, імуносупресанти, L-аргінін);
• інтравезикальні (диметилсульфоксид, хлорпактин, гепарин, гіалуронова кислота, хондроїтин сульфат, ботулотоксин, капсаїцин);
• фізикальні (гідродистензія, черезшкірна електрична нейростимуляція, акупунктура, масаж задніх м’язів тазового дна за Тельє, йога);
• хірургічні (трансуретральна резекція, нейромодуляція, цистектомія, нейроліз).
Безумовно, важливу роль відіграють і такі фактори, як обізнаність пацієнтів та модифікація способу їхнього життя.
Американська урологічна асоціація (AUA – ​American Urological Association) рекомендує починати терапію з найбільш консервативних стратегій, а радикальні залишити як метод резерву. Хірургічні втручання варто застосовувати на кінцевих стадіях захворювання, за наявності зменшеного фіброзованого СМ та у разі повної неефективності терапевтичних методів. За потреби можна застосувати комплекс кількох способів лікування. У будь-якому разі потрібно регулярно оцінювати рівень болю та переглянути діагноз за відсутності ефекту мультидисциплінарної терапії.
Під час виступу професор Mike Kirby (м. Лондон, Велика Британія) навів опис типових поліморбідних пацієнтів з хронічним закрепом, ожирінням та цукровим діабетом (ЦД). Коморбідні стани трапляються щонайменше у 10% пацієнтів з симптомами з боку нижніх сечовивідних шляхів (СНСШ). Серед цих станів найпоширенішими є артеріальна гіпертензія (АГ) (53%), гіперхолестеринемія (45%), еректильна чи інша сексуальна дисфункція (36%), розлади в роботі травного тракту (21%), артрити (20%) (Roehrborn C. G. et al., 2007). Перше проспективне дослідження оцінки зв’язку між об’ємом простати та компонентами метаболічного синдрому (МС), проведене у 1998 р., виявило, що ожиріння, ЦД, високий рівень інсуліну натще, АГ та низька концентрація холестерину ліпопротеїнів високої щільності – ​це фактори ризику гіперплазії передміхурової залози (Hammarsten J. et al., 1998).
У патогенезі хвороб сечовидільної системи є кілька спільних ланок з патогенезом серцево-судинних захворювань, в т. ч. зміна тонусу гладких м’язів, проліферація гладком’язових клітин, дисфункція ендотелію, знижений кровоток та гіпоксичне ушкодження тканин. МС та ЦД часто супровод­жуються еректильною дисфункцією (ЕД), порушеннями роботи СМ, СНСШ, інконтиненції, інфекціями сечовивідного тракту тощо (Goldstraw М. Е. et al., 2006). Існує окреме поняття діабетичної цистопатії, яка складається з тріади симптомів: зниження чутливості СМ, погіршення його скоротливості та збільшення залишкового об’єму сечі. Дослідження NHANES III підтвердило асоціацію СНСШ з ЦД та АГ в анамнезі, а також маркерами МС, в т. ч. глікозильованим ге­­­м­о­глобіном. З огляду на це доповідач підкреслив важливість фізичного навантаження та зниження маси тіла у комплексному лікуванні СНСШ.
Стосовно закрепів професор Kirby нагадав аудиторії про спільне ембріональне походження СМ та прямої кишки, а також їх спільну іннервацію, чим, ймовірно, пояснюються часті випадки одночасного виникнення закрепу та СНСШ. Ще одна гіпотеза щодо виникнення подібних коморбідних станів акцентує увагу на ролі гіперактивності м’язів тазового дна (De Paepe Н. et al., 2000). В дослідженні C. Charach та співавт. (2001) лікування закрепу привело до суттєвого зменшення частоти невідкладних позивів до сечовипускання, а також зниження інтенсивності печіння під час виділення сечі. Наявна на даний момент інформація свідчить, що нев­ропатичні дисфункції кишечнику, що супроводжуються закрепами, здатні механічним способом спровокувати дисфункцію сечовивідних шляхів. Однак, незважаючи на очевидний зв’язок закрепів зі СНСШ, існує потреба в проведенні певних великомасштабних проспективних контрольованих досліджень, перш за все за участю хворих похилого віку та пацієнтів з невропатичними дисфункціями.
Доповідь професора Philip Toozs-Hobson (м. Бірмінгем, ­Велика Британія) у співавторстві з Alfred Cutner стосувалася проблем лікування пацієнток з ендометріозом. Основними показаннями до застосування активної терапії ендометріозу є неплідність, біль (інтенсивний менструальний, в ділянці СМ чи кишечнику, диспареунія), обструкція сечоводів чи кишечнику. Перш ніж планувати хірургічне втручання, слід призначити пацієнту детальне обстеження. Під час фізикального обстеження треба зосередитися на таких важливих моментах, як тазовий біль, чутливість дугласового простору, ригідність матково-крижових зв’язок, наявність об’ємних процесів у придатках матки, а також фіксація чи ретроверсія матки. Рекомендованим лабораторним обстеженням є визначення СА‑125 (чутливість 20-50%, специфічність 85-90%). Показники чутливості та специфічності різних методів інструментальної діагностики ректосигмоїдного та ретроцервікального ендометріозу представлені в таблиці (Abrau et al., 2007).

Найголовніше під час УЗД пацієнток з ендометріозом звернути увагу на розмір та тип кіст, рухомість яєчників, рухомість та морфологію матки, наявність ректовагінальних та міхурових вузлів, обструкцію сечоводів.
З огляду на те, що хірургічні втручання при ендометріозі є досить складними, доповідач підкреслив особливу значущість специфічного обладнання: лапароскопів з високою роздільною здатністю, ламп зеленого світла для кращої видимості крові, засобів безпровідної передачі інформації. Існують три найбільш поширені тактики хірургічного лікування ректовагінального ендометріозу: «зголювання» вузлів, дискова резекція та повна резекція кишечнику. Основними ризиками оперативних втручань при ендометріозі вважаються пошкодження тазових нервів з подальшими розладами сексуальної функції та функції СМ, а також порушення роботи кишечнику. Робота, проведена A. Vashisht та співавт. (2009), встановила існуючий зв’язок між проведенням ректовагінальної диссекції при ендометріозі з виникненням розладів сечовипускання. Williamson та співавт. (1995) виявили підтікання вмісту кишечнику та невідкладні позиви до дефекації у 53% пацієнток через 3 міс після операції та у 29% – ​протягом року. Наприкінці доповіді професор Toozs-Hobson продемонстрував кілька відеороликів, на яких було зафіксовано основні моменти операцій.
Під час своєї наступної доповіді Philip Toozs-Hobson зосередив увагу присутніх на стресовому нетриманні сечі (СНС). За даними реєстру Британського товариства урогінекології, у Великобританії щороку проводиться близько 6 тис. оперативних втручань з приводу нетримання сечі. Доповідач порівняв лікування СНС за допомогою слінгової операції TVT та системи Advantage. Дуже тонка голка системи Advantage дозволяє розташувати урологічну стрічку якомога ближче до лобкової кістки і зменшити пошкодження судин та інтраопераційну крововтрату. Професор Toozs-Hobson підкреслив важливість раннього оперативного втручання.
У виступі доктора медичних наук, професора Siv Morkved (м. Тронхейм, Норвегія) йшлося про ключові аспекти проблеми зміцнення м’язів тазового дна (ЗМТД) з метою лікування нетримання сечі. Згідно з даними систематичних оглядів та консенсусів, ЗМТД є методом першої лінії лікування СНС (Moore et al., 2013; Boyle et al., 2014; Herderschee et al., 2011). Якщо вважати критерієм вилікування СНС виділення ≤2 мл сечі під час прокладкового тесту, ЗМТД дозволяє позбутися цієї хвороби у 44-75% випадків (Bo et al., 1999; Aksac et al., 2003; Zanetti et al., 2007). Додатковими перевагами даного методу професор Morkved вважає можливість самостійного конт­ролю лікування пацієнтками, невисоку економічну складову, а також сприятливий вплив на сексуальну функцію. Найчастіше ЗМТД як спосіб лікування СНС критикують через нібито недостатню тривалість результату. Однак кілька досліджень відзначили довготривалий ефект ЗМТД (Bo and Herbert, 2013; Moore et al., 2013), а десятирічне спостереження Cammu та спів­авт. (2000) демонструє збереження успішного результату ЗМТД у 66% пацієнтів. Крім того, 62% пацієнтів контрольної групи та тільки 8% хворих із групи ЗМТД вдалися до хірургічного лікування протягом періоду спостереження. Ще одним ­негативним ­моментом, на думку критиків ЗМТД як методу лікування, є недостатня мотивація жінок. Тому доповідач рекомендує практикуючим лікарям під час бесіди з пацієнтками характеризувати ЗМТД як ефективні нескладні фізичні вправи без побічних ефектів, що займають не більше 5 хв/день.
Суттю ЗМТД є тренування сили м’язів з подальшим свідомим їх напруженням перед та під час збільшення внутрішньочеревного тиску (кашель, сміх тощо). Наприкінці доповіді було ще раз підкреслено доведену ефективність та безпечність методу ЗМТД в лікуванні СНС, а також можливість його застосування в усіх вікових когортах пацієнтів та соціокультурних прошарках.
Marie-Astrid Denis (м. Гент, Бельгія) присвятила свій виступ актуальній медичній проблемі – ніктурії. За визначенням ніктурія – ​це прокидання вночі один та більше разів з метою сечовипускання, коли кожне сечовипускання виникає після періоду сну та продовжується сном. Оскільки циклічні коливання виділення гормонів та паттерн сну впливають на функцію нирок та ємність СМ, ніктурія розглядається як розлад циркадних ритмів. Частота цього патологічного стану є приблизно однаковою у чоловіків і жінок та зростає з віком.
Причини ніктурії можна розподілити на 3 великі групи:
• загальна поліурія (виділення сечі в кількості >40 мл/кг/добу, зокрема внаслідок цукрового та нецукрового діабету, ниркової недостатності, дефіциту естрогенів, гіперкальціємії, полідипсії);
• нічна поліурія (внаслідок зниження рівня вазопресину, підвищеної концентрації передсердного натрійуретичного пептиду, серцевої недостатності, синдрому обструктивного апное сну, прийому діуретиків у вечірній час);
• знижена ємність СМ (через фіброз стінки міхура, післяопераційні зміни, гіперактивність м’яза-детрузора, інтерстиційний цистит тощо).
Згідно з результатами досліджень Middelkoop та співавт. (1996), а також Bliwise та співавт. (2009) ніктурію вважають ключовою причиною порушення сну. Зазвичай перший епізод ніктурії виникає через 2-3 год після засинання, що припадає на повільнохвильову фазу сну (ПХФС). Так само відомо, що порушення ПХФС протягом трьох діб призводить до розладів метаболізму глюкози та пригнічення імунної відповіді. Крім того, переривання ПХФС є незалежним предиктором АГ (Tasali et al., 2008; Fung et al., 2011). Важливим показником, що асоціюється з погіршенням загальної якості сну, є тривалість першого періоду безперервного сну. Чим вона менша, тим нижча буде оцінка за Піттсбурзьким індексом якості сну (Bliwise et al., 2015). Кількість епізодів ніктурії прямо корелює з погіршенням денного функціонування за Епвортською шкалою денної сонливості (Shao et al., 2016). Ніктурія погіршує якість життя, підвищує частоту метаболічних розладів, спричиняє виникнення АГ за типом non-dipper, що характеризується відсутністю зниження чи недостатнім зниженням артеріального тиску у нічний час (Natsume О. et al., 2006). Крім того, ніктурія є фактором ризику виникнення переломів та травм (Temml et al., 2009), а також супроводжується зниженням рівня продуктивності праці (Kobelt et al., 2003; Bliwise et al., 2014).
Лікування ніктурії має певні особливості. Зокрема, антихолінергічні препарати (соліфенацин) не впливають на нічну продукцію сечі та є неефективними у пацієнтів з нічною поліурією (Brubaker et al., 2007). Ця група препаратів має сприятливу дію у випадку ніктурії, асоційованої з невідкладними позивами до сечовипускання (Rackley R. et al., 2006). Як підкреслила доповідачка, ніктурію слід розглядати як стан, що вимагає лікарського втручання. Терапевтичні методи мають бути спрямовані на ліквідацію першопричин захворювання: СРАР-терапія при синдромі нічного апное, корекція цукро­знижуючого лікування при декомпенсації ЦД, антибіотики при інфекційних процесах сечовидільної системи, β-адреноблокатори та інгібітори 5-α-редуктази при доброякісній гіперплазії простати, ударнохвильова літотрипсія при сечокам’яній хворобі тощо.
Доповідь Kevin Rademakers (м. Маастріхт, Нідерланди) було зосереджено на небезпеках неповного спорожнення СМ. J.C.I.  Truzzi та співавт. дослідили здорових дорослих чоловіків і виявили більший залишковий об’єм сечі (ЗОС) у осіб, хворих на бактеріурію. Робота науковців підтвердила більш високий ризик інфекційних процесів сечовивідних шляхів за умов зростання ЗОС. Згідно з рекомендаціями Європейського товариства урології вимірювання ЗОС має бути обов’язковим під час обстеження чоловіків із СНСШ. Що стосується жінок, вимірювання ЗОС рекомендовано пацієнткам із інконтиненцією та іншими розладами сечовипускання. Доцільно також моніторувати ЗОС у пацієнток, які отримують лікування, здатне спровокувати такі розлади, в т. ч. хворих, які пройшли хірургічне лікування СНС. Неповне спорожнення СМ можна лікувати як консервативними (фізіотерапія ділянки тазу, фармакологічні засоби, інтермітуюча самокатетеризація), так і хірургічними (сакральна нейромодуляція, цистопластика, дезобструктивні операції, в т. ч. ТУРП) методами.
Matthias Oelke (м. Ганновер, Німеччина) детально висвітлив питання об’єму тканини простати, що підлягає резекції при хірургічному лікуванні доброякісної гіперплазії передміхурової залози (ДГПЗ). Нормальна маса простати становить 15-25 г, і з віком цей показник зростає. Анатомічно передміхурову залозу можна розділити на 4 зони: перехідну, центральну, периферійну та передню (фібромускулярну строму). Розподіл відсотків маси по зонах у чоловіків молодого віку становить 75% для периферійної, 20% – ​для центральної та 5% – ​для перехідної. При ДГПЗ відбувається збільшення перехідної зони, тому визначення її об’єму є надзвичайно важливим моментом. Для цього використовується трансректальне УЗД простати, при якому перехідна зона має меншу ехогенність, ніж інші тканини залози, а також часто оточена кальцифікатами по контуру.
Цілями видалення тканини простати є довготривале зменшення об’єму залози, що супроводжується зникненням СНСШ та покращенням якості життя, а також зниженням частоти супутніх ускладнень (затримка сечі, утворення каменів та дивертикулів СМ, інфекції сечовивідних шляхів). Під час оперативного втручання необхідно видаляти всю перехідну зону, тобто об’єм резекції приблизно дорівнює об’єму цієї ділянки. Після хірургічної операції вага інших трьох зон становить приблизно 22 г (Greene D. R. et al., 1990; Neerhut et al., 1988). Відповідно до запропонованої доповідачем формули після визначення загального об’єму простати (1 см3~1 г) від цього показника віднімають 22 і отримують приблизну масу тканини, що підлягає резекції. Завершуючи виступ, Mathias Oelke розповів про інноваційну методику UroLift, суть якої полягає у введенні постійного транспростатичного імплантату, що складається з нітінолового «якоря» та шва з PET-матеріалу. Цей мінімально інвазивний метод рекомендовано для лікування симптоматичної ДГПЗ у чоловіків у віці старше 50 років.
Збереження сексуальної функції після ТУРП стало темою доповіді доктора медичних наук, професора Stefan de Wachter (м. Антверпен, Бельгія). Багато чоловіків зберігають сексуальну активність і в похилому віці: згідно з дослідженням Muntener та співавт. (2007) сексуально активними є майже 80% чоловіків у віці 70-79 років та 40% чоловіків у віці 80-91  рік. ТУРП може викликати ЕД та ретроградну еякуляцію. Хоча в деяких наукових дослідженнях не виявлено ­асоціації ТУРП з порушенням статевої функції пацієнтів, Jaidine та співавт. (2010) зафіксовано зниження еректильної функції у 4-40% прооперованих хворих, а повна втрата ерекції – ​у 27%. Професор Wachter підкреслив важливість обговорення питань подальшого статевого життя з пацієнтами на преопераційному етапі лікування, а також наголосив на використанні рекомендованих опитувальників для оцінки еректильної функції, наприклад Міжнародного індексу еректильної функції‑5 (IIEF5). Цей опитувальник включає п’ять питань, за відповідями на які визначається ступінь дисфункції. Існує також розгорнута анкета IIEF15, що складається із 15 питань та оцінює не тільки ерекцію, а й інтенсивність сексуального потягу, оргазмічну функцію, рівень задоволення від статевого акту.
Факторами ризику післяопераційного виникнення ЕД є низька оцінка за IIEF до хірургічного втручання, похилий вік, наявність ЦД чи серцево-судинних захворювань, а також невеликий розмір простати через більшу ймовірність перфорації капсули залози та пошкодження нервових волокон. Парадоксально, але вираженість СНСШ зворотно корелює з ризиком ЕД (Mishriki et al., 2011). Основними механізмами виникнення ЕД після ТУРП вважаються хімічне та термічне пошкодження нервів, психологічний вплив трансуретральної хірургії, тривале обмеження сексуальної активності в після­операційний період (Jaidine et al., 2010).
Ще однією проблемою є порушення еякуляції після ТУРП. В дослідженні Muntener та співавт. (2007) погіршена чи ретроградна еякуляція спостерігалась у 44% прооперованих пацієнтів. Автори також відзначили більш виражене падіння еректильної функції у пацієнтів, які скаржились на симптоми ЕД до операції. На думку доповідача, це підтверджує важливість преопераційного визначення статевих функцій пацієнта. Дослідження Jaidine та співавт. (2010) виявило ретроградну еякуляцію у 70% хворих після ТУРП, однак відзначило покращення у них еректильної функції (середній бал за IEFF 20,74 vs 7,18 до операції).
Сьогодні не існує точного підтвердження, чи покращують більш сучасні методи хірургічних втручань (біполярна ТУРП, лазерна енуклеація, лазерна вапоризація) прогноз стосовно еректильної функції пацієнтів, бо в різних авторських дослідженнях представлені різні висновки. Наукова робота Mamoulakis та співавт. (2013) виявила транзиторну ЕД протягом 6 тиж після біполярної ТУРП, що не супроводжувалась змінами оцінки за IEFF15. Автори цієї роботи не знайшли зв’язку наслідків операції з віком, об’ємом простати та перфораціями капсули. Briganti та співавт. (2006) не виявили відмінностей в еректильній функції та частоті виникнення ретроградної еякуляції між групами ТУРП та лазерної енуклеації простати. Sonksen та співавт. (2015) дослідили 80 пацієнтів з ДГПЗ та СНСШ, які підлягали різним методам лікування, і виявили, що т. зв. уретральний ліфтинг простати більш ефективний для збереження еякуляторної функції (p<0,0001), ТУРП більш суттєво знижує кількість балів за Міжнародною системою сумарної оцінки симптомів при захворюваннях простати (p=0,05), а щодо еректильної функції різниці між цими методами немає.
Як вважає професор Wachter, хірургічні втручання на простаті впливають на статеве життя чоловіків, здійснюючи тимчасовий вплив на еректильну функцію та довготривалу дію на еякуляторну функцію. У зв’язку з цим слід оцінювати ці функції у чоловіків до операції, обговорювати з пацієнтами можливі наслідки втручань та обирати їх спосіб залежно від поставлених цілей (збереження ерекції, максимальне зменшення симптомів).
Mikkel Fode (м. Роскілле, Данія) та Frank van der Aa (м. Левен, Бельгія) представили результати дослідження ROSETTA (Refractory Overactive Bladder: Sacral Neuromodulation versus Botulinum Toxin Assessment), в якому порівнювалась ефективність лікування ідіопатичного гіперактивного СМ шляхом інтрадетрузорного введення ботулотоксину та сакральної нейромодуляції шляхом генератора Interstim. В дослідженні брали участь жінки з мінімум 6 епізодами інконтиненції протягом 3  діб. Через 6 міс було проведено оцінювання кількості епізодів ургентного нетримання сечі та опитування стосовно якості життя. Виявилося, що обидва методи характеризуються високим рівнем відповіді на лікування (83% для ботулотоксину та 84% для сакральної нейромодуляції). Ботулотоксин забезпечував більш виражене зменшення кількості епізодів інконтиненції (-3,9 vs -3,3), частіші випадки повного вилікування (20% vs 4%) та частіше зниження інтенсивності симптомів на 75% (46% vs 26%). Однак введення ботулотоксину набагато частіше ускладнювалось інфекціями сечовивідних шляхів (35% vs 11%).
Надалі розглядалися проблеми лікування гіперактивного СМ та ДГПЗ у чоловіків. Дослідження Y. Matsukawa (2016) виявило, що довготривала терапія подібних коморбідних станів β-адреноблокатором (силодозин 8 мг/добу) у поєднанні з антимускариновим засобом (пропіверин 20 мг/добу) слід вважати ефективнішою за монотерапію α-адреноблокатором.
Високоефективним методом лікування СНСШ також є уретральний ліфтинг простати (UroLift), який сприяє тривалому поліпшенню клінічного стану пацієнтів на тлі транзиторних побічних ефектів незначної сили та збереження сексуальної функції. В дослідженні C. Gratzke (2016) уретральний ліфтинг простати виявився дієвим методом лікування СНСШ, пов’язаних з ДГПЗ, що супроводжувався вищою частотою збереження еректильної та еякуляторної функції та, крім цього, характеризувався більш сприятливим профілем безпеки.

Підготувала Лариса Стрільчук