Слово об alma mater, учителях и мудрых предшественниках

27.03.2015

Текут в реке истории года,
Смывая все, что суетно и бренно,
Но alma mater неприкосновенно
Святые имена хранит всегда.

Эти строки безымянного почитателя своих учителей и наставников приведены в качестве эпиграфа к сборнику, посвященному 150-летию Киевского медицинского института. Когда перечитываешь очерки, составляющие это юбилейное издание, увидевшее свет в 1991 году, кажется, что появилось оно совсем недавно. А ведь прошло целое десятилетие, в конце которого все мы, будто совсем незаметно, вступили в XXI век, став тем самым людьми двух эпох. Столь же незаметно я и мои сверстники – в прошлом выпускники КМИ (родная аббревиатура!) – вступили вначале в преддверие нового юбилея – 160-летия alma mater, а затем, отметив это событие, начали двигаться дальше в непрогнозируемое грядущее. Двигаться с раздумьем о минувшем, отношение к которому сегодня у многих совсем неоднозначное. И судить о нем, пожалуй, действительно так же сложно, как и представить себе близкое будущее. 
Да, стремглав проносятся недели, месяцы, годы от минувшего к грядущему. Недавно я узнал, что одна из пьес С. Беккета – знаменитого ирландского поэта и драматурга – попала в книгу рекордов Гиннесса. Это самая короткая в мире пьеса, которая продолжается всего тридцать пять секунд. И называется она «Вздох». По концепции Беккета, это и есть человеческая жизнь. Вспышка, вскрик – и молчание. В сущности, этому напоминанию о скоротечности времени и неизбежном молчании посвящено все творчество писателя, основоположника театра абсурда, удостоенного Нобелевской премии. «Человеческая жизнь как вздох» – так хочется восстать против такой несправедливости. Но безуспешно, о чем пишет сам же Беккет, сетуя на человеческое бессилие и нежелание людей принять несправедливость мироустройства. Может быть, последнее в большей мере побуждает моих сверстников – поколение прошедшего столетия, сколь знаменательного, столь и драматического – обратиться к событиям и людям минувшего. Особенно на переломе столетий.
Самый близкий мой друг, о котором я уже не раз писал, блистательный ученый и яркий публицист Владимир Фролькис говорил о том, что мы всегда в своем сознании будем вести отсчет памятных событий и впечатлений от лет прошедших до настоящих. В одном из последних своих публицистических очерков он писал: «Время бесконечно, безвозвратно, непрерывно, и только человек делает отметины – часы, дни, годы, века, тысячелетия. Когда будет сорван последний листок календаря прошедшего столетия, наступит новый век, новое тысячелетие, но ничто не изменится в бесконечном течении времени. Однако для сознания человека – это новая эпоха, и дальше будет вестись отсчет событий «до того» и «после того». 
Что можно здесь добавить? Разве только то, что все мы, вспоминая прошлое и размышляя, уповаем «после того» «...жить в хорошем обществе, чтобы получать отдачу, если делаешь добро... Что касается счастья, то это зависит от того, сумеют ли люди найти компромиссы разума и биологии». Это суждение из очерка с лаконичным названием «Кредо» принадлежит мудрому Николаю Амосову.
После столь пространного введения, предпослать которое основному тексту побудило меня желание поделиться с читателями высказанными мыслями, обращусь к главному предмету очерка.

Для чего пишутся воспоминания?
Ответ на этот вопрос мог бы стать предметом отдельного рассмотрения, но я избегну подобного соблазна. Постараюсь лишь еще раз определить свое отношение к жанру воспоминаний, о чем уже писал ранее в своих заметках. Читателя попрошу проявить снисходительность и не очень строго судить автора за неизбежный повтор отдельных суждений.
Итак, если коротко, то каждый литературный жанр – и большой, и малый – имеет свои особенности, оттенки, свой неповторимый колорит. Воспоминаниям присуща общая черта, которая отличает их от классических образцов профессиональных произведений – романов, повестей, рассказов – доверительность и подчеркнутая субъективность в восприятии отображаемых событий, жизненных перипетий, рассказов о близких, друзьях, коллегах, знакомых. И еще: достоверность в отображении фактов, что также обязательная черта таких повествований. Как справедливо отметил знаток человеческой психологии Александр Герцен, «чтобы написать свои воспоминания, достаточно быть просто человеком, которому есть о чем рассказать и который хотел бы рассказать об этом».
Зададимся вопросом о том, благодарный ли это жанр – воспоминания? И да, и нет. «Да», ибо для автора это самовыражение, по образному высказыванию Виктора Некрасова, «путешествие по собственной жизни», а для читателя – возможность узнать от очевидцев и участников прошлых событий о том времени и тех людях; «нет» – поскольку нередко представления автора воспоминаний много в чем не совпадают с читательским восприятием. Один из мемуаристов тонко подметил, что «...существует множество представлений о нас: наше собственное, мнение наших друзей, любимых, врагов. Посему в этом понимании воспоминания – неблагодарный жанр». А если, кроме этого, мемуарист позволяет себе эмоциональность изложения, то ему вообще не избежать беды. И еще. Мемуарные очерки, как и люди, которые их пишут, – разные. Они отличаются не только содержанием и временем, в котором происходили отображаемые события, окружением, из которого вышел автор, его профессиональной средой и обществом, которое его сформировало, но и своим индивидуальным стилем изложения, своей, присущей только ему, тональностью, своим эмоциональным настроем.
Завершая свои раздумья, приведу стихотворные строки Николая Доризо из его поэтического цикла с примечательным названием «Иные времена».

Живу, и радуясь, и мучась,
И говорю: спасибо, Бог,
Что мне послал ты эту участь –
Быть человеком двух эпох.

Юбилей, опоздавший на три года
Вспоминаю события более чем полувековой давности, когда в освобожденном Киеве в декабре 1944 года состоялось торжественное празднование столетия КМИ. Знаменательную дату отмечали с опозданием на три года – осенью 1941 было не до юбилеев. Не только как очевидец, но и как непосредственный участник подготовки к этому празднованию, поделюсь впечатлениями о тех днях.
Еще продолжается война, хотя до ее победного завершения, в котором никто уже не сомневается, остается немного – чуть более четырех месяцев. В освобожденном Киеве широко проводятся восстановительные работы, в которых участвует все население, в том числе и студенты. Все мы тогда вместе с преподавателями ежедневно после занятий ремонтировали учебные аудитории, помещения общежитий на улицах Героев революции и Петра Могилы, приводили в порядок институтские клиники на бульваре Шевченко, 17. Были организованы специальные строительные студенческие бригады, работой которых, наряду с администрацией, руководили активисты профкома и комсомольского комитета. Постоянно наведывались в институт и представители Наркомата здравоохранения. Помню посещение ремонтируемых общежитий наркомом И.Ф. Кононенко, его заместителем И.П. Алексеенко. Ежедневно с утра и до поздней ночи во всех местах, где проводились строительные работы, можно было видеть неутомимого директора института Л.И. Медведя и его помощников. К тому времени коллектив института насчитывал почти четыре тысячи человек. К нуждам студентов и преподавателей местные власти и правительство республики проявляли особое внимание. С радостью был встречен указ, приуроченный к юбилейным торжествам, о награждении института орденом Трудового Красного Знамени. Для юбилейного заседания коллективу было предоставлено одно из лучших зданий столицы – оперный театр. 25 декабря его зрительный зал был заполнен до отказа студентами, преподавателями, многочисленными гостями. Трудно вообразить себе энтузиазм участников тех декабрьских торжеств, объединявшее всех чувство преданности своей alma mater, гордости за родной институт. Когда был оглашен правительственный Указ о награждении института, участники заседания поднялись со своих мест – и под сводами старейшего столичного театра долго не смолкали аплодисменты. Минутой молчания почтили преподаватели и студенты светлую память своих товарищей, погибших на фронте. На другой день, 26 декабря, в помещении Украинского театра имени Ивана Франко состоялась научная сессия института, в которой участвовало более 500 сотрудников восстановленных кафедр и клиник.
РАТАУ посвятило этим событиям специальное сообщение. Привожу его текст по материалам газеты «Київська правда» от 26 декабря 1944 года.

100-річний ювілей Київськогомедичного інституту
Вчора, 25 грудня, в Київському ордена Леніна державному театрі опери та балету відбулося урочисте засідання урядового ювілейного комітету за участю представників партійних, громадських і наукових організацій. В залі – гості з Москви, Харкова та інших міст Радянського Союзу.
Урочисте засідання відкрив вступним словом нарком охорони здоров’я України тов. І.Ф. Кононенко. З доповіддю «100 років Київського державного медичного інституту» виступив директор інституту тов. Л.І. Медведь.
«З перших днів Вітчизняної війни, – говорить доповідач, – колектив інституту віддав усі свої сили справі захисту Батьківщини. Понад тисячу студентів і близько 400 працівників інституту стали до лав Червоної Армії. Близько 500 з них за успішне виконання завдань командування нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Німецько-фашистські варвари із звірячою люттю руйнували інститут. Вони спалили будинок університету, де розташувались 14 теоретичних кафедр інституту. Спалено бібліотеку і ряд клінік. Відбудування інституту почалося вже з перших днів після визволення Києва. 13 грудня 1943 року була відновлена навчальна робота, а в жовтні 1944 року випущено 116 молодих лікарів. Тепер в інституті навчається близько 3500 студентів».
Після доповіді тов. Медведя з вітаннями ювілярові на засіданні виступили: від імені найстарішого в країні Московського медінституту – академік М.О. Семашко, від Президії Академії наук УРСР – президент Академії наук О.О. Богомолець, від Українського інституту клінічної медицини – академік М.Д. Стражеско. Всього на адресу інституту надійшло понад 100 листів і телеграм від партійних та громадських організацій, наукових і навчальних закладів, найвидатніших наукових та громадських діячів країни, працівників літератури і мистецтва».

В личном архиве Льва Ивановича Медведя, часть которого была передана Национальному музею медицины, можно увидеть папку, на которой значится «100». В ней собраны памятные материалы о тех юбилейных торжествах – газеты, журналы, программы торжественного заседания и научной сессии, фотографии. Из последних особо впечатляет одна, на которой запечатлены корифеи института. Этот снимок был помещен в одной из центральных республиканских газет, в последующем – в ряде изданий КМИ. На фото рядом со Львом Ивановичем – ведущие деятели украинской школы, чьи имена стали славной историей отечественной медицины: Николай Дмитриевич Стражеско, Макс Моисеевич Губергриц, Федор Аристархович Удинцев, Борис Никитич Маньковский, Алексей Петрович Крымов, Николай Иванович Ищенко, Александр Юдимович Лурье, Евгений Александрович Татаринов, Михаил Сергеевич Крымов, Евгений Иванович Чайка. Имена их навечно сохранятся в памяти тех, чьи судьбы неразрывно связаны с Киевским медицинским институтом. Чтобы наиболее точно представить себе деятельность института в тот напряженный период, приведу одну из публикаций, относящихся к юбилейному сорок четвертом году – статью, в которой Л.И. Медведь рассказывает читателям о восстановлении института.

Київський медичний інститут будується
Весь час окупації України німцями студенти, викладачі й професура Київського медичного інституту перебували в Челябінську. Щоб якомога краще організувати свою роботу на новому місці, ми власними силами збудували гуртожиток на 200 місць, спорудили анатомку, декілька навчальних приміщень. Самі собі ремонтували квартири, обладнували лабораторії, створивши, по суті, новий Медичний інститут. Тепер, коли після визволення Києва ми повернулися до рідного міста, на створеній нами базі рішенням Раднаркому СРСР і засновано Челябінський медичний інститут.
Перед тим, як переїхати до Києва, інститут послав туди бригаду встановити розміри заподіяної ворогом шкоди. Як виявилось, гітлерівські звірі знищили Будинок лікаря, чимало клінік, навчальних і службових приміщень. Коли ми на раді професорів інституту заслухали інформацію бригади, кожен з нас тоді твердо усвідомив, що в столицю ми повертаємося працювати та будувати. І кожен ще в Челябінську почав думати про необхідні будівельні матеріали.
Враховуючи велику роботу Київського медичного інституту в дні Вітчизняної війни, Челябінський обком партії створив спеціальну комісію допомоги у його відбудові. Була скликана нарада директорів підприємств, які охоче згодилися нам допомогти. На заводах Челябінська для нас було виготовлено 260 лопат, 183 терпуги, близько 400 кілограмів цвяхів. У вигляді соціалістичної допомоги нам також відпустили 10 ящиків віконного скла, 100 електричних лампочок, до 200 кілограмів емалевої фарби, 6000 метрів електричного дроту і радіошнура, багато дверних ручок, гачків, шпінгалетів та інших будівельних матеріалів.
Чимало наших викладачів і професорів прибули до Києва зі Сходу з своїми будівельними матеріалами і, зокрема, склом. Професор Гельфер привіз 4 ящики скла, професор Балабан – 2 ящики, доцент Юзефова – 2 ящики, доцент Ельгорін – 1 ящик. Прибувши до Києва, професори й викладачі зараз же взялися за відбудову житлового будинку, відведеного для нас по вулиці 25 Жовтня, № 13. У цьому будинку був повністю зруйнований дах, зіпсована каналізація, вибиті вікна, зірвані двері, віконні рами, пошкоджені кухні. Ми вирішили відбудувати все це власними силами.
Після розподілу житлової площі кожен професор, доцент, лікар приступив до відбудови своєї квартири.
Професор Семен Дмитрович Шахов сам знайшов серед руїн сусідніх будинків і приніс потрібний будівельний матеріал – цеглу, щебінь, глину, пісок. У минулому робітник, він виявився тепер прекрасним будівельником, майстерно викладав стіну, добре штукатурив її, засклив вікна, полагодив рами, двері, відремонтував замки.
Професор Євген Іванович Чайка не привіз з собою скла. Він знайшов його в Києві, також серед руїн, і тепер сам вставляє і склить вікна, ремонтує всю квартиру. Велику ініціативу в ремонті і відбудові жител виявили доценти тт. Юзефова, Слонимська та інші. Старший лаборант кафедри гістології тов. Назаров, який працює в Інституті 40 років, добре оволодів спеціальністю скляра і засклив шибки не тільки в житловому будинку, а й у службових приміщеннях інституту.
Всього силами працівників Інституту в цьому будинку відновлено до 1000 квадратних метрів житлової площі.

продолжение в следующем номере

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ

12.08.2020 Неврологія Місце В-вітамінних комплексів у лікуванні больового синдрому

Больовий синдром – ​одна з найвагоміших проблем, з якими щодня стикаються неврологи, терапевти, ревматологи, нейрохірурги та рефлексотерапевти. Біль поширений при широкому спектрі захворювань, як-от периферичні невропатії, дегенеративно-дистрофічні захворювання хребта тощо, призводить до суттєвого зниження якості життя й функціональної активності пацієнтів. ...

12.08.2020 Неврологія Абузусний головний біль: диференційна діагностика й тактика лікування

У межах циклу неврологічних онлайн-конференцій «Школа диференційної діагностики та лікування в неврології» у квітні 2020 р. було розглянуто тему «Больові синдроми в неврології»....

12.08.2020 Неврологія Хвороба Паркінсона та поведінкові розлади при деменції

Наприкінці листопада 2019 р. у Києві відбувся грандіозний II Регіональний конгрес «Controversies in neurology» («Дебати в неврології»), акредитований Європейською радою з акредитації безперервної медичної освіти (EACCME). Представляємо до вашої уваги огляд виступів, що лунали на цьому форумі. Доповіді відображають сучасні погляди на контраверсійні питання сфери екстрапірамідних проявів та деменції у світі....

11.08.2020 Урологія та андрологія Фітотерапія хронічного рецидивуючого бактеріального циститу в жінок репродуктивного та менопаузального віку

Як відомо, запалення сечового міхура зустрічається переважно в жінок. Протягом життя від 20 до 25% жінок страждають на гострий цистит, у 30% із них протягом року відбувається рецидив захворювання, а в 10% випадків спостерігається хронічна рецидивуюча форма. Цистит найчастіше розвивається в жінок активного репродуктивного віку, а також у менопаузальному періоді. До 60% візитів до уролога пов’язані з гострим або рецидивуючим циститом [10, 14]....