Статті

Радикальна простатектомія при раку передміхурової залози (РПЗ) має більш ніж 120-річну історію, пройшла шлях від відкритого промежинного та залобкового втручання до лапароскопічної та роботизованої техніки (одно- і багатопортової). У статті представлено аналіз відкритих методик радикальної простатектомії, а також етапи впровадження їх при хірургічному лікуванні РПЗ. Лапароскопічні та робот-асистовані радикальні простатектомії характеризуються меншою інвазивністю та морбідністю, а також кращими онкологічними й функціональними результатами порівняно з відкритими втручаннями. Підкреслено необхідність впровадження лапароскопічної і робот-асистованої радикальної простатектомії в рутинну практику урологів України як малоінвазивних та ефективних втручань при хірургічному лікуванні локалізованого РПЗ.

Хронічний простатит (ХП) і синдром хронічного тазового болю (СХТБ) є однією з найчастіших причин звернення до уролога, що складає близько 25% амбулаторних візитів [1]. Огляд Міжнародного товариства урології (Société International d’Urologie, SIU) показав, що поширеність симптомів, подібних до простатиту, становить від 2,2 до 16% [2]. Сучасний підхід до лікування пацієнтів із простатитом та СХТБ для досягнення кращих клінічних результатів передбачає призначення мультимодальних схем, серед яких протизапальну й анальгетичну роль виконують ​нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП). Диклофенак є найбільш вивченим НПЗП, який забезпечує потужний знеболювальний і протизапальний ефект за рахунок інгібування синтезу простагландинів та впливу на калієві канали на периферичному та ноцицепцію – ​на центральному рівні.

Бактеріальний простатит – поширена інфекція, однак на сьогодні його діагностика та лікування залишаються утрудненими. Складність діагностики частково пов’язана з недостатністю високоякісних доказів, які б могли допомогти клініцисту в інтерпретації даних анамнезу пацієнтів, фізикального обстеження та результатів лабораторних досліджень. Лікування є проблематичним через невелику кількість антимікробних препаратів, здатних проникати в передміхурову залозу, зростаючу мікробну резистентність, що обмежує ефективні варіанти терапії, а також через високий ризик рецидивування гострого простатиту (до 10% за 6 місяців) [1]. Відповідно до рекомендацій Європейської асоціації урології (EAU, 2025) [2] фторхінолони, зокрема ципрофлоксацин, залишаються препаратами першої лінії в емпіричному лікуванні хронічного бактеріального простатиту (рівень доказів 1a) завдяки їхнім сприятливим фармакокінетичним властивостям, високому профілю безпеки та антибактеріальній активності проти грамнегативних патогенів, включаючи Pseudomonas aeruginosa та Chlamydia trachomatis.

У статті надано відповіді на найбільш часті питання, що виникають у практиці репродуктолога, зокрема значення безплідного шлюбу для демографії України; викладено дані щодо частоти, а також причин порушень чоловічої фертильності – ​хронічних інфекційно-запальних захворювань сечостатевої системи, варикоцеле, патології яєчок, нездорового способу життя. Хронічні інфекційно-запальні урогенітальні захворювання як найбільш часту причину чоловічих генеративних розладів розглянуто більш детально, враховуючи те, що інфекція сечостатевих шляхів у чоловіка, передаючись жінці, призводить у неї до виникнення або підтримки захворювань органів малого таза та тяжких форм безпліддя. Окреслено напрямки медичних заходів, які слід здійснювати для покращення дітородної здатності чоловіків та зниження частоти безплідних шлюбів.

Традиційно α-адреноблокатори є першою лінією медикаментозного лікування симптомів нижніх сечових шляхів (СНСШ) на фоні доброякісної гіперплазії передміхурової залози (ДГПЗ): вони швидко покращують сечовипускання за рахунок зниження тонусу гладкої мускулатури простати. При порівнянній ефективності представники цієї групи препаратів мають різні профілі безпеки та переносимості. Разом із тим мало що відомо про потенційний синергізм α-адреноблокаторів різних класів. У статті представлено результати проспективного порівняльного обсерваційного дослідження, у якому порівнювали ефективність моно- (силодозин) та подвійної (силодозин + альфузозин) терапії α-адреноблокаторами в пацієнтів із рефрактерними помірними та тяжкими СНСШ на фоні ДГПЗ. Автори показали, що середнє покращення балів за Міжнародною шкалою оцінки простатичних симптомів (IPSS) і максимальної об’ємної швидкості потоку сечі (Qmax) було істотно більш вираженим у групі подвійного лікування, без суттєвої різниці в частоті побічних ефектів між двома групами.

Еректильна дисфункція (ЕД) є поширеним розладом серед чоловіків середнього і старшого віку, який має мультифакторну природу. Відомо, що опосередкована оксидом азоту (NO) регуляція кавернозного кровообігу є центральним механізмом ерекції, тому зниження біодоступності NO вважається ключовим патогенетичним фактором розвитку ЕД. Незважаючи на доведену ефективність інгібіторів фосфодіестерази 5-го типу (іФДЕ-5), їхня дія є переважно симптоматичною та залежною від збереженого синтезу NO, що обмежує терапевтичний потенціал у пацієнтів із вираженою ендотеліальною дисфункцією. У зв’язку з цим існує потреба в пошуку ефективного, патогенетично спрямованого лікування у цієї категорії хворих.

Настанови Американської урологічної асоціації – 2026

За матеріалами конференції

У статті феномени «couplepause» та «doublepause» розглядаються як наслідок взаємопов’язаних клінічних станів – ​менопаузи в жінок і вікового гіпогонадизму в чоловіків, – що істотно впливають на сексуальне здоров’я пари. Показано, що віковий андрогенодефіцит у чоловіків часто залишається недодіагностованим, попри те що саме сексуальні порушення (еректильна дисфункція, зниження лібідо, рідші спонтанні ерекції) найчастіше стають приводом для звернення до уролога чи андролога. Узагальнено актуальні рекомендації щодо діагностики та ведення вікового гіпогонадизму в чоловіків. Висвітлено роль тестостерон-замісної терапії (ТЗТ) як ключового чинника відновлення сексуальної функції чоловіка, якості життя та стосунків пари.

На сьогодні можна констатувати, що оцінка серцево-судинного ризику вже вийшла за межі класичних факторів, як-от артеріальний тиск, холестерин ліпопротеїнів низької щільності чи куріння. У сучасній профілактичній кардіології дедалі більшого значення набувають маркери, які дають змогу точніше виділити пацієнтів з підвищеним резидуальним ризиком і, можливо, краще персоналізувати профілактичну терапію. До таких маркерів належать, зокрема, коронарний кальцій і ліпопротеїн(а) – Lp(a), а також окислені фосфоліпіди на apoB-вмісних ліпопротеїнах (OxPL-apoB).

Розсіяний склероз (РС) – це хронічне автоімунне захворювання, що характеризується розладом із боку імунної системи та супроводжується ураженням мієлінової оболонки нервових волокон, унаслідок чого порушується провідність імпульсів у мозку [1]. У світі налічується >3 млн хворих на РС; спостерігається тенденція до зростання його поширеності та інвалідизації, особливо в осіб молодого віку. В Україні зареєстровано >20 тис. хворих на РС; упродовж останніх двох десятиліть спостерігається зростання захворюваності. РС часто діагностується у віці від 20 до 50 років, причому жінки мають з ним справу в 2-3 рази частіше за чоловіків [2, 3].