Інфекції сечовивідних шляхів (ІСШ) охоплюють широкий спектр захворювань – від неускладненого циститу до уросепсису, залишаючись найпоширенішими бактеріальними інфекціями у світі. Абсолютна кількість випадків ІСШ 2019 року зросла на 60,5% порівняно з 1990 роком і склала 404,6 млн пацієнтів [1], причому жінки хворіють у 4 рази частіше за чоловіків, а майже половина пацієнтів мають повторний епізод інфекції впродовж року [2]. З огляду на зростаючу проблему стійкості уропатогенів до антибіотиків, виникає потреба в застосуванні альтернативних засобів неантимікробної профілактики рецидивів ІСШ, зокрема D-маннози, екстрактів журавлини та листя мучниці звичайної. Зазначені фітосполуки інгібують адгезію та зв’язування бактерій із клітинами уроепітелію, а також проявляють антибактеріальну дію, запобігаючи рецидивам інфекції.

За матеріалами конференції

В останнє десятиліття наукові дані щодо функціонального гіпогонадизму значно розширилися. Попри це основні клінічні настанови все ще не підтримують загальний скринінг на гіпогонадизм у чоловіків середнього й похилого віку. Метою цього огляду є всебічний аналіз новітніх досліджень та інноваційних підходів до тестостерон-­замісної терапії (ТЗТ) у чоловіків із функціональним гіпогонадизмом, зокрема в контексті цукрового діабету 2‑го типу (ЦД‑2) і/або ожиріння. Особливу увагу приділено питанням кардіоваскулярної безпеки цих методів лікування у пацієнтів групи високого ризику з акцентом на результати дослідження TRAVERSE

Лікування еректильної дисфункції (ЕД) має кілька «сірих зон», особливо з точки зору задоволеності пацієнтів та прихильності до лікування. Основним і першочерговим методом лікування ЕД на сучасному етапі є медикаментозна терапія, переважно інгібітори фосфодіестерази 5‑го типу (іФДЕ‑5), однак прихильність до терапії не є оптимальною. Для вирішення цієї проблеми на фармацевтичному ринку з’являються різні фармакологічні форми іФДЕ‑5, зокрема оральна суспензія силденафілу, яка представлена в Україні єдиним препаратом – Джокер. Він дозволяє застосовувати всі можливі терапевтичні схеми, користуючись одним флаконом, та індивідуально дозувати препарат відповідно до клінічних вимог і потреб пацієнтів з ЕД. У статті представлено практичні рекомендації щодо застосування оральної суспензії силденафілу в повсякденній клінічній практиці на основі консенсусної заяви Італійського товариства андрологів (Miacola C. et al., 2024). Для зручності матеріал викладено у форматі «запитання – відповідь», що певним чином може допомогти лікарям під час прийому пацієнтів

Хронічна хвороба нирок (ХХН) – це прогресуючий стан, який характеризується поступовою втратою функції нирок, що призводить до значних ускладнень для здоров’я та підвищеного ризику серцево-­судинних подій. Раннє виявлення та ефективне лікування мають вирішальне значення для уповільнення прогресування захворювання та покращення терапевтичних результатів. Біомаркери є цінним інструментом у діагностиці, прогнозуванні та лікуванні ХХН. Традиційні біомаркери, такі як сироватковий креатинін і білок сечі, широко використовуються, при цьому нові біомаркери, зокрема цистатин С, молекула ураження нирок 1 (KIM‑1) і ліпокалін, асоційований із желатиназою нейтрофілів (NGAL), забезпечують підвищену точність діагностики, покращують розуміння тяжкості захворювання, дозволяють підібрати лікування відповідно до індивідуальних потреб пацієнтів, потенційно оптимізуючи його результати. Використання сучасних біомаркерів є особливо важливим у пацієнтів похилого віку, у яких можуть спостерігатися вікові фізіологічні зміни та супутні захворювання, що ускладнюють менеджмент ХХН.

Етіологічна і патогенетична різноманітність, відсутність чіткої стратегії в алгоритмах діагностики, схильність до рецидивування, а також невисокий відсоток успішності лікування презентує синдром хронічного тазового болю (СХТБ) у лікарів загальної практики як складну й нез’ясовану патологію. З огляду на це СХТБ становить актуальну міждисциплінарну поліклінічну проблему, до менеджменту якої залучаються фахівці різних спеціальностей, включаючи урологів, проктологів, неврологів, психіатрів, психологів тощо. Для лікування симптомів хронічного простатиту (ХП)/СХТБ традиційно призначаються антимікробні засоби. Крім того, широко застосовуваними є фітопрепарати, зокрема спиртовий екстракт Serenoa repens, ефективність якого доведена в багаторічних рандомізованих сліпих плацебо-­контрольованих дослідженнях. До того ж його прийом не супроводжується виникненням побічних ефектів, що важливо у пацієнтів старшого віку. Засноване на доказах лікування ХП/СХТБ передбачає мультимодальний терапевтичний підхід з урахуванням індивідуального клінічного фенотипічного профілю пацієнта

Дослідження неалкогольної жирової хвороби печінки (НАЖХП) значуще активізувалося після публікації останнього керівного документу Американської асоціації з вивчення захворювань печінки (American Association for the Study of Liver Diseases – ​AASLD) [1]. Цей документ – ​AASLD Guidance – ​становить інтерес для кожного лікаря-практика, який має справу з хворими на НАЖХП, оскільки підкреслює досягнення в питаннях неінвазивної стратифікації ризику та терапії. НАЖХП – ​це загальний термін, який охоплює всі ступені та стадії захворювання і стосується популяції, в якій виявляють макровезикулярний стеатоз у ≥5% гепатоцитів, за відсутності очевидної альтернативної його причини (наприклад, прийом ліків, голодування, моногенні розлади), в осіб, які не вживають алкоголь або вживають незначну його кількість (визначається як <20 г/добу для жінок і <30 г/добу для чоловіків). Спектр захворювань печінки охоплює також неалкогольну жирову печінку (НАЖП), що характеризується макровезикулярним стеатозом печінки і може супроводжуватися помірним запаленням; неалкогольний стеатогепатит (НАСГ), який також характеризується запаленням та ушкодженням клітин печінки (балонна дистрофія), з фіброзом або без нього, і, зрештою, цироз печінки, для якого характерна поява тяжів фіброзних перегородок, з подальшим утворенням циротичних вузликів, при цьому початкові ознаки НАСГ не можуть бути повною мірою оцінені при біопсії печінки.

Субклінічний гіпотиреоз (СГТ) зазвичай характеризується підвищеним рівнем тиреотропного гормону (ТТГ) у сироватці крові за відсутності будь-яких симптомів гіпотиреозу і референтного значення циркулюючого вільного Т4 (вT4). Механізм зворотного зв’язку між рівнями ТТГ і вT4 є складним. Незначне зниження рівня вT4 може призвести до суттєвого підвищення рівня ТТГ [1]. Таким чином, підвищений рівень ТТГ з одночасно нормальним рівнем вT4 може стати підставою для встановлення біохімічного діагнозу СГТ [1]. Прогресуюче зниження рівня вT4 нижче контрольного значення може зрештою призвести до явного гіпотиреозу. Тому СТГ більшість визначає як частину спектра первинного гіпотиреозу з поступовим прогресуванням до явного захворювання. Деякі автори залежно від рівня ТТГ виділяють СГТ 1 (<10 мМО/л) і 2 ступеня (≥10 мМО/л) [1]. У майже 75% пацієнтів із СГТ рівень ТТГ становить <10 мМО/л.