Інфекції раннього дитинства залишаються провідним чинником формування глобального тягаря захворюваності серед дітей віком до п’яти років. Визначальне місце в структурі цієї патології посідають гострі інфекції верхніх дихальних шляхів (ГІВДШ), зокрема гострий назофарингіт (9,24%). Попри переважно самообмежувальний перебіг, ці стани мають не лише гострі клінічні прояви, але й потенційно негативні на довгострокові наслідки. Доведено, що часті епізоди інфекцій у ранньому віці асоціюються з підвищеною імовірністю формування хронічної патології в підлітковому періоді. Зокрема, перенесений в дитинстві назофарингіт, ларингіт і бронхіоліт корелюють із підвищеним ризиком розвитку хронічного алергічного риніту, хронічного назофарингіту і хронічного бронхіту [1]. З огляду на це, оптимізація підходів до ведення педіатричних пацієнтів із ГІВДШ набуває особливої актуальності та потребує впровадження раціональних, патогенетично обґрунтованих терапевтичних стратегій.

Раннє виявлення цукрового діабету першого типу на доклінічній стадії набуває особливої актуальності у зв’язку з появою хворобомодифікуючої терапії теплізумабом, здатної відтермінувати клінічну маніфестацію захворювання. Британське дослідження ELSA (Early Surveillance for Autoimmune Diabetes) стало першим проєктом, завдяки якому було оцінено практичну можливість впровадження загальнопопуляційного скринінгу цукрового діабету першого типу в дітей.

Попри війну українська медицина і далі працює. Система охорони здоров’я України функціонує в умовах найбільшого збройного конфлікту в Європі з часів Другої світової війни. За даними ВООЗ, станом на листопад 2025 р. підтверджено понад 2700 атак на медичні заклади – в середньому дві на день. Незважаючи на ці жахливі цифри, система демонструє неймовірну життєздатність: у вересні 2024 р. 96% закладів працювали принаймні частково, а у квітні 2025 р. понад 90% людей, які потребували медичної допомоги, змогли її отримати.

З 1 січня 2026 р. в Україні набрав чинності наказ МОЗ № 396 про суттєве оновлення Національного календаря щеплень. Зміни стосуються схем вакцинації проти гепатиту В, ХІБ-інфекції та поліомієліту, регламентують включення ВПЛ-вакцинації за кошти державного бюджету, а також уточнюють правовий статус календаря щеплень щодо інструкцій до вакцин.

Гострі респіраторні вірусні інфекції (ГРВІ) залишаються однією з найактуальніших проблем педіатричної практики: щорічно в Україні вони вражають понад 14 млн осіб, становлячи близько 90% усієї інфекційної захворюваності. Діти хворіють на ГРВІ в 3-7 разів частіше, ніж дорослі, однак медико-соціальне значення проблеми виходить за межі епізодичної захворюваності – накопичено переконливі докази того, що ГРВІ є важливим фактором ризику формування рецидивних, хронічних та алергічних захворювань у дітей зі спадковою схильністю до атопії.

Візинг – це клінічний синдром, що проявляється свистячим диханням унаслідок обструкції дихальних шляхів. Епізоди візингу у дітей дошкільного віку є однією з найпоширеніших причин звернення по медичну допомогу в усьому світі, а їхня частота суттєво зросла за останні два десятиліття (Saglani S. et al., 2025).

Незважаючи на безпечність імунопрофілактики, серед лікарів зберігаються розбіжності щодо тактики вакцинації та ведення дітей. Для розв’язання цих питань 7 лютого 2026 р. відбувся онлайн-майстерклас «PedSMART Вакцинація», під час якого експерти Української академії педіатричних спеціальностей обґрунтували сучасні клінічні підходи до найскладніших аспектів імунізації.

З огляду на збільшення в Україні кількості дітей з інвалідністю та порушеннями функціонування гостро постає питання стандартизованого підходу до процесу надання реабілітаційної допомоги при центральному паралічі (ЦП) та інших органічних ураженнях головного мозку у дітей, які супроводжуються руховими порушеннями.

Деменція альцгеймерівського типу (хвороба Альцгеймера – ХА) залишається провідною причиною нейрокогнітивного дефіциту та формує значний медико-соціальний тягар. Останніми роками відбулися суттєві зміни в біологічному визначенні та розвитку різного ступеня тяжкості захворювання, зростає роль біомаркерів, антиамілоїдних моноклональних антитіл з урахуванням стандартизованого моніторингу безпеки. Мета огляду – узагальнити сучасні дані щодо епідеміології, факторів ризику, патогенезу, критеріїв діагностики/стадіювання, біомаркерів і лікування ХА, включно із симптоматичною терапією (інгібітори холінестерази (ІХЕ), мемантин), а також підходів до профілактики та мультимодальних втручань.

Наприкінці 2019 року з’явилися перші повідомлення про нову коронавірусну інфекцію SARS-CoV‑2, яка вже в березні 2020 року була оголошена Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) пандемією. За даними ВООЗ, протягом перших років пандемії було зареєстровано сотні мільйонів випадків COVID‑19 та мільйони летальних наслідків у всьому світі (WHO, 2023). COVID‑19 став безпрецедентним викликом для систем охорони здоров’я через високий рівень госпіталізації, значну потребу в інтенсивній терапії та тривалі наслідки для пацієнтів.

Гіперурикемія – хронічний метаболічний розлад, зумовлений порушенням метаболізму пуринів, яке спричиняє підвищення рівня сечової кислоти (СК). До факторів ризику гіперурикемії належать вживання продуктів із високим вмістом пуринів, алкоголю та фруктози, а також такі захворювання, як артеріальна гіпертензія, гіпотиреоз і ожиріння. Епідеміологічні дослідження показали, що поширеність гіперурикемії в Європі та США становить ≈20%.

Мікоз стопи («стопа атлета») залишається одним з найпоширеніших дерматологічних приводів для звернення в амбулаторній практиці. Попри уявну простоту діагнозу, хвороба часто стає джерелом хронічного дискомфорту, рецидивів і самолікування, що затягує перебіг і ускладнює контроль симптомів. Особливо актуальною проблема стає в періоди сезонних змін, коли пацієнти переходять на інше взуття, підвищують фізичну активність, відвідують спортзали та басейни, а мікроклімат стоп (вологість, мацерація, тертя) створює сприятливі умови для дерматофітів [1, 2, 19]. Клінічна картина мікозу стопи далеко не завжди зводиться лише до лущення чи косметичного дефекту. На перший план часто виходять прояви запалення: свербіж, печіння, еритема, болючі тріщини, мацерація міжпальцевих проміжків. Ці симптоми визначають якість життя пацієнта, його працездатність і прихильність до терапії. У реальній практиці нерідко трапляється сценарій, коли пацієнт припиняє лікування одразу після зменшення свербежу або, навпаки, розчаровується через повільну регресію запальних проявів і змінює засіб. Обидві ситуації підвищують ризик персистенції інфекції та раннього рецидиву [1, 2, 19]. У цьому контексті мікоз стопи доцільно розглядати не лише як інфекційний процес, що потребує ерадикації збудника, а і як стан з вираженим запальним компонентом, який підтримує симптоми й ушкоджує бар’єрні властивості шкіри. Відповідно, оптимальна місцева терапія має впливати на дві ключові ланки: грибкове ураження та запальну реакцію шкіри.