Адаптивна медицина: концептуальні визначення та проблеми

Сучасні інформаційні технології, розвиток телекомунікацій, транспортних систем, модернізований побут та дозвілля – ось характерні риси суспільства двадцять першого століття. Мрії фантастів, які прогнозували повну технократизацію суспільства, збуваються. Змінюється життя, змінюється людина, та, на жаль, змінюються і хвороби людини. Якщо в доантибіотикову еру від запалення легень помирало до 70% хворих, а 30 років тому операції при гострому інфаркті міокарда у літніх людей або вроджених вадах серця у новонароджених були на рівні експерименту, то сьогодні успішним лікуванням цих хвороб не здивуєш. 
Утім прогрес медицини, який є складовою загального науково-технічного прогресу, не зробив людство здоровішим. На сьогодні важко знайти людину, котра може вважати себе цілком здоровою. Як відомо, здоров’я – це стан фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб. Навіть поняття хвороби на початку двадцять першого століття потребує перегляду, оскільки за сталими та загальноприйнятими в медичному світі визначеннями за хворобу вважаються визначені нозологічні форми, які навіть в останній МКХ-10 не в повній мірі відображають ті зміни фізичного та психічного стану, що значно знижують якість життя людини.
До цих станів у першу чергу слід віднести порушення адаптації систем гомеостазу, а у більш загальному визначенні – порушення гармонії особистості як внутрішньої (фізичної, психічної), так і зовнішньої (психосоціальної), тобто дисгармонійні розлади. 

Дисгармонійні розлади
Які ж причини порушень гармонійності людського життя як існування біосоціального об’єкта природи?
Сучасне суспільство характеризується не тільки науково-технічним прогресом, досягнення якого щодня змінюють наше життя, а і великою кількістю нових, незвичних для людини шкідливих факторів навколишнього середовища. До них можна віднести забруднення води та повітря, нові хімічні сполуки у вигляді побутової хімії, харчових добавок та консервантів, медикаментів, косметики, іонізуюче випромінення та всезростаючий потік електромагнітних хвиль від засобів телекомунікацій. Та найбільш значимим за своєю дією супутником науково-технічного прогресу є нервово-психічне навантаження, зумовлене інформаційним потоком, що постійно зростає, необхідністю сприйняття та обробки нової інформації, прийняття рішень.
Відомо, що будь-які живі істоти в процесі еволюції змінюють свої фізіологічні характеристики під впливом навколишнього середовища. Процес пристосування організму до змін довкілля носить назву адаптації. Якщо порівняти умови життя людини як біологічного об’єкта 10 000, 1000, 100 років тому і в останні десятиліття, то стане очевидним, що анатомія і фізіологія людського організму залишалися незмінними, а навколишнє середовище змінює і якість, і інтенсивність своєї дії. 
Невідповідність між зростаючим стрессорним навантаженням та генетично-запрограмованими можливостями людського організму щодо зменшення негативних наслідків впливу навколишнього середовища викликає низку патологічних (хворобливих) станів, що носять назву дезадаптозів.
На сьогодні до дезадаптозів можна віднести цілу низку патологічних станів, об’єднаних одним загальним патогенетичним механізмом. 
Усі ці хвороби, на перший погляд різні за клінікою, мають певні закономірності розвитку, в основі яких лежать порушення адаптації – як фізичної, так і психічної. Причому обидва процеси є взаємопов’язаними, а в окремих випадках можуть бути паралельними (рис. 1).
Первинна психічна чи соціальна дезадаптація призводить до психофізичної (нейровегетативної, нейроімунної та нейроендокринної) дезадаптації з вторинною соматизацією захворювання, що характерне для більшості хвороб дезадаптації, у той же час первинна фізична дезадаптація (наприклад, виснаженість) призводить до вторинних психофізичних порушень і психічної дезадаптації, характерної для постзмагального чи посттравматичного періоду у спортсменів-професіоналів.
Стосовно фізичних змін в організмі при стрес-зумовлених реакціях уже багато написано, визначено критерії порушення фізичного стану при дезадаптації (в основному для шокових станів, хвороб типу «функціональні порушення – структурні зміни»). Доведено провідну роль стрес-індукованих реакцій, а власне зриву адаптаційних механізмів, у розвитку великої кількості хвороб, утім ряд захворювань ми вже сьогодні можемо віднести до суто психофізичних дезадаптозів.

Концепції діагностики та лікування дезадаптозів
На сьогодні відсутня єдина концепція діагностики, первинної та вторинної профілактики, лікування та реабілітації пацієнтів з дезадаптозами, і для цього існує два основних комплекси причин.
Труднощі першого порядку зумовлені необізнаністю більшості лікарів з проблемою дезадаптозів, оскільки психосоматична медицина в пострадянському просторі робить лише перші кроки. Не є секретом, що більшість науково-практичних розробок у цій галузі були закритими і проводилися спеціалістами військової, аерокосмічної медицини і впроваджувалися в силових структурах чи лікувальних закладах елітарного типу. На сьогодні широкий загал лікарів має лише поверхневі знання щодо причин розвитку дезадаптозів, методів їх діагностики та лікування. Лікарю простіше виставити звичні діагнози: дистонія, невроз, астено-невротичний синдром та призначити фармпрепарати, що на деякий час покращать стан пацієнта. Традиційна, класична медицина в сучасному суспільстві орієнтована на потребу фармацевтичної індустрії, а не навпаки, як повинно бути. Фінансові інтереси фармацевтичних компаній навіть переважають здоровий глузд, підштовхуючи лікарів до надмірного, у більшості випадків невиправданого призначення різного роду хіміопрепаратів та біологічних добавок. 
Труднощі другої групи зумовлені особливостями контингенту пацієнтів, що переважно хворіють на дезадаптози. 
Як відомо, людський організм стає вразливим до екзо- та ендогенних стрес-факторів особливо в моменти найвищого напруження регуляторних систем гомеостазу, а саме в періоди гормональної перебудови (пубертатний період та період згасання гормональної активності), у періоди підвищеного фізичного чи психічного навантаження, тривалих стресових ситуацій. Також визначені статеві особливості дезадаптозів, відповідно до яких на розлади адаптації страждають переважно жінки, що зумовлено більш складною та тонкою організацією циклічних нейроендокринних процесів організму. Отже, першою групою пацієнтів, що страждають на дезадаптози, є жінки, особливо в критичні періоди гормональної перебудови. 
Важливим є той факт, що періоди гормональної перебудови, становлення репродуктивної функції як у чоловіків, так і у жінок збігаються з критичними періодами психосоціального плану. Тут мають значення як ендогенно-зумовлені адаптивні реакції (а відповідно і дезадаптози) психічної сфери, так і екзогенні психічні стресори, оскільки, наприклад, на перший критичний період у 14-16 років припадає найбільше шкільне навантаження (перехідний 9-й клас, перша державна атестація, вибір подальшого шляху освіти). На пізній пубертат та, власне, ранній репродуктивний вік (17-18 років) припадає період закінчення школи, випускні екзамени, вступ до ВНЗ, адаптація до «дорослого» життя. Саме в ці періоди відбуваються найбільша перебудова психічного стану та соціалізація особистості, а значить реакції психосоціальної адаптації досягають свого піку.
Психофізичні дезадаптози у дівчаток-підлітків проявляються у вигляді порушень менструального циклу і таких нейроендокринних синдромів, як синдром склерополікістозних яєчників та передменструальний синдром. Відсутність своєчасної і адекватної корекції при вищезгаданих станах може бути причиною розвитку пухлинної патології геніталій та молочної залози у жінок більш старшого віку, психопатизації та невротизації особи.
Період редукції гормонального гомеостазу також збігається з періодом психо-соціального напруження, оскільки вік 
40-50 років є періодом соціальної зрілості, піку кар’єри, максимальної реалізації в професійній сфері. У той же час зміна відносин між особистостями в мікросоціумі, пов’язана з виходом дітей у самостійне життя, народженням онуків, зміною зовнішності, подружніми стосунками, створює додатковий психологічний тиск на нестабільний гомеостаз. Це стосується не тільки жінок, а певною мірою і чоловіків, оскільки невідповідність типу психосоціальної поведінки, якої вимагає оточення, фізичному стану та гормональному балансу викликає внутрішній конфлікт адаптивних систем, що часто реалізується хворобами дезадаптації. 
Другу групу, яка нерідко перехрещується з першою, становлять пацієнти з числа соціально та професійно активних осіб, у яких порушення адаптації пов’язані з вимогами, що диктує професійна діяльність людини періоду розвитку ринкової економіки. Це перш за все ненормований робочий день, що триває понад 12 годин (навіть удома бізнесмен вимушений думати про виробничі проблеми), відсутність нормального харчування, неможливість переключитися із завдань професійної сфери на питання свого здоров’я. Людина вимушена працювати, щоб заробляти гроші, підтримувати свій імідж, бути в курсі всіх подій, що відбуваються в найближчому оточенні та соціумі взагалі. Такий режим роботи не дає можливості звернутися до лікаря, у повній мірі переключитися на проблеми здоров’я, пройти повноцінне лікування. Порушення адаптивних процесів розвиваються в нові психосоціальні хвороби, до яких можна віднести так званий синдром менеджера, та інші синдроми, в патогенезі яких провідну роль відіграє психологічна дезадаптація на професійному грунті. І хоча ці хвороби не несуть у собі безпосередньої небезпеки для життя і не призводять до фізичної інвалідизації, вони здійснюють свій негативний вплив на психосоматичний стан людини, перетворюючи її на інваліда бізнесу. 
Цей термін запропонований нами недаремно, оскільки дезадаптози вражають у першу чергу найбільш активну частину населення: керівників бізнес-структур, менеджерів вищої та середньої ланки, підприємців.
Лікарям доводиться на практиці стикатися з конкретними хворими, які виявляють конкретні скарги на погіршення самопочуття, погіршення якості життя, порушення фізіологічних процесів, підтверджені функціональними пробами та лабораторними аналізами. Детальне патопсихологічне та соціальне дослідження виявляють проблеми педагогічного, соціального характеру та стосунків між особистостями. Поєднання клінічних та психолого-соціологічних ознак захворювань дозволяє визначати клінічні форми дезадаптозів, якими виявляються відомі хвороби.

Стрес-індуковані хвороби
На сьогодні список клінічно оформлених дезадаптозів не є закритим, оскільки до стрес-індукованих хвороб можна віднести цілу низку відомих захворювань. Ми обмежимося тими станами, у патогенезі яких порушення адаптації є доведеним фактом.
І. Ситуативно зумовлені психічні розлади.
ІІ. Неврози, що є класичними прикладами порушень психічної та фізичної адаптації та психосоматизації.
ІІІ. Ідеопатичні хронічні больові синдроми (ІХБС).
Ця група захворювань віднесена до дезадаптозів через те, що в патогенезі ІХБС до основного в патогенетичній ланці дисбалансу ноци- і антиноцицептивної систем (порушень адаптивних механізмів) згодом приєднуються різноманітні морфофункціональні порушення, що мають відповідні клінічні прояви. Ці прояви з одного боку маскують основний процес і ведуть лікаря від патогенетичного до симптоматичного лікування, з іншого – саме і є відображенням багатокомпонентності й інтегративності болю, недооцінка яких прирікає на безрезультатність усі зусилля лікаря при її лікуванні. Розуміння сутності ідеопатичного хронічного болю як дезадаптозу антиноцицептивних систем та вторинної психосоматизації болю є запорукою його успішного лікування. Прикладом цієї патології є фіброміалгія, синдром хронічних тазових болів.
ІV. Дисхронози. 
До цієї групи варто віднести патологію, зумовлену порушенням біологічних ритмів, яке має місце при зміні режиму праці (нічні чергування), трансокеанічних перельотах (зміна часових поясів), реакції акліматизації.
V. Психонейроендокринна гінекологічна патологія:
– гіпоталамічний синдром пубертатного періоду;
– передменструальний синдром;
– патологічний клімакс;
– ановуляторна гіперандрогенія (синдром полікістозних яєчників);
– синдром жінки-спортсменки.
На перший погляд, усі ці захворювання можна віднести до суто гінекологічної ендокринної патології, але якщо дослідити етіологічні фактори з урахуванням психосоціальної складової, то всі вони належать до порушень нормальних адаптивних процесів, до змін гормонального гомеостазу, які часто зумовлені зовнішніми факторами.
VІ. Вегетативні дистонії та інші вегетопатії.
За патогенезом ці захворювання є яскравим прикладом порушення адаптивних реакцій вищих вегетативних центрів під впливом зовнішніх факторів психосоціального, екологічного та інформаційного дисонансу.
VІІ. Синдром хронічної втоми (СХВ) та імунних дисфункцій. На сьогодні СХВ розглядається як психофізичний дезадаптоз, що виявляється в генетично схильних особистостей з поліетіологічними розладами нейроендокринної і нейроімунної взаємодії, які призводять до активації чи дисбалансу імунної системи і дисрегуляції центральної нервової системи. 
Оскільки симптоми варіюють і можуть змінюватися при використанні нейрофармакологічних препаратів, вони можуть бути опосередковані нейроімунними трансмітерами. Якщо розглядати нейроендокринноімунну систему як мережу взаємодій, то стане зрозуміло, що її робота, у тому числі адаптивні реакції, може бути порушена факторами, що впливають на різні ланки системи.
VІІІ. Синдроми гострого виснаження та вигоряння характерні для осіб, що піддаються впливу надсильних фізичних чи психічних перевантажень. Актуальність синдрому вигоряння, який стає причиною не лише психофізичних розладів, а інколи і причиною раптової смерті, на сьогодні в розвинутих країнах надзвичайно висока. Контингент пацієнтів – високопрофесійні працівники, надзвичайно активні менеджери, спортсмени-професіонали.
ІX. Синдром менеджера та інші психогенні сексуальні дисфункції.
Клінічна (медико-соціальна) картина цього захворювання наступна: на початковій стадії з’являється нервозність, розлади сну, втрата апетиту, швидка стомлюваність. Надалі слабшає імунітет, зростає частота захворюваності на такі банальні хвороби, як ГРВІ, паралельно зі збільшенням тривалості хвороби загострюються хронічні захворювання. Та головним симптомом цієї хвороби є сексуальна дисгармонія. Розлади сексуальності носять характер синдрому дезактуалізації і реадаптації сексуальної поведінки, який часто призводить до психогенно-зумовленої імпотенції у чоловіків та фригідності і аноргазмії у жінок. 
Актуальність проблеми дезадаптозів пов’язана не тільки з негативним впливом на показники здоров’я, високою поширеністю та значними економічними затратами на лікування. Проблема дезадаптозів вимагає якісно нового підходу до лікування, із залученням досі не задіяних у повній мірі медичних, психологічних, культурологічних та соціальних заходів як компонентів єдиного медико-соціального комплексу. 

Предмет адаптивної медицини
Шляхом розв’язання цього комплексу проблем є створення нового напряму медицини, покликаного розглядати хвороби дезадаптації в контексті причин їх розвитку, клінічного перебігу та можливих наслідків. І сьогодні ми декларуємо право на створення та необхідність розвитку адаптивної медицини.
Розглядаючи адаптивну медицину як напрям у сучасній медичній науці та практиці, перш за все ми визначаємося з її предметом.
Отже, предметом адаптивної медицини є процеси фізичної, психічної та соціальної адаптації особистості до стресорних навантажень екзо- та ендогенного характеру, її фізіологічний та патологічний перебіг, розлади та клінічні форми дезадаптозів, а також методи діагностики, профілактики, лікування та реабілітації хворих на цю патологію.
Основною метою адаптивної медицини є розширення адаптивних властивостей організму, нормалізація порушених фізичних та психічних кондицій, адекватна протидія надактуальним стрес-факторам.
Ураховуючи патогенетичні механізми розвитку психофізичних дезадаптозів, вимальовується місце адаптивної медицини серед інших галузей медицини та соціальних наук (рис. 2).
З одного боку, адаптивна медицина є частиною медицини профілактичної, зокрема санології – науки про оздоровчі системи та здоровий спосіб життя. Адже саме поняття та методи санології дозволяють проводити як первинну, так і вторинну профілактику психофізичних дезадаптозів, а в більшості випадків здійснювати безпосередній лікувальний вплив.
Адаптивна медицина включає в себе поняття та методи гуманітарних наук, а саме педагогіки, соціології, психології, оскільки психо-соціальні фактори є часто тригерними механізмами розвитку дезадаптозів, а заходи психологічного, педагогічного, соціального характеру є заходами як основного, так і допоміжного характеру при цій патології.
Серед методів лікувального, а скоріше соціо-лікувального впливу, у гуманітарному блоці слід відзначити педагогічні методи: корегування навчального навантаження, вироблення індивідуально-дозованих навчальних планів, формування масиву знань та понять про дезадаптози у педагогів та батьків, коли психолого-педагогічні проблеми розглядаються не як девіантна поведінка, а як прояви порушень адаптації і вимагають особливого ставлення та корекції. Важливим моментом є загальна обізнаність з проблемою якомога ширших верств населення, адже розуміння сутності процесу дезадаптації є першим кроком до вироблення правильного відношення як самим пацієнтом, так і оточуючими. Це надактуально в умовах інтенсивної економічної діяльності, адже вироблення корпоративної тактики ведення справ з урахуванням можливих наслідків для здоров’я працівників є також медико-профілактичним заходом. Використання із саногенною метою методів мистецтва – музикотерапії, арттерапії, психологічних тренінгів є лікувальними заходами гуманітарного блоку.
Адаптивна медицина перетинається з «малою» психіатрією, вегетологією, імунологією, нейроендокринологією, зокрема ендокринною гінекологією. Таке поєднання та використання методів діагностики, підходів до лікування цих галузей медицини забезпечує лікувальний вплив при розгорнутих клінічних формах психофізичних дезадаптозів. При цьому для лікування використовуються медикаментозна терапія, психотерапія, фізіотерапія. 
Важливою складовою адаптивної медицини є медична реабілітація, поєднана з курортологією та фізіотерапією. Медична реабілітація в адаптивній медицині є компонентом універсального реабілітаційного комплексу заходів медико-соціального характеру, адже фізичні кондиції при дезадаптозах страждають не більшою мірою, ніж психічні, отже реабілітація в даному випадку виступає комплексом засобів реадаптивного характеру. У цьому плані зростає роль санаторно-курортного лікування, яке є патогенетично обгрунтованим, оскільки перебування на курорті надає можливість розірвати хибне коло соціально-психологічних проблем, породжених виробничою діяльністю, а природні лікувальні фактори здійснюють м’яку саногенну дію, направлену на розширення адаптаційних здатностей організму.
Отже, адаптивна медицина як напрям та об’єднаний комплекс медико-соціальних заходів має право на існування та розвиток в умовах сьогодення. Об’єднання зусиль лікарів, фізіологів, педагогів, психологів та соціальних працівників у цьому напрямі матимуть позитивне значення не лише для конкретних хворих, а й для гармонізації всього суспільного життя. Ми запрошуємо до дискусії та співпраці всіх, кого в тій чи іншій мірі зацікавила ця проблема, адже в нашій єдності – запорука успішного подолання проблеми.