Девіз Феофіла Яновського – щонайближче до хворого

27.03.2015

У будь-якій науці, яка розвивається впродовж століть і навіть тисячоліть, є особистості, які стали етапними на шляху її невпинного еволюційного розвитку.
Такою знаковою постаттю у вітчизняній медицині, безумовно, є Феофіл Гаврилович Яновський, який за життя набув широкого визнання не тільки в масштабах України та Російської імперії, у складі якої вона знаходилася, а й у багатьох країнах Європи, Азії та Америки.
Його фундаментальні наукові розробки, провидницькі здогадки та багатий досвід лікаря-клініциста стали джерелом, підгрунтям здобутків сучасної медицини.
Вражає навіть лише перелік тих медичних сфер, в яких він знався настільки досконало і глибоко, що зміг привнести туди свій творчий науковий доробок. Терапевт і фтизіатр, інфекціоніст, Феофіл Гаврилович водночас був одним із засновників Київської школи терапевтів. Додамо, що він, енциклопедично освічений лікар-гуманіст, став першим в історії медицини академіком-клініцистом.

«Щонайближче до хворого» – ці слова стали своєрідним девізом Ф.Г. Яновського, які він неодноразово повторював своїм учням і колегам. Цей заклик співзвучний з добре відомим у медицині принципом: лікувати не хворобу, а хвору людину. 
Що ми знаємо про цього талановитого лікаря – лікаря від Бога, як говорили про нього не тільки пацієнти, а й медична громада? 
Народився Феофіл Гаврилович 12 червня 1860 року в селі Миньківці, що на Хмельниччині, у сім’ї службовця. Батько його, Гаврило Іванович Яновський, був широкоосвіченою людиною, він закінчив Головний педагогічний інститут у Петербурзі і майже все життя служив в Управлінні державного майна. Він багато читав не тільки художню літературу, а й медичну, знався на стародавніх мовах – грецькій і латинській, давньоєврейській, вільно володів польською. У своїх дітей, а їх у сім’ї було шестеро, батько намагався розвинути духовність і любов до праці. Від природи музикально обдарований Гаврило Іванович вчив дітей музиці, зокрема маленького Феофіла – грі на скрипці, співам. Душевну щедрість, вміння співчувати чужому горю та болю передала своїм дітям мати Феофіла Гавриловича, Ганна Матвіївна Савченкова. Її образ він проніс через усе життя, згадуючи в листах ніжними словами «люба матуся».
Золота медаль, як свідчення сумлінного навчання та неабияких знань, отриманих у гімназії, відкриває Яновському двері медичного факультету Київського університету святого Володимира, де він проявляє неабиякий інтерес до науки. У подальшому він неодноразово з вдячністю згадував про людей, з якими йому довелося зустрічатися у студентські роки. 
Доля звела його з багатьма відомими вченими, під впливом яких формувалася його особистість як лікаря-новатора. Одним з них був професор Володимир Олексійович Бец, анатом, який заслужив шану світової медичної громади дослідженнями головного мозку. Цікавий такий випадок зі студентського життя Феофіла Гавриловича. Складаючи іспит з анатоміїї професору В.О. Бецу, який серед студентів був відомий і тим, що полюбляв задавати складні, каверзні запитання, Яновський упевнено розповідав про кістки нижніх кінцівок і спинні м’язи. Професор уважно слухав, ствердно кивав головою і не перебивав його, а коли той зупинився, з ледь помітною усмішкою запитав: «Як ви вважаєте, колего, є різниця між будовою мозку чоловіка й жінки? А якщо є, то яка?». Яновський був певен: різниці між мозком чоловіка і жінки немає. Але заявити так професору, який на той час активно вивчав цю проблему, було непросто. Добре, коли професор погодиться з його відповіддю. А якщо ні?.. Вагання тривало всього лише мить, Яновський впевнено відповів: «Вважаю, що різниці немає». «Вельми цікаво… А чим ви, молодий чоловік, можете аргументувати своє твердження?» – поцікавився екзаменатор. Юнак не розгубився: «Працями професора Беца, який довів, що ділити людей на вищих і нижчих за формою їх черепа неправильно і ненауково». Щиро посміхнувшись, відомий анатом промовив: «Ви, колего, ставите мене в безвихідне становище. З яким із Беців накажете погоджуватися: з тим, що хоче довести це, чи з тим, що сумнівається в достовірності своїх тверджень?». Та на запитання можна було вже не відповідати. Професора явно задовольнила відповідь, а найбільше те, що студент має власну думку і ладен обстоювати її, не хитрує, не старається догодити екзаменаторові. На прощання, записуючи найвищу оцінку в матрикул, професор Бец сказав: «Сподіваюсь, ви не забудете дороги на мою кафедру». «Звичайно, ні!» – гаряче запевнив молодий Яновський. 
Анатомія справді вабила його, але попереду було ще багато кафедр і дисциплін, і кожна таїла в собі цікаве, незнане, захоплююче. 
Не міг не звернути уваги на вдумливого студента не менш відомий професор Григорій Миколайович Мінх, який в університеті читав курс патологічної анатомії. Славу цьому вченому принесли численні експедиції, метою яких було вивчення на місці найнебезпечніших на ті часи хвороб – чуми, сибірки, прокази тощо. За чумою він мандрував на Кавказ, у Прикаспійські степи, у Персію, проказу переслідував у Туркестані, Палестині, Єгипті. Для того щоб довести, як передається зворотний тиф, цей самовідданий науковець зробив дослід на собі. Проводячи багато часу в препараторській, а також на розтинах померлих у військовому шпиталі, які щовівторка і щоп’ятниці проводив професор Мінх, молодий Яновський з жадібністю вбирав знання про людський організм. На все життя засвоїв він слова професора Григорія Миколайовича Мінха: «Лікар зобов’язаний чітко уявляти собі, що відбувається в уражених хворобою тканинах. Без цього медицина уподібнюється знахарству».
Подальше наукове життя й діяльність Яновського тісно пов’язані з його вчителем, завідувачем кафедри госпітальної терапії, професором Карлом Генріховичем Трітшелем. Лікар-практик, лектор, людина з надзвичайною працездатністю, вмінням зрозуміти хворого й допомогти йому – саме такому образному портрету відповідав Карл Генріхович. Слухаючи лекції професора Трітшеля, у студента Яновського народжувалися думки, що саме терапія з усім різноманіттям внутрішніх хвороб, до кожної з якої треба відшукати свій ключик, вабить його щонайбільше. 
Як людина допитливого розуму, Феофіл Гаврилович не задовольнявся загальною освітою, здобутою в гімназії. В університеті він відвідує багато лекцій із цікавих для нього дисциплін на інших факультетах, дарма що обтяжений медичною роботою. Зберігся розклад лекцій I курсу, де Яновський серед дисциплін медичного факультету вписав для себе години таких лекцій, як політична економія, римське право, історія новітньої літератури, історія стародавньої філософії, переклад і пояснення Мольєра. У його записній книжці були виписки з «Соціології» Спенсера й інших наукових книг.
Після закінчення cum eximia laude – курсу навчання в університеті (з найвищою похвалою) – молодий лікар Яновський, за рекомендацією професора К.Г. Трітшеля, був обраний позаштатним, а незабаром і штатним ординатором при кафедрі госпітальної терапевтичної клініки. У ті роки він починає свою першу наукову працю «Наблюдения над действием каирина при некоторых инфекционных заболеваниях». Треба зазначити, що у той час окрім хініну й саліцилової кислоти майже не було інших антипіретичних засобів і робота Яновського мала на меті підтвердити можливість каїрину знижувати температуру у хворих. 
Оселившись на Андріївському узвозі, він починає свою самостійну лікарську практику. Молодий медик невдовзі стає широко популярним серед найбіднішої людності на Подолі. Щодня повертаючись з Військового шпиталю, де знаходилася клініка, він приймає хворих і робить візити за викликами додому, а ввечері працює як асистент на домашньому прийомі професора К.Г. Трітшеля. Повернувшись додому, він виписує до записника 2-3 десятки англійських слів – обов’язкове завдання на другий день, яке він виконує по дорозі до кліники. Ще за студентських років Яновський виробив у собі цю звичку – по дорозі до університету вивчати англійські слова. 
У цей же період він удосконалюється в практиці іноземних мов, бо Карл Генріхович розмовляє з ним то німецькою, то французькою мовами. Великий контингент хворих поляків на цьому прийомі дозволяють йому мимохідь вивчити й польську мову. Приватна практика розширюється досить швидко, однак не дає суттевого матеріального статку. Чуйний до людського горя, розуміючи бідність, а то й злидні своїх пацієнтів, він рідко одержує свій невеличкий гонорар; почасти він сам залишає гроші на ліки або просто на хліб насущний своїм хворим і робить це так делікатно, що не ображає їхньої гідності. 
Блискучі здібності й працездатність Яновського привертають увагу медичного факультету, і вже через 3 роки по закінченні університету, у 1886 році, його на декілька місяців відряджають за кордон для вивчення нової галузі медицини – бактеріології. Для цього він працює в декількох інститутах: Коха – у Берліні, Пастера – у Парижі. Але в постійній, щоденній, серйозній праці в лабораторії він відчуває нездоланний потяг до ліжка хворого. Багато часу присвячує Яновський клінікам внутрішніх хвороб Ляйдена й Гергарда в Берліні, клініці Се в Парижі. 
Після повернення додому Феофіл Гаврилович створює першу в Києві й одну з найкращих у країні бактеріологічну лабораторію. Водночас виходить низка його наукових праць, а в 1890 році він успішно захищає докторську дисертацію на тему: «До біології тифозних бацил». До її захисту він ретельно готувався протягом 3 років, бо знав, що не може сподіватися на поблажливу підтримку навіть свого вчителя. Карл Генріхович перед тим, як іти на захист, cказав: «Ви знаєте, що я радий вас підтримати у важку хвилину, але я боюся, що мій виступ більше вам нашкодить, ніж допоможе. Тож, колего, розраховуйте тільки на самого себе».
Після закінчення трирічної ординатури, прагнучи поповнити свої медичні знання ще в одній важливій галузі – фізіології, Яновський починає її поглиблено студіювати. Задля цього він отримує дозвіл працювати у відомого київського фізіолога професора Чір’єва. А за рік він уже починає працювати як помічник прозектора цієї кафедри. 
Створивши сім’ю й маючи трьох дітей, він завжди приділяв їй увесь свій вільний час; вихованню дітей він міг приділити надто мало часу, бо лікарська й викладацька діяльність відбирали багато годин його робочого дня. Тому так дорогі для нього були години, проведені в сім’ї. Надто любив літній час, коли, зібравши всіх коло столу, міг читати вголос (до того ще й майстерно) своїх улюблених авторів, підбираючи зміст книжок так, щоб він підходив до віку дітей. Були серед них Некрасов, Пушкін, Гюго, Дікенс, Мюсе та інші. Багатьох сучасних йому письменників, артистів, таких як Карпенко-Карий, М. Заньковецька, він знав особисто. Нерідко вони зверталися до нього за лікарською порадою. У кабінеті Феофіла Гавриловича висіло на стінах два портрети улюблених письменників – Гоголя і Достоєвського. Третій портрет стояв на столі. То був портрет Антона Павловича Чехова. Яновського цікавив він упродовж багатьох років і як письменник, і як лікар, і як хворий. Та найбільше приваблював як майстер слова, як письменник, один з найулюбленіших і близьких за духом і світоглядом. Феофіл Гаврилович відчув це ще тоді, коли прочитав одні з перших оповідань Чехова, – ті, що друкувалися в невибагливих гумористичних журнальчиках «Стрекоза», «Будильник», «Зритель». Чеховські гуморески помітно відрізнялися серед суто розважального чтива, у них угадувалося те, що він так любив згодом у п’єсах «Дядя Ваня» і «Три сестри». 
Відкриваючи все нові і нові деталі життевого шляху цієї людини, професор Яновський щоразу переконувався, що створений його уявою образ Чехова точно співпадає з реальними рисами цієї людини. Досить було прочитати книгу нотаток «Острів Сахалін», щоб зрозуміти, автор – великий людинолюб, не байдужий до людського нещастя, горя та хвороб. Серця Антона Павловича та Феофіла Гавриловича билися в унісон. Мало хто знає, що вони були не лише сучасниками й ровесниками, а й так би мовити співробітниками. У роки епідемії холери обидва (хай і в різних місцях) ішли, не приспускаючи забрала. І Чехов, і Яновський добре знали, що то є за праця земського лікаря. «Прослужити десять років земським лікарем, – зауважив свого часу Чехов, – важче, аніж п’ятдесят років міністром».
Одним із важливих і особливо плідних напрямів наукової і практичної діяльності Ф.Г. Яновського були питання захворювань органів дихання і перш за все проблема ефективного лікування туберкульозу. Він вніс багато нового і оригінального до розуміння особливостей захворювання, до питань діагностики, клініки, профілактики і лікування цієї страшної недуги. Глибиною клінічного аналізу відзначається концепція Ф.Г. Яновського про взаємозв’язки між туберкульозом та іншими хворобами легень. Підкреслюючи, що при легеневому туберкульозі нерідко спостерігається емфізема легень, він звертає увагу на те, що її розвитку сприяють бронхіт і бронхіальна астма, які можуть маскувати латентний чи затяжний туберкульоз легень. Це дало підставу йому висунути концепцію: бронхіальна астма і емфізема легень, що можуть виникнути у хворого туберкульозом, призводять до того, що він протікає менш активно, при цьому нерідко виникає тенденція до розвитку фіброзу. Багаторічне вивчення проблеми цієї хвороби стало підгрунтям для створення Феофілом Гавриловичем фундаментальної праці «Туберкульоз легень». Підручник цей згодом кілька разів перевидавався і лишався кращим посібником для цілого покоління лікарів. Його перу також належить перше доступне для широкого загалу видання в Україні «О чахотке», в якому популярно викладені питання особистої і громадської профілактики туберкульозу. 
Варто зазначити, що важливим напрямом наукової діяльності Ф.Г. Яновського була й розробка проблем захворювань нирок, перш за все функціональної діагностики, а також загальної терапії ниркових хвороб. Так, у науковій роботі «К семиотике острых нефритов» він дає нову інтерпретацію деяких симптомів, зокрема описує «осовелость» (особливий вид психогенної апатії), яка спостерігається іноді раніше, ніж інші ознаки захворювання, і, напевно, пов’язана з набряком мозку. Яновським крім того написано чимало оригінальних статей з різноманітних питань клініки внутрішніх хвороб. Великий інтерес має його публікація «Клінічне значення запаху». У ній він описує, окрім уринозного, своєрідний запах при уремії як неблагоприємну в прогностичному відношенні ознаку, яка може з’являтися перед смертю хворого; при доброякісних формах туберкульозу він описує запах «прілого сіна». Ця робота є свідченням тонкої спостережливості великого клініциста. 
Актуальною була і його робота «К семиотике и диагностике сыпного тифа», опублікована у 1921 році, в якій уперше був показаний так званий «кон’юктивальний синдром», що сьогодні вважається важливою диференціально-діагностичною ознакою висипного тифу. Декілька робіт Ф.Г. Яновський присвятив проблематиці захворювань органів шлунково-кишкового тракту: «О нервных поносах», «Современное состояние диагностики рака желудка» та ін. 
Ряд напрямів, що їх вивчав Ф.Г. Яновський, згодом виокремилися у самостійні розділи медичної науки, наприклад фтизіатрія, інфекційні хвороби, які в подальшому розробляв його учень професор А.М. Зюков; питання пульмонології, онкології й гастроентерології – інший його учень академік АМН СРСР та АН УРСР В.Н. Іванов, питання нефрології – академік АМН СРСР В.Х. Василенко, професори Ф.Я. Примак, Б.С. Шкляр.
Ф.Г. Яновський проявив себе не тільки як учений, лікар-клініцист, а й як видатний організатор охорони здоров’я. З його ім’ям пов’язано відкриття перших курортів і протитуберкульозних санаторіїв в Україні. Крім того, він наполегливо домагався й створення притулку для безнадійних туберкульозних хворих. 
За цей період приватна практика Феофіла Гавриловича виходить далеко за межі одного з київських районів – Подолу. Але він, як і раніше, з бідних хворих не бере грошей. Ось декілька випадків, які служать цьому підтвердженням. Одного разу Феофіл Гаврилович повернувся пізнього вечора з виїздів до хворих і попросив дружину, Ганну Вікторівну, взяти з кишені пальта весь гонорар за вечірні виїзди: у кишені було три порожні пляшечки від ліків, від яких він не міг відмовитися під час одного із візитів до хворого, бо боявся образити просту і дуже нужденну жінку. Іншим разом він привіз додому пляшечку із жиром, зібраним із сердець забитих на бойні тварин: це була плата за довге лікування дружини одного м’ясника, на думку якого, серцевий жир був бальзамом від усіх недуг. Популярність Яновського починає виходити поза межі Києва: він часто виїздить консультувати до провінції, його запрошують до великих міст нашої країни. 
Ф.Г. Яновський був клініцистом у самому високому розумінні цього слова; він любив клініку і завжди у центрі своєї діяльності бачив хвору людину, потребам якої він віддав багато років свого життя. Як розповідав згодом один із його учнів, Феофіл Гаврилович щодня по 3-4 години, а нерідко й святкові дні проводив у клініці, робив обходи хворих, на які завжди збиралося багато лікарів. 
Ф.Г. Яновський був прекрасним педагогом, його лекції завжди супроводжувалися демонстрацією хворих і являли собою високий взірець клінічного розбору. Водночас встигав вести велику громадську роботу і постійно приймав активну участь у науковому житті Києва, країни. Можна лише дивуватися, звідки він брав сили, аби скрізь встигати. Його обирали головою товариства нічних лікарських чергувань, головою Товариства київських лікарів і головою Єдиного наукового медичного товариства. Виступи Феофіла Гавриловича на з’їздах викликали таку бурю оплесків, що звичайно вони припинялися лише на його прохання. Така тепла зустріч чекала його скрізь, де тільки він з’являвся. У спогадах його учнів згадується, коли Феофіл Гаврилович прийшов на відкриття з’їзду акушерів у Києві і скромно сів у рядах для членів з’їзду, його присутність одразу була помічена; голова форуму запропонував обрати шанованого Яновського почесним членом президії – тривалі й гучні оплески довго не дозволяли продовжувати роботу з’їзду. У 1926 році він був обраний постійним головою з’їздів терапевтів УРСР, а в 1927 році вперше в історії вітчизняної медицини його обирають академіком Української АН.
У 1898 році Ф.Г. Яновського обирають завідувачем терапевтичного і інфекційного відділень міської (Александрівської) лікарні, згодом перейменованої на Жовтневу. Протягом 1904-1905 років він очолює кафедру госпітальної терапевтичної клініки Новоросійського університету (м. Одеса), а наступного року повертається до Київського університету завідувати кафедрою лікарської діагностики. Майже через десять років потому він очолює кафедру госпітальної терапевтичної клініки, а ще через 7 років – кафедру факультетської терапії Київської медичної академії, що нині носить назву Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця. До кожного нового етапу своєї діяльності Яновський підходив озброєний новими знаннями і власним досвідом. 
Варто відмітити і активну самовіддану працю Феофіла Гавриловича у роки Першої світової війни, коли він готував лікарів для армії, консультував у військових шпиталях і Червоного хреста. 
Довго працював Феофіл Гаврилович і як співредактор кількох журналів: «Врачебное дело», «Український медичний архів», «Вопросы онкологии» та ін.
При активній його участі на базі восьмої міської туберкульозної лікарні був створений перший у країні центр по боротьбі з туберкульозом – Київський науково-дослідний інститут туберкульозу і грудної хірургії, який нині носить його ім’я.
Зі спогадів лікаря В.Н. Яновського, учня й однофамільця Ф.Г. Яновського, ми знаємо про останні дні видатногго лікаря. Напередодні, пізно ввечері Феофілу Гавриловичу в дощ довелося відвідати одного хворого; ніч минула майже без сну. Вставши годині о п’ятій ранку, він дуже хвилювався з приводу майбутнього диспуту й скаржився на загальне знесилення. Чорна кава дещо його підбадьорила. Перед від’їздом до академії він прийняв кількох хворих, що їм призначив з’явитися того дня; останньому хворому, його давньому пацієнту – університетському викладачу Немолодишеву він сам поскаржився на свою фізичну й моральну втому. Потім пожартував: «Medice, cura te ipsum» (лікарю, вилікуй себе сам), перепочив хвильку і додав: «Чому бути, того не минути». 
Під час диспуту він відчув себе погано. Це помітили його учні, які хотіли перервати засідання, але Феофіл Гаврилович не дозволив це зробити й досидів до кінця за столом, спершись на сусіда. Коли оголосили, що диспутант достойний докторантського ступеня, Феофіл Гаврилович попросив перенести його із залу до окремої кімнати – у нього була паралізована права половина тіла. На щастя, мову не відібрало, хворий лишався при повній свідомості, і коли везли в кареті «швидкої допомоги» додому, він те й робив, що заспокоював лікарів, які супроводжували його. 
Уже на першому консиліумі біля його ліжка, що відбувся через дві години, Феофіл Гаврилович, як на клінічній демонстрації, розглянув стан свого здоров’я. Потім найвизначніші лікарі й професори збиралися там тричі на день. Змінюючись, цілу добу чергували біля Яновського по два лікарі. А скільки схвильованих колег заходило просто так, аби почути, що з Яновським, і чи не можуть вони чимось допомогти!
Тривога охопила не лише лікарів, занепокоїлось усе місто. Розмови про те, «як почувається професор Яновський», було чутно поміж людей на вулицях, у трамваях, громадських установах.
Увага всіх була йому дорога і приємна, додавала сил. Призначене лікування він виконував, не заперечуючи, хоч іноді критикував його, або сам диктував для себе рецепт. 
На п’ятий день хвороби, коли багато лікарів почали сподіватися на краще, раптом з’явилося іржаве харкотиння й знов підскочила температура – загрозливі ознаки пневмонії. 8 липня 1928 року Феофіла Гавриловича не стало.
10 липня, в день, коли хоронили Феофіла Гавриловича, місто каштанів перетворилося на місто лілей. Білою ковдрою було вистелене все місто. Білі квіти, що їх так любив Яновський, проводжали труну аж до могили. Похоронна процесія зупинялася багато разів і здійснювалися не тільки православний, а й католицький та іудейський обряди.
На фасаді будинку №13б по вулиці Ярославів Вал було встановлено меморіальну дошку: «В этом доме в 1903-1928 гг. жил и работал выдающийся ученый-терапевт, академик АН УССР Феофил Гаврилович Яновский (1860-1928)». 
У селі Миньківці Дунаєвецького району, що на Хмельниччині, де народився вчений, на території дільничної лікарні, яка носить ім’я Ф.Г. Яновського, встановлено пам’ятник великому лікарю і розгорнуто меморіальну кімнату-музей. Його самовіддана праця знайшла віддзеркалення в експозиціях Центрального музею медицини України, а перед фасадом Інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського встановлено йому пам’ятник. 
І нині до Лук’янівського цвинтаря люди приходять вшанувати пам’ять лікаря. Іх зустрічає надгробний знак із викарбуваними лілеями, такий скромний і чистий, якою завжди за життя була ця людина.


Автор висловлює щиру подяку за люб’язно надані матеріали працівникам Державної наукової медичної бібліотеки.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ

18.09.2020 Пульмонологія та оториноларингологія Терапевтична тактика при проникаючих пораненнях ока в дітей в умовах COVID‑19

11-12 червня в онлайн-форматі відбулася VIII Науково-практична конференція дитячих офтальмологів та оптометристів України з промовистою назвою «Своє дитинство треба бачити», присвячена таким офтальмологічним розладам у педіатрії, як вроджена патологія органа зору, ретинопатія недоношених дітей, аномалії рефракції, окорухові порушення в дітей раннього віку, запальні захворювання очей, хвороба сухого ока, травми очей тощо....

18.09.2020 Терапія та сімейна медицина Хвороба сухого ока: за матеріалами віртуального конгресу WOC 2020

26-29 червня відбувся Всесвітній офтальмологічний конгрес (WOC), який цього року через пандемію коронавіруcної хвороби (COVID-19) був віртуальним. Велика кількість постерних презентацій, відеодоповідей і онлайн-симпозіумів була присвячена хворобі сухого ока (ХСО) – «захворюванню ХХІ сторіччя»....

18.09.2020 Терапія та сімейна медицина Цитидин‑5’-дифосфохолін (цитиколін): докази нейропротекторної ролі при глаукомі

Глаукома – це гетерогенна прогресивно-дегенеративна група захворювань із розвитком оптичних нейропатій із загальними характеристиками, котрі включають втрату гангліонарних клітин сітківки (ГКС) і розвиток типових дефектів поля зору, що можуть прогресувати до сліпоти [1, 2]....

18.09.2020 Терапія та сімейна медицина Циклоспорин А в лікуванні хвороби сухого ока: варто чи ні?

Хвороба сухого ока (ХСО) на перший погляд здається несерйозною проблемою, котру легко вирішити. Дійсно, життю пацієнта ця патологія не загрожує, а для її лікування запропоновано численні препарати штучної сльози. Та, на жаль, усе не так просто. ХСО може суттєво погіршувати якість життя людини, а штучні замінники сльози допомагають не завжди. У разі прогресування ХСО з розвитком тяжкого кератиту, коли сльозозамінники не мають належного ефекту, доцільним є призначення імуномодулюючої терапії, а саме топічного 0,1% циклоспорину А (ЦсА). У дослідженні, проведеному лабораторією Santen у Великій Британії, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії та північних країнах, оцінено поширеність тяжких форм кератиту шляхом опитування 577 офтальмологів. ...