0 %

Фармакотерапія цукрового діабету 2 типу: клініко-фармакологічні аспекти

17.07.2015

Фармакотерапія цукрового діабету (ЦД) 2 типу на сьогодні є надзвичайно актуальною медичною та соціальною проблемою. Недостатня ефективність та безпечність наявних лікарських засобів спонукають фармакологів та клініцистів продовжувати активний пошук нових молекул та оптимальних схем їх поєднання з традиційними препаратами. Гострою соціальною проблемою в Україні є висока вартість лікарських засобів, оскільки поширеність ЦД 2 типу особливо висока серед найбільш вразливих верств населення (зокрема людей похилого віку), а ранні ускладнення призводять до швидкої інвалідизації працездатних осіб [14].

ЦД 2 типу є поліморфним захворюванням і може поєднуватися з супутньою патологією. Це передбачає застосування відразу декількох препаратів, що може призвести до їх небажаної взаємодії та підвищеного навантаження на органи детоксикації та екскреції [1, 4].
Слід зазначити, що останнім часом підходи до фармакотерапії ЦД 2 типу суттєво змінилися завдяки істотним досягненням у вивченні патогенезу ЦД, результатам багатоцентрових досліджень та розробці лікарських засобів із новими механізмами регуляції рівня глікемії. Виділяють декілька етапів розвитку медикаментозного лікування: від переважного застосування секретагогів до використання метформіну у якості базової терапії, застосування в якості препаратів другого ряду спочатку тіазолідиндіонів, згодом інкретиноміметиків та інгібіторів натрійглюкозного котранспортера 2 типу (SGLT-2) [4, 14].
На сьогодні препаратом першої лінії лікування ЦД 2 типу згідно з рекомендаціями Міжнародної федерації діабету (IDF, 2005), а з 2006 р. у поєднанні з нефармакологічними методами корекції ЦД 2 типу відповідно до узгоджувальних документів Американської діабетичної асоціації (ADA) та Європейської асоціації з вивчення діабету (EASD) залишається метформін [1, 14]. Його розробив і запропонував для клінічного використання в середині 50-х років ХХ ст. французький учений Д. Штерн. Метформін попереджає підвищення рівня глюкози в крові, не впливаючи на синтез інсуліну підшлунковою залозою (ПЗ). Цукрознижувальна активність препарату зумовлена впливом на різні етапи вуглеводного обміну в організмі [16]:
• зменшення резистентності тканин до інсуліну;
• підвищення утилізації глюкози м’язовою та жировою тканинами;
• пригнічення біосинтезу глюкози у печінці;
• зниження всмоктування глюкози із кишечнику в кров.
Однак у деяких випадках, особливо у хворих з прогресуючим ЦД 2 типу, препарат не забезпечує необхідний глікемічний контроль навіть у комбінації з такими добре вивченими і достатньо активними засобами, як секретагоги (похідні сульфонілсечовини та прандіальні регулятори).
Тому у якості препаратів другого ряду для лікування хворих на ЦД 2 типу з 1997 р. застосовують тіазолідиндіони (піоглітазон) [2, 11]. Їх особливістю є зниження резистентності до інсуліну міоцитів та адипоцитів. Тіазолідиндіони (глітазони) були розроблені у 80-х роках XX ст. в Японії як антиоксиданти, подальші дослідження цих сполук виявили їх здатність знижувати рівень глюкози в крові, особливо у тварин з генетично зумовленою інсулінорезистентністю. Глітазони поступаються сульфаніламідним препаратам та метформіну за цукрознижувальною активністю, проте впливають безпосередньо на механізми розвитку резистентності до інсуліну та сприяють збереженню функції β-клітин ПЗ. Першим препаратом цієї групи, схваленим до клінічного застосування, був троглітазон, який згодом заборонили через ризик тяжких порушень функції печінки [13]. У 1999 р. в США були схвалені препарати розиглітазон та піоглітазон. На сьогодні використовується лише одна молекула тіазолідиндіонів – піоглітазон. Медичне використання розиглітазону заборонено в Україні з 2010 р. через несприятливе співвідношення користь/ризик та суттєве збільшення випадків ускладнень з боку серцево-судинної системи (серцевої недостатності).
Піоглітазон – агоніст ядерних гормональних рецепторів PPARγ, які наявні у клітинах жирової тканини, скелетної мускулатури та печінки – мішенях дії інсуліну. Зв’язування піоглітазону з PPARγ вибірково активує транскрипцію генів у клітинах-мішенях, унаслідок чого посилюється експресія генів РЕРСК, глюкозного транспортера (особливо GLUT-4), ліпопротеїнліпази та ін., які відіграють важливу роль у метаболізмі вуглеводів. Піоглітазон стимулює чутливість адипоцитів до інсуліну та їх здатність захоплювати глюкозу, посилює накопичення глюкози у скелетній мускулатурі та жировій тканині, зменшує продукцію глюкози печінкою, що позитивно впливає на рівень глікемії [11].
Оскільки піоглітазон є також частковим агоністом рецепторів PPARγ, задіяних у регуляції ліпідного обміну, то у разі його застосування спостерігаються зниження рівня тригліцеридів та підвищення концентрації ліпопротеїнів високої щільності. Препарат запобігає формуванню атеросклеротичної бляшки, розвитку дисліпідемії, зокрема впливає на рівень ліпопротеїнів низької щільності, зменшує прояви ендотеліальної дисфункції, знижує прозапальні показники та тромбогенну активність плазми. Також піоглітазон сприяє перерозподілу відкладення жиру від високоатерогенного вісцерального до підшкірних жирових депо: підшкірні жирові відкладення (S) збільшуються, тоді як вісцеральні (V) та співвідношення V/S – зменшуються. Піоглітазон знижує рівень мікроальбумінурії, зменшує співвідношення товщини комплексу інтима-медіа в каротидних судинах, сприяє нормалізації артеріального тиску та покращує діастолічну функцію серця у хворих на ЦД 2 типу [5, 34, 36].
Серед побічних ефектів піоглітазону найбільш небезпечним є збільшення маси тіла внаслідок затримки в організмі води (спостерігається у 4-6% пацієнтів) та зменшення щільності кісток. Тому у хворих із серцевою недостатністю, а також у жінок із низькою щільністю кісткової тканини та високим ризиком переломів його застосування обмежують [18].
Інкретиноміметики були запроваджені у клінічну практику в 2000-х роках як засоби, що модулюють дію гормонів родини інкретинів. Відкриттю останніх сприяло встановлення того факту, що пероральний прийом глюкози супроводжується більш активним синтезом інсуліну, ніж її внутрішньовенне введення. Термін «інкретини» для цих гормонів був запропонований у 1930 р. Існує 2 види натуральних інкретинів: глюкагоноподібний пептид-1 (ГПП-1) та глюкозозалежний інсулінотропний поліпептид (ГІП), що забезпечують регулюючий вплив на синтез інсуліну [12]. На сьогодні інкретиноміметики в Україні представлені двома підгрупами:
– аналоги ГПП-1: екзенатид та ліраглутид;
– пролонгатори дії ендогенного ГПП-1 – інгібітори дипептидилпептидази-4 (ДПП-4) ситагліптин, вілдагліптин та саксагліптин.
Механізм дії цих препаратів полягає у прямій чи опосередкованій активації рецепторів ГПП-1 – ендогенного гормону інкретину, що синтезується у К-клітинах слизової оболонки кишечнику (в основному дванадцятипалої та тонкої кишок) у відповідь на прийом їжі. Його основними властивостями є [12]:
– стимуляція секреції інсуліну β-клітинами ПЗ;
– пригнічення надлишкового глюкозозалежного синтезу глюкагону;
– регулюючий вплив на моторику шлунково-кишкового тракту (ШКТ);
– стимулююча дія на ядра гіпоталамусу, залучені у процес регуляції відчуття насичення їжею.
Крім того, існує думка, що активація рецепторів ГПП-1 сприяє проліферації β-клітин ПЗ, збільшенню їх маси та запобігає розвитку апоптозу. Додатково відмічено, що стимуляція рецепторів ГПП-1 сприяє зменшенню синтезу глюкози у печінці, зниженню інсулінорезистентності м’язової та жирової тканин, запобігає розвитку остеопенії та остеопорозу [3].
Міметична дія на рецептори ГПП-1 супроводжується підвищенням рівня циклічного аденозинмонофосфату (цАМФ), стимуляцією протеїнкінази А та екзоцитозом інсулінових гранул із β-клітин ПЗ у відповідь на підвищення концентрації глюкози в крові. Відомо, що інкретиновий ефект у здорових осіб становить 70% від постпрандіальної секреції інсуліну, а у хворих на ЦД 2 типу він суттєво знижений. Уведення інкретиноміметиків сприяє відновленню чи суттєвому покращенню першої фази інсулінової відповіді у таких пацієнтів. Важливо, що при розвитку гіпоглікемії відповідно знижується секреція інсуліну, але продукція глюкагону не порушується [20]. Таким чином, покращення глікемічного контролю при застосуванні інкретиноміметиків полягає у:
– зниженні загального рівня глюкози;
– зменшенні постпрандіальної глікемії;
– покращенні показника глікозильованого гемоглобіну (HbA1c).
Погіршення апетиту та зменшення споживання їжі, зниження абсорбції глюкози призводять до втрати маси тіла у хворих на ЦД 2 типу.
За хімічною будовою препарати першої підгрупи є частковими чи майже повними аналогами людського ГПП-1. Вони випускаються в розчинах для парентерального введення [7]. В Україні на сьогодні зареєстровано 2 препарати: екзенатид та ліраглутид. Екзенатид виділений зі слини гігантської ящірки Heloderma suspectum. Препарат зв’язується з рецепторами ГПП-1, оскільки його амінокислотна послідовність на 50% відповідає такій людського ГПП-1. У разі підшкірного введення пік концентрації у плазмі крові досягається через 2-3 год, а період напіввиведення становить 2-6 год. Препарат призначають 2 р/день (перед сніданком та вечерею) підшкірно, що забезпечує зниження рівня глікемії упродовж доби [30]. При застосуванні препарату можуть виникати такі ускладнення: гіпоглікемія, диспепсичні розлади, нудота, блювання, діарея, запаморочення, головний біль тощо.
Ліраглутид виготовляється методом біотехнології рекомбінантної ДНК з використанням штаму Saccharomyces cerevisiae (гомологічний людському ГПП-1 на 97%). Резорбція після введення препарату підшкірно відбувається повільно, час досягнення максимальної концентрації в плазмі крові – 8-12 год після введення, біодоступність – приблизно 55%. Ліраглутид метаболізується подібно крупним білкам. Препарат уводять лише підшкірно 1 р/добу, бажано в один і той самий час [24, 26]. Початкова доза становить 0,6 мг/добу; в разі необхідності її можна підвищити до 1,2-1,8 мг/добу, але не раніше ніж через 1 тиж від початку використання. Побічні ефекти подібні до таких екзенатиду. Ліраглутид не рекомендується застосовувати при ЦД 1 типу, діабетичному кетоацидозі, тяжких захворюваннях ШКТ із супутнім гастропарезом, у період вагітності та годування груддю. За даними спостережень, явища гіпоглікемії найчастіше спостерігаються при поєднаному застосуванні з похідними сульфонілсечовини. Слід відмітити, що результати дослідження LEAD-3 (короткотермінове рандомізоване контрольоване порівняльне дослідження ефективності монотерапії ліраглутидом та глімепіридом) продемонстрували довготермінову економічну доцільність застосування препарату у дозах 1,2 та 1,8 мг/ добу у хворих на ЦД 2 типу порівняно з глімепіридом, що свідчить про зниження загальної летальності, частоти нефатальних порушень із боку нирок, органа зору та ампутацій [3, 9, 27]. Серед побічних явищ, що відмічаються при застосуванні аналогів ГПП-1, найпоширенішими є нудота та блювання, які мають дозозалежний характер [8, 33].
Оскільки парентеральне введення значно обмежує можливості використання зазначених препаратів, були рекомендовані пероральні протидіабетичні засоби, які опосередковано підвищують рівень ГПП-1 – інгібітори ДПП-4 [18]. У фізіологічних умовах ГПП-1 упродовж 2 хв руйнується за допомогою ферменту ДПП-4, що знаходиться в кишечнику на поверхні ендотеліальних клітин капілярів слизової оболонки (ДПП-4 також виявляється в інших органах та тканинах і впливає на цитокіни, нейропептиди тощо). У 1995 р. Jens Holst та Caroline Deacon висунули гіпотезу, що пригнічення ферменту ДПП-4 може мати лікувальну цінність при терапії ЦД 2 типу, оскільки вона здатна підвищити рівень активного ГПП-1 у 4-5 разів, а вже у 2000 р. на засіданні Американської діабетичної асоціації були представлені результати першої фази клінічного випробовування першого інгібітору ДПП-4. З 2009 р. інгібітори ДПП-4 рекомендуються міжнародними експертами AACE/ACE для широкого застосування у хворих на ЦД 2 типу [30].
Інгібітори ДПП-4 менш суттєво підвищують рівень ГПП-1, проте стимулюють підвищення концентрації ГІП, мають менший вплив на зниження маси тіла, однак краще переносяться та зручніші у використанні. Інгібітори ДПП-4 відрізняються за хімічною будовою, фармакокінетичними параметрами та режимом дозування [28].
Першим препаратом цієї групи, схваленим до застосування, був ситагліптин – високоселективний інгібітор ферменту ДПП-4. Пригнічення ДПП-4 сприяє підвищенню рівня інкретинів, що призводить до збільшення глюкозозалежного синтезу інсуліну і зменшення секреції глюкагону. Абсолютна біодоступність препарату становить близько 87%. Прийом ситагліптину одночасно з жирною їжею не впливає на фармакокінетику препарату [32]. Приблизно 79% ситагліптину екскретується у незміненому вигляді з сечею, метаболізується лише незначна частина препарату. Період напіввиведення ситагліптину при пероральному прийомі в дозі 100 мг становить 12,4 год. У пацієнтів із ЦД 2 типу прийом однієї дози препарату пригнічує активність ферменту ДПП-4 протягом 24 год. Найбільш частими побічними ефектами у разі застосування препарату є головний біль, розлади з боку ШКТ (запор, діарея, нудота), артралгії, периферичні набряки. Звичайна терапевтична доза – 100 мг ситагліптину 1-2 р/добу [22, 25, 29].
Вілдагліптин після перорального прийому швидко абсорбується, максимальна концентрація досягається через 1,7 год. Одночасний прийом з їжею незначно сповільнює час досягнення та рівень максимальної концентрації в сироватці крові, тому препарат можна використовувати незалежно від прийому їжі. Абсолютна біодоступність становить 85%. Незначна кількість (9,3%) препарату зв’язується з білками сироватки крові, метаболізується нирками (69%) з утворенням фармакологічно неактивного метаболіту LAY151 (57% дози). ДПП-4 частково бере участь у гідролізі вілдагліптину. Період напіввиведення становить приблизно 3 год. Препарат застосовують у монотерапії (у разі непереносимості метформіну), у комбінації з метформіном, тіазолідиндіоном, похідними сульфонілсечовини та інсуліном у рекомендованій добовій дозі 100 мг, що ділять на два рівних прийоми зранку та ввечері. При застосуванні у комбінації з похідними сульфонілсечовини доза вілдагліптину становить 50 мг 1 р/добу зранку [18, 21].
Саксагліптин швидко абсорбується з досягненням максимальної концентрації у сироватці крові у межах 2 год. Біодоступність препарату становить 75%. З білками сироватки крові зв’язується мало, метаболізується у печінці з утворенням активного метаболіту. Період напіввиведення саксагліптину становить близько 2,5 год. Для активного метаболіту максимальна концентрація становить близько 4 год, а період напіввиведення – 3 год від моменту перорального прийому. Виділяється нирками у незміненому вигляді (24%) або у вигляді активного метаболіту (36%). Рекомендована доза саксагліптину становить 5 мг 1 р/добу [12].
До особливостей конкретних препаратів можна віднести найтриваліший період напіввиведення та час пригнічення ДПП-4 для ситагліптину, а також наявність активного метаболіту у саксагліптину. В Україні зареєстровані комбінації гліптинів із метформіном.

Інгібітори натрійглюкозного котранспортера 2 типу
У листопаді 2012 р. європейськими регуляторними органами був рекомендований до застосування дапагліфлозин – перший у Європі препарат групи пероральних інгібіторів SGLT2. Хоча Управлінням із контролю якості продуктів харчування і лікарських засобів США (FDA) цей препарат не був схвалений до застосування, однак у березні 2013 р. регуляторний орган дозволив використання у країні іншого препарату цієї групи – канагліфлозину – для лікування ЦД 2 типу [15]. Ця група препаратів була відкрита у 30-х роках ХХ ст. після встановлення того факту, що флорізин (похідне 2’-глікозидфлоретину, яке виявляють у корі деяких фруктових дерев, наприклад яблуні) гальмує активність котранспортерів глюкози (SGLT1 и SGLT2), у результаті чого спостерігається підвищення секреції глюкози із сечею. Однак через високу токсичність та низьку біодоступность клінічне використання флорізину не рекомендується. Згодом на його основі були розроблені сполуки, що переважно впливають на SGLT2. Пригнічення SGLT2 завдяки незалежному від інсуліну механізму призводить до зниження реабсорбції глюкози у проксимальних канальцях та збільшення її виведення із сечею, що асоціюється зі зменшенням глікемії [23].
Дапагліфлозин – потужний селективний зворотний інгібітор SGLT2, що вибірково експресується в нирках [35]. Дапагліфлозин не пригнічує інші переносники глюкози, що є важливим для транспортування глюкози в периферичні тканини, та більш селективний (>1400 разів) відносно SGLT2 порівняно з SGLT1. За даними фармакодинамічних порівняльних досліджень, у пацієнтів з ЦД 2 типу після застосування дапагліфлозину в дозі 10 мг/добу впродовж 12 тиж було виявлено істотне збільшення виведення глюкози (до 70 г/добу, що відповідає 280 ккал/добу) та об’єму сечі (375 мл/добу). Це супроводжувалося тимчасовим підвищенням екскреції сечової кислоти (протягом 3-7 днів) та стійким зниженням її концентрації в сироватці крові [31].
Дапагліфлозин після перорального застосування швидко абсорбується та активно зв’язується з білками сироватки крові (»91%). Максимальна концентрація дапагліфлозину зазвичай досягається через 2 год після застосування препарату натще. Його біодоступність становить 78%, період напіввиведення – 12,9-13,8 год після однократного перорального прийому в дозі 10 мг, що дозволяє використовувати його 1 р/добу. Дапагліфлозин активно метаболізується в печінці та нирках, як правило, з утворенням неактивного метаболіту 3-O-глюкуроніду, виводиться в основному шляхом екскреції із сечею (<2% – у незміненому вигляді). Рекомендована доза дапагліфлозину – 10 мг 1 р/добу (як у якості монотерапії, так і при комбінованому застосуванні з іншими цукрознижувальними засобами, включаючи інсулін). Препарат може призначатися незалежно від прийому їжі [30].
Канагліфлозин швидко абсорбується з досягненням максимальної концентрації протягом 1-2 год. Біодоступність препарату становить 65%. Канагліфлозин екстенсивно зв’язується з білками сироватки крові (99%), головним чином з альбуміном. Період напіввиведення – 10,6 та 13,1 год для доз 100 і 300 мг відповідно. Для активного метаболіту максимальна концентрація становить близько 4 год, період напіввиведення – 3 год від моменту перорального прийому. Після перорального застосування 41,5% препарату виводиться з калом у незміненому вигляді, 33% дози – із сечею, в основному у вигляді O-глюкуронідних метаболітів (30,5%) [19].
Рекомендована доза канагліфлозину становить 100-300 мг 1 р/добу перед першим прийом їжі [26]. Ефективність лікування інгібіторами SGLT2 оцінювалась у декількох плацебо-контрольованих дослідженнях, в яких було доведено, що їх застосування сприяє клінічному і статистично значущому зниженню рівня глюкози у сироватці крові натще, постпрандіальної гіперглікемії, рівня HbA1c та маси тіла (до 4,6 кг). Порівняльні дослідження ситагліптину та препаратів сульфонілсечовини свідчать про зіставну гіпоглікемічну активність при більш сприятливому впливі на масу тіла. До побічних реакцій при застосуванні цих препаратів належать порушення функції нирок, гіперкаліємія, генітальні грибкові інфекції, особливо у жінок, збільшення частоти сечовипускання, підвищення рівня ліпопротеїнів низької щільності, а також гіпоглікемія при поєднаному застосуванні з інсуліном або стимуляторами секреції інсуліну. Оскільки препарати мають діуретичні властивості, вони здатні знижувати інтраваскулярний об’єм, що може спричинити ортостатичну, або постуральну (зумовлену положенням тіла), гіпотензію. Це необхідно враховувати при застосуванні у пацієнтів із патологією нирок, осіб похилого віку, хворих, які приймають гіпотензивні препарати, особливо засоби, що знижують об’єм циркулюючої крові та затримують калій в організмі (діуретики, інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту). У тривалих (>1 рік) дослідженнях були зафіксовані окремі випадки збільшення кількості переломів, пов’язаних зі зменшенням мінеральної щільності стегнової кістки та поперекового відділу хребта. Достовірного підвищення захворюваності на рак сечового міхура та грудної залози при застосуванні канагліфлазину не зафіксовано, однак дослідження з цього приводу тривають [29].

Рослинні препарати
Фітопрепарати, що були першими засобами для лікування ЦД, продовжують широко застосовуватися як доповнення до сучасних схем фармакотерапії цього захворювання й сьогодні [10, 17]. Фармацевтична промисловість пропонує їх як у вигляді монокомпонентних екстрактів, настоїв, відварів, продуктів глибокої переробки рослинної сировини, так і у вигляді багатокомпонентних фармацевтичних та парафармацевтичних засобів.
Фармакологічна дія цих препаратів спрямована на:
• окремі патогенетичні механізми ЦД 2 типу:
– продукцію інсуліну β-клітинами ПЗ та модуляцію дії інсуліну;
– синтез глюкози в печінці та її утилізацію в периферичних тканинах;
– інсулінорезистеність тканин;
• усмоктування, шляхи обміну та утилізації глюкози;
• покращення загального стану та самопочуття хворих.
З метою зменшення всмоктування вуглеводів у ШКТ використовують препарат, що містить гуарову смолу, яку отримують із ендосперму насіння Cyamopsis tetragonolobus – горохового дерева, трав’янистої рослини родини бобових. При його пероральному застосуванні смола, взаємодіючи з водою, утворює в’язкий гель, що набрякає у шлунку. Це призводить до сповільнення випорожнення шлунка, а також зменшує абсорбцію вуглеводів та холестерину в тонкому кишечнику, підвищує секрецію жовчних кислот та прискорює метаболізм холестерину у печінці. За деякими даними при тривалому застосуванні гуарова смола сприяє зменшенню маси тіла в осіб з ожирінням, зниженню рівня глюкози в крові (на 1-2 ммоль), холестерину та ліпопротеїнів низької щільності (до 10-15% від вихідного показника) [7].
Стулки плодів квасолі містять бетаїн, аргінін, лізин, триптофан, тирозин, лейцин, аспарагін, холін, геміцелюлозу (45-50%), макро- та мікроелементи (кремній, мідь, кобальт, нікель); покращують вуглеводний та інші види обміну в організмі; мають гіпоглікемічну, судинорозширювальну, сечогінну та антибактеріальну дію.

Пагони чорниці звичайної містять дубильні речовини пірокатехінового ряду, флавоноїди (кверцетин, кверцитрин, ізокверцитрин тощо), тритерпенові кислоти (урсолову тощо), сапоніни, кислоту, глікозид арбутин, гідрохінон, аскорбінову кислоту, каротиноїди. Окрім сприятливого впливу на рівень глікемії, пагони чорниці чинять протизапальну, сечогінну, жовчогінну та в’яжучу дію, стимулюють активність ПЗ. Стулки плодів квасолі та пагони чорниці звичайної призначають у вигляді настою по 1/3-1/2 склянки 3 р/добу за 15-30 хв до їди [10].
Джимнемикові кислоти, що містяться в екстракті джимнеми лісової, викликають дозозалежне збільшення секреції інсуліну β-клітинами ПЗ за рахунок зворотного підвищення концентрації іонів кальцію в β-клітинах ПЗ, знижують насиченість відчуття солодкого смаку багатьох вуглеводів (глюкози, фруктози), а також підсолоджувачів (натуральних – стевіозиду, штучних – сахарину, аспартаму) та окремих амінокислот (гліцину), що при регулярному застосуванні може призводити до зменшення потреби в солодкому. Цей ефект є зворотним: смак відновлюється протягом 2 год. Екстракт листя азадирахти індійської блокує інгібуючу дію серотоніну на збільшення глюкозозалежної секреції інсуліну, зменшує глюконеогенез в печінці та інсулінорезистентність. Припускають, що фределін (активний компонент гвоздичника джамболана) покращує засвоєння глюкози периферичними тканинами у разі інсулінорезистентності. Глікозиди, виділені з китайської гіркої дині, підвищують утилізацію глюкози крові через активацію протеїнкінази, внаслідок чого збільшується активність GLUT4 на поверхні міоцитів та адипоцитів. Екстракт пажитника сінного знижує інсулінорезистентність, зменшує рівень тригліцеридів крові [6].
Новітні досягнення у галузі фармакології суттєво розширюють можливості вибору лікувальних агентів та їх комбінацій з метою забезпечення належного глікемічного контролю та профілю безпеки терапії. Навіть у пацієнтів, у яких з певних причин неможливе використання препаратів першої лінії (метформіну чи похідних сульфонілсечовини), призначення сучасних лікарських засобів у поєднанні з традиційними лікувальними чинниками (фітотерапією), модифікацією способу життя та дієтою дає можливість досягати цільових рівнів глікемії та покращити якість життя хворих на ЦД 2 типу.

Список літератури знаходиться в редакції.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ

22.06.2018 Неврологія Сказ людини: труднощі специфічної профілактики

Сказ (гідрофобія) – ​гостра інфекційна хвороба з групи зоонозів, спричинена нейротропним рабдовірусом, яка характеризується смертельним (за відсутності своєчасної специфічної профілактики) ураженням центральної нервової системи....

22.06.2018 Психіатрія Інтегративна групова психотерапія психологічних конфліктів, пов’язаних із професією, з фокусом на інтервенції

Стаття знайомить із концептом психотерапії конфліктів, пов’язаних із професією, в одній із психосоматичних клінік Німеччини (Психосоматична клініка RHON-KLINIKUM AG, м. Бад-Нойштадт-ан-дер-Заале). ...

22.06.2018 Психіатрія Школа психотерапевта: о чем говорит символика болезни

Реформирование сферы здравоохранения предполагает заметное расширение компетенции врачей первичного звена. Улучшить клиническую скрининговую диагностику, создать предпосылку для уважения пациентом своего лечащего врача, наконец, словом (без лекарств) реально поддержать больного поможет нехитрое знание психосоматики....

22.06.2018 Неврологія Епідеміологія мозкового інсульту в Броварському районі Київської області

Актуальними проблемами медичної спільноти в другій декаді ХХІ століття є високий рівень захворюваності та смертності від судинно-мозкових захворювань, зростання інвалідності серед популяції після перенесеного інсульту. ...