0 %

Рефлексотерапія як окрема медична галузь та її роль у сучасній медичній реабілітації

08.11.2017

28-29 вересня в м. Києві відбулася науково-практична конференція з міжнародною участю «Рефлексотерапія, методи східної та західної медицини в медичній реабілітації сьогодення», присвячена 40-річчю рефлексотерапії в Україні. Під час конференції лікарі мали можливість не тільки здобути теоретичні знання, а й побачити цікаві майстер-класи провідних фахівців-рефлексотерапевтів, що значною мірою сприяє збагаченню досвіду лікарів у клінічній практиці.

Про основні шляхи становлення рефлексотерапії як окремого напряму в медицині та перспективи її розвитку в нашій країні розповіла професор кафедри сімейної медицини та амбулаторно-поліклінічної допомоги Національної медичної академії післядипломної освіти (НМАПО) ім. П.Л. Шупика (м. Київ), президент Всеукраїнської громадської організації «Українська асоціація рефлексотерапії та медичної акупунктури», доктор медичних наук Ольга Євгеніївна Коваленко.

– В Україні впровадження методів рефлексотерапії в клінічну практику в радянські часи було надзвичайно складним завданням. Засновницею вітчизняної рефлексотерапії можна вважати видатного лікаря-рефлексотерапевта, професора Євгенію Леонідівну Мачерет (ученицю відомого невролога, професора Дмитра Івановича Панченка), яка пройшла шлях від лікаря-терапевта (1955 рік) до завідувача кафедри неврології з курсом рефлексотерапії (1978 рік). Саме завдяки її зусиллям і підтримці колег-однодумців із 1978 року вперше в Україні було розпочато науково-експериментальні та клінічні дослідження механізмів дії рефлексотерапії (голко-, електро- та лазерорефлексотерапії). Отримані результати знайшли відображення в більш як 900 наукових роботах у провідних вітчизняних і закордонних журналах (у країнах Європи, США, Китаю). У 1980 році була створена служба рефлексотерапії в УРСР, а Євгенія Леонідівна стала головним спеціалістом МОЗ УРСР із рефлексотерапії. При цьому перше відділення рефлексотерапії було відкрите в м. Донецьк.

Потрібно сказати, що спеціальність лікаря-рефлексотерапевта була введена до номенклатури лікарських спеціальностей (під № 24) уже в часи незалежності нашої держави (Наказ МОЗ України від 09.06.1994 № 130). Сьогодні вітчизняна рефлексотерапія активно розвивається, триває плідна співпраця та обмін клінічним досвідом з іноземними фахівцями.

Ще одна доповідь професора О.Є. Коваленко була присвячена комплексним підходам до діагностики та лікування хворих зі спондилогенною вертебрально-базилярною недостатністю (ВБН).

– Синдром ВБН – це зворотне порушення функцій головного мозку (ГМ), зумовлене зменшенням перфузії тієї області ГМ, яка кровопостачається базилярною артерією (анатомічно ця артерія утворена з’єднанням у порожнині черепа двох хребтових артерій).

Як відомо, кровопостачання ГМ відбувається за рахунок двох басейнів – каротидного (2/3 речовини ГМ) і вертебрально-базилярного (1/3 речовини ГМ). Порушення кровообігу у вертебрально-базилярному басейні (ВББ) посідають особливе місце в структурі цереброваскулярних захворювань у зв’язку з важливим функціональним значенням структур ГМ, що кровопостачаються з ВББ. Так, із цього басейну здійснюється перфузія стовбура мозку з його життєво необхідними центрами (серцево-судинним і дихальним) та численними ядрами черепно-мозкових нервів, мозочку, задніх і медіобазальних відділів великих півкуль ГМ, верхньошийного відділу хребта, спинного мозку тощо. У Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду (МКХ-10) порушення кровообігу у ВББ класифікують як «синдром вертебробазилярної артеріальної системи» (рубрика G45 класу V – «Судинні захворювання нервової системи»).

Важливими етіопатогенетичними факторами розвитку синдрому ВБН є рефлекторно-травматичний чинник (наслідки краніовертебральної травми, тривале статичне перевантаження м’язів шиї та хребта), дегенеративні зміни шийного відділу хребта та нестабільність шийних рухових сегментів (патологічна рухливість у хребтовому сегменті, що проявляється або збільшенням амплітуди нормальних рухів, або виникненням нехарактерного нового діапазону рухів).

Часто ВБН зумовлена компресійно-судинними порушеннями ВББ. Зокрема, виділяють такі критичні зони стиснення хребтової артерії (ХА): 1) до входження в кістковий канал (стиснення зумовлене скороченням переднього драбинчастого м’яза); 2) у кістковому каналі шийних хребців здавлення артерій може бути спричинене латеральними грижами міжхребцевих дисків або дегенеративно зміненими міжхребцевими суглобами; 3) після виходу з кісткового каналу артерія може здавлюватися спазмованим нижнім косим м’язом голови.

Клінічно синдром ВБН може проявлятися як церебральними, так і вертебральними порушеннями. Рефлекторні судинні реакції насамперед проявляються спазмом найдистальніших відділів судин, тобто мікроциркуляторні зміни виникають у відповідних ділянках ГМ або хребта. Так, можуть виникати транзиторні ішемічні атаки (ТІА), минущі порушення зору (сліпота), добові коливання артеріального тиску тощо.

Традиційно діагностичний пошук включає в себе збір скарг та анамнезу, клініко-неврологічний і нейроортопедичний огляд. До останнього належать оцінка постави й обсягу рухів у шийному відділі хребта, проби на гіпермобільність суглобів, пальпація паравертебральних м’язів. З інструментальних методів діагностики найчастіше використовують рентгеноспондилографію шийного відділу хребта з функціональними пробами (за необхідності рентгенографію С1) та ультразвукову доплерографію судин голови та шиї з функціональними пробами.

Лікування синдрому ВБН обов’язково має бути комплексним і складатися із засобів немедикаментозної та медикаментозної терапії. Формування оптимального режиму праці та відпочинку, рухової активності, заняття спортом спрямовуються на усунення вертебральних чинників ризику ВБН. Також раціональним є використання різних рефлексотерапевтичних методик. Так, відомі певні зони (підпотилична, надключичні, надлопаткові) та точки акупунктури, вплив на які дає позитивний клінічний ефект у лікуванні ВБН. Акупунктура є одним із перспективних терапевтичних методик, адже має немало переваг, а саме: малоінвазивність, безпечність, доступність та ефективність.

Доповідь проректора з науково-педагогічної та лікувальної роботи НМАПО ім. П.Л. Шупика, доктора медичних наук, професора Раїси Олександрівни Моісеєнко стосувалася окремих питань медико-соціального забезпечення дітей в Україні.

– За даними Центру медичної статистики МОЗ України, у 2016 році було зареєстровано 156 099 дітей з інвалідністю. Тому відповідно до рекомендацій Ради Європи всі фахівці, що працюють у галузі охорони здоров’я, повинні добре знати основні принципи паліативної допомоги (мультидисциплінарний характер допомоги, доступність, якість, гуманність, безкоштовність, спадкоємність тощо) й уміти застосовувати їх на практиці. Центри (відділення) паліативної допомоги бажано створювати на базі багатопрофільного стаціонару для надання цілодобового кваліфікованого догляду, необхідного симптоматичного лікування та психологічної підтримки дітям та їхнім родичам. Методологія реабілітації дітей з інвалідністю має ґрунтуватися на концепції «тандем-партнерство» та «дитина-сім’я-фахівець». Її основна ідея полягає в інтегральному поєднанні зусиль фахівців усіх профілів – медичного, психолого-педагогічного та соціально-педіатричного.

На жаль, у нашій країні на сьогодні відсутня єдина система надання паліативної допомоги дітям з інвалідністю. Для виправлення цієї ситуації насамперед необхідне усвідомлення важливості збереження посад лікарів-педіатрів на первинній ланці, успішності програм раннього втручання (заходи, орієнтовані на розвиток дитини з особливими потребами) та тісної співпраці закладів охорони здоров’я на різних рівнях надання медичної допомоги.

Завідувач кафедри фітотерапії, фармакогнозії, гомеопатії та біоенергоінформаційної медицини Київського медичного університету Української асоціації народної медицини, доктор медичних наук, професор Тетяна Петрівна Гарник наголосила на основних державних засадах політики в галузі охорони здоров’я України щодо нетрадиційної медицини.

– Популярність різноманітних методів народної і нетрадиційної медицини (НіНМ) серед населення як нашої країни, так і всього світу стрімко зростає. Це пов’язано з багатьма чинниками, основними серед яких є, з одного боку, поліпрагмазія (надмірне призначення ліків) і збільшення випадків медикаментозної алергії, а з другого – безпечність і ефективність засобів НіНМ тощо. Так, питання щодо застосування методів НіНМ у медичній практиці в нашій країні законодавчо врегульовано. Зокрема, НіНМ із 1998 року внесена до переліку лікарських спеціальностей. І в державних, і в приватних вищих медичних навчальних закладах відкриті кафедри чи курси з НіНМ, на яких проводять підготовку спеціалістів за цим фахом.

Окрім того, в рамках комплексної, превентивної та відновно-реабілітаційної терапії відбувається активна інтеграція методів НіНМ у первинну медико-санітарну допомогу. Значна роль у розвитку НіНМ та її науково-методичному обґрунтуванні належить Всеукраїнській громадській організації «Асоціація фахівців з народної та нетрадиційної медицини України», яка була заснована у 2004 році. Отже, впровадження методів так званої альтернативної медицини є досить актуальним і підтримується на державному рівні.

Завідувач кафедри медицини невідкладних станів НМАПО ім. П.Л. Шупика, доктор медичних наук, професор Іван Савович Зозуля зупинився на певних особливостях клініки, діагностики й лікування запальних захворювань нервової системи.

– Зазвичай клінічна картина менінгоенцефалітів залежить від їхньої етіології (вірусної чи бактеріальної). Вірусні менінгоенцефаліти найчастіше викликають вірус герпесу 1 та 2 типу, вірус епідемічного паротиту, вірус краснухи тощо, а бактеріальні менінгоенцефаліти – стрептококи, стафілококи, менінгококи та грам-негативні спірохети роду Borreliа.

Клініка вірусних менінгоенцефалітів часто атипова, характеризується підгострим початком (субфебрильна температура, слабо виражені загальномозкові симптоми – головний біль, нудота, блювання) та інсультоподібним перебігом (протікає за типом ТІА чи ішемічного інсульту). При цьому менінгеальні симптоми (ригідність потиличних м’язів, симптом Керніга, симптоми Брудзинського) незначно виражені, можлива їх дисоціація (одночасне посилення одних і зменшення інших симптомів). Із вогнищевих симптомів (свідчать про ураження ГМ) найбільш вираженими є вестибулярні порушення.

Найважчий клінічний перебіг характерний для герпетичного менінгоенцефаліту, який часто розвивається на тлі зниженого імунітету. Вірус герпесу зумовлює значні патоморфологічні зміни в корі ГМ, особливо у скроневих і тім’яних частках. Неврологічна симптоматика з’являється з перших днів захворювання та швидко розвивається. Виникають епілептичні напади, геміпарези, порушення мови, підкіркові гіперкінези й навіть бульбарний синдром (дисфагія, дизартрія, дисфонія).

Клініка бактеріальних менінгоенцефалітів характеризується гострішим початком і значною вираженістю загальномозкових симптомів та інтоксикаційного синдрому.

Треба зауважити, що останнім часом в Україні нерідко діагностують менінгоенцефаліт при хворобі Лайма (кліщовий бореліоз). Для нього типовим є одно- чи двобічний периферичний парез лицевого нерва (парез мімічних м’язів однієї половини обличчя, опущення кута рота та згладжування носогубної складки).

У діагностиці менінгоенцефаліту та встановленні його етіології неабияку роль відіграє люмбальна пункція з подальшим аналізом спинномозкової рідини. На користь бактеріальної етіології свідчить нейтрофільний плеоцитоз із великою кількістю клітин (1000-10000/мм3), тоді як для менінгоенцефалітів вірусної етіології в перші дні характерний незначний лімфоцитоз (10-300/мм3) із подальшим розвитком незначного нейтрофільного плеоцитозу.

Типовою патоморфологічною ознакою вірусних менінгоенцефалітів є дрібні крововиливи в ГМ, які можуть перейти в геморагічну трансформацію, що часто й зумовлює летальні випадки в таких пацієнтів.

Зрозуміло, що в лікуванні як вірусних, так і бактеріальних енцефалітів найбільше значення має адекватна етіотропна терапія. Нерідко доцільним є одночасне застосування великих доз антибіотиків (цефтріаксон 2-4 г/добу внутрішньовенно крапельно) та противірусних препаратів (ацикловір 15 мг/кг/добу внутрішньовенно). З метою зменшення набряку речовини ГМ використовують високі дози кортикостероїдів (дексаметазон 0,2-0,4 мг/кг/добу внутрішньовенно). Для покращення ліквородинаміки показана дегідратаційна терапія із застосуванням осмотичних (манітол) і петльових діуретинів (фуросемід). Важливим елементом терапії є внутрішньовенне введення теофіліну після застосування діуретиків. Теофілін зменшує перифокальний і загальний набряк мозку за рахунок зниження внутрішньочерепного тиску, а також посилює нирковий кровоток і зумовлює діуретичну дію шляхом зниження канальцевої реабсорбції. Як правило, тривалість стаціонарного лікування менінгоенцефалітів становить 30-45 днів.

Під час раннього відновного періоду після перенесеного захворювання використовують метаболічні та нейропротекторні препарати, які позитивно впливають на обмінні процеси в ГМ і сприяють швидшому відновленню функцій нервової системи.

Професор кафедри медичної реабілітації, фізіотерапії і спортивної медицини НМАПО ім. П.Л. Шупика, доктор медичних наук Віталій Павлович Губенко розповів про основні аспекти фізикального обстеження хворого з больовим синдромом у спині.

– Сьогодні біль у спині різної інтенсивності – це надзвичайно поширена скарга серед людей працездатного віку. Здебільшого він піддається консервативному лікуванню, але бувають випадки, коли необхідне термінове хірургічне втручання. Наприклад, раптове зниження чутливості чи оніміння певної ділянки шкіри нижніх кінцівок, нетримання сечі або калу, біль значної інтенсивності, слабкість в одній із нижніх кінцівок. Ці симптоми свідчать про компресію корінців спинного мозку, що потребує хірургічної корекції.

Уважний фізикальний огляд (як первинний, так і повторний) хворого з болем у спині має важливе значення для вибору лікувальної тактики. Він включає в себе власне огляд, пальпацію м’язів спини, оцінку обсягу активних і пасивних рухів, нейром’язове обстеження (оцінка наявності й сили фізіологічних рефлексів), спеціальні тести та огляд прилеглих ділянок (верхніх і нижніх кінцівок). Під час огляду треба звернути увагу на наявні деформації в різних відділах хребта, зміни шкіри, атрофії м’язів та оцінити симетричність грудної клітки, висоту й положення плечей, взаємовідношення голови до шиї. Під час пальпації м’язів оцінюють їхню симетричність, ступінь напруженості, наявність болючих точок, а також виявляють локалізовану кісткову болючість у ділянках остистих відростків, потилиці, лопаток.

Для визначення м’язової сили існує клінічна система п’ятибальної оцінки амплітуди рухів певного сегмента (від М0 до М5). Попередньо виконують мануальний м’язовий тест, який дає змогу встановити ступінь участі м’яза в русі. При цьому для кожного м’яза чи групи м’язів використовують специфічний тестовий рух, який виконується в певному специфічному вихідному положенні. Також виконують оцінку ступеня вираженості сухожильних рефлексів за шкалою від 0 до 4+.

Що стосується спеціальних симптомів натягу спинномозкових корінців, то потрібно виділити симптом Спурлінга (феномен «міжхребцевого отвору») та симптом Лермітта. Симптом Спурлінга характеризується виникненням парестезій або болю, які виникають у зоні іннервації корінця, що здавлюється в міжхребцевому отворі. Цей симптом провокується надавлюванням на тім’яну ділянку голови, нахилену в бік плеча чи нахилену й повернену в хворий бік.

Виникнення симптому Лермітта пов’язують із демієлінізацією задніх стовпів спинного мозку. Під час різкого нахилу голови вперед з’являється біль у вигляді проходження електричного струму через усе тіло вздовж хребта.

Завідувач кафедри реабілітації та нетрадиційної медицини Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, доктор медичних наук, професор Лук’ян Васильович Андріюк поділився власними результатами застосування однієї з методик мануальної терапії (аутомобілізація шийного відділу хребта) в лікуванні синдрому ВБН.

– Клінічне обстеження наших пацієнтів передбачало докладний аналіз скарг, даних анамнезу, соматичного, неврологічного й ортопедичного статусів. Провідним клінічним симптомом (у 90% пацієнтів) був головний біль, який охоплював половину голови й локалізувався в шиї чи в потилиці, частіше постійного характеру. Посилення головного болю поєднувалося з різноманітними вегето-судинними проявами (відчуття жару, тремтіння, прискорене серцебиття, тривога, страх, панічні атаки). При цьому біль із наявністю специфічних алгічних зон у ділянці шиї, плечового пояса, верхніх кінцівок і грудної клітки було зафіксовано в 91% хворих. Значно рідше в пацієнтів спостерігали запаморочення (системне й несистемне), зорові розлади, кохлеарні порушення, напади скроневої епілепсії, парестезії у верхніх кінцівках.

У більшості випадків прояви синдрому ВБН вкладалися в загальноприйняту клінічну схему: I стадія – ангіодистонічна, ІІ стадія – ангіодистонічно-ішемічна, ІІІ стадія – ішемічна, IV стадія – стадія залишкових явищ.

Особливу увагу ми звертали на дослідження неврологічного статусу. Наявність анізокорії, диплопії, парезів центрального чи периферичного характеру, промахування при пальце-носовій пробі завжди є ознаками серйозного органічного ураження ГМ.

При відборі хворих на запропоноване нами лікування з інструментальних методів використовували рентгенографію шийного відділу хребта й ультразвукове дослідження ХА з функціональними пробами. Критеріями виключення були наявність виражених крайових реактивних розростань, остеофітів, виражені явища унковертебрального артрозу та спондилолістезу, збільшення атланто-дентального проміжку.

Також диференційну діагностику синдрому ВБН проводили з пухлинами мосто-мозочкового кута та краніоспінальної ділянки, інфекційними захворюваннями з локалізацією в задній черепній ямці, вестибулопатіями різної етіології, мігренню та артеріальною гіпертензією.

У процесі лікування пацієнтів застосовували аутомобілізацію, методика й техніка якої спрямовані на м’язову релаксацію, без будь-яких засобів медикаментозної терапії. Аутомобілізація сприяє формуванню й розвитку компенсаторних реакцій у хребті, підтриманню його функціональної стійкості.

Для лікування використовували такі види аутомобілізації: 1) постізометричне розслаблення м’язів; 2) антигравітаційне розслаблення м’язів; 3) аутомобілізація м’язів повторенням.

Комплекс аутомобілізаційних вправ пацієнти поєднували з дихальними вправами для досягнення більш вираженої релаксації. З цією самою метою такі вправи поєднувалися з рухами очних яблук у бік спазмованого м’яза. Аутомобілізація в бік обмеження в руховому сегменті ґрунтується на тому, що обсяг пасивних рухів у суглобах завжди більший за обсяг активних.

Тільки аутомобілізацію проводили 57 хворим із синдромом ВБН 3-4 р/добу (загальна кількість – 10 процедур). Після лікування спостерігалася більш виражена позитивна динаміка щодо зменшення основних клінічних показників порівняно з контрольною групою, яким окрім аутомобілізації було призначено вінпоцетин. Отже, мануальна терапія, зокрема аутомобілізація, статистично достовірно зменшує вираженість клінічних проявів ВБН.

Цікаві власні дані щодо лікування кардіалгій у хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС) при шийно-грудному остеохондрозі представила доцент кафедри внутрішньої медицини № 4 Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця (м. Київ), доктор медичних наук Світлана Василівна Трунова.

– Часто в пацієнтів з ІХС, особливо середнього віку, спостерігаються кардіалгії, зумовлені остеохондрозом у шийно-грудному відділі хребта. Вони характеризуються довготривалим болем у ділянці серця ниючого характеру, який не зменшується після прийому антиангінальних засобів. У таких випадках нерідко встановлюють діагноз вегето-судинної дистонії (ВСД).

Ми спостерігали за пацієнтами з подібними скаргами, в яких в анамнезі були ВСД або легка міокардіодистрофія. У них визначали методом тензоалгезиметрії високорефлексогенні зони (ВРЗ) у ділянках вибіркових метамерних уражень серця й судин за допомогою пристрою для визначення порогу больової чутливості (ПБЧ) тканин. У подальшому відбувалася корекція ВРЗ за допомогою метамерного точкового масажу (МТМ).

Після проведення диференційної діагностики вказаною методикою було проліковано 45 пацієнтів з ІХС із різноманітними кардіалгіями, зумовленими вибірковими іритативними метамерними ураженнями серця й судин. Перед проведенням МТМ кількісно визначали ПБЧ шляхом дозованої пресації пристроєм у відповідних склеротомах. МТМ виконували щоденно в ранкові години шляхом максимального рівномірного натискання перпендикулярно на кожну точку ВРЗ великим пальцем правої руки впродовж 6 с. Зазвичай кількість сеансів коливалася від 7 до 11 залежно від швидкості інволюції та ступеня вираженості болю.

За даними наших досліджень, при ураженні метамерів на рівні C7-Th2 (13 пацієнтів), що відповідають зонам автономної іннервації зірчастого ганглія, виникає довготривалий біль у ділянці основи серця, який періодично може посилюватися. При ураженні метамерів рівня Th3-Th4 (28 пацієнтів) часто виникає симптоматика інтенсивного довготривалого болю в межах III-IV міжреберних проміжків з іррадіацією в міжлопатковий простір або в аксилярну ділянку. Якщо уражені метамери на рівні Th4-Th5 (4 пацієнти), то кардіалгії локалізуються в ділянці верхівки серця з іррадіацією в надчеревну ділянку.

Результатами клінічного й тензоалгезиметричного дослідження було підтверджено, що за умови повного усунення кардіалгії ПБЧ у ділянках ВРЗ тканин, де були метамерні ураження серця й судин, практично не відрізнявся від норми. Впровадження запропонованого методу лікування кардіалгій, зумовлених остеохондрозом, дає змогу досягнути швидшого позитивного клінічного ефекту та зменшити частоту рецидивів.

Дитячий невролог, рефлексотерапевт Володимир Валерійович Абраменко (ДУ «Український медичний центр реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи МОЗ України», м. Київ) ознайомив слухачів із можливостями застосування скальп-акупунктури в дітей із церебральною патологією.

– Одним із найчастіших проявів органічного ураження центральної нервової системи у пренатальному чи інтранатальному періоді є дитячий церебральний параліч (ДЦП), який, у свою чергу, є домінуючим серед причин дитячої інвалідності. Найчастіше трапляються спастичні варіанти цього захворювання (спастична диплегія, спастичний геміпарез, подвійна геміплегія), які спостерігаються в 70-85% дітей із ДЦП (Р.О. Моісеєнко, 2014).

Відомо, що ДЦП – це група стійких непрогресуючих рухових синдромів (парези, паралічі, гіперкінези, атаксії), що поєднані з психічними, мовленнєвими та ортопедичними порушеннями, рідше – епілептичними нападами, ліквородинамічними розладами, патологією зору, слуху, а також інших органів і систем.

Лікувально-реабілітаційна програма має розпочинатися в таких дітей у ранньому віці, оскільки найбільша її ефективність спостерігається в дітей до 3 років. Наразі традиційний підхід до лікування ДЦП розроблено недостатньо, адже він тільки частково вирішує проблему активізації компенсаторних можливостей організму й більше спрямований на профілактику та лікування вторинних ортопедичних ускладнень. Тому пошук нових методів лікування та реабілітації дітей із ДЦП, зокрема з використанням методів рефлексотерапії, викликає неабияку клінічну зацікавленість.

Серед значного переліку рефлексотерапевтичних методик особливе місце посідає скальп-акупунктура. Це методика голкової стимуляції відповідних ділянок голови, що дає змогу здійснювати вплив на церебральну перфузію, нейропластичність ГМ, а також сприяє підвищенню адаптаційного потенціалу організму та зменшенню проявів супутньої соматичної патології (Є.Л. Мачерет і співавт., 1987). Скальп-акупунктура є інвазивною методикою, лікувальний ефект якої ґрунтується на сучасній нейроанатомії й нейрофізіології. Зона скальпа має спільну іннервацію з кірковими проекційними полями й судинами мозкових оболонок. При цьому локалізація рефлекторних зон певною мірою збігається з топографією проекційних зон кори ГМ.

У нашому центрі вивчали ефективність скальп-акупунктури в поєднанні з іншими методами реабілітації дітей із ДЦП (n=210). Усі діти віком від 9 міс до 6 років були розподілені на три групи (дві основні та одну контрольну). Вони отримували курс медико-соціальних методик, що включав Бобат-терапію, фізіотерапевтичні процедури, скальп-акупунктуру, психологічну, логопедичну та педагогічну корекцію. У першій основній групі застосовували скальп-акупунктуру з одночасним проведенням пасивно-активної лікувальної фізкультури (кінезіотерапії) та лікувального масажу. У другій основній групі виконували абсолютно ідентичні процедури, але кожну окремими курсами. У контрольній групі застосовували тільки лікувальну фізкультуру та масаж.

У результаті проведеного дослідження статистично достовірна динаміка збільшення кількості довільних рухових навичок (оцінювалася за клінічною шкалою моторних функцій GMFM-88 – Gross Motor Function Measure) спостерігалася в першій основній групі.

Такі дані свідчать про те, що поєднання скальп-акупунктури з іншими фізіотерапевтичними методиками може сприяти підвищенню ефективності лікувально-реабілітаційних програм ДЦП.

 

Підготувала Людмила Онищук

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Неврологія

04.10.2018 Неврологія Осенняя депрессия: не допустить и предупредить! В фокусе внимания – СЕДАРИСТОН

Не так давно мы наслаждались летом, греясь под теплым солнышком, восторгаясь чудесными пейзажами, лакомясь сочными фруктами. Но вот жизнь снова возвратилась в режим аврала – настроение несколько потускнело: закончился отпуск, возобновилась череда рабочих будней и непростых трудовых обязанностей....

26.09.2018 Неврологія Діабетична полінейропатія: сучасний погляд на проблему

Діабетична полінейропатія (ДПН) – комплекс клінічних і субклінічних синдромів, кожний з яких характеризується дифузним або вогнищевим ураженням периферичних та/або автономних нервових волокон унаслідок цукрового діабету (ЦД). Отже, це ускладнення діабету, яке позначається на стані нервової системи людини і проявляється різними симптомами....

25.09.2018 Неврологія Настанови щодо лікування перинатальної депресії антидепресантами: міжнародний огляд

Депресія є поширеним психічним захворюванням та однією з провідних причин непрацездатності в усьому світі (WHO, 2017). У країнах з високим рівнем доходу до 15% населення протягом життя переносять щонайменше один значний епізод депресії (Kessler, Bromet, 2013; Kruijshaar et al., 2005). ...

10.07.2018 Неврологія Синдром хронической усталости: патогенез и диагностика

Синдром хронической усталости (СХУ) (Chronic fatigue syndrome – CFS), или миалгический энцефаломиелит,  – заболевание, характеризующееся когнитивными и вегетативными расстройствами, миалгией, артралгией, головной болью, нарушением сна, который не восстановливает силы, болью в горле и лимфатических узлах, повышенной чувствительностью к шуму и свету, с длительностью симптомов как минимум 6 месяцев [1-3]....