0 %

Сучасні можливості діагностики та лікування мієлодиспластичних синдромів і гострої мієлоїдної лейкемії

06.01.2019

4-5 жовтня 2018 року в Інституті експериментальної патології, онкології і радіобіології (ІЕПОР) ім. Р.Є. Кавецького НАН України відбулась науково-практична конференція, присвячена сучасним можливостям діагностики та лікування мієлодиспластичних синдромів і гострої мієлоїдної лейкемії. У рамках заходу також проведено практичні заняття з лабораторної діагностики онкогематологічних захворювань, учасники яких мали унікальну можливість удосконалити свої професійні навички.

У вступному слові академік НАН Укра­їни, директор ІЕПОР ім. Р.Є. Ка­вецького НАН України, доктор медичних наук, професор Василь Федорович Чехун наголосив, що Інститут має вагомий багаторічний досвід вирішення найбільш важливих проблем експериментальної та клінічної онкології, що стосуються вивчення біоло­гії пухлинної клітини та її мікрооточення при розвитку молекулярних і клітинних механізмів онкогенезу. Результати досліджень покладено в основу створення методології індивідуалізованої корекції зв’язків «пухлина – ​організм», у тому числі визначення маркерів ранньої та диференційної діагностики, отримання високоспецифічних цитостатиків різного походження і векторних систем їх транспортування, розроблення сучасних молекулярно-біологічних методів розпізнавання злоякісних новоутворень для встановлення ступеня їх злоякісності та прогнозу перебігу захворювання, зокрема пухлин кровотворної та лімфоїдної тканин, шлунково-кишкового тракту та жіночої репродуктивної системи.

На сьогодні золотий стандарт сучасної діагностики онкологічної патології – ​молекулярне профілювання, яке має надзвичайно важливе значення для встановлення діагнозу, враховуючи актуальні для онкології проблеми як гіпер-, так і гіподіагностики. Серед сучасних діагностичних методів особливе місце займає вивчення ролі мікро-РНК у розвитку онкологічних захворювань.

Розширення діагностичних можливостей цитоморфологічних та імуноцитохімічних методів із використанням панелі вітчизняних моноклональних антитіл та результати фундаментальних досліджень, метою яких було поглиблене вивчення особливостей експресії окремих компонентів сигнальних шляхів та змін протеому у клітинах злоякісних пухлин при імунокорекції, докорінно змінили підходи до вирішення найбільш актуальних проблем онкології, вони є основою для розроблення нової стратегії боротьби з раком. Нобелівська премія з фізіології та медицини 2018 року, якої удостоєні Джеймс Еллісон і Тасуку Хондзьо за революційні методики імунотерапії раку, є переконливим свідченням правильності та значимості вектору таких досліджень.

Проведення науково-практичної конференції дасть змогу, з одного боку, розширити можливості ранньої та диференційної діагностики онкологічної патології, а з іншого – ​визначити перспективи використання нових діагностичних ознак для популяційного скринінгу найбільш поширених злоякісних новоутворень та розроблення персоніфікованих програм профілактики, діагностики і терапії раку.

«Пам’ятаймо – ​ми увійшли у ХХІ століття! Тому ми маємо не тільки передбачити вимоги сьогодення, а й продумати подальші кроки у день завтрашній», – ​наголосив академік В.Ф. Чехун.

Мієлодиспластичні синдроми

Завідувач відділу імуноцитохімії та онкогематології ІЕПОР ім. Р.Е. Ка­вець­кого НАН України, доктор медичних наук, професор Данило Фішелевич Глузман представив доповідь про сучасну класифікацію мієлодиспластичних синдромів.

Мієлодиспластичні синдроми (МДС) – ​гетерогенна група захворювань пухлинного походження, в основі розвитку яких лежить ураження гемопоетичних стовбурових клітин (ГСК) або подібних до них кровотворних клітин-поперед­ників. МДС характеризуються неефективним гемо­поезом, наявністю ознак дисплазії в клітинах однієї, двох або трьох ліній мієлопоезу та підвищеним ризиком розвитку гострих мієлоїдних лейкозів.

Характерною ознакою різних форм МДС є наявність цитопенії у периферичній крові (анемії, лейкопенії, тромбоцитопенії) у поєднанні з гіперплазією кісткового мозку. За даними Національного інституту раку США, захворюваність на МДС становить 4,6 на 100 тис. населення і зростає у 7 разів у осіб старше 70 років.

Патофізіологічні механізми розвитку МДС є складними і досі залишаються остаточно не з’ясованими. Вважають, що в їх основі лежать виражений апоптоз кровотворних елементів на ранніх стадіях гемопоезу і посилена проліферація з втратою здатності до диференціації клітин-попередників на більш пізніх стадіях. При первинному МДС клональні цитогенетичні зміни виявляють у 50% випадків захворювання, а при вторинному МДС – ​у 80% випадків.

Сучасна діагностика МДС ґрунтується на результатах дослідження мазків крові та кісткового мозку і рутинного цитогенетичного дослідження. Дедалі більш важливу роль у верифікації діагнозу відіграють дані гістологічного та імуногістохімічного досліджень трепанобіоптату кісткового мозку, оскільки ці методи діагностики дають можливість більш точно визначити клітинний склад кісткового мозку, співвідношення та локалізацію клітин різних клонів гемопоезу, стан строми, ступінь васкуляризації, наявність реактивних змін та ін.

У 1997 р. експерти Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) представили класифікацію МДС, яка включала поряд із морфологічними ознаками патологічних клітин дані цитогенетичного, молекулярно-генетичного та імуноцитологічного аналізу. У новій переглянутій класифікації ВООЗ, опублікованій у 2016 р., як найбільш важливі критерії ідентифікації різних форм МДС використовують не тип цитопенії, а ступінь вираженості дисплазії та процентний вміст бластних клітин у крові та кістковому мозку. Згідно з цією класифікацією виділяють такі форми МДС: МДС з однолінійною дисплазією; МДС з мультилінійною дисплазією; МДС з кільцевими сидеробластами з однолінійною дисплазією; МДС з кільцевими сидеробластами та мультилінійною дисплазією, МДС з надлишком бластних клітин і МДС з цитогенетичною аномалією del(5q). У сучасній класифікації ВООЗ рефрактерна цитопенія дитячого віку залишається як попередня нозологічна форма.

Термін «5q--синдром» використовують для визначення форми МДС, для якої характерні макроцитарна анемія, наявність нормальної або збільшеної кількості тромбоцитів у периферичній крові, дисеритропоез та скупчення атипових макроцитів у кістковому мозку.

Диспластичні зміни у різних клітинах різних ліній мієлопоезу проявляються у вигляді ознак дисеритропоезу, дисгранулоцитопоезу та дистромоцитопоезу. Дисери­тропоез характеризується насамперед морфологічними змінами в ядрах клітин еритробластного ряду (дво- і багатоядерність, дольчастість та фрагментація ядер, наявність між’ядерних містків, набуття клітинами мегалобластоїдних ознак). Для дисгранулоцитопоезу характерні гіпосегментація ядер нейтрофілів, аномальна конденсація хроматину, утворення ядер кільцеподібної форми, наявність агранулярних або гіпогранулярних нейтрофільних лейкоцитів. Основними ознаками дисплазії клітин мегакаріоцитарного ряду є наявність гіподольчастих і бінуклеарних мегакаріоцитів, мегакаріоцитів різного розміру з численними ядрами, а також поява у периферичній крові гігантських форм тромбоцитів. Для виявлення кільцевих сидеробластів, які містять не менше 10 залізовмісних гранул, розташованих у вигляді кільця навколо ядра, проводять забарвлення мазків за Перлсом.

Завідувач відділу медичної генетики ДУ «Національний науковий центр радіаційної медицини НАМН України», док­тор медичних наук, професор Сергій Вікторович Клименко зазначив, що у діагностиці МДС використовують кілька методів, а саме морфологічний та цитогенетичний методи, а також проточну цитометрію. Згідно з критеріями класифікації діагноз МДС встановлюють за наявності цитопенії в периферичній крові та дисплазії клітин крові і кісткового мозку. Однак ці критерії мають досить суб’єктивний характер, недостатню специфічність та повторюваність. У багатьох випадках захворювання диспластичні зміни не виражені, тому МДС потребує диференційної діагностики з низкою інших станів, які характеризуються наявністю ознак клітинної дисплазії.

Серед причин МДС, не пов’язаних із пухлиною, виділяють мегалобластну анемію, приймання ліків, які порушують проліферацію та диференціацію гемопоетичних клітин (протипухлинних препаратів), дію важких металів, ВІЛ-інфекцію, тяжке гостре захворювання, аліментарні порушення. Враховуючи це, діагностика цього захворювання обов’язково має включати додаткові методи дослідження, які дозволяють підтвердити патологію гемопоезу. У цьому аспекті важливе значення для підтвердження непластичного характеру патологічного процесу має виявлення клональних цитогенетичних аномалій.

Рекомендації щодо діагностики МДС включають підтвердження основних ознак захворювання, а також виключення можливих причин неклональних мієлодисплазій.

Виявлення клональних цитогенетичних аномалій дозволяє більш точно встановити діагноз, однак приблизно у 50% випадків МДС має нормальний каріотип. Найбільш частою аномалією є делеція del(5q). Визначення її наявності дозволяє не тільки встановити діагноз, а й провести специфічне лікування, яке може значно подовжити життя пацієнта та покращити якість його життя. Ще одна аномалія – 5q--синдром – характеризується втратою хромосомного матеріалу на довгому плечі 5 хромосоми, а також специфічними морфологічними ознаками (значною кількістю атипових мегакаріоцитів, наявністю макротромбоцитів у периферичній крові).

У зв’язку з появою у 2016 р. оновлених даних зазнала певних змін діагностика МСД з ізольованою del(5q). Так, наявність однієї додаткової цитогенетичної аномалії, за винятком моносомії 7 хромосоми «-7» або del(7q), не погіршує прогноз захворювання. Оскільки мутація ТР53 пов’язана з несприятливим прогнозом у пацієнтів, які отримують леналідомід, рекомендовано тестування мутацій р53 або імунне забарвлення р53. З категорії МСД del(5q) виключено випадки з підвищеною кількістю бластних клітин у крові або кістковому мозку.

Цитогенетичний аналіз дає можливість не тільки встановити діагноз, а і прогнозувати виживаність пацієнта. Найбільш поширена прогностична класифікація – Між­народна бальна прогностична система (IPSS) розроблена не тільки з метою групування, вона є практичним інструментом оцінки прогнозу і вибору тактики лікування для пацієнтів із вперше встановленим діагнозом МДС. За IPSS для оцінки прогнозу використовують три критерії – ​кількість бластних клітин, категорію цитогенетичного ризику і кількість уражених цитопенією ліній. У 2012 р. Greenberg та співавт. переглянули класифікацію IPSS на підставі результатів аналізу прогностичної важливості великої кількості аномалій каріотипу, що дозволило класифікувати їх на 5 цитогенетичних категорій. Згідно з переглянутою прогностичною класифікацією IPSS-R виділяють 5 прогностичних груп захворювання залежно від каріотипу, кількості бластних клітин і ступеня тяжкості окремих цитопеній.

Доповідач наголосив, що FISH-аналіз розширює можливості клінічної діагностики МСД. Цей метод дає можливість виявити хромосомні аномалії у низці випадків захворювання, в яких цитогенетично було визначено нормальний каріо­тип, за відсутності клітин, які діляться, та при малих клітинних клонах із хромосомними аномаліями.

Кількість і тип соматичних мутацій значною мірою визначають прогноз захворювання. При МДС із кільцевими сидеробластами часто виникають мутації гена SF3B1, які призводять до мітохондріального перевантаження залізом, неефективного еритропоезу та анемії. Прогноз при цій формі захворювання за відсутності мутацій гена SF3B1 значно гірший, ніж за їх наявності. Однак частина здорових осіб є носіями соматичних мутацій у гемопоетичних клітинах (гени TET2, ASXL1, P53, JAK2, SF3B1), які зустрічаються у пацієнтів із МДС. ​Йдеться про так званий клональний гемопоез неясного потенціалу. Тому виявлення цих мутацій не можна вважати досить надійним критерієм для верифікації діагнозу.

Завідувач гематологічного відділення Інституту патології крові та трансфузійної медицини НАМН України, доктор медичних наук, Звенислава Володимирівна Масляк (м. Львів) присвятила свою доповідь стратифікації тактики лікування МДС. Для цього важливо визначити профіль ризику захворювання за допомогою прогностичних систем (IPSS, IPSS-R, WPSS).

Основними опціями лікування пацієнтів із МДС є замісна терапія, низькоінтенсивна терапія, високоінтенсивна терапія (включно з алогенною трансплантацією гемопоетичних стовбурових клітин – ​ало-ТГСК), а також лікування у рамках клінічних досліджень.

Дорослі пацієнти з первинним МДС із групи низького ризику та з безсимптомною цитопенією не потребують лікування, проводять тільки регулярне обстеження. У разі розвитку анемії виконують гемотрансфузії, застосовують стимулятори еритропоезу, нейтропенії – ​гемопоетичні фактори росту, тромбоцитопенії – ​трансфузії концентрату тромбоцитів, агоністи рецептора тромбопоетину, андрогени. У рекомендаціях Націо­нальної онкологічної мережі США з лікування МДС (NCCN, 2017) зазначено, що оскільки медіана виживаності пацієнтів на тлі інтенсивної хелаторної терапії збільшується у 4 рази, її слід розпочинати при рівні феритину 1000-2000 нг/мл, проводити пацієнтам, які отримують ≥2 трансфузій на місяць, із низьким або середнім ризиком за IPSS, а також усім пацієнтам, яким планується ало-ТГСК.

Що стосується МДС низького ризику за IPSS, один із підходів у лікуванні рефрактерних анемій – ​призначення препаратів, які стимулюють еритропоез. Використання еритропоетинів (ЕПО), зокрема епоетину, дарбепоетину, ​дозволяє підвищити концентрацію гемоглобіну, запобігти розвитку гемосидерозу, відмовитись або частково знизити потребу у гемотрансфузіях, що значно покращує якість життя пацієнта. Частота відповіді на монотерапію ЕПО у хворих на МДС без урахування показників ендогенного ЕПО не перевищує 20%. Препарати, які стимулюють еритропоез, необхідно призначати тільки після вимірювання концентрації ендогенного ЕПО. Якщо його концентрація у сироватці крові >500 МО/мл, терапія ЕПО буде неефективною. За відсутності відповіді після підвищення дози ЕПО і/або додавання гранулоцитарного колонієстимулюючого фактора (Г-КСФ) протягом 3 міс терапію припиняють.

Ще однією терапевтичною опцією є застосування леналідоміду, який продемонстрував свою ефективність у пацієнтів із МДС, можливо, у комбінації з препаратами, які стимулюють еритропоез, і Г-КСФ. Якщо у пацієнта не досягнуто відповіді на лікування протягом 4 міс, слід обрати іншу терапію. Застосування леналідоміду найбільш виправдане у трансфузійнозалежних пацієнтів із МДС із del(5q) із груп низького або середнього ризику за IPSS, які не є кандидатами на проведення терапії ЕПО або в яких не досягнуто терапевтичного ефекту. Його також можна застосовувати у пацієнтів з анемією без делеції del(5q) та з рівнем ЕПО >500 МО/мл, які резистентні до лікування стимуляторами еритропоетину.

У пацієнтів із концентрацією ЕПО у сироватці крові >500 МО/мл доступними терапевтичними опціями є проведення імуносупресивної терапії гіпометилюючими препаратами (азацитидином або децитабіном), антимоноцитарним імуноглобуліном у комбінації з циклоспорином А, лікування у рамках клінічних досліджень, а в деяких випадках – проведення ало-ТГСК.

Висока ймовірність отримати відповідь на імуносупресивну терапію існує у пацієнтів молодше 60 років, із кількістю бластних клітин у кістковому мозку <5%, гіпоцелюлярним кістковим мозком, із генотипом HLA-DR15, клоном PHN, а також зі STAT-мутацією у цитотоксичних Т-лімфоцитах.

Пацієнтів із МДС високого ризику за IPSS необхідно розглядати як кандидатів на ало-ТГСК. Ризик захворювання за IPSS, вік і наявність супутньої патології, а також функціо­нальний стан пацієнта є найбільш значущими клінічними даними, які враховують при прийнятті рішення про проведення ало-ТГСК. Якщо пацієнт є кандидатом на трансплантацію, за наявності відповідного донора йому проводять ало-ТГСК, у деяких випадках із попереднім курсом азацитодину, децитабіну або високодозової хіміотерапії. У разі рецидиву або за відсутності відповіді на трансплантацію застосовують азацитодин, децитабін, можливе також лікування у рамках клінічних досліджень. Якщо пацієнт не є кандидатом на трансплантацію, застосовують азацитодин, децитабін, а за відсутності донора – ​азацитодин, децитабін, цитозар у низьких дозах, йому також можна запропонувати взяти участь у клінічних дослідженнях. Предикторами задовільної відповіді на гіпометилюючі препарати є рівень тромбоцитів ≥100×109/л, рівень лейкоцитів <3×109/л, наявність мутацій ТЕТ2 і DNMT3A.

Доповідач зауважила, що зараз триває розроблення цілої низки таргетних препаратів – ​моноклональних антитіл, інгібіторів кінази, інгібіторів протеасом і гістондеацетилази, які впливають на інші рівні диспластичного процесу. Тому застосування цих препаратів є перспективним напрямом терапії МДС.

Гострий мієлоїдний лейкоз

Професор Д.Ф. Глузман свою другу доповідь присвятив класифікації гострих мієлоїдних лейкозів (ГМЛ), представленій ВООЗ (2016) та у Міжнародній класифікації хвороб XI перегляду (МКХ‑11). Гострий мієлоїдний лейкоз – ​це гетерогенна група пухлинних захворювань кровотворної тканини, яка характеризується клональною експансією транс­формованих бластних клітин, які накопичуються у кістковому мозку і периферичній крові, а також в інших органах і тканинах. Захворюваність на ГМЛ у більшості країн світу становить 2,5-3 випадки на 100 тис. населення. Основний діагностичний критерій – ​це виявлення при мікроскопічному дослідженні ≥20% бластних клітин мієлоїдної природи у периферичній крові та кістковому мозку. Удосконалена класифікація ВООЗ (2008) пухлин кровотворної та лімфоїдної тканин, яка ґрунтувалася на визначенні вмісту бластів у кістковому мозку та периферичній крові, типу і ступеня диспластичних змін кровотворних клітин з урахуванням даних цитогенетичного аналізу, забезпечує можливість більш чіткого групування пацієнтів.

Принципи виділення цитогенетичних і молекулярно-гене­тичних підтипів ГМЛ збережені в удосконаленій класифікації ГМЛ (ВООЗ, 2016). З метою уточнення у попередню класифікацію були внесені зміни: низка генів отримали нову назву (зокрема, MLL змінено на KMT2A), як попередню нозологічну форму виділено ГМЛ із мутацією гена BCRA-BL1, у таких пацієнтів можна отримати відповідь на терапію з використанням інгібіторів тирозинкінази. Виділено також нову попередню нозологічну форму – ​ГМЛ з мутацією гена RUNX1, який являє собою біологічно відмінний підтип захворювання з менш сприятливим прогнозом, ніж при інших формах ГМЛ.

В Україні обстежуваних пацієнтів здебільшого включають до категорії неуточнених ГМЛ, оскільки цитогенетичні та молекулярно-генетичні дослідження проводять рідко і в обмеженій кількості спеціалізованих лабораторій. У більшості таких хворих є необхідність у використанні дещо зміненої класифікації ВООЗ, яка враховує принципи франко-­американсько-британської морфологічної класифікації (FAB). В основу субкласифікації цієї категорії ГМЛ покладено морфологічні та цитохімічні/імунофенотипові ознаки лейкемічних клітин, що дозволяє визначити їх лінійне походження і рівень диференціювання.

Усі нозологічні форми ГМЛ за класифікацією ВООЗ (2016) включені під певними кодами у МКХ‑11 (2018), що дозволяє проводити статистичний та епідеміологічний аналіз та порівнювати дані про діагностику, які надають різні лікувальні заклади. На завершення доповідач зазначив, що у діагностиці ГМЛ виникають певні труднощі, пов’язані з неможливістю широкого використання методів каріотипування та молекулярно-генетичного аналізу. Сьогодні стоїть завдання – ​отримати максимально точні результати діагностики за допомогою доступних морфологічних, цитохімічних методів та імунофенотипування, а також здійснити підготовку висококваліфікованих спеціалістів для проведення цих досліджень.

Старший науковий співробітник державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини» Державного управління справами, кандидат медич­них наук Ольга Юріївна Міщенюк присвятила свою доповідь сучасним підхо­дам до лікування ГМЛ. Вибір тактики лікуван ня хворих на ГМЛ ґрунтується на цитогенетичному профілі пацієнта. Залежно від наявності цитогенетичних та молеку­лярно-гене­тичних аномалій пацієнтів розділяють на групи низького, середнього та високого ризику. До факторів несприятливого прогнозу насамперед належать комплексні хромосомні порушення (≥3 хромосомних аберацій за відсутності однієї з транслокацій або інверсій, зазначених у класифікації ВООЗ: t(15; 17), t(8; 21), inv(16) або t(16; 16), t(9; 11), t(v; 11) (v; q23), t(6; 9), inv(3) або t(3; 3)), моносомний каріотип (≥2 моносомії або одна моносомія в поєднанні з ​транслокацією t(9; 22), t(6; 9), моносомією 7 хромосоми (7), моносомією або делецією 5 хромосоми (-5/del5q), інверсією inv3 і транслокацією t(3; 3). У хворих на ГМЛ із нормальним каріотипом необхідним є виявлення мутацій окремих генів. Виявлення FLT3‑ITD у вигляді єдиної генетичної аберації або у поєднанні з іншими мутаціями значимо знижує показники безрецидивної та загальної виживаності пацієнтів із ГМЛ. І, навпаки, виявлення мутації в гені NPM1 або гені CEBPA за відсутності мутації FLT3-ITD асоціюється з більш сприятливим перебігом захворювання.

Відповідно до рекомендацій NCCN з лікування ГМЛ 2018 року сучасним стандартом індукційної терапії ГМЛ є схема «7+3», яка передбачає 7-денне введення цитарабіну в дозі 100-200 мг/м2 площі тіла у вигляді безперервної інфузії, а також даунорубіцину (60-90 мг/м2) або ідарубіцину (12 мг/м2). За наявності мутації FLT3 доцільно застосовувати специфічний інгібітор тирозинкінази – ​мідостаурин (50 мг курсом тривалістю 8-21 день). У дослідженні ALFA‑9801 не виявлено достовірної різниці в ефективності лікування між окремими дозовими режимами антрациклінів, включаючи даунорубіцин 80 мг/м2 на 1‑3‑й день, ідарубіцин 12 мг/м2 на 1-3-й день та ідарубіцин 12 мг/м2 на 1-4-й день.

У рандомізованому дослідженні EORTC-GIMEMA AML‑12 здійснили порівняння ефективності застосування цитарабіну у стандартних та високих дозах у поєднанні з комбінованою хіміотерапією, трансплантацією кісткового мозку і введенням інтерлейкіну‑2. У дослідження було включено 1942 пацієнти з вперше виявленим ГМЛ у віці від 15 до 60 років. Індукція ремісії проводилася за схемами: дауно­рубіцин, етопозид + стандартні дози цитарабіну (100 мг/м2 добові інфузії протягом 10 днів) і високі дози цитарабіну (3000 мг/м2 кожні 12 год 1-, 3-, 5-, 7-й день). Протягом періоду спостереження, який тривав 6 років, загальна виживаність (ЗВ) становила 38,7% для пацієнтів, які отримували стандартні дози цитарабіну, і 42,5% для пацієнтів, які отримували високі дози цитарабіну. У пацієнтів віком до 46 років виживаність була 43,3 і 51,9%, у хворих вікової категорії 46‑60 років – ​33,9 і 32,9% відповідно. Повна ремісія у загальній популяції пацієнтів досягнута у 72 і 78% випадків (р<0,001). У пацієнтів віком до 46 років повна ремісія досягнута у 75,6% (1-ша група, р=0,01) і у 82,4% (2‑га група, р=0,03), у хворих 46-60 років – ​у 68,3 і 74,8% випадків. Хіміотерапія високими дозами цитарабіну забезпечила кращі результати лікування у хворих різного віку з групи високого ризику, за наявності мутації FLT3, а також у пацієнтів із вторинними ГМЛ.

У дорослих пацієнтів із вперше діагностованим ГМЛ за наявності мутації FLT3 перспективним є застосування мідостаурину. У клінічному дослідженні ІІІ фази RATIFY у пацієнтів, які отримували мідостаурин у комбінації з хіміо­терапією, відзначено збільшення середнього показника ЗВ порівняно з тими, яким проведено тільки курс хіміотерапії (74,7 міс проти 25,6 міс).

Вибір тактики лікування у період консолідації залежить від ступеня ризику, який визначають за даними цитогенетичного та молекулярного аналізу. Можливими терапевтичними опціями є високодозова хіміотерапія, продовження підтримувальної хіміотерапії, а також виконання ало-ТГСК. Пацієнти з низьким ризиком рецидиву, як правило, не є кандидатами на трансплантацію, їм проводять 2-4 курси цитарабіном у середніх дозах (1000-1500 мг/м2 внутрішньовенно (в/в), протягом 3 год кожні 12 год, на 1-3-й день або на 1-5‑й чи 6-й день). Пацієнтам із середнім ризиком рецидиву можна призначити 2-4 курси цитарабіном у середніх дозах (1000-1500 мг/м2 в/в, протягом 3 год кожні 12 год, на 1-3-й день або на 1-5-й чи 6-й день) або високодозову хіміотерапію цитарабіном із подальшою ало-ТГСК.

Категорія пацієнтів із високим ризиком рецидиву характеризується значно меншим відсотком досягнення повної ремісії. На сьогодні виконання якомога раніше ало-ТГСК від сумісного донора (спорідненого чи нерідного) є терапією вибору для цієї групи пацієнтів.

Доповідач наголосила, що нові напрями лікування ГМЛ активно розвиваються. У 2018 році Нобелівську премію отримали вчені за відкриття терапії онкологічних захворювань шляхом сповільнення негативної імунної регуляції. Застосування інгібіторів контрольних імунних точок CTLA4, PD‑1 та інших активно вивчають науковці, а у клінічній практиці забезпечує обнадійливі результати лікування у пацієнтів із ГМЛ та МДС.

Таким чином, за останні роки можливості діагностики та лікування МДС і ГМЛ значно розширились. Доповідачі розглянули багато актуальних питань. Знання, здобуті під час виступів провідних фахівців, і навички, удосконалені протягом практичних занять, дали змогу підвищити професійний рівень учасників конференції. У рамках заходу відбулася презентація нового науково-методичного посібника «Сучасна класифікація і діагностика мієлодиспластичних синдромів», в якому викладено сучасні принципи лабораторної діагностики МДС.

Підготувала Катерина Марушко


АНОНС

Сучасна класифікація та діагностика мієлодиспластичних синдромів. Науко­во-методичний посібник / Д.Ф. Глузман, Л.М. Скляренко, С.В. Коваль,  Т.С. Івановська, М.П. Завелевич, О.О. Фільченков, А.С. Поліщук, Н.К. Родіонова. – ​К.: ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2018. – 152 с., іл.

Мієлодиспластичні синдроми (МДС) – ​гетерогенна група клональних захворювань пухлинної природи, в основі розвитку яких лежить ураження гемопоетичної стовбурової клітини або близьких до неї кровотворних клітин-попередників, що супроводжується неефектив­ним гемопоезом, диспластичними змінами у клітинах однієї або кількох ліній мієлопоезу і підвищеним ризиком розвитку гострих мієлоїдних лейкозів.

У науково-практичному посібнику представлено історію вивчення МДС, епідеміологічні дані про захворюваність і смертність, несприятливі фактори, які впливають на розвиток МДС. Розглянуто молекулярно-генетичні механізми розвитку патологічного процесу, роль кровотворного мікрооточення та порушень апоптозу у патогенезі МДС.

У посібнику викладено принципи лабораторної діагностики різних форм МДС відповідно до сучасних рекомендацій.

Посібник призначений для гематологів, онкологів, клінічних лаборантів, патологоанатомів і цитологів, слухачів курсів спеціалізації та студентів медичних університетів.


Тематичний номер «Онкологія. Гематологія. Хіміотерапія» № 5 (56), грудень 2018 р

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Онкологія та гематологія

16.07.2019 Онкологія та гематологія Комбинация рамиприл/амлодипин: соответствие современным рекомендациям, высокая эффективность и отличная переносимость

Согласно определению, артериальная гипертензия (АГ) – это такой уровень повышения артериального давления (АД), при котором преимущества лечения (с помощью модификации образа жизни и/или медикаментов) однозначно превосходят его риски, что подтверждено клиническими исследованиями. ...

02.04.2019 Онкологія та гематологія Дослідження TRIBE-2: пошук оптимальної стратегії 1-ї та 2-ї ліній терапії при метастатичному колоректальному раку

Перша лінія терапії є ключовою відправною точкою для кожного пацієнта з метастатичним колоректальним раком (мКРР). Стратегічна важливість вибору схеми 1-ї лінії терапії полягає у необхідності зменшення вираженості симптомів, досягнення контролю та запобігання прогресуванню хвороби. Крім того, 1-ша лінія терапії надає унікальний шанс вилікування певної частки пацієнтів, а також дозволяє розширити вибір методів подальшого лікування, як системних, так і хірургічних і локорегіонарних....

02.04.2019 Онкологія та гематологія Комбінація атезолізумабу та наб-паклітакселу в 1-й лінії терапії при PD-L1‑позитивному метастатичному потрійному негативному раку грудної залози

Рак грудної залози (РГЗ) – ​найпоширеніше злоякісне новоутворення у жінок, щорічно в світі виявляють більше 2 млн випадків цього захворювання. Потрійний негативний РГЗ (ПН-РГЗ) становить приблизно 15% всіх випадків РГЗ і порівняно з іншими формами РГЗ частіше зустрічається у жінок віком до 50 років....

02.04.2019 Онкологія та гематологія 44-й конгресс Европейской ассоциации трансплантации костного мозга

В марте 2018 года в Лиссабоне состоялся 44-й конгресс Европейского общества трансплантации костного мозга (EBMT). В этом самом авторитетном мировом форуме в данной области приняли участие более 4 тыс. клиницистов, иммунологов, фармацевтов, медицинских сестер, психологов, микробиологов и других специалистов со всех континентов. Отрывала программу конгресса сессия, посвященная лечению лимфомы Ходжкина....