Ілля Мечников – Людина Світу

15.11.2020

Без смерті життя втратило би свій сенс і своє динамічне
напруження, стало би безформною, чотиривимірною плазмою.
Усвідомлення смерті пов’язане з людською екзистенцією.
Людина вмирає, але залишає після себе слово, специфічні
для неї жести, емоційний клімат, нею створений, а також
її якби символи, що були свого часу кинуті в навколишній світ
і в цьому світі існують у той час, як тіло перестало
функціонувати […]. І цей знак, кинутий світу, стає безсмертним…

А. Кемпінський

Починаючи із середини ХХ ст. і донині у світовому науковому співтоваристві дедалі помітнішим стає зростання зацікавленості життєписом визначних особистостей, що в сучасній літературі визначається як «біографічний бум», або «біографічний поворот». Дотримуючись тенденцій, ми поставили собі за мету розповісти про Іллю Ілліча Мечникова (1845-1916 рр.) – лауреата Нобелівської премії 1908 р., видатного мікробіолога, ембріолога, засновника порівняльної патології запалення та наукової геронтології.

Ілля Ілліч народився 3 (15 за старим стилем) травня 1845 р. у маєтку Панасівка, що в с. Іванівка (нині с. Мечникове), поблизу м. Куп’янська Харківської губернії, в родині гвардійського офіцера, поміщика Іллі Івановича Мечникова (1810-1878 рр.) та Емілії Львівни Мечникової (в ­дівоцтві – Невахович, 1814-1879 рр.). Прабатько роду – ­Микола Мілеску ­Спетарул (у перекладі з рум. spadă are – той, що має меч, мечник), або Микола Мілеску-Мечено­сець (Мечник) народився в 1635 р. в м. Мілешти, що розташоване на території сучасної Румунії. Через 76 років (у 1711 р.) в особі племінника на ім’я Джордж Стефан Спетарул переклав свій титул на російську мову та перетворився в Юрія (Геор­гія) Степановича Мечника. Надалі всі його нащадки іменувалися Мечниковими. По батьківській лінії І. І. Мечников походив зі старовинного молдавського боярського роду, а мати була дочкою відомого єврейського публіциста та просвітителя Лева Миколайовича Неваховича (1776-1831 рр.), який вважається засновником т. зв. російсько-єврейської літератури (особливо відома його книга «Вопль дщери іудейської», 1803 р.). Емілія Невахович мала двох братів: Михайло Львович Невахович (1817-1850 рр.) – карикатурист, видавець першої в Росії гумористичної збірки «Єралаш» (СПб, 1846-1849 рр.) та Олександр Львович Невахович (?-1880) – драматург, завідувач репертуарної частини Імператорських театрів (1837-1856 рр.).

Старший брат І. І. Мечникова (Лев Ілліч Мечников) – швейцарський географ і соціолог, анархіст, учасник національно-­визвольного руху в Італії (рисорджименто). Інший старший брат (Іван Ілліч Мечников, 1836-1881 рр.) служив прокурором Тульського окружного суду, головою Київської судової палати та став прототипом героя повісті Л. М. Толстого «Смерть Івана Ілліча» (1886 р.). У 1843 р. народився третій старший брат Микола, котрий став губернським сек­ретарем; за участь у студентських заворушеннях 1868-1869 рр. у Харківському університеті був відданий під суворий на­гляд поліції. Два роки потому народився четвертий (наймолодший) син Ілля. Крім синів, у сім’ї Мечникових зростала дочка Катерина (1834 р. н.), яка після одруження виховувала дітей.

Дитячі роки майбутній геніальний учений провів у рідному селі на Харківщині, де під впливом старшого брата (студента-­медика Лева) в юного Іллі зародилася любов до природи. У 1856-1862 рр., починаючи з другого класу, І. Мечников навчався в 2-й Харківській чоловічій гімназії, котру закінчив із золотою медаллю. Під час навчання в гімназії рік у рік зростала ­зацікавленість майбутнього геніального вченого природо­знавством. У п’ятому класі хлопець активно залучається до роботи наукового гуртка, в якому досліджує найпростіших (одно­клітинних) тварин – корене­ніжок та інфузорій як початкових форм тваринного світу. Вивчаючи під мікроскопом інфузорій, спостерігаючи за їх розмноженням, юний учений, іще навіть не закінчивши середньої школи, направляє в листопаді 1862 р. на­укову статтю в «Бюлетень Московського товариства випробувачів природи». Проте незабаром виявилося, що автор припустився помилки: розпад інфузорій йому здався процесом розмноження; після цього хлопець звернувся до редакції з проханням прийняту до публікації статтю не друкувати. Уже тоді, в юному віці, майбутній учений проявив принциповість у дотриманні наукової етики. При переході до сьомого класу юнак написав критичну рецензію на настанову професора Леваковського з геології. Під час навчання в гімназії Мечников почав відвідувати лекції з порівняльної анатомії та фізіології в Харківському університеті, займався мікроскопуванням, читав природничо-наукову літературу. Вступивши в 1864 р. на природниче від­ділення фізико-математичного факультету Харківського університету (завдяки гост­рому розуму та наполегливості), виконав 4-річну університетську програму за 2 роки та в 19-річному віці визначився зі своєю на­уковою метою – пошук проміжних форм між різними групами безхребетних. Вражаюча наукова активність і цілеспрямованість Мечникова в поєднанні з надзвичайною для юнацьких років ерудицією притягували до нього загальну увагу. Академік К. А. Тімірязєв писав: «На початку 60-х рр. у Петербурзі стали поширюватися чутки, що в Харкові з’явився «вундеркінд», який мало не на гімназійній лавці опанував мікроскоп і який навіть друкується в іноземних журналах. Це про майбутнього геніального вченого, академіка – Іллю Мечникова».

Закінчивши з відзнакою Харківський університет, Ілля Ілліч спеціалізувався в Німеччині, в Ґісенському університеті ім. Юстуса Лібіха, в лабораторіях німецьких зоологів Р. Лейкарта та К. Зільбольда. За цей час ним відкрито складний цикл розвитку (чергування поколінь) у паразитичних нематод. Пізніше для продовження досліджень І. Мечников переїхав до Італії (Неаполь), де познайомився з О. О. Ковалевським (у майбутньому – професор зоології). Це знайомство визначило черговий напрям наукової діяльності вченого. На березі Неаполітанської затоки він з О. Ковалевським почав вивчати ембріональний розвиток морських безхребетних. Ці дослідження довели єдність походження всіх груп ­тварин і заклали початок еволюційної ембріології. У 1867 р. І. Мечников, вивчивши розвиток головоногих молюсків, зробив принципове узагальнення: в ембріональному розвитку безхребетних формуються ті самі зародкові листки, що й у хребетних тварин. Ця теза лягла в основу магістерської дисертації на тему «Історія ембріонального розвитку Sepiola», котру І. І. Мечников захис­тив у 1867 р. Вивчаючи війкових черв’яків (планарій), дослідник уперше виявив (1865 р.) феномен внутрішньоклітинного травлення. Саме тоді (разом з О. Ковалевським) у 1867 р. дослідник у 22-річному віці отримав премію ім. К. Бера (присуджується Академією наук за роботи з ембріології).

Уже через рік у Петербурзькому університеті він захистив підготовлену в Неаполі докторську дисертацію на тему «Історія розвитку Nebalia: порівняльно-ембріологічний нарис». Однак 1869 р. був невдалим для професора. Спочатку йому відмовили в професурі в Петербурзькому університеті. Цього самого року академік І. М. Сєченов запропонував його кандидатуру для заміщення посади ординарного професора на кафедрі зоології в Медико-хірургічній академії, але петербурзька академічна професура забалотувала його й тут. Тоді І. Сєченов писав Мечникову: «…все ще не можу прийти до тями від почуття обурення й огиди, що викликала в мені вчорашня процедура вашого необрання». Один із ватажків реакційної групи професор Е. А. Юнге цинічно заявив, що за науковими заслугами Мечникова він визнає його не тільки гідним звання ординарного професора, а й навіть звання академіка, проте, на його переконання, академії не потрібен зоолог – ординарний професор, тому він кладе йому «чорну кулю». Це була 13-та «чорна куля» проти 12 білих. Відомо, що І. Сєченов був так вражений «підлою комедією», що заплакав: «Про­бачте мені ще раз, що я дозволив собі помилитися, як дитина, щодо моральних якостей більшості моїх шановних товаришів, але разом із тим подивіться, в яку помийну яму ви потрапили б, якби вас обрали». На знак протесту проти необрання І. Мечникова І. ­Сєченов залишив медичну академію.

Слід зауважити, що активність і цілеспрямованість Мечникова були нерозривно пов’язані з його депресивними станами; депресії мали реактивний характер і психологічно були досить зрозумілими на тлі його життєвих колізій. Так, перше одруження в 1869 р. з Людмилою Василівною Федорович було приречене, адже майбутня дружина смертельно захворіла на туберкульоз. Після смерті коханої Мечников у відчаї знищив усі наукові записи зі словами: «Для чого жити? Особисте життя скінчилося, очі такі погані, що скоро ­осліпну, ­працювати більше не зможу. Для чого ж жити?» (з книжки О. М. Мечникової «Життя Іллі Ілліча ­Мечникова», що була видана в 1926 р.). Не знайшовши виходу із ситуації, він проковтнув надто велику дозу морфію. Утім, померти у 28 років удівцю не вдалося. На диво, така надмірна доза врятувала йому життя – він просто виблював усю смертельну отруту. Вдруге Ілля Ілліч одружився в 1875 р. на 17-річній студентці Ользі Миколаївні Біло­копитовій. І знову була спроба суїциду, спричиненого хворобою дружини, котра заразилася паличкою черевного тифу. Тоді Мечников увів собі бактерії висипного тифу, проте, на щастя, обидвоє вижили. Харак­теризуючи стосунки Мечникова з Ольгою Миколаївною, варто сказати, що він не помилився у виборі коханої дружини, вірного друга, помічника й талановитого наукового асистента; вона була його другою половинкою все життя, проте, маючи природний дар, реалізувалась як талановитий художник і скульптор. У 1900 р. О. Мечникова вперше продемонструвала свої роботи на Міжнародній виставці в Парижі, де отримала бронзову медаль. Надалі як скульптор і портретист постійно брала участь у Паризьких художніх салонах; написала декілька живописних портретів Мечникова, що зберігаються в архівах Російської академії наук. Вона надихала свого чоловіка на наукові звершення та перекладала з французької на російську його наукові праці. Подружжя рідко розлучалося; коли Ілля Ілліч був у від’їзді, то щодня писав дружині листи. Ось уривок одного з них, що якнайкраще характеризує їхні стосунки та почуття: «Моя дорога, ненаглядна супутнице, знай, що в мене не було іншого почуття, крім найглибшої та щирої любові й великої поваги. Таких людей, як ти, мало на світі. Та обставина, що я все життя міг багато працювати, значною мірою залежала від тебе. Це сприяло тому, що 41 рік мого життя, проведеного з тобою, я був щас­ливий. Кажу це від чистого серця й щиро дякую тобі».

4 січня 1870 р. Мечников був обраний ординарним професором із зоології та порівняльної анатомії Одеського університету, де працював майже 12 років. Утім, у 1882 р. на знак протесту проти реакційної політики в галузі освіти, здійснюваної царським урядом і правою професурою, пішов у відставку. Проте науковець був сповнений сил, енергії, ідей, тому організував приватну лабораторію, а потім (1886 р. спільно з М. Ф. Гамалією) другу в світі та першу в країні бактеріологічну станцію з боротьби з інфекційними захворюваннями, де виготовлялися вакцини та проводилася імунізація населення проти сказу, боротьба із сараною тощо. Інтриги, що не припинялися в наукових академічних колах, змусили його в 1887 р. узагалі покинути країну та назавжди оселитися за кордоном. Вибір був правильним, адже можливостей зайнятися справою всього життя (наукою) стало незмірно більше, тому що його політикою, як він багаторазово повторював, була саме наука. І. І. Мечников працював у багатьох галузях біології та практично в усіх зробив видатні відкриття. Його основні наукові праці присвячені еволюційній ембріології, мікробіології, імунології. Вчений починав із зоології безхребетних і порівняльної ембріології, де докладно вивчив питання про початкові етапи розвитку багато­клітинних організмів і став засновником теорії зародкових листків (1871 р.), а також створив теорію походження багатоклітинних організмів (1886 р.). У дослідах на собі та співробітниках довів роль холерного віб­ріона як збудника азійської холери та провів класичні дослідження щодо вивчення експериментального сифілісу, черевного тифу й туберкульозу, а також новаторські роботи зі з’ясування ролі мікробних асоціацій та антагонізму мікробів у інфекційному процесі, створив учення про цитотоксини.

Восени 1882 р. Мечников зробив своє найвідоміше відкриття. Спостерігаючи під мікроскопом за живими клітинами личинки морської зірки, вчений припустив, що ці клітини захоплюють і перетравлюють органічні частки, а також не лише беруть участь у травленні, а й виконують в організмі захисну функцію. Результатом подальших роздумів стало припущення про існування в організмі людини та тварин клітин, які борються з мікроорганізмами. І. І. Мечников вважав, що рухливі клітини крові (лейко­цити) є захисними клітинами, здатними знищувати бактерії й інші ксено­біотики. Коли було отримано переконливий експериментальний матеріал, який підтвердив захисну роль лейкоцитів у боротьбі з мікро­організмами, І. І. Мечников опублікував т. зв. фагоцитарну теорію імунітету, на­звавши лейкоцити фагоцитами. Цю тео­рію, проти котрої спочатку виступив відомий мікробіолог Роберт Кох, підтримав авторитетний науковець Луї Пастер. Надалі вчений встановив, що деякі нерухомі клітини також беруть участь в імунітеті, чим визначив початок розвитку вчення про роль ретикулярної системи в імунітеті, котре згодом розвинув О. О. Богомолець. У 1883 р. Мечников обґрунтував цю гіпотезу в доповіді на VII з’їзді дослідників природи та лікарів в Одесі, що відбувся під назвою «Про цілющі сили організму». У своїй доповіді вчений уперше почав говорити про фагоцитоз як про всеохоплювальну теорію (поки ще у формі гіпотези, без достатньої кількості фактів, однак основи вже було закладено, створено фундамент). Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: «У чудовій обстановці Мессінської затоки, відпочиваючи від університетських тривог, я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитися якихось дивних дресованих мавп, я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені спало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Відчуваючи, що тут криється щось особ­ливо цікаве, я так схвилювався, що почав ходити кімнатою та навіть вийшов на берег моря, щоб ­зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, котра не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, котра загнала скалку в палець. Сказано – зроблено. У маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і від­разу вставив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-­вранці з радістю констатував, що дослід був успішним. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню котрої були присвячені наступні 25 років мого життя». Ці напрацювання, викладені в роботі «Несприйнятливість до інфекційних хвороб» (1901 р.), увійшли до золотого фонду світової науки. У 1908 р., за формулюванням Нобелівського комітету – «За праці з імунітету» (In recognition of their work on immunity), І. І. Мечников спільно з німецьким ученим П. Ерліхом став першим українським ­Нобелівським лауреатом.

Із 1888 р. І. І. Мечников почав працювати в Парижі, в новоствореному Л. Пастером інституті, де йому надали дослідницьку лабораторію, а з 1905 р. запропонували посаду заступника директора. «Кидаючи загальний погляд на своє минуле, він говорив, що вважає найщасливішим періодом життя роки, проведені в Пастерівському інституті. Вони були, без сумніву, найбільш сприятливими для його наукової діяльності, і за це до кінця свого життя він зберіг глибоку прихильність до нього» (з книги О. М. Мечникової «Життя Іллі Ілліча Мечникова», 1926 р.). Піз­ніше (у зв’язку із 70-річчям І. І. Мечникова) директор інституту Еміль Ру в листі-привітанні високо оцінив заслуги ювіляра перед французькою та світовою наукою: «У Парижі, як і в Одесі, ви стали лідером школи й запалили в цьому інституті наукове вогнище, що далеко розливає своє світло. Ваша лабораторія найжиттєздатніша в нашому домі, й охочі працювати натовпом стікаються до неї. Тут дослідник шукає думку, що виводить його зі скрутної ситуації… Ваш запал робить гарячим байдужого, а скептику вселяє віру. Ви – незрівнянний товариш у роботі, я можу це сказати, бо не раз мені випадало щастя брати участь у ваших дослідженнях. По суті все робили ви. Інститут Пастера дуже винен Вам. Своїм іменем ви піднесли йому престиж і працями своїми та своїх учнів ви значною мірою сприяли його славі. У ньому ви показали приклад безкорисливості, відмовившись від будь-якої платні в роки, коли інститут насилу зводив кінці з кінцями…». Ще один видатний співвітчизник, чудовий учений-мікробіолог Володимир Хавкін (уродженець Одеси), творець вакцини від холери та чуми, улюблений учень Мечникова відгукувався про вчителя так: «Краще померти від ностальгії, ніж покинути науку. У Мечникова, в Пастера, якщо треба, я згоден працювати лаборантом… Адже вони творять науку…».

Понад 25 років Ілля Мечников працював над розвитком фагоцитарної теорії, а також вивчав збудників інфекційних захворювань і розвиток запальних процесів. Розглядаючи запальні процеси в порівняльно-еволюційному аспекті, він оцінював сам феномен запалення як захисну реакцію організму, спрямовану на звільнення від чужо­рідних речовин або регрес осередку інфекції. «До того зоолог, я відразу зробився патологом», – писав Ілля Ілліч.

Десятки років життя видатного вченого тісно пов’язані з Україною. Незважаючи на Валуєвський циркуляр 1865 р. та Емський указ 1876 р. (яскравий вияв шовіністичної політики Росії, спрямованої на заборону української мови), з епістолярного спадку вченого дізнаємося про те, наскільки мова в Україні була живою. Українські ментальність, мова, культура безумовно панували на теренах українського півдня та сходу. Ілля Ілліч, який виховувався в російськомовній родині, вчився російською, у своїй лексиці не цурався українських слів, як-от «урожай», «буряк», «можливо», «ймовірно», «тощо». Досить часто, особливо останніми роками, він називав свою дружину «Енн». Про свій будинок у Севрі під Парижем заявляв, що це його «французька Малоросія». Його персональною заслугою є те, що понад 30 талановитих докторів наук, вихідців з України пройшли стажування у Франції та залишилися працювати зі вченим. Під керівництвом Мечникова навчалися та працювали: А. М. Безредко, Д. К. Заболотний, Л. А. Тарасевич, Н. Ф. Гамалія, В. Р. Савченко, В. І. Станкевич, В. А. Хавкін, брати Н.Я. та Ф. Я. Чистовичі, П. Н. Діатроптов, Г. Н. Габричевський, Я. Ю. Бардах, С. В. Коршун та інші лікарі, котрі стали гордістю української науки. Продовжували наукові ідеї вченого відомі українські вчені-дослідники, як-от В. І. Вернадський, А. А. Богомолець, І. І. Шмальгаузен, А. Н. Северцов, О. В. Нагорний, М. Д. Стражеско, В. В. Фролькіс, Д. Ф. Чеботарьов та ін.

Залишаючись Людиною Світу, але проживаючи до кінця свого життя в Парижі без французького громадянства, Мечников представляв Францію на всіх наукових конгресах і з’їздах. Французька держава високо цінувала вченого, тому нагороджувала його високими відзнаками, як-от Лицарський хрест Почесного легіону (1893 р.), Офіцерський хрест Почесного легіону (1896 р.), Командорський хрест Почесного легіону (1913 р.), а також нескінченною кількістю нагород різної значущості. Англія, де Ілля Ілліч ніколи не працював і на мові котрої мало спілкувався, першою визнала його геніальні наукові досягнення. Навесні 1891 р. у Кембриджі вченому присудили звання почесного доктора університету, а на VII Міжнародному конгресі з гігієни та демографії в Лондоні (10-17 серпня 1891 р.) вперше визнали його теорію фагоцитозу. У 1895 р. І. І. Мечникова обрали членом лондонського Королівського товариства з розвитку знань про природу. ­Паризька медична академія прий­няла вченого до своїх лав у 1900 р., а, як це споконвічно робиться в Росії, «рідна» російська Імператорська Санкт-­Петербурзька академія зробила це аж у 1902 р. Санкт-­Петербурзька військово-медична академія надала вченому звання академіка в 1908 р., але вже тільки після нагородження Мечникова Нобелівською премією. Натомість почесним членом Київського університету Св. Володимира всесвітньовідомий учений став у 1898 р. Яскравий талант Мечникова-­дослідника не був гідно оцінений у Росії, його прогресивні ідеї були незрозумілі багатьом російським ученим, незважаючи на успішні на­укові доповіді та ту практичну допомогу, котру він надавав російському народу. Ідеться, зокрема, про його ефективну участь у 1911 р. як керівника експедиції Інституту Пастера в осередку чуми в Росії. Тоді дослідник писав: «Головна мета нашої експедиції – довідатися, де чума проводить літо… Ми їдемо в Киргизькі та Калмицькі степи, тому що це єдине в Європі ендемічне (постійне) вогнище чуми». Тут високі якості дослідника дали йому змогу зробити важливі спостереження та висновки, що стосуються не лише чуми, а й туберкульозу. Та особ­ливим пієтетом до Росії вчений також не відзначався, адже на собі випробував усі «принади» російської традиції не цінувати вітчизняні таланти. Це добре проявляється в листах ученого до дружини Ольги Миколаївни. У травні 1893 р. Ілля Ілліч писав їй: «Із того часу, коли росіян не стало в моїй лабораторії (Інститут Пастера), моє життя набагато спокійніше та чистіше. Я так не хотів би, щоб вони знову занадилися сюди». У травневому листі 1902 р. до дружини читаємо: «Уже з перших твоїх розсилок я зрозумів, що Санкт-Петербург і Росія тобі не подобаються. Бачиш, люба, 14 років життя за кордоном були не даремними. Те, що ти називаєш тамтешнім сірим, повсякденним життям, – ніщо інше, як низькі звичаї». У листах із ХІІ Міжнародного медичного конгресу, що відбувся в 1897 р. у Москві, Мечников пише про негостинних росіян загалом і москвичів зокрема й доходить висновку, що краще провести зайвий день у Києві, ніж у Москві. Петербург для нього – «мерзенність». У листі від 6 березня 1904 р. Мечников робить помітку: «Росіяни навіть за кордоном не можуть навчитися жити в суспільстві та залишаються такими самими нетерпимими, як у себе вдома». Очевидно, що «думав» учений не «по-­російськи», про що свідчать чернетки багатьох його праць, написаних від руки французькою чи німецькою мовами.

Характеризуючи І. І. Мечникова як видатного вченого, слід сказати, що він був надзвичайно організованим і відповідальним. Про це промовисто говорить штрих у біографії, коли він відмовився від запрошення поїхати на святкування з приводу вручення йому Нобелівської премії. «Щодо моєї поїздки в Стокгольм, то я хотів би, згідно з параграфом 9 статуту, поїхати туди приблизно 10 червня (1909 р.) для того, щоб прочитати лекцію про імунітет. Що стосується святкування (1908 р.), на мій превеликий жаль, я повинен утриматися, адже це якраз період лекцій у Пастерівському інституті, де моя присутність абсолютно необхідна», – такою була відповідь ученого. Хто із сучасних Нобелівських лауреатів відмовився би від таких пропозицій заради виконання своїх звичайних обов’язків? Про лекції І. Мечникова говорив один із його учнів і спів­робітників – мікробіолог Я. Ю. Бардах: «Чудо­вий лектор, який викладає найскладніші, заплутані питання науки з дивовижною ясністю; він славився своєю надзвичайною простотою, доступністю й, головне, своєю любов’ю до учнівської молоді… Він увесь – це рух із характерним жестом правої руки, відставленої трохи вбік; бурхливим потоком ллється його пристрасна мова, освітлювана і демонстраціями, і малюнками; кольорові крейди так і миготять у руках – і ось на дошці прекрасний наочний малюнок з історії розвитку якого-небудь черв’яка чи асцидії. Надзвичайно картинний виклад. Блискучі несподівані порівняння, вихоплені прямо з життя, вражають своєю влучністю й образністю. Його слова захоплюють і піднімають на, здавалося, недосяжні висоти наукової думки, знайомлять з останнім словом біології, але слово це проходить через його гостру глибоку критику».

Значне місце в працях Мечникова посідали питання ортобіотики та старіння. Кінцевою метою боротьби з ­передчасною ­старістю Мечников вважав ­ортобіоз – досяг­нення «повного й щасливого циклу життя, що закінчується спокійною природною смертю». Він вважав, що старість і смерть у людей настають передчасно в результаті самоотруєння організму мік­робними й іншими отрутами. Найбільше значення Мечников надавав у цьому сенсі кишковій флорі. На підставі цих уявлень він запропонував низку профілактичних і гігієнічних засобів боротьби із самоотруєнням організму (стерилізація їжі, обмежене споживання м’яса тощо). Усе ж основним засобом у боротьбі зі старінням і самоотруєнням організму людини Мечников вважав болгарську молочнокислу паличку – Lactobacillus delbrueckii subsp. bulgaricus. У своїх працях він широко пропагував корисність болгарського йогурту та сам регулярно вживав не тільки молочно­кислі продукти, але й чисту культуру болгарської палички. На ґрунті вчення Мечникова про ортобіоз у сучасній науці організувався міждисциплінарний напрям «ортобіотика». Саме це дає підставу вважати його одним з осново­положників сучасної геронтології. Варто сказати, що сам учений вів ортобіотичний спосіб життя. Після серцевого нападу 19 жовтня 1913 р. Ілля Ілліч записав у своєму щоденнику: «Аналізуючи своє життя, я вважаю, що провів його, наскільки можливо, ортобіотично. Якщо може здатися, що смерть у 68 років і 8 місяців перед­часна, то не треба забувати, що я почав жити дуже рано: у 18 років опублікував свою першу наукову роботу… все життя дуже хвилювався, просто кипів. Полеміка щодо фагоцитів могла вбити чи повністю ослабити мене набагато раніше… Нехай ті, хто думає, що за моїми правилами я повинен прожити до 100 років, пробачать мені перед­часну смерть, що настала в результаті моєї бурхливої діяльності, великого неспокою, нервового темпераменту й того, що я почав вести правильний спосіб життя дуже пізно. Загалом мене тішить, що я прожив життя не безглуздо». Уже 3 травня 1916 р. у день свого народження І. І. Мечников пише: «Не сподіваючись, я дожив до сьогоднішнього дня. Мені виповнився 71 рік. Моя мрія померти швидко, без хвороби, що затягується, не здійснилася. Уже 5 із лишком місяців я прикутий до ліжка… Мій душевний стан двоякий. З одного боку, я дуже хочу видужати, з іншого – не бачу змісту в подальшому житті. Хвороба не зумовила в мене страху смерті, і я, більше, ніж раніше, маю почуття насолоди життям…». Це були останні слова, записані його рукою.

Геніальний учений Ілля Ілліч Мечников відомий у всьому світі завдяки своїм видатним науковим відкриттям. Він заклав основи вирішення багатьох найважливіших проблем біології, але його дослідження стосуються не тільки біології, а й багатьох інших наук. Його знає не тільки кожен біо­лог і лікар, а й кожна освічена людина. ­Наукові архіви вченого продовжують залишатися невичерпним джерелом для подальшого розвитку його безсмертних наукових ідей. Та що більше вивчаємо спадщину на­уковця, то більше зростає зацікавленість цим видатним ученим і чудовою людиною. Про його невтомну працю говорять багато­томні зібрання творів. Окрім наукових праць, автор залишив величезну літературну спадщину, що виходить за межі біологічних і медичних проблем. Це, зокрема, науково-популярні та науково-філософські роботи, статті, переклади тощо, як-от «Задачі сучасної біології» (1871 р.), «Нарис поглядів на людську природу» (1877 р.), «Несприйнятливість до інфекційних захворювань» (1901 р.), «Світогляд і медицина» (1910 р.), «Спогади про Сєченова» (1915 р.), «Сторінки спогадів» (1946 р.), «Академічний збірник у 16 томах» (1950-1964 рр.), «Вибрані біологічні твори» (1956 р.), а також низка інших праць, виданих німецькою та французькою мовами. Стисло охарактеризуємо найгеніальніші роботи. У передмові книжки «Засновники сучасної медицини. Пастер – Лістер – Кох» (1915 р.), яка була написана в перші місяці європейської війни, І. І. Мечников висловлює впевненість, що «безумна війна, котра впала, мов сніг на голову, внаслідок невміння чи небажання людей, поставлених для охорони миру, приведе за собою тривалий період спокою», а також що «беззмістовна» бійня надовго відіб’є охоту воювати й битися». Ілля Ілліч рекомендує направити войовничий запал «на війну не проти людей, а проти ворогів у вигляді великої кількості видимих і невидимих мікробів». Чи не актуальна ця проб­лема в наш час російської окупації Криму й окремих районів Донеччини?
У книжках «Етюди про природу людини» (1903 р.) та «Етюди оптимізму» (1907 р.) із ­літературним блиском, видатною ерудицією та глибоким науковим проникненням автор висвітлив животрепетні питання біо­логічної організації людини, дисгармонії в її формуванні та життєдіяльності, а також розкрив драматизм життя, передчасної старості та смерті. Перебуваючи в постійному науковому пошуку та пошуку світоглядних і моральних основ діяльності, Ілля Ілліч пише іншу книжку – «Сорок років пошуку раціонального світогляду» (1913 р.). У ній підбиває підсумок цим пошукам, які стали світоглядним фундаментом для багатьох поколінь людей науки. Віра в безмежні можливості науки, «що одна може вивести людство на істинну дорогу», дала можливість І. Мечникову називати свій світогляд «раціо­налізмом», який спроможний подолати протиріччя людської природи та підготувати собі щасливе існування, а при природному переході «інстинкту життя» в «інстинкт смерті» – безстрашний кінець.

Помер геніальний учений 2 (15) липня 1916 р. о 4 год 20 хв у Парижі. Дружина про це згадує так: «Усе закінчено… Маленький хлопчик – «живе срібло», добрий, розумний, так рано проявив високе покликання; енергійний підліток і юнак – запальний, пристрасний до науки та до всього величного; в зрілому віці – потужний, відважний, незалежний мислитель, невтомний шукач, завжди чуйний, благородний, ніжний і відданий; у старості – залишився вірний собі, умиротворений, ніби осяяний м’яким світлом сонця, що заходить». Чи можна краще сказати про цю мудру та добру людину, котру знають у всьому світі, – велику Людину Світу?

Поховання Іллі Мечникова відбулося 18 червня 1916 р. Усе сталося так, як він бажав: «Не потрібно квітів, а тим паче квітів красномовства». На його прохання було проведено розтин тіла з метою (для науки) вивчити стан внутрішніх органів, після чого – кремація. Мармурова урна з прахом видатного вченого, облямована позолоченими дубовими листками, встановлена в створеній ним і ним же поповнюваній бібліотеці Пастерівського інституту. Цими вчинками він перекреслив усі канони «православного русского мира» й довів, що є справжньою Людиною Світу, котра в будь-якій ситуації пам’ятає про головну мету свого яскравого та бурхливого життя – науку, для чого заповів їй своє тлінне тіло.

Після смерті вченого О. М. Мечникова, проживаючи в Парижі, виконала обіцянку, котру дала ще при житті чоловіка, – написала про нього книгу спогадів, що вийшла під назвою Vie d’Elie Metchnikoff (1920 р.), яка в 1926 р. була перекладена російською та мала назву «Жизнь Ильи Ильича Мечникова». Ось фрагмент з її спогадів: «Того, про кого пишу, вже немає. Без його сприяння я не могла б виконати своє завдання. Часто, коли він був дуже втомленим денною працею, після обіду, зручно вмостившись у своє велике крісло, з властивою йому жвавістю яскраво та доступно розповідав мені якийсь епізод свого минулого… Він цінував цю біо­графію, вважав, що історія розвитку людської думки, характеру та життя завжди являє собою цікавий психологічний документ…». Цього самого 1926 р. Ольга Миколаївна приїжджала до Москви, щоб передати історичні артефакти (фотографії, книги, рукописи) для Меморіального музею І. Мечникова. Та доля цього музею, створеного в Інституті експериментальної терапії та контролю вакцин і сироваток, непроста, адже його то закривали, то знову відкривали. У Москві йому не знаходилося постійного місця, тому в 1975 р. усі архівні матеріали (близько 400 найменувань, у т. ч. Нобелівська медаль) було перевезено до ризького Музею історії медицини ім. Паула Страдиня, де й зберігаються.

Україна пам’ятає та шанує свого першого лауреата почесної премії Нобеля. Функціонують Харківський НДІ мікробіології та імунології ім. І.І. Мечникова. Навпроти нього у 2005 р. на вул. Пушкінській встановлено пам’ятник ученому. Тут же проводиться щорічний турнір юних біологів ім. І.І. Мечникова. Ім’я вченого має Одеський національний університет і обласна клінічна лікарня в м. Дніпро. Його іменем названо вулиці у великих і маленьких містах України. У 1970 р. Міжнародна астрономічна спілка дала ім’я Мечникова кратеру на зворотному боці Місяця. У 2015 р. випущена українська пош­това марка, присвячена Мечникову.

Праці геніального вченого, першого українського лауреата Нобелівської премії, великої Людини Світу подарували людству значні знання та досвід, а його наукова спадщина залишатиметься невичерпним джерелом для подальшого розвитку його безсмертних наукових ідей. Ми вдячні видатному вченому за неоціненний внесок у біологічну та медичну науки. Послідовник Мечникова, радянський мікробіолог Н. Ф. Гамалія, високо оцінюючи значення його робіт, наче дивився в майбутнє: «Минуть десятки років, людство навчиться перемагати рак, проказу й багато інших невиліковних наразі хвороб, але завжди з удячністю згадуватиме світле ім’я великого натураліста І. І. Мечникова, котрий поклав блискучий початок справі боротьби за здоров’я людини».

Підготував Володимир Андрух

Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 19 (488), 2020 р.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Терапія та сімейна медицина

24.01.2021 Терапія та сімейна медицина Ефективність екстракту насіння кінського каштану при гемороїдальній хворобі: патофізіологічне обґрунтування та доказова база

Медикаментозне лікування є дуже важливим для полегшення болю й інших симптомів гемороїдальної хвороби, в тому числі в до- та післяопераційному періодах у тяжких випадках з абсолютними показаннями до хірургічного втручання. При цьому важливо розуміти, що в патогенезі гемороїдальної хвороби задіяні численні механізми, такі як тромбоз гемороїдального вузла, запалення, оксидативний стрес, підвищення проникності судинної стінки, спазм внутрішнього сфінктера прямої кишки тощо. Саме тому лікування геморою має бути комплексним і в ідеалі включати лікарські засоби з багатофакторною дією. З огляду на це на особливу увагу лікарів заслуговує препарат ЕСКУЗАН® на основі екстракту насіння кінського каштану (ЕНКК), який впливає на основні патофізіологічні ланки гемороїдальної хвороби. Пропонуємо дайджест зарубіжних публікацій, присвячених застосуванню ЕНКК при геморої....

24.01.2021 Терапія та сімейна медицина Огляд настанов Європейського товариства колопроктології щодо ведення гемороїдальної хвороби

Гемороїдальна хвороба (ГХ) залишається одним із найчастіших аноректальних розладів, а її поширеність коливається від 4,4 до 45% (Lohsiriwat V., 2012; Riss S. et al., 2012; Haas P.A., Haas G.P., 1990). У 2020 р. за участю Європейського товариства колопроктології (European Society of Coloproctology, ESCP) опубліковано нові настанови, створені з метою формування міжнародних мультидисциплінарних рекомендацій високої якості для діагностики та лікування ГХ. Настанови містять 6 розділів з описом симптомів, діагностики, класифікації, базового лікування, амбулаторних процедур, хірургічних втручань та особливих ситуацій. Ключові вказівки щодо ведення пацієнтів із ГХ надано у вигляді 34 рекомендацій, із повною версією котрих можна ознайомитися за посиланням https://www.escp.eu.com/images/ guidelines/documents/ESCP-Guidelines-Haemorrhoidal-Disease-2019-02.pdf....

24.01.2021 Терапія та сімейна медицина Геморой: відверта розмова на делікатну тему

Геморой – делікатна проблема, що часто залишається на задньому плані й замовчується хворими. Зазвичай вони звертаються до проктолога на пізніх стадіях захворювання, коли скарги стали нестерпними чи зумовили ускладнення....

24.01.2021 Терапія та сімейна медицина Респіраторна функція під час ферментнозамісної терапії при хворобі Помпе з пізнім початком: динаміка, прогностичні фактори та вплив часу від встановлення діагнозу до початку лікування

Хвороба Помпе – це рідкісне аутосомно-рецесивне прогресивне нервово-м’язове захворювання, спричинене дефіцитом лізосомальної кислої α-глюкозидази (КАГ) – ферменту, що розщеплює глікоген до глюкози. Дефіцит КАГ призводить до патологічного накопичення лізосомального глікогену, розвитку клітинної дисфункції, прогресивного пошкодження дихальних, серцевого, скелетних і непосмугованих м’язів і розвитку їх функціональної неспроможності. Зазвичай найпоширенішим проявом хвороби Помпе є прогресивна м’язова слабкість. Однак ця патологія має досить широкий спектр клінічних симптомів зі значними варіаціями щодо віку їх появи, характеру, тяжкості, залучення органів і швидкості прогресування....