Езофагіти: актуальні питання діагностики та лікування

27.03.2015

Езофагіт – запальне захворювання слизової оболонки стравоходу, яке розвивається внаслідок дії різних інфекційних (бактеріальних, грибкових, вірусних) та неінфекційних (хімічних, термічних, алергійних, токсичних, аліментарних, виробничих та ін.) чинників, а також супроводжує інші захворювання.

Езофагіт – досить поширене захворювання, яке залежно від клінічного перебігу може бути гострим, підгострим і хронічним (див. класифікацію).

А.С. Свінціцький Етіологія
Гострий езофагіт виникає внаслідок подразнення слизової оболонки стравоходу гарячою їжею і напоями, хімічними речовинами (міцними кислотами, лугами, йодом та ін.), лікарськими препаратами (нестероїдними протизапальними препаратами, глюкокортикоїдами, тетрациклінами та ін.), ушкодження сторонніми тілами, впливу гострих запальних процесів, інфекцій (тифу, грипу, дифтерії, скарлатини та ін.), загальних алергійних реакцій і триває до 3 міс.
Підгострі (тривалість захворювання 3-6 міс) і хронічні езофагіти (тривають понад 6 міс) виникають частіше внаслідок повторної і (або) тривалої дії на слизову оболонку надмірно гарячої, грубої та гострої їжі, міцних алкогольних напоїв, деяких виробничих токсичних речовин, що містяться в повітрі у вигляді пилу, поганого стану жувального апарату, через що до стравоходу надходить недостатньо прожована їжа, порушення кровообігу в стравоході, білкової та вітамінної недостатності. Як самостійне захворювання хронічні езофагіти зустрічаються нечасто, вони переважно вторинні і супроводжують інші захворювання стравоходу (рак, виразкове ураження, кардіоспазм, дивертикул, доброякісні і злоякісні поліпи, стеноз), а також захворювання інших органів і систем (хронічні запальні реакції в зоні носоглотки, гайморових пазух, легень, бронхів, прикореневих лімфатичних вузлів; системні захворювання, сполучної тканини, цукровий діабет, дефіцит заліза, недостатність кровообігу, портальна гіпертензія, функціональні та органічні порушення нервової системи).
Однак найчастіше причиною підгострого і хронічного езофагіту є шлунково-стравохідний рефлюкс (закидання) шлункового вмісту в стравохід унаслідок недостатності нижнього стравохідного сфінктера, через що нерідко формується гастроезофагеальна рефлюксна хвороба.
Утворення стравохідно-шлункових гриж стравохідного отвору діафрагми пов’язують з такими чинниками:
– різке підвищення внутрішньочеревного тиску внаслідок надмірного фізичного навантаження;
– вроджене порушення розвитку сполучнотканинних структур, які закріпляють стравохід у стравохідному отворі діафрагми, або, значно частіше, патологічні (системна склеродермія, цукровий діабет та ін.) та вікові дистрофічні зміни цих структур у людей похилого віку;
– тракції кардіального відділу шлунка в грудну порожнину внаслідок поздовжніх спастичних скорочень стравоходу (у разі езофагоспазму) або його рубцево-запального скорочення (рис. 1).

Патоморфологія
Залежно від характеру запальних і деструктивних змін у стравоході виділяють катаральний, ерозивний, геморагічний, псевдомембранозний і некротичний езофагіти, абсцес та флегмону стравоходу.
Катаральний езофагіт – найпоширеніша форма гострого езофагіту, характеризується набряком і гіперемією слизової оболонки стравоходу; місцями вона покрита в’язким слизом, нерідко легко вразлива, з підслизовими крововиливами (рис. 2). У деяких випадках слизова оболонка стає більш пухкою, на її поверхні з’являються невеликі просоподібні набрякання діаметром до 0,2-0,3 см з рясним шаром в’язкого слизу – фолікулярний езофагіт. У більш пізніх стадіях гіперемія і набряклість можуть підсилюватися, внаслідок цього слизова оболонка стає більш еластичною. На цьому фоні збільшується її складчастість, у результаті чого слизова оболонка виглядає гіпертрофованою – гіпертрофічний езофагіт. Слизова оболонка зазвичай яскраво гіперемована, нерідко відзначається активна перистальтика стравоходу; проявляється печією за грудниною, садненням у стравоході або відчуттям проходження їжі по стравоходу, інколи з’являється біль, який посилюється під час проходження їжі.
Ерозивний езофагіт часто розвивається при гострих інфекційних хворобах або внаслідок дії на стінку подразнювальних речовин. За ерозивного езофагіту слизова оболонка гіперемована, на ній визначають численні ерозії різних розмірів, поверхня яких укрита геморагічним ексудатом, гноєм, фібринозним нальотом і кірками (рис. 3). У підслизовій основі і м’язовій оболонці відзначають набряк і лейкоцитарну інфільтрацію.
Пептичний езофагіт – особлива група езофагітів з підгострим або хронічним перебігом, зумовлених вторинними впливами на слизову оболонку стравоходу шлункового вмісту внаслідок його рефлюксу (рефлюкс- езофагіт). Зміни слизової оболонки стравоходу за пептичного езофагіту зазвичай локалізуються в дистальному відділі, часто в межах 3-5 см над кардією, але можуть поширитись і проксимальніше неї, на грудний відділ стравоходу. Слизова оболонка набрякла, легко вразлива, на ній виявляють ерозії різної форми і розмірів, а іноді і виразки (ерозивно-виразковий езофагіт), оточені тонким обідком насичено гіперемованої слизової оболонки. Під час дослідження часто визначається закид шлункового вмісту в стравохід. У період ремісії захворювання ерозивно-виразкових змін зазвичай не виявляють, однак місця колишніх дефектів можна встановити за характерними яскраво гіперемованими, блискучими, злегка поглибленими ділянкам слизової оболонки, частіше лінійної, довгастої форми. У низці випадків на фоні пептичного езофагіту, особливо часто рецидивуючого, спостерігається формування стенозу стравоходу.
У деяких хворих, у яких відзначаються клінічні симптоми пептичних езофагітів, під час ендоскопічного дослідження помітних змін у стравоході не виявляють. Негативні дані езофагоскопії не дозволяють повністю відкинути діагноз езофагіту, поставлений на підставі клінічної картини, у цих випадках потрібно застосовувати інші методи дослідження.
Геморагічний езофагіт розвивається за гострих інфекційних і вірусних хвороб – сепсису, тифу, грипу та ін. За цієї форми езофагіту переважають крововиливи у слизову оболонку і прилеглі шари стінки стравоходу.
Атрофічний езофагіт характеризується стоншеною, згладженою слизовою оболонкою, яка має тьмяний вигляд. Нерідко на ній помітні ділянки блідо-сіруватого кольору з вираженим судинним малюнком. Може спостерігатися деяке розширення просвіту стравоходу.
Псевдомембранозний езофагіт розвивається у випадку дифтерії і скарлатини. На поверхні оболонки з’являється значний випіт фібрину, який утворює плівку сіро-жовтого кольору, що легко знімається.
Некротичний езофагіт спостерігається у разі важкого перебігу скарлатини, кору, черевного тифу, а також при кандидомікозі, опіках кислотами, лугами. Відзначається запальна інфільтрація і некроз слизової оболонки стравоходу з утворенням глибоких виразок і відторгненням некротичних мас. На поверхні слизової оболонки з’являються кров’янисті та гнійні виділення.
Абсцес стравоходу утворюється навколо стороннього тіла, яке встромилося в стінку стравоходу (найчастіше риб’яча або куряча кістка), або внаслідок іншого ушкодження.
Флегмона стравоходу також виникає навколо стороннього тіла, але на відміну від абсцесу запальний процес не обмежується, а поширюється вздовж стравоходу і вглибину, у бік середостіння. Гнійно-запальний процес може переходити на навколостравохідну клітковину. Абсцес і флегмона інколи ускладнюються перфорацією стравоходу.

Класифікація
У МКХ-10 езофагіти займають рубрику «К20. Езофагіти.» У клінічній практиці використовують таку класифікацію езофагітів.
Клінічна класифікація езофагітів
1. За етіологією
A. Первинні:
– інфекційні (бактеріальні, грибкові, вірусні);
– медикаментозні;
– хімічні (вплив концентрованих кислот і лугів, солей важких металів тощо);
– фізичні (травматичні, термічні, іритативні, аліментарні).
B. Вторинні, які виникають за наявності:
– інших захворювань органів травлення;
– системних захворювань сполучної тканини;
– недостатності кровообігу;
– обмінних захворювань;
– саркоїдозу.
2. За гостротою перебігу:
– гострий;
– підгострий;
– хронічний.
3. За характером морфологічних змін:
– катаральний;
– ерозивний;
– геморагічний;
– псевдомембранозний;
– некротичний;
– абсцес;
– флегмона.
4. За ступенем глибини і поширення морфологічних змін (за Savary-Miller модифікації Y.N.J. Tytgat і співавт., 1990):
I ступінь – легкий;
II ступінь – помірно виражений;
III ступінь – виражений;
IV ступінь – різко виражений;
V ступінь – ускладнений.
5. За клінічною формою:
– латентний;
– больовий;
– псевдокоронарний;
– геморагічно-анемічний;
– диспепсичний.
6. Ускладнення:
– гостра кровотеча;
– рецидивна кровотеча з постгеморагічною анемією або без неї;
– періезофагіт;
– перфорація;
– пенетрація;
– малігнізація;
– приєднання рефлюкс-езофагіту і трансформація в гастроезофагеальну рефлюксну хворобу.
За вираженістю і обсягом структурних змін слизової оболонки стравоходу, які виявляють у разі фіброезофагоскопії, виділяють такі ступені тяжкості рефлюкс-езофагіту (за Savary-Miller у модифікації Y.N.J. Tytgat і співавт., 1990).
I ступінь (легкий) – слабо виражена вогнищева або дифузна гіперемія і рухливість слизової оболонки стравоходу на рівні нижнього стравохідного сфінктера (НСС), легка згладжуваність складок, зникнення блиску слизової оболонки дистальних відділів; порушення цілості слизової оболонки не спостерігається.
II ступінь (помірно виражений) – наявність однієї або більше поверхневих ерозій з ексудатом або без нього, частіше лінійної форми, які розташовуються на верхівках складок і займають до 10% поверхні слизової оболонки дистального сегмента стравоходу (п’ятисантиметрова кругова зона слизової оболонки стравоходу вище від НСС);
ІІІ ступінь (виражений) – зливні ерозії, вкриті ексудатом або відторгнутими некротичними масами, які не поширюються циркулярно. Обсяг ураження слизової оболонки дистального відділу стравоходу – до 50%;
IV ступінь (різко виражений) – циркулярно розташовані зливні ерозії або ексудативно-некротичні ушкодження, які займають усю п’ятисантиметрову зону стравоходу вище від НСС з поширенням на дистальний відділ стравоходу;
V ступінь (ускладнений) – ерозії та глибокі виразкування різних відділів стравоходу, стриктури і фіброз його стінок, короткий стравохід.
Клінічна картина. Більшість хворих скаржиться на дисфагію – неприємні відчуття під час проходження їжі по стравоходу. Хворий сприймає дисфагію як відчуття тиску, розпирання, переповнення, «кола», «грудки» за грудниною. Для хронічного езофагіту характерна переважно нападоподібна дисфагія, яка зумовлена супутньою езофагеальною гіпермоторною дискінезією і проявляється утрудненням проходження головним чином рідкої їжі; пасаж щільних продуктів порушений значно менше (парадоксальна дисфагія). Постійна (стійка) дисфагія спостерігається у разі інших захворювань стравоходу (рак, стеноз стравоходу тощо), характеризується порушенням проходження переважно твердої їжі та полегшується за ретельного подрібнювання продуктів або запивання їх значною кількістю рідини.
Печія сприймається як відчуття печіння, жару, тепла в мечоподібному відростку або за грудниною. Вона зумовлена подразненням збудженої слизової оболонки стравоходу шлунковим або дуоденальним вмістом за дуоденогастроезофагеального рефлюксу.
Печія зазвичай виникає після їди, особливо після прийому жирної та гострої їжі, томатів, шоколаду, алкоголю, а також після паління. Вона може підсилюватися в горизонтальному положенні хворого, у разі нахилення вперед, при метеоризмі, підйомі вантажу, носінні тугого пояса.
Біль за хронічного езофагіту локалізується загруднинно. Він може бути постійним або нападоподібним, іррадіювати у нижню щелепу, шию, міжлопаткову ділянку. Описана так звана інвертуюча динаміка розвитку хвороби: почавшись, наприклад, у міжлопатковій ділянці, біль поширюється вправо і вліво по міжребер’ям, а потім вже допереду за грудину, в ділянку шиї і нижньої щелепи. Найхарактерніша особливість болю при езофагіті – його зв’язок із прийомом їжі і сполучення з дисфагією. Біль при хронічному езофагіті зумовлений запаленням слизової оболонки стравоходу.
За наявності пептичного рефлюксезофагіту загруднинний біль з’являється під час закиду шлункового або дуоденального вмісту в стравохід; зазвичай це відбувається під час відрижки, нахилення тулуба вперед, при переїданні, у горизонтальному положенні.
Нападоподібний (спастичний) характер болю за езофагіту супроводжує гіпермоторну дискінезію стравоходу. Біль при хронічному езофагіті слабшає після прийому антацидів.
Відрижка нерідко спостерігається у разі хронічного езофагіту. Може бути відрижка кислим, гірким, а також з’їденою їжею. Відрижка спостерігається за наявності гастроезофагеального рефлюксу.
Регургітація (стравохідна блювота) являє собою ретроградне надходження езофагеального вмісту в порожнину рота без попередньої нудоти і без участі м’язів передньої черевної стінки. Фактично стравохідне блювання – це пасивне витікання стравохідного вмісту в порожнину рота. Це спостерігається у разі застійних езофагітів і, на жаль, при цьому може початися аспірація харчових мас.
Блювання досить часто спостерігається у випадку хронічного езофагіту. Воно найбільш характерне для алкогольного ураження стравоходу і буває зранку («ранкова блювота алкоголіків»). Найчастіше спостерігається блювання слизом, іноді в блювотних масах є домішка їжі.
Потужне блювання призводить до надривів слизової оболонки стравоходу і кровотеч. Розвивається синдром Меллорі-Вейса – виражені раптові стравохідно-шлункові кровотечі у зв’язку з поздовжніми надривами слизових оболонок кардіального відділу стравоходу і шлунка на фоні блювання (частіше виникає в алкоголіків).
Катаральний езофагіт проявляється печією, відчуттям паління, саднення за грудниною, незначним болем різної локалізації під час проходження їжі, дисфагією, нудотою, блюванням, що легко виникає. Під час рентгенологічного дослідження, як правило, не виявляють будь-яких змін (езофагоскопія не рекомендується через небезпеку перфорації стінки стравоходу). Симптоми катарального езофагіту часто зникають самостійно після визначення та усунення дії ушкоджуючого чинника. У разі рефлюкс-езофагіту основними симптомами є печія і зригування, які посилюються, коли хворий нахиляє тулуб уперед або перебуває в горизонтальному положенні. Нерідко хворі скаржаться на біль під час ковтання, інколи він подібний до коронарного.
Симптоми ерозивного езофагіту подібні до проявів катарального езофагіту, однак може бути блювання з кров’ю.
Клінічна картина геморагічного езофагіту характеризується болем під час ковтання, блюванням з кров’ю, а також може ускладнитися масивною кровотечею із стравоходу.
Клінічно псевдомембранозний езофагіт проявляється сильним болем під час ковтання та іншими ознаками дисфагії. За важкого перебігу цієї форми езофагіту можливе утворення рубцевого стенозу стравоходу.
Загальний стан хворого з некротичним езофагітом визначається важкістю основного захворювання. Поряд з явищами вираженої дисфагії часто спостерігають такі ускладнення, як масивні кровотечі, перфорація стравоходу, медіастиніт. Захворювання часто закінчується рубцевим звуженням стравоходу (рис. 4).
Застійний езофагіт розвивається у міру прогресування ахалазії кардії і проявляється нудотою, відрижкою тухлим (застій і розкладання їжі в стравоході), повітрям, їжею, підвищеним слиновиділенням, неприємним запахом з рота.
Можливе прогресуюче зменшення маси тіла.
Основний симптом абсцесу стравоходу – різкий біль за грудниною під час вставання. Може підвищитися температура тіла, але загальний стан майже не порушується. Нерідко абсцес самостійно проривається в просвіт стравоходу, разом з гноєм видаляється стороннє тіло і настає одужання. Якщо цього не відбувається, то здійснюють розтин абсцесу і видалення стороннього тіла за допомогою езофагоскопа.
Поряд з явищами дисфагії відзначається підвищення температури тіла, порушення загального стану. Рухи голови обмежені через різкий біль. Рентгенологічне дослідження виявляє випинання ділянки стінки стравоходу, згладження складчастості слизової оболонки. У крові відзначають лейкоцитоз і збільшення ШОЕ. Перебіг важкий, можливий розвиток медіастиніту.
Залежно від переважання в клінічній картині того чи іншого симптомокомплексу можна виділити такі варіанти езофагіту: латентний, больовий, псевдокоронарний, диспепсичний, геморагічно-анемічний.

Діагностика
На ранніх стадіях захворювання рентгенологічне дослідження дає мало інформації. Воно є доцільним та інформативним у разі розвитку ускладнень (виразки, дивертикули, звуження просвіту).
За рефлюкс-езофагіту рентгенологічне дослідження в більшості випадків дозволяє виявити грижу стравохідного отвору і спостерігати шлунково-стравохідний рефлюкс, але для цього дослідження необхідно обов’язково проводити не лише у вертикальному, а й у горизонтальному положенні хворого із застосуванням спеціальних прийомів.
Езофагоскопія дозволяє оцінити ступінь езофагіту, його поширеність і характер (рис. 5), а прицільна щипцева біопсія і наступне гістологічне дослідження біоптату – морфологічну форму.
Внутрішньо стравохідна рН-метрія дає змогу верифікувати шлунково-стравохідний рефлюкс як причину рефлюксезофагіту.
Для діагностики хронічного езофагіту застосовується тест кислої перфузії за Бернштейном. Тест вважається позитивним і вказує на наявність езофагіту, якщо з’являється відчуття печії і болю за грудниною через 15-20 хв після вливання в стравохід через тонкий зонд 0,1 М розчину соляної кислоти зі швидкістю 15-20 мл на хвилину.
Клінічні критерії діагностики
езофагіту:
· гірка і (або) кисла відрижка, закидання шлункового, а іноді й кишкового вмісту в порожнину рота;
· надмірна салівація під час сну;
· печія і відчуття печіння за грудниною і зменшення цих явищ після прийому їжі;
· у разі приєднання рефлюкс-езофагіту печія посилюється у положенні хворого лежачи, при нахиленнях тулуба вперед, переїданні, фізичному навантаженні.
Диференціальну діагностику підгострого та хронічного езофагіту проводять як з іншими захворюваннями стравоходу, так і з захворюваннями інших органів.
Печія і відчуття печіння за грудниною можуть виникати в разі недостатності нижнього стравохідного сфінктера без дефекту, особливо в разі нахилення тіла вперед і в горизонтальному положенні, але при цьому хворі не скаржаться на відчуття «грудки» і біль за грудниною під час проходження їжі.
Дисфагія спостерігається не тільки у разі езофагіту, а й за низки інших захворювань: раку стравоходу, ахалазії кардії, дивертикулах стравоходу (з дивертикулітами), за наявності сторонніх предметів у стравоході, стриктур стравоходу, склеродермії (системної), істерії, запальних захворюваннь глотки, гортані; уражень нервової системи і м’язів, які беруть участь у ковтанні.
Для дивертикулу стравоходу характерна поява болю після прийому їжі з локалізацією за грудниною на рівні ураження стравоходу та іррадіацією в спину. При формуванні великого дивертикулу і затриманні там їжі з’являється характерний неприємний запах з рота. У разі пептичної виразки стравоходу біль виникає не лише після ковтання, а й після відрижки.
Біль у грудях при грижі стравохідного отвору діафрагми в більшості випадків виникає в надчеревній ділянці або під нижньою третиною груднини, часто супроводжується зригуванням, відчуттям паління, посиленою салівацією. У випадках, коли біль зумовлений порушенням функцій шлунка, який часто випинається в грижовий отвір, він супроводжується явищами диспепсії. У разі подразнення діафрагмового нерва органом, який випинається в грижовий отвір, біль локалізується за нижньою третиною груднини та іррадіює в ліве плече.
Часто повторюваний біль за грудниною, подібний за локалізацією та іррадіацією до болю при стенокардії, може бути наслідком спазму стравоходу, викликаного нервово-емоційним перенапруженням, їжею, частіше рідкою, механічним ушкодженням стравоходу.
Стравохід Барретта характеризується наявністю ворсинчастої поверхні. Для кращого виявлення змін слизової оболонки при стравоході Барретта використовують хромоендоскопічний метод. Частіше захворювання проявляється ознаками рефлюкс-езофагіту (рис. 6), на фоні якого можуть утворюватися пептичні виразки, стриктури стравоходу. Діагноз стравоходу Барретта повинен бути підтверджений гістологічно (виявлення в біоптатах слизової оболонки стравоходу циліндричного, а не багатошарового плоского епітелію). Якщо метаплазія проявляється появою циліндричного епітелію кардіального або фундального типу слизової оболонки шлунка, то ризик розвитку раку суттєво не збільшується. У разі ж появи тонкокишкового циліндричного епітелію в низці випадків уже через 5 років стравохід Барретта трансформується в аденокарциному стравоходу, що підтверджує виявлення патології гена р53 і ознак порушення будови ДНК у клітинах епітелію стравоходу, а також співвідношення диплоїдних і тетраплоїдних клітин.
Загруднинний біль, іноді досить інтенсивний, з іррадіацією в шию, верхню щелепу і спину, може з’являтись у хворих на рак стравоходу, але ретельно зібраний анамнез дає змогу правильно встановити діагноз.
Домінування больового синдрому, який розвивається внаслідок напруження і зникає після вживання нітрогліцерину, дає підставу запідозрити стенокардію. Порівняльний аналіз клінічних даних і ЕКГ дозволяє правильно визначитися з діагнозом.
Хронічний езофагіт, так само як і дивертикули, рубцеві стриктури стравоходу (після хімічних опіків), синдром Пламмера-Вінсона (сидеропенічна дисфагія), є передраковими захворюваннями.
Симптоми раку стравоходу можна розділити на три групи: первинні, вторинні, загальні.
До первинних симптомів відносяться:
· дисфагія;
· біль під час ковтання (локалізується за грудниною);
· відчуття повноти за грудниною;
· зригування;
· посилене слиновиділення.
Найбільш постійним і першим серед названих симптомів є дисфагія. У разі раку стравоходу і розпаду пухлини дисфагія зменшується і може зникати.
Біль спостерігається у третини хворих і буває перемежованим (під час прийому їжі) і постійним (зазвичай свідчить про пізню стадію захворювання).
До вторинних симптомів раку стравоходу відносяться (пізні прояви раку стравоходу):
· захриплість голосу (ураження поворотного нерва);
· тріада Горнера (міоз, псевдоптоз, ендофтальм) – ураження симпатичних гангліїв;
· збільшення місцевих лімфовузлів;
· брадикардія (у зв’язку з подразненням блукаючого нерва);
· приступи кашлю;
· блювання;
· задишка;
· стридорозне дихання.
До загальних симптомів захворювання відносяться:
· загальна слабкість;
· прогресуюче схуднення;
· анемія.

Лікування
Хворим із гострим езофагітом призначають механічно, хімічно і термічно щадну дієту (стіл № 1а, 1б, 1), у тяжких випадках – парентеральне харчування, за показаннями – через гастростому. Доцільно застосовувати олії, риб’ячий жир, в’яжучі засоби всередину.
У разі езофагіту, спричиненого дією на слизову оболонку стравоходу міцних лугів чи кислот, роблять промивання відповідно слабким розчином ацетатної кислоти чи розчином соди; якщо ушкоджуючий агент невідомий, роблять промивання молоком, хворого терміново госпіталізують. У подальшому за показаннями проводять профілактичне і лікувальне бужування. Хворим із флегмонозним езофагітом призначають хірургічне лікування у поєднанні з ранньою і масивною антибіотикотерапією. При всіх формах езофагіту показане лікування основного захворювання та усунення патогенетичних чинників.
Лікування хворих із підгострим і хронічним езофагітом насамперед спрямоване на усунення причини захворювання.
Для забезпечення функціонального спокою рецепторного апарату слизової оболонки стравоходу всім хворим цієї категорії рекомендують вживати негостру їжу зі збільшеним вмістом білків і обмежити вживання холодних кислих страв, не пити газованих вод, кави, спиртних напоїв. Їсти потрібно повільно, ретельно пережовуючи їжу, уникати переїдання. Останнє споживання їжі – за 3-4 год до сну.
Для усунення чинників розвитку шлунково-стравохідного рефлюксу рекомендується:
· не піднімати вантажі, носити тісні пояси, корсети, бандажі;
· уживати заходів щодо боротьби із закрепами і метеоризмом (ЛФК, вітрогінні фітопрепарати та ін.);
· уникати вживання ліків, які викликають шлунково-стравохідний рефлюкс (холінолітики (окрім пірензепіну), пролонговані нітрати, антагоністи кальцію, b-блокатори, теофілін), ушкоджують слизову оболонку стравоходу.
У разі недостатньої ефективності наведених вище заходів залежно від глибини ураження слизової оболонки стравоходу і важкості перебігу захворювання застосовують такі лікувальні засоби.
Антацидні препарати нейтралізують кислий вміст стравоходу, інактивують пепсин, адсорбують жовчні кислоти, стимулюють секрецію бікарбонатів, покращують езофагеальне очищення, що сприяє підвищенню тонусу нижнього стравохідного сфінктера.
Хворим із підвищеним кислотопродукуванням у шлунку призначають антисекреторні препарати. Блокатори Н2-гістамінових рецепторів III-V покоління рекомендують приймати вранці після сніданку і ввечері перед сном у стандартних терапевтичних дозах, а в разі необхідності дозу препарату підвищують вдвоє. Високоефективними антисекреторними препаратами є інгібітори протонової помпи (омепразол 20 мг, ланзопразол 30 мг, пантопразол 20 мг, рабепразол 20 мг, езомепразол 20 мг) по 1 таблетці 2 рази на день.
Для посилення резистентності слизової оболонки стравоходу призначають сукральфат по 1 г за 20 хв до їди 3 рази на день протягом 3 тиж, смекту по 1-2 пакетики 2 рази на день, колоїдний субцитрат вісмуту по 1 таблетці 4 рази на день. Як репарантні засоби можна застосовувати обліпихову олію по 1-2 чайній ложці 2 рази на добу до їди, препарати вітамінів А, Е, С та ін. – 3 тиж.
Для нормалізації моторної функції стравоходу призначають прокінетики: метоклопрамід, домперидон, по 10 мг за 15 хв до їди 3 рази на день.
Як протизапальні та в’яжучі засоби широко застосовують лікарські рослини: настій суцвіть ромашки, відвар листя шавлії, настій трави спробою, відвар насіння льону, настій трави деревію та ін. У літній період хворим рекомендують їсти свіжі ягоди суниці, чорниці, що мають протизапальну, знеболювальну та ранозагоювальну дію, є джерелом вітамінів.
У разі приєднання вторинної інфекції призначають антибактеріальну терапію з урахуванням чутливості патогенної мікрофлори, при інфікованості H. pylori питання про доцільність проведення ерадикаційної терапії та її режим вирішується індивідуально.
Для лікування кандидозного езофагіту призначають протигрибкові препарати: кетоконазол по 0,4-0,8 г на добу протягом 3 тиж або флуконазол по 0,05-0,4 г на добу внутрішньовенно протягом 3 тиж. При герпетичному езофагіті застосовують ацикловір per os по 1-4 г на добу протягом 3 тиж, а потім по 0,6-2,0 г на добу; у разі розвитку цитомегаловірусного езофагіту – ганцикловір по 0,01 г/кг на добу внутрішньовенно протягом 3 тиж, а потім по 0,005 г/кг на добу.
Хворим із хронічним езофагітом рекомендують вживати мінеральні води малої і середньої мінералізації з переважанням гідрокарбонатного, сульфатного йонів (Боржомі, Березівська, Єсентуки № 4, Слов’янська, Лужанська, Поляна Квасова, Моршинська № 6).
Із фізіотерапевтичних процедур хворим на хронічний езофагіт показані синусоїдальні модульовані струми, мікрохвильова терапія, грязьові аплікації, лазеротерапія.
Прогноз при хронічному езофагіті без ускладнень досить сприятливий.
У разі хронічного езофагіту з глибокими ураженнями слизової оболонки (V ступінь) і (або) наявності важких ускладнень (масивна кровотеча, пенетрація виразок, перфорація стінки стравоходу, малігнізація, виражене звуження стравоходу) показане хірургічне лікування, а прогноз залежить від його ефективності.

Список літератури знаходиться в редакції.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ

12.04.2024 Гастроентерологія Дієта для покращення репродуктивного здоров’я

Відтворення майбутнього здорової нації – один з найважливіших сенсів існування теперішнього покоління. День боротьби з ожирінням нагадує нам про поширеність цього проблемного явища і важливість попередження його наслідків. Ожиріння може мати вплив на різні аспекти здоров'я, включаючи репродуктивне....

12.04.2024 Онкологія та гематологія Стратегії мінімізації ризиків та керування ускладненнями при лікуванні хронічної лімфоцитарної лейкемії

Хронічна лімфоцитарна лейкемія (ХЛЛ) залишається актуальною проблемою сучасної онкогематології. Незважаючи на певні досягнення в терапії, ХЛЛ є невиліковним захворюванням. Стандартна хіміотерапія не забезпечує стійкої відповіді, а трансплантація гемопоетичних стовбурових клітин можлива лише для окремої когорти пацієнтів. Тому пошук нових підходів до терапії ХЛЛ, зокрема таргетної, є нагальним завданням. ...

04.04.2024 Гастроентерологія Роль порушень маркерів запалення, оксидантно-протиоксидантного, протеїназно-інгібіторного гомеостазу, показників холестеринового обміну при остеоартрозі у поєднанні з метаболічним синдромом

Вивчення клініко-патогенетичних особливостей поєднаного перебігу остеоартрозу (ОА) у хворих із метаболічними розладами, які характеризують перебіг метаболічного синдрому (МС), зокрема цукровим діабетом (ЦД) 2 типу, ожирінням (ОЖ), артеріальною гіпертензією (АГ), є актуальним, оскільки це пов’язано з неухильним збільшенням розповсюдженості цього захворювання, недостатньою ефективністю лікування, особливо за коморбідності з іншими захворюваннями, які патогенетично пов’язані з порушеннями метаболічних процесів. ...

04.04.2024 Гастроентерологія Синдром подразненого кишечнику: перехресні розлади, патофізіологія та сучасні стратегії лікування

Синдром подразненого кишечнику (СПК) є одним з найпоширеніших захворювань органів травлення (до 20% серед дорослого населення). Характерними ознаками СПК є хронічний абдомінальний біль, порушення дефекації, метеоризм. Дотепер остаточно не з’ясована етіологія цього стану, проте доведено роль низки різнопланових, взаємопов’язаних між собою факторів у його розвитку. До них відносять: дисфункцію осі «мозок – кишечник», вісцеральну гіперчутливість, моторні порушення, підвищену проникність кишечнику, запалення низького ступеня, дисбіоз....