Девіантна поведінка у дітей та підлітків

Л.В. Чурсіна

Порушення соціальної поведінки – ​це феномен, який зустрічається в процесі розвитку дітей та життя дорослих людей. Ці порушення охоплюють широкий спектр розладу поведінки – ​від брехливості, конфліктів, втечі з дому, бродяжництва, жорстокості щодо інших людей або тварин до вчинення тяжких деліктів або кримінальних дій.

Соціальна поведінка – ​це сукупність параметрів поведінки людини в нормі, яка базується на основних рисах індивідуальності та їх складових. Як відомо, це:
– збалансованість психічних про­цесів (на рівні ознак темпераменту);
– адаптивність і самоактуалізація та саморегуляція (на рівні характерологічних особливостей);
– духовність, відповідальність, совість (на рівні особистості).
Порушення соціальної поведінки мають декілька форм або регістрів за спрямованістю та інтенсивністю проявів.
Девіантна поведінка людини – ​це система вчинків або окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві нормам і виявляються у вигляді порушень у збалансованості психічних процесів, неадекватності, порушен­ні процесу самоактуалізації або у вигляді відхилень від морального й ес­тетичного контролю за своєю поведінкою.
Девіантна поведінка – ​це така поведінка, за якої спостерігаються відхилення хоча б від однієї з суспільних норм поведінки, а саме:
– правових норм;
– моральних норм;
– естетичних та етичних норм.
Залежно від засобів взаємодії людини з реальністю і порушень тих чи інших норм суспільства девіантна поведінка поділяється на типи, наведені нижче (В.Д. Менделевич).
Делінквентна поведінка (делікт – ​проступок) – ​це різновид кримінальної поведінки людини; відхилення поведінки в крайніх своїх проявах, що за законами цього суспільства являє собою карану діяльність або злочин. Різниця між делінквентністю і кримінальною поведінкою полягає в тяжкості правопорушень, вираженості їхнього антисуспільного характеру.
Правопорушення, як відомо, розподіляються на злочин і провину, про­ступок.
Сутність проступку: він не становить істотної суспільної загрози, а також відрізняється від злочину мотивами здійснення правопорушень.
Аддиктивна поведінка – ​це одна з форм девіантної поведінки з формуванням прагнення до втечі від реальності шляхом штучного змі­нення свого психічного стану завдяки вживанню декотрих речовин або ­постійною фіксацією уваги на деяких видах діяльності з метою роз­витку і підтримки інтен­сивних емо­цій (П.П. Короленко, Т.А. Дон­сь­ких).
Патохарактерологічний тип девіантної поведінки – ​це поведінка, зумовлена патологічними змінами характеру, які сформувалися в процесі ­виховання або пов’язані з вродженими чи конституціональними вадами особистості (психопатії, адаптаційні реакції хворобливого типу, хворобливий розвиток особистості).
Психопатологічний тип девіантної поведінки – ​це порушення поведінки внаслідок проявів патологічних симптомів і синдромів декотрих захворювань психіки.
Девіації, пов’язані з гіперздібностями людини, яка живе у своєму колі ін­тересів і розумінні реальності, це іг­но­рування наявної реальності і є «своєю реальністю» (К.К. Платонов). На­прик­лад, життя переважно у вірту­альній ­реальності з частковим або повним ігноруванням соціальної реаль­ності.

Причини формування девіантної поведінки
В основі формування девіантної поведінки лежить взаємодія біологічних чинників та факторів оточуючого середовища (рис.).
Біологічні фактори ризику:
– генетичний ризик – ​при цьому не доведено, що існує імовірність передачі девіантної поведінки через ген, мається на увазі передача конститу­ціонально-типологічних рис;
– гормональні фактори – ​наприклад, андрогени статевих залоз хлопчиків-підлітків пов’язані з агресивно-деструктивною поведінкою;
– нейрохімічні чинники – ​зміни в норадренергічних і допамінових нейротрансмітерних системах, які на цьому рівні «відповідають» за поведінку;
– нейрофізіологічна реактивність – ​за девіантної поведінки реактивність вегетативної нервової системи знижена.
Соціальні стресові фактори:
– сімейні фактори – ​психічні захворювання батьків, алкоголізм, наркоманія; стійкі та тяжкі проблеми в стосунках між батьками, а також жорстокість і недбалість; імпульсивно-агресивний стиль поведінки в родині;
– вплив малої референтної групи, особливо з асоціальними формами поведінки;
– економічні негаразди, проблема зайнятості тощо.
Але, як свідчать численні дослідження, наявність перелічених чинників не є фатумом, тобто не обов’язково призводить до формування девіантної поведінки. Так, у підлітковому віці можуть бути і шляхи позитивного розвитку, відхід від попередньої девіантної поведінки. Це може бути пов’язане з позитивним впливом на особу значущих для неї людей, зміною товариства, вибором позитивного партнерства, високим інтелектом, здатністю до тривалого перебування в одному колективі (у школі, на роботі) тощо. Усе це становить так звані «захисні» фактори, які запобігають поглибленню девіантної поведінки та її фіксації.

Клінічні й інші форми девіантної поведінки
Основні форми девіантної поведінки
Девіантна поведінка може проявлятися в різних формах:
– агресія;
– аутоагресія, суїцидальна пове­дінка;
– зловживання речовинами, які викликають порушення психічної діяльності (алкоголізм, наркоманія, токсикоманія);
– порушення харчової поведінки (переїдання, голодування);
– аномалії сексуальної поведінки (девіації, перверзії);
– надцінні психологічні захоплення – ​«трудоголізм», гемблінг, фанатизм, «паранойя здоров’я», колекціонування тощо;
– надцінні психопатологічні захоплення – ​«філософічна інтоксикація», сутяжництво та кверулянство;
– розлади потягів – ​клептоманія, дромоманія, піроманія тощо;
– характерологічні та патоха­рак­теро­логічні реакції (емансипації, гру­пу­вання, компенсації, опозиції, гіперкомпенсації тощо);
– комунікативні девіації (аутизація, парааутизація, гіперспілкування, конформізм, псевдологія, нарцистична поведінка тощо);
– аморальна та неестетична пове­дінка;
– залежна поведінка.

Агресія
Агресія (агресивна поведінка) – ​це фізична або вербальна поведінка, спрямована на завдання шкоди кому-­небудь.
Вона може виявлятись у прямій та непрямій формі.
За наявності прямої форми агресії людина погрожує або виявляє агресію в дії.
За непрямої форми людина виявляє недоброзичливе ставлення до іншої особи з особистою неприязню.
Види агресивних дій (за Басса-Даркі):
– фізична агресія (напад);
– побічна агресія (злісні плітки, крики, тупотіння ногами тощо);
– схильність до виявлення негативних реакцій за будь-яких обставин;
– негативізм (опозиційна лінія поведінки від пасивності до боротьби);
– образа, ненависть до оточення (всі люди погані, усі винуваті);
– підозрілість (усі люди планують погані вчинки щодо особи);
– вербальна агресія (крики, погрози, прокляття, лайка).
Форми агресії (Е. Фромм):
– конструктивна (наміри відсутні): непередбачена, ігрова, оборонно-захис­на, агресія як самоствердження;
– неконструктивна – має місце вибір того чи іншого засобу взаємодії з людьми:
• кримінальна або делінквентна поведінка, зумовлена усвідомленням деструктивного ставлення до реальності та людей;
• психопатологічна поведінка, по­в’язана з хворобливим станом психіки людини (експлозивний, психоорганічний, дементний, кататонічний, галюцинаторно-маячний, деліріо-сутінковий розлад).

Аутоагресія
Аутоагресивна поведінка – ​це агресія, спрямована на себе (фізична агресія та вербальна).
Форми аутоагресії: суїцидальна пове­дінка (самогубство) і самоушкод­ження.
Їхня відмінність – ​у меті: смерті чи нанесенні пошкоджень і ймовірної їх реалізації.
Визначають три основні типи суїцидальної поведінки:
– «аномічна» – ​пов’язана з кризовими ситуаціями в житті людини, її особистими трагедіями;
– «альтруїстична» – ​самогубство зара­ди блага інших;
– «егоїстична» – ​зумовлена конфліктом, який формується у зв’язку з непринадністю для конкретного індивіда соціальних умов або соціальних норм поведінки суспільства (Durkheim).
Самоушкодження або парасуїцидальні дії:
– мотивовані дії: з метою виводу себе зі стану емоційної нечутливості шляхом гострих афективно-шокових відчуттів;
– немотивовані – ​імпульсивні дії, пов’язані з блокадою захисних реакцій хворобою (синдром Леш-Ніхана).
Психопатичні синдроми, за яких можуть вчинятися суїцидальні та парасуїцидальні дії: депресивний, іпохондричний, дисморфобічний, вербальний імперативний галюциноз, маячні ідеї. Ці хворобливі прояви поведінки спонукають людину до суїцидальних дій або самоушкоджень.

Порушення харчової поведінки
Під харчовою поведінкою розуміють ціннісне ставлення до їжі та її прийому, стереотип споживання їжі в щоденних умовах і в стані стресу, орієнтація на подобу свого тіла і діяльність за його формування.
У нашій країні харчова поведінка має свої особливості: вигляд повної людини – ​це ознака здоров’я, «заїдання стресу», частого прийому гостей тощо.
У західній культурі більш приваб­лива худа спортивна фігура супротив східній моделі, популярні столи-­фуршети.
Основні клінічні форми порушень харчової поведінки:
– нервова анорексія;
– нервова булімія.
Загальними для них є такі ознаки:
– надмірний контроль за вагою свого тіла;
– спотворення образу свого тіла;
– зміна позиції їжі в ієрархії цін­ностей.
Нервова анорексія – ​це порушення, яке характеризується навмисним зниженням своєї ваги, що викликається і підтримується самим індивідом.
Клінічні ознаки нервової анорексії: незадоволення індивіда своїм зовнішнім виглядом, ідея своєї надмірної повноти, неадекватне сприйняття «образу свого тіла», орієнтація на свою особисту думку або уявлення референтної групи щодо краси тіла.
Різновиди анорексії:
1) у нормі – ​слідкування за вагою тіла для досягнення модних стандартів;
2) синдром дисморфофобії або дисморфоманії – ​надцінна ідея своєї повноти;
3) нервова анорексія малят (в основі лежить немотивоване зниження апетиту внаслідок гіпоталамічної недостатності або наявність несприятливої ситуації для споживання їжі).
Нервова булімія – ​це напади пе­ре­їдання, що виникають періодично, неможливість навіть короткий час бути без їжі та надмірне занепокоєння контролем за своєю вагою.
Декілька діагностичних показників нервової булімії:
– постійне занепокоєння їжею і потяг до їжі, навіть в умовах відчуття ­ситості;
– спроба протидіяти ожирінню різними засобами;
– нав’язливий страх ожиріння.
Булімія буває при синдромах тривоги та стресових станах, при адиктивній поведінці (відхід від реального світу в світ «їстівного»).

Надцінні психологічні захоплення
При надцінному захопленні всі характеристики захоплення посилюються до гротеску, об’єкт захоплення або надцінної діяльності стає визначальним вектором поведінки людини, який відштовхує на другий план або повністю блокує іншу діяльність.
Ознаки надцінних захоплень психологічного рівня:
– глибока і тривала зосередженість на об’єкті захоплення;
– пристрасне, емоційно насичене став­лення до об’єкта захоплення;
– втрата відчуття контролю за часом, який відводиться на це;
– ігнорування будь-якої іншої діяльності або захоплення;
– поява відчуття дискомфорту при втраті можливостей реалізувати своє захоплення.
Ознаки окремих надцінних психологічних захоплень:
– «трудоголізм» – передбачає втечу лю­дини від реальності у сферу діяльності і досягнень, при цьому захопленням стає робота або інша діяльність, де людина хоче досягнути великих успіхів;
– гемблінг – ​надцінне захоплення азартними іграми, коли людина повністю присвячує себе грі, виключаючи іншу діяльність;
– фанатизм – ​захоплення якою-­небудь діяльністю у крайньому ступені вираженості з формуванням культу та повною йому підлеглістю людини та її індивідуальності;
– «паранойя здоров’я» – ​захоплення оздоровчими вправами, коли всі засоби досягнення здоров’я переходять у самоціль і людина від цього отримує задоволення;
– колекціонування – ​колекціонування без визначеної мети та змісту цього захоплення.
Надцінні психопатологічні захоплення
Синдром «філософічної інтоксикації» ​спостерігається в підлітків у нормі, як складова частина психологічного підліткового комплексу і в патології при шизофренії. При цьому людина має підвищений інтерес до філософських умовиводів, постійну потребу в аналізі ситуацій, що не завжди зрозуміло іншим людям.
Сутяжництво і кверулянство – ​потяг писати скарги до різних інстанцій. Кверулянт – ​це людина з підвищеним почуттям справедливості, яка бажає домогтися правди навіть у незначному, але вона не розуміє реальних негативних фактів і свого хибного засобу боротьби з ними.

Розлади потягів
До цієї групи девіантної поведінки належать розлади потягів, які здатні призвести до внутрішньої дезорганізації особистості, а також до істотних зовнішніх проявів дисгармонії (В.А. Гур’єва, В.Я. Гиндикін).
Відмінність понять «захоплення» та «потяги» полягає в тому, що захоплення характеризуються усвідомленням мети та мотиву, їхня динаміка безперервна, вони можуть з’являтися після складної боротьби мотивів. Потяги ж виникають імпульсивно, без мети та мотиву, періодично, при цьому свідомість у цей час звужена і спрямована на реалізацію цього потягу.
До порушень поведінки, спричинених розладами потягів, належать такі:
– клептоманія – ​тяжке непоборне прагнення індивіда вчинити кра­діжку;
– дромоманія – ​тяжке непоборне прагнення індивіда до бродяжництва;
– піроманія – ​тяжке непоборне прагнення індивіда до вчинення підпалів.

Патологічні звичні дії
Яктація – ​це розгойдування головою або всім тулубом, що спостерігається у розумово відсталих людей, при афективно-шоковій реакції після стресу, у маленьких дітей у стані психологічної депривації.
Оніхофагія – ​обкусування та жування нігтів, що може спостерігатись у стані наявної або прихованої три­воги.
Трихотиломанія, дерматоманія – ​нав’язливе або нездоланне прагнення людини до пошкодження своєї шкіри або волосяного покриву на голові, віях, бровах тощо.

Девіації поведінки, пов’язані з гіперздібностями людини
Здібності такої людини значно й істотно перевищують так звану «норму» здібностей. У таких випадках говорять про талант, геніальність у якій-небудь діяльності людини. Відхилення в одну сторону часто супроводжується девіаціями у повсякденному житті, заміною реального життя на свої, притаманні цій людині реальності її світу.

Залежна поведінка
В основі залежної поведінки лежить надцінна ідея хибного змісту та потужної значущості для людини. Вона призводить до руйнування особистості й відволікання від реального життя (ігроманія, інтернет-залежність, культова залежність тощо).
Аморальна та неестетична поведінка
Аморальною зветься поведінка з явними відхиленнями від норми, що проявляється у вигляді дій і діяльності, результати яких об’єктивно суперечать моральним нормам незалежно від оцінки їх особою, яка їх вчиняє.
Неестетична поведінка – ​це поведінка людини, яка не наслідує закони прекрасного, духовного тощо. У патології така поведінка може зустрічатися в дементних хворих або в олігофренів.
Таку ж поведінку можуть демонструвати люди з протестними реакціями тощо.

Гіпердинамічна та імпульсивна поведінка
Гіпердинамічна поведінка (гіперкінетична) – ​це поведінка рухової моторної розгальмованості. Частіше така поведінка спостерігається у дітей.
Вона проявляється загальним руховим неспокоєм, зайвими рухами, ­недостатньою цілеспрямованістю і часто імпульсивними (безмотивними) вчинками. Разом із цим у дітей спостерігається агресивність, негативізм, дратівливість, схильність до коливань настрою, порушення шкільної адаптації.
Такі діти тяжко засвоюють навички письма, часто в них порушений просторовий синтез, дрібна моторика; відзначається інтелектуальна недостатність. Цей синдром найбільш чітко виявляється наприкінці дошкільного і на початку шкільного віку. Поведінка дітей при цьому характеризується значною непосидючістю. Вони безперервно бігають, скачуть, ненадовго сідають, зачіпають усі предмети, що попадають у їхнє поле зору, ставлять багато запитань, але не вислуховують на них відповіді. На уроках непосидючі, заважають усім – ​штовхають школяра, що сидить поряд, перебирають різні предмети, ламають ручки, олівці тощо.
Їхню увагу можна привернути лише на короткий час – ​синдром дефіциту уваги. Діти часто вступають у конфлікти з однолітками і порушують режим дитячих закладів.
Гіпердинамічна поведінка є мало­специфічною в нозологічному аспекті, вона може бути притаманна різним хворобливим станам. Динаміка – ​прояви гіпердинамічної поведінки поступово зникають у віці старше ­14-15 років і частіше трапляються в дітей з органічним ураженням головного мозку та проявами гідроцефального синд­рому.
Гіперкінетична поведінка може зустрі­чатися і при органічному психосиндромі.
Згідно з МКХ‑10 гіперкінетичні розлади розподіляються на 2 групи.
1. Гіперкінетичне просте порушення пізнавальної активності й уваги – ​синдром дефіциту уваги. Порушення уваги проявляється перериванням виконання завдання і розпочатої діяльності: діти втрачають інтерес до заняття, оскільки їх відволікають інші подразники. Рухова гіперактивність означає не тільки потребу рухатись, але й безперервне занепокоєння, особливо тоді, коли потрібно вести себе відносно спокійно, у ситуаціях, де необхідний високий ступінь самоконтролю. У деяких пацієнтів також виявляється імпульсивність.
Імпульсивність – ​це схильність до дуже швидких, непоміркованих дій, яка виявляється у повсякденному житті й особливо в ситуації навчання. «Імпульсивний стиль роботи» – ​діти з нетерпінням чекають своєї черги, переривають інших, викрикують відповіді, але не відповідають на запитання повністю. Часто такі діти легко потрапляють у загрозливі ситуації, не замислюючись про наслідки своєї поведінки.
2. Гіперкінетична поведінка і розлад соціальної поведінки. При цьому імпульсивність призводить до порушення контактів, ускладнює соціальну адаптацію, що, у свою чергу, призводить до «соціальної ізоляції» особи. Такі діти уникають контактів із дітьми молодшого віку, рідко товаришують з однолітками більш-менш тривалий час. Їм складно адекватно сприймати й оцінювати соціальні ситуації та будувати свою поведінку в них. У таких дітей низька самооцінка й емоційні проблеми, які вони не зовсім розуміють.

Варіанти втечі та бродяжництво
Втеча – ​це вихід із повсякденної ­ситуації з різних причин на тлі збереженої свідомості особи.
Патологічні стани з синдромом втечі наведені нижче.
1. Втеча з ситуації, що психологічно несприятлива для особи (реактивні втечі). Розглядається в межах реакції опозиції (пасивний тип) та реакції ­резигнації (втеча з фруструючої си­туації).
2. Втеча з ситуації, яка не відповідає інтересам і нахилам особи. При цьому особі бракує контролю за своєю поведінкою, намірами. Реалізація втечі пов’язана з нестабільною поведінкою особи, нахилами до аддиктивної поведінки. В основі лежать риси особистості, які часто мають конституціональну основу: нестійкість інтересів і потреб людини, підвищена збудливість.
3. Втечі осіб із гіперактивною/гіперкінетичною поведінкою. Часто мають немотивований, імпульсивний характер.
4. Дромоманії – ​в основі лежать розлади потягу до бродяжництва. Характерні клінічні ознаки:
– потреба у втечі виникає раптово;
– немає мотивів – ​діє імпульсивно;
– мають місце розлади настрою – ​похмурий, знижений;
– розлади з боку інших потягів: оборонно-захисного та харчового;
– свідомість особи не втрачена (пам’ятає, що з нею було).
5. Транси – ​це розлад свідомості особи, яка при цьому може діяти цілеспрямовано, але недоцільно (неосмислено).
Дромоманії і транси – ​найбільш тяжкі та тривалі різновиди втечі. Вони бувають при органічному ураженні головного мозку, внаслідок черепно-­мозкових травм, епілепсії.
Бродяжництво – ​це нехворобливий стан, який найчастіше виникає в си­туа­ції бездоглядності. Потім стає стереотипом життя, яке часто спонукає особу до делінквентної поведінки (крадіжки їжі, речей тощо), у результаті чого дітей і підлітків можуть притягнути до кримінальної відповідальності. Часто причинами бродяжництва може бути аддиктивна поведінка, алкоголізм, наркоманія, психологічно несприятлива ситуація в родині або жорстоке поводження з дітьми.
Вирішує питання «хворобливої» чи «нехворобливої» девіантної поведінки психолог. У деяких випадках потрібна консультація психіатра.

Депресивний розлад поведінки
Найбільш виражений депресивний розлад поведінки буває при депресивному синдромі.
Для депресивного синдрому є характерною тріада симптомів: пригнічений, тужливий настрій; уповільнене мислення; рухова, моторна загальмованість.
Клінічним різновидом депресії є так звана хвороблива бездушність (психічна анестезія). Це нестерпно болісне для хворих переживання втрати в собі позитивного почуття до рідних, близьких, своїх дітей.
Рухова загальмованість при депресії може досягти повної нерухомості – ​депресивний ступор, інколи, навпаки, змінюватися на збудження – ​ажитована депресія. Такий стан у поєднанні з тужливим настроєм буває досить небезпечним – ​хворі здатні до самогубства. Тужливий настрій часто супроводжують маячні ідеї самозвинувачення, самоприниження, іпохондричне маячення безглуздого змісту: гниття внутрішніх органів, висихання крові, зупинка дихання тощо.
Уповільнене мислення проявляється в уповільненому темпі відповіді на вимоги: хворі відповідають із затримкою, тихим голосом, пошепки, інколи лише порухом губ.
Депресивний синдром, типовий для маніакально-депресивного психозу, буває також при шизофренії, органічних захворюваннях головного мозку, психогенно зумовлених реактивних станах.
Психогенно зумовлена реактивна депресія – ​це найпоширеніша форма психозів. На психогенну депресію припадає до 40% усіх реактивних психозів.
Характеризується депресивним синдромом, який виникає в умовах психотравмуючої ситуації і є наслідком психологічного травматичного шоку.
Реактивну депресію слід відрізняти від пригніченого настрою, звичайного для людини, яка переживає яке-­небудь нещастя, сумну подію, коли знижений настрій адекватний цій си­туації.
Реактивній депресії притаманне ­поєднання багатьох хворобливих симптомів:
– пригнічений, знижений настрій;
– зниження чи відсутність апетиту;
– розлади сну;
– втрата інтересу до роботи та спілкування;
– маячні ідеї самозвинувачення або звинувачення інших, начебто винних у їхніх нещастях;
– уповільнення темпу мислення та загальна загальмованість незначні;
– при згадуванні про психотрав­муючу ситуацію можна спостерігати пожвавлення – ​бажання «вилити душу»;
– у патологічних переживаннях відтворюється тема психогенії;
– може починатися гостро після стресу і поступово. Тривалість – від 20-30 діб до 3-4 міс.
Маскована (прихована) депресія має такі ознаки:
– численні іпохондричні скарги хворих;
– депресивний афект із песимістичним відтінком;
– періодичність перебігу та сезонність – ​осінньо-зимовий і весняно-­літній перебіг;
– добові коливання афекту і самопочуття (вранці гірше, ніж увечері);
– вегетативні розлади;
– моноідеїзм – ​у хворого переважає одна й та сама скарга;
– послаблення інстинктивної діяльності;
– безсоння;
– бездіяльність;
– скарги на болі в серці, голові, у всьому тілі.

Патохарактерологічні реакції резигнації
Пригнічений, тужливий настрій може спостерігатися в ситуації, із якої людина не бачить виходу, вона є фруструючою для цієї особи, що й викликає адаптаційну реакцію резигнації.

Патопсихологія залежної поведінки
Залежна поведінка – ​це форма девіантної поведінки, яка становить значну загрозу через можливість призвести до руйнування особистості, появи психічних і соматичних хвороб, смерті. В основі залежної поведінки лежить надцінне захоплення, що сягає надмірної сили потягу, якому не може протистояти особа, і згодом переходить у хворобливий стан.
Майже завжди та чи інша залежність виникає за визначеної ак­тивності поведінки, дій, акцій. Прояв­ля­ється вона найбільш явно також у поведінці, характерній для одного з видів залежності.
До основних видів залежності належать:
– хімічна залежність (алкоголізм, наркотизм, токсикоманія, медикаментозна залежність);
– акцентуйована активність (ігроманія, інтернет-залежність, сексоманія);
– культова залежність.
Види залежності дуже мінливі, ­деякі зустрічаються часто, а деякі рідко.
Окрім терміна «залежна поведінка», використовується термін «аддиктивна поведінка», але останню можна розглядати і як етап у формуванні залежної поведінки.
Акцентуйована залежність
Ця залежність виникає як певний варіант компенсації: перебільшення цінності подій з активним акцентуванням на них (у праці, спорті, іграх) як спроба приховати значення інших цінностей, не пов’язаних із цими діями, але яких особа не змогла досягти.
Причини її виникнення: редукований дисгармонійний особистісний розвиток, неповноцінне функціонування у сфері духовного життя, особливо в напрямку пізнання і самопізнання, міжособистісної взаємодії.
Ризик цього виду залежної поведінки полягає в тому, що деякий ступінь дисгармонії поглиблюється, знижує психологічну стійкість особи, порушує її нормальне функціонування у тих сферах життя, які не пов’язані зі спрямованістю особистості. Якщо цей акцент активності виражений сильно, то за дисгармонією виникають психічні відхилення та фізичні розлади.
Приклад.
1. Азартна гра (гемблінг) стає самоціллю, а не засобом досягнення матеріального благополуччя.
2. Комп’ютерні ігри – ​ознаки переходу у залежну поведінку:
– поява відчуття радості, ейфорії при контакті з ігровим приладом;
– відсутність контролю за часом взає­модії з комп’ютером, втрата відчуття часу;
– бажання збільшити час взаємодії з комп’ютером;
– поява відчуття роздратування, гніву або порожнечі, депресії при відсутності контакту з комп’ютером;
– використання комп’ютера для зняття напруги, тривоги, депресії, взагалі для покращення настрою;
– поява проблем у взаємовідносинах з батьками, у школі, на роботі;
– зміни в інших видах поведінки (­поява байдужості до того, що раніше хвилювало, погане виконання роботи тощо).

Інтернет-залежність
Поведінкові характеристики:
– нездатність і небажання відволікатись навіть на короткий час, а тим більше перервати роботу;
– роздратування, якщо немає доступу до інтернету, нав’язливі думки;
– прагнення весь час проводити за роботою в інтернеті;
– великі грошові витрати і неможливість це припинити;
– здатність забувати про все;
– прагнення і здатність звільнитись на цей час від емоційних переживань;
– зневажливе ставлення до свого здоров’я («нічний інтернет»);
– зневажливе ставлення до особистої гігієни.
Інтернет-спілкування – ​це засіб ­віртуальної комунікації. Втеча у «віртуальний світ» – ​це процес стадійний.
І стадія – ​знайомства і зацікавленість.
ІІ стадія – ​заміщення значущих сторінок життя.
ІІІ стадія – ​втеча від реальності.
Д. Грінфілд серед різновидів інтернет-­залежності виділяє:
– залежність від інтернету з метою отримання сексуального задоволення;
– залежність від соціальних кон­тактів;
– залежність від можливостей гемблінгу;
– залежність від так званого «бродяжництва».
У психологічному дослідженні, яке виконував Центр онлайнової залежності, залежні люди визначаються як люди з високим рівнем абстрактного мислення, впевнені в собі індивідуалісти, які чуттєво й емоційно реагують на інших людей, насторожені, не виявляють конформної поведінки, погано спілкуються в реаль­ності.

Практичні рекомендації, щоб позбутися інтернет-залежності (М. Орман, 1996)
1. Встановити межі часу.
2. Примусити себе декілька днів не користуватися інтернетом.
3. Програмним чином заблокувати сайти.
4. Встановити правило – ​не виходити в інтернет протягом робочого дня.
5. Ввести еталони позитивного і негативного підкріплення доти, доки ­самостійно не навчиться керувати цим.
6. Примусити себе замість інтернету займатися ще чимось.
7. Навчитись отримувати насолоду від життя в інших сферах.
8. Звернутись по допомогу до психолога, якщо твоїх зусиль бракує.

Культова залежність – ​культова поведінка ризику
Феномен деструктивних культів тота­літарної секти – ​лідеру секти належить повна влада.
Секта – ​це спільнота, яка відділена від загальної людської культури, досвіду, яка займає позицію відкидання більшості норм, традицій, цінностей, релігії.
Культ – ​це повна підлеглість якому-­небудь вченню (релігійному, філософському) або програмі (політичній, економічній, творчій), а також схиляння перед ким-небудь, шанування кого-­небудь.
Деструктивним для особи такий вид залежної поведінки стає тому, що вона пригноблює особистість, її нор­маль­ний розвиток, розпадаються родини, з’являється загроза суспільству. Єдиним сенсом життя стає служіння культу, підкорення тоталітарним сектам.
Основні риси деструктивних культів:
– екстремізм – ​дотримання крайніх поглядів і вчинків, непідлеглість законам природи та суспільства через стрімкі та загрозливі для суспільства дії;
– прагнення до кінця світу (з точки зору психоаналізу, це закладено в людині з народження);
– самозречення, підкорення всіх лідеру;
– культ лідера базується на необмеженому володарюванні над паствою, частіше це специфічний спосіб переборювання своїх особистих проблем. Душевну неврівноваженість лідера, його приховані психологічні проблеми видає відсутність відчуття міри, психологічне маніпулювання людьми через владу і багатство;
– у сектах вирощується ідея високого обранця в кожному послідовнику цього культу з завищеним відчуттям своєї значимості – ​нарцисизм;
– нетерпимість до інших поглядів і норм життя;
– вербування (різні прийоми: економічні, психологічні, соціальні);
– маніпуляція свідомістю людини під час вербування, спрямована на корекцію її психологічного стану, таким чином формується установка на очікування радісних подій, позитивних переживань, підвищення самооцінки, впевненості в собі:
• злам може бути на психофізіологічному рівні: сенсорна депривація і монотонія, медитація, ритмічні рухи тощо;
• навіювання і самонавіювання;
• контроль свідомості або реформування мислення.
Особистісні фактори ризику культової залежної поведінки:
– пошуки гострих відчуттів, схильність до містичних переживань;
– складнощі у визначенні свого місця в соціумі («пошуки себе»);
– бажання стати обранцем, перевага над іншими;
– душевна неврівноваженість, знижена психологічна стійкість;
– переживання своєї незахищеності та самотності;
– сприйняття своєї життєвої ситуації як тяжкої;
– незрілість у сприйнятті світу і себе самого.
Культові зміни особистості:
– зміна ціннісної орієнтації, життєвих цілей і змісту життя;
– поглиблення зрушень в емоційній сфері, зміна домінуючого психічного стану, збіднення емоційної гами (або гарно, або погано);
– зміна деяких особистісних якостей «Я»-концепції соціального сприйняття, що призводить до втрати індивідуальності людини;
– зміна міжособистісних відносин у напрямі обмеження спілкування тільки з членами культу;
– зміна життя, трудової діяльності, побутової поведінки;
– фокус культової поведінки перенесений у майбутнє.

Конверсійна та дисоціативна поведінка
Поняття «конверсія» (Freud, 1894) має означати, що психічна енергія (за Фрейдом – ​сексуальна), не маючи реального виходу, перетворюється (конвертується) на хворобливий симптом. Таким чином, за Фрейдом, відтворюється психічна рівновага.
Часто виявляється невідповідність між спрямуваннями та мотивами особи (підсвідомими) і тяжкістю наявних симптомів. Раніше такі хворобливі стани визначались у рамках істерії. У подальшому ці поняття розділили. Конверсійні розлади маніфестують соматичними симптомами.
Термін «дисоціація» означає припинення нормальної інтеграції психічних функцій, таких як свідомість, пам’ять, самосвідомість, особистість, а в деяких випадках і рухові розлади.
Конверсійні розлади – ​до 40% трапляються у формі нападів і рухових розладів і в 13% випадків – ​у формі психогенних паралічів і сенсорних випадінь.

Психогенні напади
Ознаки психогенного нападу:
– гострий або повільний початок;
– виникнення частіше за все в присутності інших осіб;
– як правило, тривалий перебіг, ніж при епілептичних нападах;
– виникнення у випадку переживань або стресових реакцій;
– некоординовані рухи, різні за своїми проявами;
– відсутність неврологічних розладів і порушень на електроенцефалограмі;
– виявлення пошкоджень лише в рідкісних випадках;
– майже у 10% – ​додаткові епілептичні напади (однакові за своєю картиною).

Психогенні паралічі та рухові розлади
При цьому порушуються, як правило, складні та цілеспрямовані рухові процеси (можливість ходити, стояти на одному місці й інші довільні рухи і дії). Порушення не вкладаються в картину іннервації. Але можуть розвиватись «істеричні контрактури» (м’язово-­суглобова блокада).
Психопатологічні особливості цих пацієнтів:
– симптоматика має свої цілі та зміст, її можна пов’язати з провокуючою ситуацією;
– симптоматика часто має демонстративний характер;
– має місце значна суперечність між тяжкістю симптоматики і поведінкою пацієнта, яку можна описати як інертність і безпорадність;
– кінцеві орієнтири очевидні для людей, але не для самого пацієнта.

Випадіння чутливості та сприйняття психогенної природи
Вона виявляється як порушення зору, психогенна словесна глухота, сліпота; втрата кінестетичної чутливості (за типом шкарпеток).

Дисоціативні розлади
Дисоціації частіше за все бувають такими:
– порушення пам’яті (психогенна амнезія);
– порушення інтеграції особистості (переживання деперсоналізації, численна (множинна) особистість;
– порушення свідомості (стани психогенного трансу).
І. Психогенна амнезія – ​раптово виникає нездатність згадати актуальні та суттєві події. Вона фокусується на психотравмуючих подіях і частіше за все парціальна (часткова) – ​нещасні випадки. Закінчується вона також раптово, як і почалась. Вона може супроводжуватись дезорієнтуванням у навколишній ситуації в разі виникнення посттравматичного шоку.
ІІ. Синдром деперсоналізації та дереалізації. Деперсоналізація – ​це часткова втрата відчуття реальності без порушення відображення реальності в цілому. При цьому в пацієнта виникає відчуття відчуження особистого Я, враження, що окремі частини тіла не належать особі.
При дереалізації навколишнє (люди, предмети) відчувається як чуже та нереальне. Галюцинацій і маячних ідей не виникає. Пацієнти розуміють свої відчуття, дуже схвильовані цим і повністю орієнтуються в реальності.
Синдром «численної» («множинної») особистості – ​при цьому співіснують дві або більше «особистостей» в одному індивіді. Пацієнт сприймає їх як різні особистості, що поєднуються в ньому, як єдність із визначеними засобами поведінки, спогадами і ставленням. Окремі субособистості можуть мати свій вік, імена та специфічні, ­характерні для них способи поведінки. Критичність зберіга­єть­ся – особа ­розуміє свою «множинність» і це її дратує і заважає в реальному житті.
Розлад інколи починається в дитинстві або підлітковому віці і важко піддається корекції, особливо при жорстокому ставленні до дітей і підлітків. Вони поринають у світ фантазій або у віртуальну реальність. Це може бути «фантастичний товариш», який допомагає особі подолати ці негаразди. Розвиток такого стану може бути пов’язаний із прагненням особи знайти собі друзів, які б її розуміли.
ІІІ. Психогенні втечі (транси). Для них характерними є:
– ознаки дисоціативної амнезії;
– раптова втеча зі звичайного оточення;
– виконання звичайних навичок ­самообслуговування та підтримка нескладних соціальних контактів із ­незнайомими людьми.

Фактори та механізми виникнення конверсійних і дисоціативних розладів
Механізми:
– інактивація функцій органів і систем (паралічі, сенсорні розлади);
– підвищена функціональна автономія психічного апарату (психогенні напади);
– зниження функціональної автономії психічного апарату (сутінкові запаморочення свідомості, амнезії).
Фактори виникнення:
– генетична обтяжливість;
– структура особистості;
– приклад у родині або в сусідів (неусвідомлений процес);
– ситуація конфлікту або підвищених вимог;
– значення особистого захворювання в анамнезі для «вибору симптому»;
– користь від хвороби;
– значення органічного фактора.

Основні принципи взаємодії психолога з пацієнтом із конверсійними розладами
1. Після уточнення змісту конфлікту (провокуючий фактор) стимуляція інших стратегій за допомогою поведінкової терапії, включаючи когнітивні методи.
2. Тренінгова терапія з урахуванням значущих ситуацій (починається індивідуально).
3. Сугестивна терапія (пацієнти добре почуваються).
4. Включення всієї родини та соціального оточення (перегрупування).
5. Наприкінці проведення бесід на тему можливостей символічного значення симптомів, чого пацієнт не усвідомлює.
6. Медикаментозна терапія підключається тільки на вимогу психолога (седативні та релаксуючі препарати, іноді антиконвульсанти).

Література
1. Детская психоневрология / Под ред. Булаховой Л.А. – ​К.: Здоровье, 2001. – ​С. 486.
2. Зінченко С.М. Медична психологія: Навчальний посібник. – ​К.: КІСКЗ, 2009. – ​С. 341.
3. Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения. – ​Тв. Центр, 2003.
4. Куликов Л.В. Психогигиена личности. – ​СПб., 2004.
5. Змановская Е.В. Девиантология (психология отклоняющегося поведения). – ​М.: Академия, 2003.
6. Менделевич В.Д. Психология девиантного поведения. Речь. – ​СПб., 2005.
7. Психология зависимости. – ​Минск: Харвест, 2005.
8. Ремшмидт Х. Детская и подростковая пси­хи­атрия. – ​М.: ЭКСМО-пресс, 2001.