28 березня, 2017
Впровадження наукових розробок у практику охорони здоров’я
Під такою назвою 23 грудня 2016 р. на базі Головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України (м. Київ) пройшла науково-практична конференція. Цей науковий форум, який з 2006 р. щорічно організовують співробітники кафедри травматології та ортопедії НМУ імені О.О. Богомольця, традиційно поєднує провідних вітчизняних ортопедів-травматологів та фахівців інших суміжних хірургічних спеціальностей. В рамках цього наукового заходу було розглянуто чимало актуальних питань, присвячених лікуванню та реабілітації постраждалих із бойовою травмою, реконструктивно-відновним втручанням при пошкодженнях різних локалізацій, малоінвазивним технологіям діагностики та лікування в травматології та ортопедії тощо. Конференція була присвячена 80-річчю видатного вченого, лікаря, педагога, організатора охорони здоров’я, заслуженого діяча науки та техніки України, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, академіка НАМН України, директора ДУ «Інститут травматології і ортопедії НАМН України», доктора медичних наук, професора Георгія Васильовича Гайка.
Відкрив конференцію віце-президент Всеукраїнської громадської організації «Українська асоціація ортопедів-травматологів, завідувач кафедри травматології та ортопедії НМУ імені О.О. Богомольця, доктор медичних наук, професор Олександр Анатолійович Бур’янов.
Своє вступне слово доповідач присвятив ювілярові. Окрім теплих вітальних слів професор нагадав і про досягнення Георгія Васильовича, визнані не тільки в Україні, але й за кордоном. Академік Гайко є національним делегатом Міжнародного товариства ортопедів-травматологів (SICOT), членом Американської академії ортопедів-хірургів (AАOS). З 1989 р. він очолює ДУ «Інститут травматології і ортопедії НАМН України» та є першим директором, якого обрав колектив Інституту. Наукове і практичне коло інтересів академіка охоплює доволі багато питань, наприклад, розробку методів стабільно-функціонального остеосинтезу, артропластику та ендопротезування великих суглобів; діагностику і лікування дегенеративно-дистрофічних, диспластичних уражень кісток і суглобів; остеомієліт, остеопороз; організацію ортопедо-травматологічної служби в Україні тощо. За 27-річний період на посаді директора інституту Георгій Васильович всебічно сприяв організації та відкриттю поліклініки і нових клінік – спортивної та балетної травми, стопи та складного протезування, травматичних ушкоджень опорно-рухового апарату і проблем остеосинтезу, відділів реабілітації, функціональної діагностики, експериментальної медицини та клітинної терапії, нейроортопедії і проблем болю, лабораторії біомеханіки.
Далі свій виступ професор Бур’янов присвятив методологічним основам та принципам медичної реабілітації постраждалих з множинними вогнепальними переломами довгих кісток.
Реабілітація – це загальномедичне поняття, що в широкому сенсі означає «відновлення». Її роль суттєво зростає в умовах масових катастроф, збройних конфліктів. Реабілітація є не просто фінальним етапом лікування, для якого потрібні лише спеціалізовані установи і чіткі програми. Це також і комплекс соціальних заходів, спрямованих на відновлення працездатності травмованої людини, її повноцінну інтеграцію в суспільство.
У лікуванні пацієнта з травмою головними завданнями лікаря є своєчасне забезпечення компенсації порушених функцій за умови верифікації обґрунтованого діагнозу в ранньому періоді і визначення науково-обґрунтованої тактики відновної терапії. Процес компенсаторних пристосувань до повного відновлення порушених функцій (за П.К. Анохіним) передбачає наступні етапи: сигналізація в ЦНС; включення відповідних робочих комплексів, що забезпечують максимальні можливості відновлення порушених функцій; завершення процесів компенсації, які закріплюються організмом і супроводжуються досягненням максимального пристосувального ефекту.
Як це має реалізуватися на практиці? Після призначення терапії постраждалі направляються до спеціалізованих медичних установ, на цьому етапі проводяться диспансеризація та відновлювальне лікування. При прогнозуванні ускладненого перебігу або високому ризику прогресування хвороби (наслідків травми) хворих госпіталізують в спеціалізовані центри. У них реалізується комплексна діагностична програма, спрямована на визначення форми, ступеня тяжкості, характеру перебігу захворювання. Важливим етапом є перебування у відділенні відновного лікування (центр реабілітації). Керувати терапевтичним процесом повинен ортопед-травматолог (реабілітолог), який за необхідності залучає на різних етапах фахівців інших профілів. Єдність і ефективність засобів і систем реабілітації забезпечуються при дотриманні наступних основних принципів: спадкоємність, безперервність і послідовність заходів; комплексність і індивідуальний підхід; активний вплив на особистість пацієнта з метою формування позитивної трудової установки.
В Україні сьогодні існує безліч проблем, пов’язаних з відновленням травматологічних хворих. З метою поліпшення ситуації необхідне удосконалення методології реабілітації, усвідомлення кожним фахівцем ступеня важливості соціального фактора для подальшого життя та працевлаштування потерпілих, комплексна робота ортопедів, протезистів, реабілітологів, психологів. Доцільним є створення координаційної ради з питань протезування з метою спрощення процедури та індивідуального підходу в кожному конкретному випадку, а також організація людям з обмеженими можливостями адекватних умов життя із забезпеченням рівних можливостей.
Питанням діагностики та лікування хронічного больового синдрому в ділянці плечового суглоба присвятив свою доповідь головний ортопед-травматолог МОЗ України, заступник директора з наукової роботи ДУ «Інститут травматології та ортопедії НАМН України», доктор медичних наук, професор Сергій Семенович Страфун.
Близько 65% населення у віці від 40 до 60 років страждає на хронічний біль в плечовому суглобі. Причин болю в ділянці цього суглоба є досить багато, і вони зовсім не пов’язані з ушкодженням чи іншим патологічним процесом в самому суглобі. Річ у тім, що плечовий суглоб всупереч поширеній думці не лише з’єднує плечову кістку та лопатку, а є поєднанням 5 суглобів: грудинно-ключичного, акроміально-ключичного, плече-лопаткового і грудо-лопаткового.
Анатомія плечового суглоба характеризується значною залежністю від м’якотканинних структур та відсутністю значущих кісткових елементів забезпечення стабільності суглоба. Плечовий суглоб є єдиним в людському організмі суглобом, через який проходить активно діючий сухожилок довгої голівки біцепса. Багато больових синдромів в плечовому суглобі зумовлені запаленням цього сухожилку.
Близько 20% стабільності плечового суглоба забезпечує суглобова губа, яка вважається частиною зв’язочного комплекса капсули плеча. Тому цей структурний елемент досить часто травмується. Основою пасивної стабілізації суглоба є суглобова капсула. Активний компонент стабільності забезпечують м’язи ротаційної манжети плеча (РМП), до яких відносять надостьовий, підостьовий, підлопатковий і малий круглий м’язи.
Нормальна взаємодія всіх груп м’язів та суглобів забезпечує нормальний плече-лопатковий ритм елевації. Порушення функціонування будь-якої з них призводить до порушення плече-лопаткового ритму.
Досить поширеним діагнозом при болі в плечовому суглобі є плече-лопатковий періартрит, однак під цим діагнозом можуть «ховатися» досить багато патологічних станів, що локалізуються далеко не завжди у самому плечовому суглобі.
Згідно з міжнародною класифікацією хвороб (МКХ-10) ураження плеча під кодом М 75 включає наступні захворювання:
М 75.0 – Адгезивний капсуліт плеча
М 75.1 – Синдром стискання ротатора плеча
М 75.2 – Тендиніт двоголового м’яза плеча
М 75.3 – Кальцифікуючий тендиніт плеча
М 75.4 – Синдром удару плеча
М 75.5 – Бурсит плеча
М 75.8 – Інші ураження плеча
М 75.9 – Ураження плеча не уточнені
Також потрібно враховувати можливість первинного артрозу інших суглобів ділянки плеча (акроміально-ключичний, грудинно-ключичний).
Часто біль в ділянці плечового суглоба є проявом шийного остеохондрозу. Для диференційної діагностики клінічних проявів остеохондрозу шийного відділу хребта від клінічних проявів патології м’якотканинних елементів плечового суглоба рекомендується провести тест Спурлінга (пасивна ротація та згинання шиї в уражений бік). Якщо під час виконання тесту Спурлінга з’являється біль в ділянці шиї, руки, лопатки тощо, це свідчить про наявність остеохондрозу. Зміна плече-лопаткового ритму для остеохондрозу шийного відділу хребта нехарактерна.
Уточнити локалізацію патологічного процесу дозволяють тести із внутрішньосуглобовим введенням розчину місцевого анестетика (зокрема тест субакроміального введення). Якщо відбувається купування або зниження вираженості болю, locus morbi знаходиться саме в суглобі.
Далі професор привів досвід клініки мікрохірургії та реконструктивно-відновної хірургії верхньої кінцівки у лікуванні пацієнтів з болем у плечовому суглобі.
І група хворих – синдром субакроміального конфлікту (ССК) плеча (197 пацієнтів).
Характерними є скарги на біль в еполетній ділянці плеча під час рухів і вночі. Захворювання має, як правило, безпричинний перебіг з поступовим розвитком. Під час огляду – западіння надостьової та підостьової ямок лопатки в ділянці ураження, що свідчить про гіпотрофію над- і підостьового м’язів. У всіх хворих було виявлено порушення плече-лопаткового ритму (різниця у відстані між лопатками й остистими відростками грудного відділу хребта під час виконання симетричних абдукційних рухів), а також біль при пальпації великого горбка та передньо-зовнішньої поверхні акроміального відростка лопатки. У хворих цієї групи були позитивними тести Howkins, імпінджмент, субакроміального введення місцевого анестетика.
При рентгенографії виявлено крайові кісткові розростання нижньої поверхні акроміального відростку лопатки, суглобових кінців субакроміального та акроміально-ключичного суглоба, викривлення форми акроміального відростка лопатки (ІІ, ІІІ морфологічні типи акроміального відростка за Bighliani) та дегенеративно-дистрофічні зміни акроміально-ключичного суглобів.
Порушення взаємодії між м’язами ротаторної манжети плеча та дельтоподібним м’язом викликає зіткнення (impingement) сухожилків РМП з нижньою поверхнею акроміального виростку та коракоакроміальної зв’язки під час відведення плеча. Це призводить до запалення в субакроміальній сумці з подальшою дегенерацією власне сумки та самих сухожилків.
Лікування включало лікувальну фізкультуру з укріплення м’язів РМП. Виконували одноразову ін’єкцію в порожнину субакроміальної сумки розчину пролонгованого кортикостероїду та призначали пероральний прийом НПЗП. За відсутності ефекту від адекватного консервативного лікування протягом 2 міс проводили операцію субакроміальної декомпресії під артроскопічним контролем, а саме субакроміальну бурсектомію і резекцію кісткових розростань.
ІІ група хворих – деформуючий остеоартроз акроміально-ключичного суглоба (22 пацієнта).
Біль при пальпації локалізований не в плечі, а в проекції акроміально-ключичного суглоба, що посилюється при елевації плеча. В анамнезі значні фізичні навантаження верхніх кінцівок або травма. Наявність цього захворювання слід запідозрити в разі тривалого та неефективного лікуванні патології плечового суглоба. Необхідно проводити диференційну діагностику з ССК.
Медикаментозна терапія (пероральні НПЗП та місцеві ін’єкцій кортикостероїдів) та фізіотерапія дають тимчасовий ефект. Оперативне лікування включає резекцію акроміально-ключичного суглоба з подальшим утворенням артрофіброзу. Альтернативою хірургічному втручанню є ін’єкції збагаченої тромбоцитами плазми, яка у високій дозі зумовлює артрофіброз суглоба.
ІІІ група хворих – розриви ротаторної манжети плеча (386 пацієнтів).
Хворі скаржилися на біль типової локалізації (еполетна зона плеча) під час рухів, у спокої та вночі, зниження сили або неможливість активного відведення і зовнішньої ротації плеча при збереженні або незначному обмеженні пасивних рухів. Чітко прослідковувалась наявність травми в анамнезі. У них виявляли клінічні та рентгенологічні ознаки ССК. Позитивний тест слабкості відведення, симптом «падаючої» руки, слабкість зовнішньої ротації. Акустичні феномени (хрусту і клацання в ділянці плеча) при виконанні пасивних рухів.
Оперативне втручання проводили у відкритий спосіб чи під артроскопічним контролем із застосуванням техніки однорядного шва до металевих або біодеградуючих якорів. При застарілих масивних розривах з перманентним больовим синдромом виконували субакроміальну декомпресію під артроскопічним контролем.
IV група хворих – кальцифікуючий тендиніт сухожилка надостьового м’яза (86 пацієнтів).
Характерний біль в еполетній ділянці плеча, що виникає під час рухів та вночі. У більшості випадків захворювання розвивається поступово, проте близько 20% пацієнтів відмічали гострий початок з різким болем. У хворих були позитивні тести ССК. На рентгенограмах відмічалися вогнища затемнення у проекції місця прикріплення сухожилка надостьового м’яза без контакту з великим горбком. Під час ультразвукового дослідження плеча у хворих виявляли гіперехогенне вогнище, локалізоване в товщі сухожилка.
Лікування цих хворих проводили двома методиками. Перша заснована на механічному вимиванні кальцинатів. Для цього у кальцинат під ультразвуковим контролем вводять голку для спинномозкової анестезії 16 G, до якої під’єднуть шприц з фізіологічним розчином. Під час циклів послідовного нагнітання та аспірації фізіологічного розчину відбувається вимивання кальцинату.
У хворих з рецидивом захворювання проводили видалення кальцинату під артроскопічним контролем.
IV група хворих – адгезивний капсуліт плечового суглоба (364 пацієнта).
Хворі скаржилися на постійний біль в еполетній ділянці плеча, який посилювався під час рухів і вночі, а також різке обмеження обсягу рухів у плечовому суглобі (у деяких пацієнтів – повна втрата рухів). У більшості випадків захворювання почалося поступово. При огляді – виражена тотальна гіпотрофія м’язів надпліччя (над- і підостьового, дельтоподібного), а також різке порушення плече-лопаткового ритму. На ранніх стадіях захворювання є позитивним тест внутрішньосуглобового введення місцевих анестетиків.
Суттю захворювання є проліферативне запалення в капсулі плечового суглоба, що призводить до її рубцевого переродження, контрактури та адгезії до голівки плеча.
Умовно виділяють такі стадії захворювання:
• I (до 3 міс) – запалення в капсулі суглоба, що клінічно проявляється больовим синдромом у стані спокою та в нічний час;
• II (3-9 міс) – запальний процес поєднується з рубцевим переродженням капсули, пацієнта турбують біль у спокої, під час сну, артрогенна контрактура;
• III (>9 міс) – повне рубцеве переродження капсули; для цієї стадії характерні біль на межі пасивної рухомості, поступове збільшення обсягу рухів («заморожене» плече).
Консервативне лікування полягає у гідравлічному роз’єднанні злук синовіальної оболонки з голівкою плеча. З цією метою під УЗД-контролем здійснюють дистензійні внутрішньосуглобові ін’єкції кортикостероїдів пролонгованої дії. Для проведення ін’єкції використовували задній доступ. Точка вколювання розташовувалася на 2 см нижче і на 2 см медіальніше від заднього кута акроміального відростка лопатки. Наступним етапом була лікувальна фізкультура, спрямована на розтягнення капсули суглоба.
У випадках неефективності консервативного лікування проводили оперативне втручання. Оперативне лікування виконували у вигляді селективної капсулотомії й тенотомії сухожилка довгої головки двоголового м’яза під артроскопічним контролем.
Про перспективи і досягнення застосування регенеративних методів в лікуванні остеоартрозу (ОА) розповіла завідувач кафедри сімейної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, доктор медичних наук, професор Людмила Вікторівна Хіміон.
Доповідач зазначила, що на сьогодні відсутні докази достовірної ефективності медикаментозної терапії, що впливає на біомеханічні та імуно-хімічні фактори патогенезу при прогресуючій дегенерації суглобового хряща. Тому на сьогодні надзвичайно актуальним завданням є пошук та оцінка ефективності нових методів лікування й попередження прогресування ОА, особливо таких, які мають комплексний вплив на суглобові тканини. Останніми роками увагу науковців привертає порівняно новий метод лікування ОА, що пов’язаний із внутрішньосуглобовим введенням аутологічної збагаченої тромбоцитами плазми (АЗТП). Відомо, що тромбоцити відіграють основну роль у процесах гемостазу, а також містять різні білки, цитокіни та інші біоактивні чинники, у тому числі так звані фактори росту, які стимулюють і регулюють основні ланки процесу регенерації при ушкодженнях різних тканин. Основні цитокіни, виявлені в тромбоцитах, включають: трансформуючий фактор росту β (TGF-β), тромбоцитарний фактор росту (PDGF), інсуліноподібний фактор росту (IGF-I, IGF-II), фактор росту фібробластів (FGF), епідермальний фактор росту (EGF), фактор росту ендотелію судин (VEGF або PDAF), фактор росту ендотеліальних клітин (PDEGF) і плацентарні ростові фактори (PLGF‑1/-2); тромбоспондин, остеонектин.
При ОА збагачену тромбоцитами плазму застосовують з метою: ремоделювання хряща; заміщення дефектів хряща і кістки; ліквідації болю, скутості, запалення, покращення функції. Її використовують як у моно- так і у полікомпонентних методиках.
В експериментальних дослідженнях продемонстровано виражений протизапальний вплив АЗТП на культуру моноцитів, а також хондроцитів із змодельованим запаленням.
Крім того, ефективність і безпеку застосування АЗТП, зокрема при ОА великих суглобів (найчастіше – колінних), на сьогодні продемонстровано і в клінічній практиці.
У 2009 році американські дослідники T.E. Foster і співавт. опублікували результати подвійного сліпого клінічного дослідження, проведеного за участю двох груп пацієнтів, наголосивши на позитивному ефекті застосування АЗТП у лікуванні ОА колінних суглобів. У цьому дослідженні одна група хворих (n=39) отримувала ін’єкції АЗТП, а друга (n=39) – інтрасуглобові ін’єкції препаратів гіалуронової кислоти. Дослідники виявили, що ін’єкції АЗТП сприяли зменшенню інтенсивності больових відчуттів на 56% і припиненню на час спостереження подальшого прогресування ОА в колінних суглобах у 73% пацієнтів. Автори дійшли висновку, що ефективність лікування ОА колінних суглобів із використанням АЗТП перевищує ефективність застосування препаратів гіалуронової кислоти на ранніх стадіях захворювання.
Аналіз сучасної бази наукових досліджень щодо застосування АЗТП дозволив Американській асоціації ортопедів внести використання цього методу в клінічний протокол лікування ОА колінних суглобів із рівнем доказовості В.
Подібне дослідження було проведене на кафедрі сімейної медицини НМАПО ім. П.Л. Шупика та кафедрі травматології та ортопедії НМУ ім. О.О. Богомольця у двох групах пацієнтів із встановленим діагнозом ОА колінних суглобів І-ІІ рентгенологічної стадії (за класифікацією J.H. Kellgren та J.S. Lawrence) у фазі загострення. У дослідженні взяли участь 28 хворих – 9 чоловіків (30,8%) та 19 жінок (69,2%) віком 35-55 років (середній вік 44,7±1,2 року), яких розподілили на дві групи. До першої групи увійшли 14 пацієнтів, які дали згоду на застосування в комплексі лікування ОА крім стандартної терапії, трьох внутрішньосуглобових ін’єкцій АЗТП; другу групу становили 14 хворих, які отримували стандартне лікування ОА колінних суглобів І-ІІ ст. згідно з чинними рекомендаціями (EULAR, наказом МОЗ України № 676): нестероїдні протизапальні препарати, лікувальна фізкультура, фізіопроцедури.
Хворі першої групи окрім стандартної комплексної терапії отримали 3 внутрішньосуглобові введення АЗТП з інтервалом 3-4 дні і загальним об’ємом 12-15 мл та середнім вмістом тромбоцитів 860×109/мкл. АЗТП для внутрішньосуглобових ін’єкцій отримували шляхом центрифугування власної венозної крові пацієнта.
Згідно з отриманими даними позитивна динаміка інтенсивності болю, показників шкали WOMAC та індексу Лекена спостерігалася в обох групах хворих. Однак у групі пацієнтів, які отримували лікування АЗТП, зареєстровано більш виражену позитивну динаміку больового синдрому (під час оцінювання і за анкетою WOMAC, і за ВАШ), що супроводжувалося досягненням кращих показників функціональних можливостей хворих першої групи при обстеженні через 3 і 6 міс після закінчення курсу терапії.
Аналіз безпеки терапії АЗТП при внутрішньосуглобовому застосуванні при ОА колінних суглобів не виявив жодного випадку розвитку суттєвих небажаних явищ в обстеженій групі пацієнтів; у трьох хворих після введення АЗТП спостерігалися больові відчуття в місці ін’єкції.
Таким чином, використання АЗТП у складі комплексної терапії ОА колінних суглобів на ранніх стадіях є патогенетично й експериментально обґрунтованим для покращення ефективності лікування, є дані про можливий позитивний вплив щодо продовження ремісії та уповільнення деградації суглобового хряща. Застосування курсу внутрішньосуглобових ін’єкцій АЗТП при гонартрозі І-ІІ ст. сприяє кращій динаміці больового синдрому, пришвидшує покращення показників функціональної активності пацієнтів та сприяє більш тривалому ефекту від проведеного курсу лікування порівняно із стандартною терапією ОА. Цей спосіб лікування може використовуватись в загальній лікарській практиці і застосовуватися в системі лікування пацієнтів на початкових стадіях гонартрозу.
Полковник медичної служби, начальник кафедри військової хірургії Української військово-медичної академії, доктор медичних наук, професор Ярослав Леонідович Заруцький розповів про роль вакуумної терапії у комплексному хірургічному лікуванні бойових пошкоджень м’яких тканин.
Вакуумна терапія (VAC, NPT) є одним з методів лікування, що полягає у тривалому впливі на рану від’ємного тиску. Існують різновиди цієї терапії залежно від величини тиску, режиму роботи (постійний переривчастий) та модифікації (VAC, і-VAC, RO-NPT, ROі- NPT).
Доведено, що від’ємний тиск чинить клітинні та позаклітинні ефекти, зокрема: посилення мікроциркуляції, зменшення локального набряку, сприяє формуванню грануляційної тканини та посиленню синтезу сполучної тканини.
На системному рівні це призводить до кращого очищення рани та контролю інфекції, видалення бактеріальних біоплівок та попередження їх утворення, зменшення розмірів та глибини рани, зменшення рівня ендотоксикозу, зниження ризику нозокоміальної інфекції.
Вакуумну терапію рекомендовано застосовувати при гострих і хронічних ранах, трофічних виразках різної етіології, післяопераційних ускладненнях з боку рани, відкритих ранах черевної порожнини та грудної клітки, опіках.
В той же час існують абсолютні та відносні протипокази до її проведення при бойовій травмі м’яких тканин. До абсолютних протипоказань відносять наявність великої кількості некротизованих тканин, недосліджені нориці, активний септичний процес. Відносні протипокази включають порушення властивостей згортання крові та наявність в рані великих судин і нервових стовбурів.
Доповідач навів кілька клінічних випадків успішного використання вакуумної терапії у комплексному лікуванні поранених військовослужбовців при множинному осколковому пораненні правої нижньої кінцівки, флегмоні м’яких тканин тазу та лівого стегна, проникаючому пораненні черевної порожнини з розвитком ускладнень (вентральна кила, лігатурна нориця), мінно-вибуховій травмі з травматичною ампутацією правої нижньої кінцівки на рівні середини гомілки.
Таким чином, VAC-терапія є ефективним технологічним рішенням у лікуванні бойової травми. Цей метод можна використовувати як самостійно, так і в поєднанні з іншими методами терапії. Сучасну VAC-терапію доцільно застосовувати починаючи з третього рівня етапу медичної евакуації.
Керівник Центру ортопедії, травматології та спортивної медицини клінічної лікарні Феофанія, доктор медичних наук, професор Ігор Михайлович Зазірний доповів про ефективність хірургічного розвантаження медіального відділу колінного суглоба у лікуванні ОА.
Лікування ОА включає консервативну терапію та оперативне лікування. Хірургічне лікування полягає в проведенні коригувальної остеотомії, одновиросткового або тотального ендопротезування колінного суглоба. Однак 85% хворих з ОА, що звертаються до ортопедів, мають варусну деформацію менше 5 градусів, а 81% хворих на ОА мають стадію захворювання менше ніж 4 за Колгреном-Лоуренсом. Тобто цим хворим не показані ні коригувальна остеотомія, ні ендопротезування. Однак такі пацієнти потребують покращення якості життя та функції колінного суглоба. Для вирішення цієї задачі компанією Moximed було розроблено систему розвантаження суглобових поверхонь (Atlas System) для підшкірної імплантації. Вона складається з двох пластин, одна з яких кріпиться гвинтами на зовнішній виросток великогомілкової кіски, інша – на суглобовий край великогомілкової кістки. Система представляє собою амортизатор, що розвантажує медіальний відділ суглоба до 13 кг при його розгинанні. Важливо, що розвантажуючи медіальний відділ суглоба, система при цьому не перевантажує латеральний. Система дозволяє виконати розвантаження медіального відділу колінного суглоба, зберегти його анатомію та повернути хворому попередню активність.
Протипоказаннями до встановлення системи є інфекція, ревматоїдний артрит чи запальні артрити, невропатичний суглоб (хвороба Шарко), остеопороз, остеонекроз, метаболічні захворювання, ураження інших відділів суглоба (наприклад латерального), нестабільність суглоба, варусна деформація понад 10 градусів, перерозгинання суглоба понад 10 градусів, тяжка деформація, що може призвести до неправильної фіксації чи неправильного розміщення конструкції, наявність сенсибілізації до металів.
Ця методика використовується у світі з 2007 року. Середній термін повернення хворого до звичайного життя становить близько 3-6 тижнів. Понад 90% хворих через 6 міс оцінюють результат лікування як відмінний чи добрий.
Підготував В’ячеслав Килимчук