Медико-експертні критерії обмеження життєдіяльності внаслідок перенесеного інсульту

Цереброваскулярна патологія є однією з найскладніших і невирішених проблем охорони здоров’я, має велике соціально-економічне значення через поширення та тяжкість медичних і соціальних наслідків для суспільства. Інсульт – ​небезпечне гостре захворювання, що є другою причиною смертності в Україні: серед чоловіків – ​606, а серед жінок – ​408 випадків на 100 тисяч населення. Це в декілька разів більше, ніж в інших країнах Європи [1].

За даними ООН, кожен десятий житель планети – інвалід. До поняття реабілітації інвалідів входять: відновлення чи компенсація того, що не можна відновити, пристосування до життя й залучення до трудового процесу [5, 7]. За даними різних дослідників, летальність у гострому періоді інсульту становить 15-20%, іще близько 20% помирають протягом року. Чверть пацієнтів, які вижили, потребують постійного стороннього нагляду, допомоги, й лише 20-25% осіб, які перенесли ішемічний інсульт, повертаються до праці [2, 3].

Віддалені результати лікування ішемічного інсульту прямо залежать від адекватності організаційних і лікувально-профілактичних заходів [1, 17]. Найбільш вивченими з усіх наслідків інсульту є рухові розлади, що у вигляді парезів трапляються у 80-90% осіб, які перенесли інфаркт головного мозку, та часто поєднуються з мовними розладами, порушеннями координації та чутливості [16]. Не секрет, що значно менше уваги приділяють іншим наслідкам: депресії після інсульту, когнітивним, емоційно-вольовим розладам, професійній і соціальній дезадаптації [12, 18]. Незважаючи на численні дослідження, присвячені цереброваскулярним захворюванням, донині лікарі стикаються з труднощами при діагностиці, оцінюванні тяжкості, формулюванні етіологічного, функціонального діагнозу, лікуванні, реабілітації, медико-соціальній експертизі інсультів як у гострому, так і у віддаленому періодах [3, 11]. На відміну від Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду (МКХ-10), про існування Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я (МКФ) навіть не підозрюють переважна більшість українських невропатологів, тоді як вона є азбукою реабілітації незалежно від профілю, обмеження життєдіяльності та здоров’я, забезпечує покрокове планування процесу реабілітації з урахуванням потреб пацієнта, фактичних його порушень і можливостей їх регресу, аспектів навколишнього середовища [1].

Метою нашого дослідження була адаптація МКФ для використання при обстеженні хворих із наслідками перенесеного інсульту [6].

Матеріали та методи. В ангіоневрологічному відділенні Броварської центральної лікарні обстежено 110 хворих працездатного віку з наслідками інсульту. Діагноз верифіковували за допомогою спіральної комп’ютерної томографії чи магнітно-резонансної томографії головного мозку. Для оцінювання неврологічного дефіциту у віддаленому періоді інсульту використовували стандартні неврологічні клінічні обстеження.

Результати дослідження. Для оцінювання клінічно вираженого неврологічного дефіциту ми виділяли об’єктивні симптоми (табл.).

Клінічна картина хвороби включає класичні неврологічні синдроми, зумовлені відповідними патоморфологічними змінами речовини головного мозку. Вплив на життєдіяльність хворих визначають клінічні синдроми інсульту та коморбідні до нього стани, що призводять до дезадаптації: 1) синдром неврологічного дефіциту; 2) синдром психічних розладів; 3) синдром вегетативної дисфункції; 4) епілептичний синдром [4, 12].

Дефіциту синдром (параліч і парез, екстрапірамідні та мозочкові розлади, порушення функції черепних нервів тощо) виникає в гострому періоді інсульту, в проміжному періоді має тенденцію до регресування.

Синдром психічних дисфункцій (неврозоподібний, психопатоподібний, психоорганічний) може виникати внаслідок інсульту будь-якої тяжкості та в різні періоди його перебігу. При визначенні характеру дисфункцій значну увагу слід приділяти преморбідним факторам (неврози, акцентуація особистості, наявність нейро- та психотравми до інсульту), які зумовлюють виражений і торпідний характер перебігу вказаних ускладнень.

Синдром вегетативної дисфункції може клінічно визначатися вегетативно-судинним, вегетативно-вісцеральним, обмінно-ендокринним синдромами (коливання артеріального тиску, порушення серцевого ритму, вегетативний криз, синкопальні стани, порушення терморегуляції, водно-електролітного, жирового обміну).

У результаті дослідження 110 хворих із віддаленими наслідками інсульту та проведеної раніше медичної реабілітації у 64 (57,1%) хворих зареєстровано помірне обмеження життєдіяльності, у 46 (41,1%) – виражене, у 2 (1,8%) – різко виражене. Дані свідчать про ефективність проведення реабілітаційних заходів і можливості відбору хворих для подальшої реабілітації за визначенням індивідуального реабілітаційного потенціалу.

Значна частота, тяжкість, відмінності перебігу й наслідків інсульту потребують удосконалення класифікації. Вона має бути комплексною (багатоплановою), враховувати можливість діагностики у віддаленому періоді прямих наслідків хвороби й патогенетично пов’язаних із нею синдромів, а також основні варіанти перебігу цереброваскулярного захворювання головного мозку. МКФ включає чотири розділи, що доповнюють один одного, тому багато клінічних форм інсульту наведено в декількох її розділах [6].

І. За патогенетичними особливостями виникнення (розвитку):

1. переважно прямі наслідки – геміпарез, афазія, геміанопсія, вестибулопатія, астенічний синдром тощо; поєднані;
2. переважно непрямі (опосередковані) наслідки – синдром вегетативної дистонії, артеріальна гіпертензія, ранній церебральний атеросклероз, нейроендокринний синдром, нормотензивна поєднана гідроцефалія, пізні форми післяопераційної (в разі видалення внутрішньомозкової інсульт-гематоми) епілепсії, психоорганічний синдром тощо; поєднані.

II. За клінічними формами залежно від морфологічних змін, що превалюють:

1. тканинні – атрофія мозку (локальна й дифузна), післяінсультна, післяопераційна внутрішньомозкова кіста, оболонково-мозкові рубці, ураження черепно-мозкових нервів, післяопераційні дефекти черепа; поєднані;
2. лікворні – післяінсультна, післяопераційна гідроцефалія, хронічна гігрома, субарахноїдальна кіста, пневмоцефалія; поєднані;
3. судинні – аневризма та ішемія, тромбоз синусів, каротидно-кавернозне співустя; поєднані.

III. За основним (провідним) синдромом:

1. вегетативно-дистонічний;
2. судинний;
3. ліквородинамічний;
4. церебрально-вогнищевий;
5. післяопераційна епілепсія;
6. післяінсультна нарколепсія;
7. вестибулярний;
8. нейроендокринний;
9. астенічний;
10. психоорганічний.

IV. За особливостями перебігу:

1. переважно непрогресуючі – субарахноїдальна та внутрішньомозкова лікворна кіста, оболонково-мозкові рубці після оперативного видалення внутрішньочерепної гематоми, церебрально-вогнищевий синдром, ураження черепних нервів тощо; поєднані;
2. переважно прогресуючі – атрофія мозку, гідроцефалія з порушеннями ліквородинаміки, нейроендокринний синдром, синдром вегетативної дистонії, артеріальна гіпертензія чи гіпотензія, ранній церебральний атеросклероз, психоорганічний синдром тощо; поєднані.

Перший розділ класифікації виділений у зв’язку із суттєвими патогенетичними особливостями формування численних наслідків інсульту. У другому розділі описано морфологічні наслідки інсульту згідно з класифікацією Інституту нейрохірургії ім. академіка M.Н. Бурденка (м. Москва) [17]. У третьому розділі перераховані основні клінічні синдроми, що обмежують життєдіяльність і працездатність хворих. Четвертий розділ, який відображає динаміку наслідків інсульту, дає змогу краще оцінити прогноз, реабілітаційний потенціал, вирішити питання консервативного лікування хворих. Причинний зв’язок цих процесів із перенесеним інсультом може бути встановлений з огляду на преморбідну соматичну патологію та потребує обов’язкової параклінічної верифікації з використанням найінформативніших сучасних діагностичних методів (комп’ютерна та магнітно-резонансна томографія з адекватним трактуванням отриманої візуальної інформації – врахування спадкових, перинатальних і вікових патоморфологічних змін мозку, адекватна оцінка технічних можливостей використаної апаратури, ультразвукова доплерографія церебральних судин, відповідна лабораторна діагностика в разі підозри на інфекційно-алергічний характер уражень). Класифікацію доцільно використовувати при вирішенні завдань медико-соціальної експертизи, розробленні індивідуальної програми реабілітації.

Первинна експертно-реабілітаційна діагностика ґрунтується на визначенні ступеня обмеження різних видів життєдіяльності. Нині методологічною базою для цієї діяльності в Україні є «Інструкція зі встановлення груп інвалідності» (Наказ МОЗ України № 183 від 07.04.2004). Разом із тим вона орієнтується на прийняті Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) Міжнародну класифікацію порушень, обмежень життєдіяльності та соціальної недостатності (1980) і МКФ (2001). Щодо професійного захворювання чи каліцтва перероблено та доповнено Наказ МОЗ України № 238 від 05.08.1998 «Критерії встановлення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках, особливостей працевлаштування хворих та інвалідів», що регламентує відсоткові характеристики стійкої втрати професійної працездатності [8].

Дуже важливо розцінювати проблему наслідків перенесеного інсульту не виключно як медичну, адже, по суті, вона має також державні, соціальні й екологічні аспекти. Більшість пацієнтів після інсульту не забезпечені належним соціальним захистом, можливістю отримання достатньо ефективної реабілітації. Діяльність медичних закладів і соціальних служб не поєднана загальною стратегією та мультидисциплінарним підходом. Соціальні працівники беруть участь у наданні допомоги хворому лише на етапі його перебування вдома й переважно у випадках, коли пацієнт не має рідних і близьких [14].

Задачею невропатологів, окрім пріоритету забезпечення алгоритму поетапного надання спеціалізованої допомоги хворому з інсультом, є правильне оформлення медичної документації, а найголовніше – правильне формулювання клінічного діагнозу відповідно до МКХ-10 та МКФ з огляду на періоди, типи інсультів, локалізацію ураження артеріального басейну, топічну характеристику, ступені тяжкості неврологічної симптоматики, можливість самообслуговування, спілкування, перенавчання, здатність до трудової діяльності, що є критерієм подальшої реабілітації та прогностичним предиктором якості життя, профілактики повторних епізодів [4, 18].

Обмеження життєдіяльності – неспроможність до повсякденної діяльності способом та в обсязі, звичних для людини, що створює перешкоди в навколишньому середовищі людини: вона потрапляє в незручне становище порівняно зі здоровими, а це призводить до соціальної недостатності; часткова чи повна втрата здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, спілкування, навчання, контролю за поведінкою, а також значне обмеження обсягу трудової діяльності, зниження кваліфікації.

До категорій (критеріїв) життєдіяльності належать: здатність до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за власною поведінкою, спілкування, навчання, здійснення трудової діяльності.

1. Здатність до пересування – ефективне пересування у своєму оточенні (ходити, бігати, долати перешкоди, користуватися особистим і громадським транспортом). Параметри оцінки – характер ходи, темп пересування, відстань, яку долає хворий, здатність самостійно користуватися транспортом, потреба в допомозі інших осіб під час пересування.
2. Здатність до самообслуговування – ефективне виконання повсякденної побутової діяльності й задоволення потреб без допомоги інших осіб. Параметри оцінки – інтервал часу, через який виникає потреба в допомозі: епізодична допомога (менше одного разу на місяць), регулярна (декілька разів на місяць), постійна допомога (декілька разів на тиждень – регульована чи декілька разів на день – нерегульована).
3. Здатність до орієнтації – самостійна орієнтація у просторі та часі, уявлення про навколишні предмети. Основні системи орієнтації – зір та слух. Здатність до орієнтації в цьому випадку оцінюють за умови нормального стану психічної діяльності та мови. Параметри оцінки – здатність розрізняти зорові образи людей і предметів на відстані, що збільшується, та в різних умовах (наявність або відсутність перешкод, знайомство з обстановкою); здатність розрізняти звуки та усну мову (слухова орієнтація) за відсутності чи наявності перешкод і ступінь компенсації порушення слухового сприйняття усної мови іншими способами (письмо, невербальні форми); потреба у використанні технічних засобів для орієнтації та в допомозі інших осіб у різних видах повсякденної діяльності (в побуті, навчанні, на виробництві).
4. Здатність до спілкування (комунікативна здатність) – встановлення контактів з іншими людьми та підтримка суспільних взаємозв’язків (порушення спілкування, пов’язані з розладом психічної діяльності, в цьому випадку не розглядаються). Основним засобом комунікації є усна мова, допоміжними – читання, письмо, невербальна мова (жестів, знаків). Параметри оцінки – характеристика кола осіб, з якими можлива підтримка контактів, а також потреба в допомозі інших осіб у процесі навчання й трудової діяльності.
5. Здатність контролювати свою поведінку – поводитися відповідно до морально-етичних і правових норм навколишнього середовища. Параметри оцінки – здатність визначати себе та дотримуватися встановлених суспільних норм, ідентифікувати людей та об’єкти й розуміти стосунки між ними, правильно сприймати, інтерпретувати й адекватно реагувати на традиційну та незвичну ситуацію, дотримуватися особистої безпеки й охайності.
6. Здатність до навчання – сприймання, засвоєння та накопичування знань, формування навичок і умінь (побутові, культурні, професійні тощо) в цілеспрямованому процесі навчання; здатність до професійного навчання – оволодіння теоретичними знаннями та практичними навичками й уміннями конкретної професії. Параметри оцінки – можливість навчання у звичайних або спеціально створених умовах (спеціальний навчальний заклад або група, навчання в домашніх умовах тощо); обсяг програми, термін і режим навчання; можливість опанування професій різного кваліфікаційного рівня чи тільки деяких видів роботи; потреба у використанні спеціальних засобів навчання й у залученні допомоги інших (окрім викладача) осіб.
7. Здатність до трудової діяльності – сукупність фізичних і духовних можливостей людини, яка визначається станом здоров’я, що дає їй змогу займатися різного роду трудовою діяльністю. Професійна працездатність – здатність людини якісно виконувати роботу, передбачену конкретною професією, що дає змогу реалізувати трудову зайнятість у певній сфері виробництва згідно з вимогами до змісту й обсягу виробничого навантаження, установленого режиму роботи та умов виробничого середовища. Параметри оцінки – збереження чи втрата професійної здатності, можливість трудової діяльності в іншій професії, за кваліфікацією рівнозначній попередній, оцінка допустимого обсягу роботи у своїй професії та на посаді, можливість трудової зайнятості у звичайних або спеціально створених умовах. Порушення професійної працездатності – найчастіша причина соціальної недостатності – може виникати первинно, якщо інші категорії життєдіяльності не порушені, чи вторинно через обмеження життєдіяльності. Здатність до праці в конкретній професії інвалідів з обмеженням інших аспектів життєдіяльності може бути збережена повністю або частково чи відновлена засобами професійної реабілітації, після чого інвалід може працювати у звичайних або спеціально створених умовах із повною чи неповною тривалістю робочого дня.

Ступінь обмеження життєдіяльності – величина відхилення від норми діяльності людини внаслідок порушення здоров’я. Ступінь обмеження життєдіяльності характеризується однією чи поєднанням декількох зазначених найважливіших її ознак. Виділяють три ступені: помірно виражений, виражений, різкий.

І. Помірно виражене обмеження життєдіяльності зумовлене помірними порушеннями функцій органів і систем організму та призводить до помірного обмеження можливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності.

II. Виражене обмеження життєдіяльності зумовлене вираженим порушенням функцій органів і систем організму та полягає у значному порушенні можливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності.

III. Різке обмеження життєдіяльності виникає внаслідок різких порушень функцій органів або систем організму, що призводить до неможливості чи різкого порушення здатності чи можливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності та супроводжується потребою в сторонньому догляді (стороння допомога).

Зважаючи на вищезазначені позиції, розроблено критерії встановлення груп інвалідності.

Перша група – нездатність до самообслуговування чи повна залежність від інших осіб; нездатність до самостійного пересування та повна залежність від інших осіб; нездатність до орієнтації (дезорієнтація); нездатність до спілкування; нездатність контролювати свою поведінку.

Друга група – здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів та/або за допомогою інших осіб; здатність до самостійного пересування з використанням допоміжних засобів та/або за допомогою інших осіб; нездатність до трудової діяльності чи здатність до виконання трудової діяльності у спеціально пристосованих умовах із використанням допоміжних засобів та/або спеціально обладнаного робочого місця за допомогою інших осіб; нездатність до навчання чи здатність до навчання тільки у спеціальних навчальних закладах або за спеціальними програмами вдома; здатність до орієнтації в часі та просторі, що потребує допомоги інших осіб; здатність до спілкування з використанням допоміжних засобів та/або за допомогою інших осіб; здатність частково чи повністю контролювати свою поведінку тільки за допомогою сторонніх осіб.

Третя група – здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів; здатність до самостійного пересування при більшій витраті часу; здатність до навчання в навчальних закладах загального типу при дотриманні спеціального режиму навчального процесу та/або з використанням допоміжних засобів, за допомогою інших осіб (окрім персоналу, який проводить навчання); здатність до трудової діяльності за умови зниження кваліфікації чи зменшення обсягу виробничої діяльності, неможливість виконання роботи за фахом; здатність до орієнтації в часі та просторі за умови використання допоміжних засобів; здатність до спілкування, що характеризується зниженням швидкості, зменшенням обсягу засвоєння, отримання й передачі інформації.

При оцінюванні стану життєдіяльності хворих після перенесеного інсульту слід враховувати типи інсульту (геморагічний інсульт, геморагічний інсульт із формуванням медіальної внутрішньомозкової чи латеральної внутрішньомозкової гематоми, ішемічний інсульт, атеротромботичний інсульт, кардіоемболічний інсульт), тяжкість інсульту, ефективність проведеного лікування в гострому, проміжному й віддаленому періодах хвороби, перебіг, тяжкість дефіцитарних, психічних, ліквородинамічних, вегетативно-судинних та епілептичних синдромів, а також дати можливість змінити критерії в процесі реабілітації з метою зменшення функціональних порушень, що вплинуть на якість життя інваліда [3, 12].

Крім того, обов’язково враховують комплекс соціальних факторів. Вирішального значення при проведенні медико-соціальної експертизи надають тяжкості дефіцитарних і психопатологічних синдромів та їх поєднанням. Слід зазначити, що при визначенні стану життєдіяльності хворих ураховують синдроми захворювання, що домінують. Легкі функціональні порушення чи практичне одужання хворих не обмежують їхньої життєдіяльності, тому інвалідами їх не визнають. У тих самих випадках, при яких після перенесеного інсульту залишаються функціональні порушення, що впливають на стан життєдіяльності хворих, виникає потреба у визнанні їх інвалідами чи встановлюються відповідні обмеження навантажень на роботі, скорочення робочого часу. При винесенні експертних рішень ураховують як медичні, так і соціальні критерії: професійний маршрут, санітарно-гігієнічні умови праці на колишній і новій роботі, ефективність профілактичних заходів, кваліфікацію й заробітну платню до та після перенесеного інсульту, вік і освіту хворого, можливості для перекваліфікації та перенавчання на робочому місці, спеціальних курсах, у навчальних комбінатах, а також у вищих і середніх навчальних закладах, можливості для раціонального працевлаштування й фактичне працевлаштування. У разі легких віддалених наслідків інсульту та при поєднанні травмування на виробництві, в результаті яких є незначні зміни обсягу та якості виконуваної роботи, визначають іноді й відсотки втрати професійної працездатності – від 5 до 25%.

Третю групу інвалідності встановлюють хворим із такими обмеженнями життєдіяльності, що призводять до значного зниження можливостей соціальної адаптації при зниженні кваліфікації: значне зниження можливостей трудової діяльності, в тому числі зменшення обсягу виконуваної роботи; помірний вегетативно-судинний синдром із середньої частоти й тяжкими вегетативними пароксизмами; помірний нейроендокринно-обмінний синдром і нейротрофічні форми гіпоталамічного синдрому; помірні, а в деяких випадках легкі рухові, мовні (лектор, викладач, артист тощо), координаторні, вестибулярні (водій, монтажник на висоті тощо) порушення; помірний геміпарез; поєднання помірних епілептиформного й вестибулярного синдромів; поєднання помірних вестибулярного синдрому та вегетативної дисфункції пароксизмального перебігу (з легкими чи середньої тяжкості кризами – до 4-5 на місяць); психоорганічний синдром із помірним, а в деяких випадках (учений, викладач, лектор тощо) незначним зниженням інтелекту. Третю групу інвалідності встановлюють хворим, які перенесли легкий інсульт та в яких у проміжному й віддаленому періодах були помірні й виражені функціональні порушення, що призводять до вираженого обмеження життєдіяльності та необхідності в соціальній допомозі та захисті. Хворим із третьою групою інвалідності залежно від тяжкості клінічних форм і синдромів дається дозвіл на легку працю з обмеженням фізичного, психоемоційного навантаження.

Другу групу інвалідності встановлюють при різко вираженому обмеженні життєдіяльності, яке проявляється у вираженій соціальній дезадаптації за можливості самообслуговування: помірний тетрапарез; виражена атаксія, виражений геміпарез; виражений гіпоталамічний синдром; поєднання з корково-вогнищевою симптоматикою чи з частими тяжкими й середньої тяжкості вазовегетативними пароксизмами або з вираженими вестибулярними розладами, що не піддаються лікуванню; виражений психоорганічний синдром зі значним зниженням інтелекту; виражений екстрапірамідний синдром. Другу групу інвалідності найчастіше встановлюють хворим, які перенесли тяжкий ішемічний або геморагічний інсульт із такими формами: психічні чи вегетативні дисфункції, паркінсонізм тощо, котрі призводять до значного обмеження життєдіяльності та соціальної дезадаптації, необхідності в соціальній допомозі та захисті, однак іще зберігається здатність до самообслуговування.

Першу групу інвалідності встановлюють при стійких надто тяжких функціональних порушеннях, що призводять до різкого обмеження життєдіяльності та соціальної дезадаптації, коли хворі потребують постійного догляду чи допомоги, а саме за умови геміплегії; при вираженому судинному синдромі паркінсонізму; вираженій атаксії; вираженому гіперкінетичному синдромі з неможливістю стояння та ходіння, а також виконання будь-яких необхідних рухів для самообслуговування; тотальній афазії з неможливістю спілкування; вираженому тетрапарезі; післяопераційній (унаслідок видалення інсульт-гематоми) епілепсії з частими генералізованими судомами чи поліморфними приступами (12 і більше разів на місяць) зі схильністю до серійних приступів та епілептичних статусів, довготривалими розладами свідомості; при психоорганічному синдромі з недоумством [5]. Першу групу інвалідності, як правило, встановлюють хворим, які перенесли інсульт тяжкого ступеня. Такі хворі прикуті до ліжка, мають грубі гемі- та тетрапарези, порушення мови (сенсомоторна афазія, алексія), амавроз, виражену атаксію, психоорганічний синдром, потребують постійного стороннього догляду та допомоги [11-13].

Висновки

Застосування МКФ дає можливість об’єктивно оцінити стан хворих, реабілітаційний потенціал та ефективність проведення реабілітаційних заходів у хворих із наслідками перенесеного інсульту.

Використання розроблених нами критеріїв обмеження життєдіяльності внаслідок перенесеного інсульту дасть змогу підвищити якість медико-соціальної експертизи хворих, які перенесли інсульт.

Література

1. Волошин П.В., Мищенко Т.С. Профилактика мозгового инсульта // Здоров’я України. – 2002. – № 5. – С. 14-17.
2. Голик В.А., Гондуленко Н.А., Мороз Е.Н., Богуславский Д.Д. и др. Особенности эпидемиологии инвалидности при заболеваниях нервной системы в Украине: клинико-экспертные сопоставления // Український вісник медико-соціальної експертизи. – 2013. – № 1. – С. 33-41.
3. Зозуля І.С., Головченко Ю.І., Онопрієнко О.П. Інсульт. Тактика, стратегія ведення, профілактика, реабілітація та прогнози (посібник для лікаря-практика). – К.: Світ успіху, 2010. – 310 с.: іл.
4. Зозуля І.С., Головченко Ю.І., Зозуля А.І., Онопрієнко О.П., Волосовець А.О. Основі принципи діагностики формування діагнозу, лікування та профілактики мозкового інсульту // Укр. мед. часопис.  – 2015. – № 5 (109). – С. 1-10.
5. Матяш М.М. Медико-експертні критерії обмеження життєдіяльності при ЗЧМТ // Лікарська справа. – 2011. – № 7-8. – С. 98-106.
6. Международная классификация функционирования, ограничений жизнедеятельности и здоровья. – Женева: ВОЗ, 2001. – 342 с.
7. Международная номенклатура нарушений, ограничений жизнедеятельности и социальной недостаточности: Руководство по классификации болезней и причин инвалидности. – М., 1994. – 106 с.
8. Наказ МОЗ України № 238 від 05.08.1998. «Про затвердження Критеріїв встановлення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках, особливостей працевлаштування хворих та інвалідів» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0652-98.
9. Наказ МОЗ України № 602 від 03.08.2012 (для ішемічного інсульту) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.moz.gov.ua/portal/dn_20120803-602 html.
10. Наказ МОЗ України № 275 від 17.04.14 (для геморагічного інсульту) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.dec.gov.ua/mtd/_ html.
11. Олейник И.В. Состояние и перспективы решения проблемы мозговых инсультов, их социально-медицинских последствий (обзор литературы) / И.В. Олейник // Вісник морфології. – 2010. – Вип. 16  (3). – С. 734-737.
12. Онопрієнко О.П. Експертиза непрацездатності в невропатології, методологія формулювання діагнозу, профілактика інвалідності, принципи реабілітації: Посібник для лікаря-практика. – К.: ТОВ «Інпрес», 2015. – 668 с.: іл.
13. Про внесення змін до Інструкції про встановлення груп інвалідності: Наказ МОЗ України № 565 від 23.11.2004.
14. Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності: Наказ МОЗ України № 183 від 07.04.2004.
15. Про реабілітацію інвалідів в Україні: Закон України № 2961-ІV від 06.10.2005 // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 2-3. – С. 36.
16. Рябова В.С. Отдаленные последствия мозгового инсульта // Журнал неврологии и психиатрии. – 1986. – № 4. – С. 532-536.
17. Старовойтова И.М., Саркисов К.А., Потехин Н.П. Медицинская экспертиза: экспертиза временной нетрудоспособности, медико-социальная, военно-врачебная. – М., 2009.
18. Столярова Л.Г., Ткачева Г.Р. Реабилитация больных с постинсультными двигательными расстройствами. – М.: Медицина, 1978. – 216 с.
19. Gil Nunez A.C., Vivancos Mora J. Organization of medical care in acute stroke: importance network // Cerebrovasc. Dis. – 2004. – 17 (Supp. 1): 113-123.