25 лютого, 2018
Право медичних працівників на захист від протиправних посягань на їхнє життя та здоров’я
24 січня з ініціативи Ірини Володимирівни Сисоєнко, заступника голови Комітету Верховної Ради (ВР) України з питань охорони здоров’я (далі – Комітету), відбулося засідання круглого столу «Право медичних працівників на захист від протиправних посягань на їхнє життя та здоров’я». Участь у заході взяли народні депутати України, представники Адміністрації Президента України, секретаріату Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України, правоохоронних органів, обласних державних адміністрацій, професійних громадських об’єднань медичних працівників і правників, міжнародних організацій, а також фахівці, експерти та представники ЗМІ.
Напади агресивних пацієнтів (у стані алкогольного сп’яніння, під впливом наркотичних речовин, з психічними розладами, асоціальних осіб та ін.) на медиків (особливо часто – на бригади екстреної медичної допомоги (ЕМД) і лікарів-психіатрів), зафіксовані в Борисполі, Ірпені, Нікополі, Дніпрі, Львові, Одесі, Котовську, Броварах, Львові та інших містах, неодноразово ставали темами телевізійних сюжетів і резонансних публікацій у ЗМІ.
Лише у 2016 році зафіксовано сотні нападів на медичних працівників:
- у серпні відвідувач реанімаційного відділення лікарні у Житомирі побив завідувача відділення за недопущення в палату в стані алкогольного сп’яніння та без належного одягу;
- у Котовську (Одеська область) у приймальному відділенні лікарні чоловік у стані алкогольного сп’яніння завдав тілесних ушкоджень педіатру;
- в Ірпені (Київська область) після нападу потерпілого, що перебував у стані алкогольного сп’яніння, на працівників бригади ЕМД та побиття медики самі опинилися на лікарняних ліжках;
- у Запоріжжі тяжких тілесних ушкоджень працівникам бригади ЕМД завдав пацієнт, який перебував під впливом «зеленого змія».
Різко збільшилася частота випадків, коли хворі погрожують медикам і вимагають надати наркотичні препарати. Зокрема, такі ексцеси зареєстровані в Дніпрі, Підгородному (Дніпропетровська область), інших містах і селах.
Подеколи приклади беззахисності медичних працівників і наслідки неправомірних дій проти них шокують. Так, у Запоріжжі хворий із психічним розладом зарубав криголамом медсестру невідкладної допомоги, яка прибула за викликом до нього додому.
Викрутки та вила, сокири і ножі, побутові криголами й уламки скла, кислота й кулаки – перед озброєними таким «арсеналом» пацієнтами, які часто сприймають медиків як «таксі» та потенційне джерело наркотичних речовин, фахівці беззахисні, а методи протидії агресії обирають самотужки: складають списки «проблемних» будинків/квартир, опановують навички самозахисту.
Використання спеціальних засобів захисту (наприклад, електрошокерів чи газових балончиків), що часто пропонується як один із варіантів, фахівці вважають досить ризикованим, оскільки нападники можуть застосувати все це проти медиків.
Захист медиків: практичні рекомендації та стратегічні пропозиції
У вітальному слові І. В. Сисоєнко зазначила, що забезпечення безпеки життя та здоров’я медичних працівників під час виконання ними професійних обов’язків – один із фундаментальних обов’язків держави – обговорюється на вищих щаблях влади вже понад 20 років, проте про успіхи говорити зарано.
«Які закони має прийняти парламент і які підзаконні акти слід розробити уряду, щоб гарантувати медикам належну безпеку? Як створити умови, коли сімейний лікар зможе звернутися в поліцію і – головне! – отримати належний супровід чи допомогу в разі протиправних дій щодо його життя та здоров’я? Це стосується й психіатрів, спеціалістів із надання паліативної допомоги, які також працюють із контингентами, що перебувають у тяжкому емоційному стані (як, власне, і їхні родичі). Хочу нагадати, що відповідно до чинного законодавства надавати допомогу хворому за будь-яких обставин – професійний обов’язок лікаря, за невиконання якого він несе кримінальну відповідальність. Працівник банку, продавець, перукар, відчуваючи загрозу, має право відмовити клієнту в послугах. Лише лікар зобов’язаний за будь-яку ціну допомогти хворому, – наголосила І. В. Сисоєнко. – Тому гарантувати фахівцям особисту безпеку повинні закони. Давно слід переходити від розмов до конкретних дій».
З цією метою був підготовлений проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення безпечних умов надання медичної допомоги» (№ 6311). Він передбачає налагодження взаємодії медиків і співробітників Національної поліції та посилення адміністративної й кримінальної відповідальності за протиправні дії щодо медиків та працівників системи ЕМД, які входять до складу бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги.
За словами І. В. Сисоєнко, слід на законодавчому рівні надати медикам спеціальний правовий статус, який мають журналісти і представники виконавчої служби. Наразі факти нападу на медиків із застосуванням фізичної сили розглядаються правоохоронними органами без урахування того, що це відбувається під час виконання службових обов’язків.
Суха статистика = трагічні долі
Олена Олександрівна Полупан, заступник начальника управління ЕМД та медицини катастроф МОЗ, презентувала статистичні дані щодо частоти протиправних посягань на життя та здоров’я працівників системи ЕМД. Протягом 2013-2017 рр. зареєстровано 543 випадки (серед них 2 випадки інвалідизації і 3 – з летальними наслідками). Щороку їх частота збільшується. Найвищі показники фіксуються в Києві, Харківській, Закарпатській областях. Єдиним регіоном, що не збирає офіційну статистику, є Запорізька область. Частіше серед потерпілих середній медичний персонал (n=283), дещо рідше – лікарі (n=157) і водії (n=88).
«У 2013 році пацієнт з психічним захворюванням із використанням кислоти та криголаму напав на кардіологічну бригаду в Запоріжжі: вагітна фельдшер загинула на місці, інші члени бригади отримали хімічні опіки обличчя, забої, поранення. У 2014 році в Донецькій області бойовиками ДНР була розстріляна бригада ЕМД; і медики, і хворий загинули. Роком пізніше медсестра виїзної бригади отримала перелом передпліччя від хворого, який перебував у стані алкогольного сп’яніння. На жаль, наведені приклади – як кажуть, лише крапля в морі. Практика свідчить, що вітчизняна статистика є досить умовною, адже у випадку отримання легких тілесних ушкоджень чи, наприклад, пошкодження майна медичні працівники зазвичай не звертаються до правоохоронних органів, пояснюючи це відсутністю часу та коштів на отримання належної правової допомоги», – визнала О. О. Полупан.
За словами спікера, не всі бригади ЕМД мають можливість невідкладно передати тривожний сигнал про небезпеку диспетчеру або правоохоронним органам. Ця опція доступна лише в тих областях, де створено центральні оперативні диспетчерські зі спеціалізованими програмно-апаратними комплексами, відбувається комплектування бригад ЕМД мобільними терміналами з «тривожною кнопкою» для двостороннього зв’язку і швидкого реагування диспетчера, а в центральній оперативній диспетчерській налагоджено прямий зв’язок із відповідним черговим працівником поліції. У більшості випадків спостерігається значна затримка передачі інформації від бригади ЕМД до працівників правоохоронних органів. У результаті реагування на такі повідомлення відбувається несвоєчасно. Виклики медичних працівників потрапляють у загальну чергу телефонних дзвінків до Національної поліції і не обслуговуються позачергово.
«Непоодинокими при наданні медичної допомоги є випадки перешкоджання членам бригад ЕМД з боку родичів або близьких пацієнта. Іноді їм здається, що працівники служби ЕМД надали допомогу неякісно або не в повному обсязі. Слід розглянути питання щодо встановлення кримінальної відповідальності фізичних осіб за протиправні дії: погрози, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, посягання на життя, захоплення в заручники медичного працівника під час надання медичної допомоги», – підсумувала О. О. Полупан.
Станіслав Євгенійович Лисенко, заступник начальника відділу Головного слідчого управління Національної поліції, надав інформацію про зареєстровані кримінальні провадження щодо посягань на життя та здоров’я медиків.
«За даними 2016 року, близько 60% кримінальних проваджень було відкрито за фактом заподіяння легких тілесних ушкоджень, 10% – тілесних ушкоджень середньої тяжкості, значно менше – за фактом вчинення хуліганських дій стосовно працівників лікувальних закладів, вбивства, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, – повідомив С. Є. Лисенко. – Ми готові йти назустріч і повністю підтримуємо запропоновані ініціативи. Прекрасно розуміємо занепокоєння медиків, оскільки самі стикаємося з подібними проблемами під час виконання професійних обов’язків».
«Партнерство між тими, хто захищає українців, і тими, хто їх лікує, береже їхнє життя та здоров’я, є вкрай важливим. Попередження злочинів, налагодження оперативного реагування після виклику «тривожною кнопкою» (створення єдиних диспетчерських в усіх областях і т. ін.) має стати метою спільної роботи уряду, МОЗ і Міністерства внутрішніх справ (МВС)», – доповнила І. В. Сисоєнко.
Ольга Вадимівна Богомолець, голова Комітету ВР з питань охорони здоров’я, нагадала, що в період Революції Гідності десятки медиків були побиті під час надання допомоги постраждалим.
«Від агресії та куль не рятували ні «червоні хрести», ні пластмасові каски. У результаті вогнепального поранення померла медик Олеся Жуковська. Понад 60 українських медиків загинули на фронті. Та й у звичайному житті все частіше трапляються вбивства медиків, тяжкі / середньої тяжкості тілесні ушкодження, катування. Окрім законопроекту № 6311, який я підтримую, запропоновано проект закону «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення захисту професійної діяльності медичних та фармацевтичних працівників» (№ 6288), що посилює кримінальну відповідальність за насильство стосовно медичних і фармацевтичних працівників. Цей проект має підтримку Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, однак експертні управління констатують, що «в ньому немає потреби». Особисто я вважаю, що навіть підготовлених ініціатив щодо захисту медиків від фізичного впливу й морального пригноблення (внаслідок невиплати заробітної плати) недостатньо, аби виправити ситуацію», – поділилася міркуваннями О. В. Богомолець.
Безпека працівників ЕМД в Україні та у світі, або Ласкаво просимо на вулицю
З однойменною емоційною доповіддю виступив Сергій Володимирович Бараннік, лікар виїзної бригади КУ «Запорізька станція екстреної (швидкої) медичної допомоги» Запорізької обласної ради.
Він відмітив, що працівники системи ЕМД є категорією медиків, діяльність яких пов’язана з найвищим ризиком посягання на їхнє життя та здоров’я. Серед агресивних пацієнтів – не лише ті, хто перебуває під впливом алкоголю/наркотиків або має психічні розлади, а й звичайні люди, які опинилися у стресовій ситуації. До проявів агресивної поведінки відносять як фізичні ушкодження, сексуальне насильство, так і менш тяжкі за наслідками дії (агресивні жести, образи, глузування, крики, лайку, перебування в особистому просторі медика, наприклад стояння за спиною, кусання, подряпини, штовхання, спроби захоплення й удушення, загрози щодо застосування зброї). Здебільшого медики не звертаються до правоохоронців (навіть у випадках отримання ушкоджень), не бажаючи гаяти час.
Належний збір статистичних даних в Україні не здійснюється. Міжнародні опитування працівників ЕМД різних країн продемонстрували, що близько 60% парамедиків постраждали від фізичного насильства на робочому місці, 78% потерпали від словесних образ. Неправомірні дії щодо працівників служби ЕМД настільки поширені, що часто вважаються «частиною роботи» і «прийнятним», а не шкідливим фактором. Жінки частіше страждають від сексуального насильства, чоловіки – від погроз і фізичних ушкоджень. Частота протиправних посягань має зворотну кореляцію з досвідом роботи. Рівні правопорушень щодо працівників служби ЕМД високі в США, Австралії і навіть у благополучній Швеції, де поширеність фізичного насильства сягає майже 70%.
Згідно з даними опитування, 9 із 10 медиків вважають, що погрози і насильство з боку пацієнта або його оточення змінюють їхнє ставлення до хворого й обсяг та/або якість надання допомоги.
С. В. Бараннік підкреслив, що значну частину потенційно небезпечних викликів можна ідентифікувати на етапі прийняття диспетчером (тоді до бригади ЕМД упродовж 10 хвилин мають долучитися представники поліції, а в надзвичайних ситуаціях – рятувальники ДСНС України), а супровід поліції у разі потенційно небезпечних викликів доцільніше надавати до можливого нападу, а не після.
«Чи захищає працівників ЕМД так звана тривожна кнопка? Продемонструю на власному досвіді. Протягом кількох років користування охоронною сигналізацією, яка передбачає миттєвий виклик охорони і прибуття на місце події за 2 хвилини, було зафіксовано високу частоту хибних спрацювань. Тому зараз при активації системи безпеки диспетчер служби охорони телефонує диспетчеру 103, а той – керівнику бригади для уточнення, чи дійсно потрібна допомога (часом це відбувається під час бійки або сварки). Лише після підтвердження, що «нас таки б’ють», виклик передають охоронцям. У кращому випадку вони приїжджають через 5-10 хвилин, – пояснив С. В. Бараннік. – Вкрай необхідно створити окрему гарячу лінію, на яку працівник служби ЕМД зможе зателефонувати напряму у випадку небезпеки замість слухати у відповідь: «Вибачте, усі оператори зайняті» – та очікувати в загальній черзі».
Безперечно, краще уникнути конфліктних ситуацій, аніж стати їх фігурантом. За результатами міжнародних аналізів, силове протистояння приносить більше шкоди, ніж користі: наявність зброї, електрошокерів збільшує ймовірність отримання медиками тяжких травм.
«Хоча в деяких державах наявність зброї заохочується (наприклад, в Ізраїлі), у Чикаго (США) це призвело до зростання частоти травмування медиків удвічі. Тому краще надати перевагу опануванню техніки ефективних комунікацій порівняно із запровадженням спеціальних засобів захисту», – переконаний С. В. Бараннік.
Щодо основних тез свого виступу він озвучив такі пропозиції:
- доповнити освітні програми для фельдшерів/парамедиків/лікарів медицини невідкладних станів (МНС) курсами з психологічної підготовки;
- заохочувати працівників служби ЕМД фіксувати всі випадки агресії й насильства з боку хворих і висвітлювати їх у ЗМІ як неприпустимі;
- забезпечити всі лікувальні заклади, що працюють у системі надання ЕМД у режимі 24/7, цілодобовим постом охорони;
- ввести до штату центрів ЕМД підрозділ з питань профілактики та реабілітації працівників ЕМД, які постраждали від фізичного чи психологічного насильства;
- зобов’язати працівників поліції виїжджати на потенційно небезпечні виклики разом з бригадою ЕМД у час, встановлений законодавством.
«Часом здається, що це утопія і виправити бодай щось неможливо. Та я вірю: завдяки небайдужості й комплексному підходу вдасться змінити ситуацію на краще», – резюмував доповідач.
Серед учасників круглого столу були й очевидці трагічних випадків – лікар МНС Зінаїда Анатоліївна Сіфорова та фельдшер бригади ЕМД Анна Петрівна Даценко (м. Буча, Київська область). 2016 року під час виконання службових обов’язків вони стали жертвами нападу пацієнта. Лише дивом жінкам вдалося уникнути фатальних наслідків.
«Заяви про недостатньо високу частоту правопорушень щодо життя та здоров’я лікарів щонайменше дивують. У мене немає жодного колеги, який не стикався з насильством із боку хворих або їхніх родичів. Жод-но-го! Із цим доводиться мати справу навіть диспетчерам: під час фіксації виклику вони змушені вислуховувати відверто хамські висловлювання, а то й брутальну лайку та погрози лише тому, що ставлять доречні в таких випадках запитання. На жаль, за час моєї професійної діяльності ці погрози кілька разів втілювалися в життя: неадекватні постраждалі приїжджали на станцію і нападали на диспетчерів. Прикро, та здебільшого міліція/поліція прибувала за викликом із суттєвою затримкою. А скажімо, під час роботи бригади ЕМД в екстремальних вуличних ситуаціях поліцейські не розуміють, що повинні організувати умови для порятунку хворого та безпечний простір (прикривши медикам спини, відтіснивши натовп, ізолювавши працівників ЕМД від агресивного впливу)», – не приховувала емоцій З. А. Сіфорова. – Нелогічно й те, що під час звернення до правоохоронних органів наш виклик потрапляє в загальну чергу».
Як показує досвід лікаря МНС, найбільш непередбачуваною є поведінка постраждалих унаслідок ДТП. Пересічні громадяни не поінформовані про те, що, наприклад, бригада ЕМД не має права витягати людей, яких затиснуло в автівці, – це повинні робити рятувальники за допомогою відповідної апаратури, оскільки існують величезні ризики для життя й здоров’я постраждалих. Тож у кращому випадку очевидці трагедії починають самостійно смикати потерпілого, намагаючись звільнити його зі сталевих лещат, у гіршому – ще й висувають претензії та погрози медикам, наносять їм травми лише за те, що спеціалісти працюють не навмання, а чітко дотримуються правил і посадових інструкцій.
Траплялося, що бригада ЕМД приїжджала на місце вбивства раніше, ніж поліція. Доводилося заходити в будинок, де перебував озброєний ножем злочинець. Уникнути подібного можна лише завдяки налагодженню взаємодії між службою ЕМД, ДСНС і МВС.
«Часто нас запитують, чи потрібна медикам бригад ЕМД зброя. Ні! Навіть якби ми її мали, все одно не застосовували б. По-перше, це ризик для пацієнта; по-друге, можлива кримінальна відповідальність; по-третє, коли йдемо на виклик, тримаємо в руках сумки з обладнанням, медикаментами, електрокардіограф, дефібрилятор… У нас немає фізичної можливості набрати телефонний номер чи дістати пістолет! До речі, в разі нападу у першу чергу ми підсвідомо хапаємо апаратуру й намагаємося втекти, бо, якщо залишимо прилади, потім не буде чим надавати допомогу іншим пацієнтам, – зізнається З. А. Сіфорова. – На мій погляд, тільки невідворотність покарання, усвідомлення того, що будь-яка незаконна дія хворого або його родичів матиме негативні наслідки, є гарантією безпеки медиків».
Погоджується з колегою й А. П. Даценко: «За останні кілька років число нападів на лікарів зросло удвічі. Чому? Тому що безкарність породжує вседозволеність. У моїй 34-річній практиці було 2 серйозні напади. Якось, прибувши за викликом (ще за радянських часів), ми виявили, що в будинку проживають колишні ув’язнені, облаштовано наркопритон. Представники правоохоронних органів не втрутилися у ситуацію і навіть не увійшли до приміщення».
За кілька десятиліть мало що змінилося. У цьому медиків переконав випадок, що стався минулого року. На станцію зателефонувала жінка з проханням примусово госпіталізувати чоловіка з алкогольною залежністю. Після того як диспетчер пояснила, що це неможливо і протизаконно (бригади ЕМД госпіталізують лише пацієнтів з алкогольним психозом), особа звернулася повторно, вказавши причиною виклику «судомний напад».
«Їдучи на виклик, «спинним мозком» відчували небезпеку. На місці підозри підтвердилися. Виявилося, що хворий давно зловживає алкоголем і не погоджується на наркологічне лікування. Однак на цьому наполягали його дружина і мати. У результаті родичі спровокували хворого. Дебелий чоловік напав на нас, наносив удари кулаками, душив фонендоскопом, розбив мені окуляри. Доки нападник переслідував нас з 4-го до 1-го поверху, родичі байдуже спостерігали. Це було жахливо, – відтворює хронологію подій З. А. Сіфорова. – І хоча після численних дзвінків диспетчера станції поліція все-таки прибула за викликом, правоохоронці не піднялися до квартири нападника, а оформили протокол у напівтемряві у службовому авто. Ми отримали тяжкі ушкодження (черепно-мозкову травму, забої), однак судово-медичну експертизу не було проведено. Минуло більше року, проте нас досі не опитав слідчий. Надія на справедливе покарання зловмисника майже згасла. Доводиться розвивати спостережливість, адже будь-яка непомічена дрібниця може вартувати життя…»
Продовження у номері Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 4 (425), лютий 2018 р.
Підготувала Ольга Радучич
Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 3 (424), лютий 2018 р.