12 грудня, 2016
Сходинками життя під гаслами людяності. Штрихи до творчого і наукового портрету академіка НАМН України Любомира Пирога
«Про серце і нирки, про нирки і серце» – назва одного з фахових оглядів відомого українського вченого-нефролога Любомира Антоновича Пирога, опублікованого у 2012 р. в часописі «Світогляд». Ця робота, як і дещо незвична, але вірна теза – «Лікар приречений любити хворого», висвітлює його суто фахове і водночас гуманістичне кредо.
Особистість глибокого розуму, обранець медицини, людина хвилюючих захоплень, на всіх перегонах життя він прагне дотримуватися честі та гідності. І в цьому сенсі вищенаведена назва кардіонефрологічної розвідки видається символічною. Справді, серце і нирки – непорушний фізіологічний, а іноді й патофізіологічний тандем. З іншого боку, в кожній праці, у кожному кроці та починанні й оцінках професора Л. Пирога присутнє його справедливе серце.
Кожне життя – неповторна повість. Щодо персонажу цих роздумів, то це, можливо, якесь органічне сучасне поєднання «Війни та миру», сімейної епопеї на кшталт «Саги про Форсайтів» і позиції «Не можу інакше». Власне, весь цей інтелектуальний та моральний простір Любомир Антонович яскраво змалював у своїх інтригуючих книгах. Належачи до кола лікарів-письменників і водночас пристрасних читачів і навіть бібліоманів, він лише впродовж останніх років видав роботи саме такого штибу: «Було колись…» (2013), «День за днем, рік за роком» (2015), а також змістовну «Біобібліографію» (3-тє видання, з передмовою академіка НАН України Сергія Комісаренка). Випробування часом і долею, що судилися авторові, викладені абсолютно відверто, викликають співчуття і повагу. Тож книги, які Любомир Антонович вручив мені під час нашої зустрічі, що відбулася на моє прохання, – його власна лампада, під світлом якої ми рухаємося далі.
Любомир Пиріг народився навесні 1931 р. у Рогатині, на тодішній Станіславщині, що входила до складу Польщі. Зростав у трудолюбній хліборобській родині єдиною дитиною, бо молодший братик Олесь рано помер. Йому, зважаючи на буревії подальших років, довелося стати свідком і пережити події кількох «визволень». Це примусове приєднання краю, за потаємною домовленістю з Німеччиною, до Радянської України, тобто до сталінського СРСР у 1939 р. Слідом за бійцями Червоної Армії до міст і сіл вдерлися каральні органи НКВС і новий управлінський апарат. Улітку 1941-го, у розпал Другої світової війни, прийшли війська вермахту, причому спочатку населення, нажахане репресіями, депортацією, утисками, розгорнутими НКВС і «комуністичною» системою, зустрічало фашистів з ентузіазмом. Утім, есесівці, винуватці Холокосту, інших злочинів, викликали передовсім острах. Далі прийшло третє «визволення» – переможний наступ Червоної армії і негайне відновлення радянського ладу. Четверте визволення пов’язане з Незалежністю України, але Л. Пиріг тоді уже був киянином, учасником цих віковічних змін.
Слід підкреслити, що в умовах полонізації маленький Любомир зростав свідомим українцем, з щирою любов’ю до рідної мови. Ходив з малих літ до школи з українським викладанням, де треба було платити, хоча навчання в польській державній школі було безкоштовним. Батьки-трударі, що аж ніяк не належали до багатіїв, ревно турбувалися про освіту сина. Продовжував Любомир школярство й в годину німецької окупації. У 1948 р. закінчив із золотою медаллю в рідному Рогатині вже радянську десятирічку. Того ж року вступив до Львівського медичного інституту. У силу викликів й обставин епохи володів чотирма мовами: українською, польською, німецькою й російською. Навчався добре, маючи нахил й до письменства, – з дитинства вів щоденники із враженнями, зокрема, про прочитані книжки, відвідані виставки, кінофільми, спектаклі тощо. Певні речі в записах доводилося замовчувати, але, попри «внутрішню цензуру», це дійсно правдиві картини епохи.
Любомир Пиріг навчався вельми добре, належав до інститутськіх інтелектуалів. У 1950-х захворів на інфекційну жовтяницю у важкій формі. Лікування йшло не завжди належним чином, виникали рецидиви, дошкуляв хронічний тонзиліт, поки мигдалини легко й вправно не видалив отоларинголог В. Бариляк. Урешті-решт Л. Пиріг практично одужав й, отримавши диплом з відзнакою, був рекомендований до аспірантури. Проте не за клінічним фахом, до чого лежали розум і серце, а по кафедрі гігієни, якою керував досвідчений учений-гігієніст В. Мартинюк. Хтось інший швидко б просунувся теоретичною колією до захисту дисертації і подальших спокійних педагогічних студій, але не Любомир Пиріг. Інтелігентна й толерантна людина, він мав потужну волю і прагнув іншого, клінічного шляху. Недаремно у його відгуках про прожите знаходимо рядки з Шекспірівського «Гамлета»: «Кто волей слаб, страдает больше всех». Кінець кінцем Л. Пиріг здивував друзів і колег – залишив аспірантуру, щоб стати практичним лікарем. То, якщо хочете, був героїчний вчинок. У Києві, в МОЗ УРСР, потрапив на прийом до С. Є. Лаврика, який, після плідної роботи в Західній Україні прихильно ставився до галичан. Так Л. Пиріг отримав направлення до Івано-Франківської області із працевлаштуванням в Рогатині.
Здавалося б, на батьківщині мали вітати молодого лікаря-земляка. Утім, місця були зайняті, тож Л. Пирога, майже примусово, призначили головним лікарем дільничої лікарні. Він розумів: застілля з колгоспним керівництвом стануть нищівним ударом по ледь відновленому після рецидивів гепатиту здоров’ю. Тож знову мандри… Любомира Пирога приймають на роботу лікарем-ординатором у санаторій «Мармуровий палац» у Моршині. Практика, здавалося, буде формалізованою й одноманітною, навколо обмаль поборників науки. Але саме тут виразно імпульсують риси Л. Пирога як науковця, спочатку як гастроентеролога. З цих наукових барикад ми й ведемо далі розмову.
– Любомире Антоновичу, Ви працювали в Моршині 3 роки. Перші публікації (1958-1960) присвячені питанням лікування гастроентерологічних уражень із застосуванням мінеральних вод Моршинських джерел. Далі цей напрям було продовжено в Інституті клінічної медицини, але вже на фоні вашої первинної терапевтичної спеціалізації. Як відбувалася еволюція?
– Після плідної, на мій погляд, роботи в Моршині, відчуваючи, що лікарське покликання не є випадковим, я вдруге вступив до аспірантури Київського інституту удосконалення лікарів по кафедрі терапії, що базувалася в цьому уславленому закладі. Вивчав вплив гормональних препаратів на стан шлунка у хворих на ревматичний поліартрит, оскільки ці ліки були основою медичної допомоги таким пацієнтам. Моїм науковим керівником був відомий учений А. Л. Михньов, але безпосередньо, так би мовити, підставив дружнє наукове рамено досвідчений інтерніст і чуйний порадник М. С. Заноздра. Я сформулював сім наукових тем для подальшого дисертаційного просування й прийшов з розробкою до А. Л. Міхньова. Анатолій Львович переглянув побіжно й порадив: «Обирайте першу». Отже, з 1958 по 1961 рік я був аспірантом кафедри терапії Київського інституту вдосконалення лікарів та, згодом, відділу клінічної фармакології Українського інституту клінічної медицини ім. М. Д. Стражеска. Після закінчення аспірантури, за клопотанням М. С. Заноздри, залишився на роботі в інституті на індивідуальній посаді лікаря-науковця. 1962 року захистив кандидатську дисертацію «Деякі показники функціонального стану шлунка при лікуванні ревматизму та інфекційного неспецифічного поліартриту АКТГ і кортизоном».
– Моршин – у чомусь ваша заспокійлива і надихаюча ніша, там Ви були заступником головного лікаря санаторію з лікувальної роботи. Більш ніж 20 наукових праць так чи інакше стосуються саме гастроентерології. Ви також є співавтором цікавої роботи «Моршин». А в 1962 р. під проводом професора А. П. Пелещука починаєте працювати в Київському медичному інституті ім. О. О. Богомольця. Як стався цей злам?
– Передовсім завдяки турботливій увазі з боку Миколи Степановича Заноздри. Якось він мені сказав, що професор Анатолій Петрович Пелещук, учень академіка Вадима Миколайовича Іванова, який своєю чергою, був одним з учнів славнозвісного Феофіла Гавриловича Яновського, шукає науковця на посаду асистента на очолюваній ним терапевтичній кафедрі КМІ. Я відразу подався до так званої лікарні водників на мальовничій вулиці в межах старого Ярославова міста – легендарної серцевини Києва. Зустрів професора в коридорі клініки. Він поставився до мене без формальностей, доброзичливо й привітно; дізнавшись про мій науковий статус, відразу запропоновав посаду. Оформлення пройшло без зайвих перепон, і розпочався мій педагогічний крутосхил. Робота була цікавою, певний педагогічний хист у мене, мабуть, був, проте я мав видати весь цикл внутрішніх хвороб. Звісно, знову багато працював над довідниками, монографіями, щоб вдосконалити знання у вимірі інтерніста. Загалом усе вдавалося, а поради, консультації, лекції Анатолія Петровича були завше вкрай корисними, він належав до універсально освічених лікарів, з переважним заглибленням в гастроентерологію.
– У Київському медичному інституті Ви досить успішно працювали понад 11 років, були доцентом кафедри терапії, а надалі певний час очолювали іншу кафедру. Як можна охарактеризувати ці роки?
– Це був переважно оптимістичний період. А щодо тіньового моменту… Я все життя й у побуті, й в науці, й у викладанні використовую рідну мову, українську. Це для мене органічно. Кандидатську дисертацію написав українською мовою, проте докторську у 1970-х рр., згідно з постановою ВАК СРСР, виклав російською. В інституті клінічної медицини, з благословіння М. Заноздри, історії хвороби заповнював українською; звісно, то був виняток.
На кафедрі терапії теж розмовляв і викладав українською, іноді студентам-іноземцям, з їхньої згоди, перекладав певні терміни російською або німецькою. Це не викликало жодних непорозумінь, студентам подобалися і стиль, і зміст занять. Аж ось у 1963 р. якось, збираючись додому, я опинився в одному приміщенні з парторгом кафедри А. К. Шеїною. Вона несподівано, як то кажуть, «накинулася» на мене: «До какіх пор ви на етом свойом язике будєтє разгаварівать! Хватіт етого націоналізма. О такіх, как ви, уже шла речь на партбюро інстітута!».
Я стримано відповів їй, що парторг не може дозволяти собі будь-яких образ. Наступного дня розповів про інцидент Анатолію Петровичу. Він намагався все владнати поблажливо, запросив до свого кабінету мене та А. К. Шеїну; мене українською, її російською умовляв помиритися. Я відчував, що це уявне порозуміння. Вирішив піти на прийом до ректора КМІ Василя Дмитровича Братуся. Він мене уважно вислухав, погодившись, що професор А. П. Пелещук – не борець, і сказав: «Як поводилися, так і поводьтеся». Тож з обраної мовної колії я не зійшов.
– У 1972 р. Вас призначають завідувачем кафедри лікувальної фізкультури і лікарського контролю КМІ, тобто абсолютно не за вашим профілем. Ви, здається, цієї посади аж ніяк не прагнули?
– Сам предмет є доволі перспективним, але ж це не моя стежина. Моє призначення відбулося, як кажуть, імперативно, ініційоване воно було проректором з наукової роботи О. С. Сокіл, з притаманною їй, як колишньому фронтовому лікарю, наполегливістю. До нових функцій та обов’язків я поставився відповідально. Але, на щастя, відкрилася нефрологічна брама.
– У 1973-2002 рр. Ви були завідувачем відділу терапевтичної нефрології Київського НДІ урології та нефрології, у 1976-1990 рр. – ще й заступником директора з наукової роботи. 1978 року захистили докторську дисертацію «Эволюция острого и хронического гломерулонефрита». У 1979-1993 рр. були головним нефрологом МОЗ України, а 1995 року створили й очолили кафедру нефрології у складі нинішньої НМАПО ім. П. Л. Шупика. Спробуємо відновити в певних нюансах цю життєву й наукову хроніку.
– Цей інститут на важливому етапі його розвитку очолив талановитий хірург Віктор Степанович Карпенко. Розвиток нефрології він вважав домінантою. Територіально цей НДІ розміщується поряд з лікарнею водників, і професор В. С. Карпенко звернувся до А. П. Пелещука з проханням взяти під патронати напрям нефрології. Анатолій Петрович, зі свого боку, поклався в цьому на мене. І я розпочав нову наукову сторінку.
– У Вашому науковому доробку тема нефрології переважає. Як нефролог, Ви брали участь в епопеї першої трансплантації нирки, яку здійснив В. С. Карпенко з низкою співробітників. Загалом, Ваші завжди доказові, науково обґрунтовані роботи з нефрології – справжня енциклопедія спеціальності, з діапазоном відкриттів, винаходів, пропозицій, скажімо, новітньої лінії санаторно-курортної нефрології. Академік НАН і НАМН України Сергій Васильович Комісаренко, вказуючи, що Ви створили концепцію клінічної еволюції гломерулонефриту, яка лягла в основу його класифікації, підкреслює також Вашу провідну роль у створенні Української асоціації нефрологів. Отже, якщо колись, як мріяв Олександр Довженко, буде створено галерею науковців-інтелектуалів України, на мою думку, тут постане і її Святість Нефрологія із посиланням на Вас… При цьому і Ваші позанаукові інтереси вражають. Хочеться увійти й у ці лабіринти…
– З дитинства збираю поштові марки. У 1940-х рр. колекціонував кіноквитки, записуючи назви фільмів. Пізніше приєдналися філокартія, фалеристика. Скарби з філателії дозволили взяти участь у багатьох виставках. Написав 180 статей на цю тему. Вийшли окремими виданнями «Медицина України в дзеркалі філателії», «Тарас Шевченко у світі філателії». Ще один одвічний ступінь тяжіння – музика. Крім цього, я невтомний читач, який любить дарувати придбані раритети. Скажімо, Національній науковій медичній бібліотеці України я подарував тритомник С. Руданського, який використали в підготовці книги про цього видатного поета й лікаря.
– Ваші численні записи про прочитане – також самобутнє дзеркало вражень щодо світової – української, російської, польської – літератури…
– Замітки із задоволенням веду з юних літ. У цьому, можливо, моє друге Я. Було, зокрема, й захоплення творчістю М. Булгакова, спочатку через знайомство із прихильником і вболівальником його творчості актором МХАТ Юрієм Ларіоновим. Зустрічався й листувався із сестрою письменника Надією Булгаковою-Земською.
– У 1990-1994 рр. Ви були народним депутатом Верховної Ради України першого скликання, головою підкомісії збереження генофонду нації; у 1990-2007 рр. – президентом, а з 2007 р. – почесним президентом Українського лікарського товариства. З 2000 р. до серпня цього року були президентом Світової федерації українських лікарських товариств. На 16-му конгресі СФУЛТ у серпні Вас обрано почесним президентом цієї федерації. У 1991 р. Ви стали членом-кореспондентом НАН України, 1993 року – академіком НАМН України. Навіть цей стислий перелік нових суспільних викликів свідчить про «друге дихання» в суспільній місії.
– Я завжди близько брав до серця соціальну несправедливість і негаразди. У Верховній Раді України я теж виступав у такому сенсі, піднімаючи гострі проблеми. Ось хоча б декілька рядків зі збірника стенограм, де викладено мій виступ 11 грудня 1991 р. щодо того, що відбувалося навколо вибуху в Чорнобилі. Багато хто був тоді некомпетентним, необізнаним. Це біда, а не вина. Та в жодному разі не можна було дезінформувати людей. Колись – 40, 50 років тому – страшно було навіть мовчати, слід було підтакувати й вихваляти. На початку 1990-х, якщо не вистачало громадянської мужності ризикувати службовим становищем, можна було мовчати. Але ж Чорнобиль – це «мементо морі», це застереження нашому народові. Можливо, і мій виступ сприяв створенню необхідного українського законодавства щодо функціонування ЧАЕС й посилення міжнародної уваги до цієї проблеми.
– У житті як на довгій ниві… Можна сказати, Вас обрано, щоб нива ця виглядала гідно. Але ж так сталося і завдяки Вашій дружині Тамарі Федотівні, академіку архітектури, доньці Мар’яні, балерині, а також синові Олесю, медику. Тож дозвольте через Вас щиро подякувати і їм. Адже дружина, донька, син, онуки – частка Вашої душі…
– Мені буде вельми приємно це зробити. Користуючись нагодою, дозвольте подякувати і Вам. Недарма свого часу примірник «Біобібліографії», подарований вам, я надписав: «На пам’ять про давнє дружнє знайомство»…
Підготував Юрій Віленський