30 травня, 2020
Фармацевтична складова діабетології: пацієнт, хвороба, лікарські засоби, фінансування
23-25 квітня відбулася чергова Школа ендокринологів. У зв’язку із запровадженим карантином цього разу науково-освітній проєкт пройшов в онлайн-форматі. У роботі заходу взяли участь провідні вітчизняні фахівці, котрі висвітлили у своїх доповідях актуальні проблеми сучасної ендокринології та суміжних дисциплін.
Доцент кафедри організації та економіки фармації, технології ліків і фармакоекономіки Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, кандидат фармацевтичних наук Андрій Ігорович Бойко присвятив виступ фармацевтичній складовій діабетології, охарактеризувавши основні аспекти цієї галузі медичної науки на межі ендокринології, фармації й економіки.
Фармацевтична складова діабетології включає, зокрема, фармацевтичну профілактику цукрового діабету (ЦД) та фармацевтичну діагностику рецептів на протидіабетичні лікарські засоби. Останній компонент є надзвичайно важливим, оскільки в електронному рецепті лікар вказує лише фармакопейну назву, а вже провізор разом із пацієнтом приймають рішення стосовно вибору конкретного препарату. Ключове значення в діабетології має реформування галузі лікарського забезпечення: створення спеціалізованих аптек для хворих на ЦД, облік і контроль споживання інсуліну за допомогою електронного реєстру, визначення потреби в певних ліках, фармакоекономічний аналіз різних схем лікування ЦД, реімбурсація препаратів (програма «Доступні ліки»). Сучасна фармація передбачає застосування новітніх технологій: електронних рецептів, телемедицини, комп’ютерних фармацевтичних баз даних і баз знань тощо. В Україні ще 2004 року було впроваджено розроблений ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України» комп’ютерний реєстр хворих на ЦД 1 типу «СИНАДІАБ». Також із 2003 року працювала електронна база даних споживання лікарських засобів хворими на діабет, що підготувало лікарів до роботи з програмою «Доступні ліки». Слід зауважити, що пандемія коронавірусної хвороби різко підвищила актуальність електронних технологій і дистанційного зв’язку.
Окрему підгалузь фармацевтичної науки являє собою фармакоекономіка – дисципліна, котра оцінює повну вартість фармацевтичних продуктів (лікарських продуктів, виробів медичного призначення тощо), обслуговування пацієнта та медичної допомоги загалом. Фармакоекономіка аналізує ефективність витрат у галузі охорони здоров’я з метою раціонального використання коштів окремого пацієнта, медичного закладу, держави, а також оцінює клінічні, економічні та гуманістичні аспекти процесу лікування, щоби забезпечити інформацією керівників закладів, пацієнтів та осіб/організації, що оплачують медичну допомогу. Інтенсифікація фармакоекономічних досліджень зумовлена реформуванням систем забезпечення лікарськими засобами в Україні та світі, особливо за умови обмежених ресурсів охорони здоров’я. Результати цих досліджень застосовуються для оновлення стандартів лікування, оптимального розподілу бюджетного фінансування, оцінки медичних технологій, створення спеціальних переліків лікарських засобів, розроблення формулярів різного рівня, реєстрації препаратів. При цьому зважають на специфіку кожної країни, а саме на демографічну ситуацію та її динаміку, епідеміологічні показники та структуру захворюваності, систему охорони здоров’я, традиції національних медичних шкіл, оснащення діагностичних і лікувальних закладів, вартість лікарських засобів, джерела й засоби фінансування тощо.
Що ж досліджує фармакоекономіка? Предметом цієї науки є ефективність схем фармакотерапії, безпечність лікарських засобів і фінансові витрати (прямі медичні, прямі немедичні, непрямі). Прямі медичні витрати включають вартість діагностичних обстежень і препаратів, терапевтичний моніторинг, перебування в стаціонарі, заробітну плату медичних працівників. Прямими немедичними витратами є неспеціалізоване транспортування до лікаря, надстандартні препарати й послуги, допоміжні засоби та матеріали (наприклад, інвалідний візок), спеціальні одяг і взуття, дієтичне харчування. Непрямі витрати виникають у зв’язку з тим, що хворий втрачає можливість бути корисним суспільству чи виробничому процесу.
Одним з основних методів фармакоекономічного аналізу є оцінка співвідношення «вартість/ефективність» (cost-effectiveness analysis, CEA). Суть методу полягає в розрахунку співвідношення витрат та ефективності схем фармакотерапії. Що менший цей показник, то вигіднішою є схема лікування. З метою оцінки доцільності того чи іншого лікування визначається також інкрементальний показник ефективності витрат (incremental cost-effectiveness ratio, ICER), який дає можливість оцінити співвідношення додаткової вартості дієвішої, але дорожчої терапії, та додаткової ефективності.
На початку 2000-х років на світовому фармацевтичному ринку з’явилися аналогові інсуліни, котрі були дорожчими за попередньо застосовувані типи інсулінів. У зв’язку з цим 2008 року було проведено визначення економічної ефективності інсуліну гларгін порівняно з нейтральним протаміном Хагедорна (НПХ) при ЦД 2 типу. У ході аналізу наукових публікацій у базі даних PubMed за період 2000-2007 років було з’ясовано, що впровадження інсуліну гларгін є доцільним і має перевагу над НПХ у зв’язку зі збільшенням загальної тривалості життя та кількості додаткових років якісного життя (Levin P. et al., 2008). У власному дослідженні А.І. Бойка (2004) було проведено фармакоекономічний аналіз 17 схем інсулінотерапії та 10 схем лікування пероральними цукрознижувальними засобами з одночасним порівняльним аналізом практичних та ідеальних схем терапії ЦД. Було зроблено висновок, що оптимальним препаратом інсуліну тривалої дії для ідеальної схеми фармакотерапії є Лантус СолоСтар («Санофі-Авентіс», Німеччина) – інсулін гларгін, 3 мл, 100 МО/мл.
Наступним важливим показником фармакоекономіки є вартість захворювання (cost of illness, COI). Всесвітня організація охорони здоров’я використовує цей показник для визначення фінансової складової так званого тягаря захворювань. Проведений 2013 року в Болгарії порівняльний аналіз вартості лікування інсулінозалежних пацієнтів (n=138 000) виявив: хоча вартість лікування аналогами інсуліну перевищує вартість терапії людським інсуліном, у групі аналогових інсулінів була меншою вартість стаціонарного лікування (з приводу як ЦД, так і його ускладнень) і вартість додаткових препаратів, призначених для лікування ускладнень діабету (Doneva M. et al., 2013). Отже, хоча на перший погляд терапія аналогами інсуліну дорожча, за умови тривалого лікування її економічна доцільність є значно більшою за таку терапії звичайним людським інсуліном.
Показник мінімізації вартості (cost minimization analysis, CMA) полягає у визначенні фінансових переваг різних терапевтичних схем приблизно однакової ефективності. Аналіз економічних аспектів застосування аналогів інсуліну другого покоління при ЦД 2 типу в Росії на базі дослідження BRIGHT дав змогу зробити висновок, що витрати на лікування інсуліном деглюдек протягом 24 тиж є на 77,4% більшими, ніж витрати на лікування інсуліном гларгін, а саме препаратом Тожео СолоСтар («Санофі-Авентіс», Німеччина) (Belousov D., Karpov O., 2019). Аналогічне дослідження з урахуванням оптово-відпускних цін на лікарські засоби в Україні підтвердило, що лікування інсуліном гларгін є дешевшим, аніж інсуліном деглюдек. При цьому рівні глікемії за умови застосування обох препаратів були близькими, проте інсулін гларгін 300 характеризувався меншим ризиком розвитку гіпоглікемії в період титрації, ніж інсулін деглюдек 100.
Наступним фармакоекономічним показником, на який варто звернути увагу, є вплив на бюджет (budget impact analysis, BIA). Його суть полягає у визначенні впливу (можлива економія чи додаткові витрати) впровадженої схеми фармакотерапії на бюджети різних рівнів за певний період часу після впровадження. У 2013 році J. Gordon і співавт. здійснили надзвичайно цікавий метааналіз 161 дослідження, в ході якого оцінювали витрати на лікування ЦД 2 типу у Великій Британії. Автори розрахували, що переведення всіх пацієнтів із ЦД 2 типу з аналогів інсуліну на інсулін НПХ за 1 рік зменшить витрати на лікарські засоби на 26 млн фунтів, однак збільшить загальні витрати на лікування ЦД 2 типу на 284 млн фунтів. Тобто те, що на перший погляд здається економічно вигідним, насправді таким не є.
Отже, результати фармакоекономічних досліджень мають використовуватися органами державного управління для прийняття обґрунтованих рішень щодо реформування системи охорони здоров’я та лікарського забезпечення населення; фармацевтичними підприємствами-виробниками – для комплексного аналізу перспектив виробництва лікарських засобів; фармацевтичними підприємствами оптової ланки – для управління асортиментом і маркетингу; лікарями та провізорами – як ефективний інструмент оптимізації лікарського забезпечення й вибору препарату для конкретного хворого з огляду на комплекс клінічних, соціальних та економічних показників.
На завершення виступу доповідач наголосив, що на вітчизняному фармацевтичному ринку представлено надзвичайно широкий спектр інсулінів різних виробників, лікарських форм тощо. Це дає лікарю можливість обирати оптимальний препарат для кожного окремого пацієнта, в тому числі зважаючи на фармакоекономічні аспекти.
Підготувала Лариса Стрільчук
Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 8 (477), квітень 2020 р.