17 серпня, 2020

Вибір ефективної антипсихотичної терапії для боротьби з позитивними та негативними симптомами шизофренії

Автори:

д. мед. н., професорка Н. О. Марута, д. мед. н., професор О. С. Чабан

У сучасній психіатрії актуальним лишається питання такої багатосимптомної ендогенної патології, як шизофренія. З точки зору сучасних підходів до терапії важливо не лише забезпечити адекватне купірування гострої психотичної симптоматики при шизофренії, але й застосовувати лікування, спрямоване на подолання позитивних і негативних симптомів захворювання, а також реабілітацію пацієнтів і сприяння відновленню їхнього соціального функціонування. Цим проблемам був присвячений вебінар, що відбувся 19 травня 2020 р. на електронній платформі післядипломної медичної освіти для лікарів Hippocrates.

У вступному слові до доповідей заступниця директора з науково-дослідної роботи ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології НАМН України» (м. Харків), д. мед. н., професорка Наталія Олександрівна Марута зазначила, що разом із клініко-фармацевтичними аспектами варто розглядати також «філософські» питання. Так, кожен клініцист цілком справедливо ставить запитання на кшталт: «Навіщо взагалі психіатрам нові антипсихотичні препарати?», адже обирати є з чого: наявний потужний антипсихотик галоперидол, існує також широкий спектр атипових антипсихотиків. Спікерка зауважила, що чітко визначила для себе відповідь, коли під час участі у Генеральній Асамблеї Всесвітньої психіатричної асоціації (WPA) 2004 р. засідання було перерване появою в залі місцевих лікарів у національній одежі, які розгорнули плакат із написом: «Ми хочемо лікувати наших пацієнтів не лише галоперидолом». Адже тоді в Єгипті з якихось регуляторних причин не подовжили реєстрацію атипових антипсихотиків, вибір яких на той час вже був достатньо широким, а лікарі-психіатри мали у своєму арсеналі для терапії психотичних пацієнтів лише галоперидол. Як зазначила Н.О. Марута, вони настільки драматично й емоційно описували цю ситуацію, що всі члени Генеральної Асамблеї перейнялися думкою, що один лише галоперидол не є якісним лікуванням. Звісно, WPA не впливає на регуляторні органи, однак це питання надалі отримало своє розв’язання у робочому порядку.

Доповідачка підкреслила, що з того часу вона чітко зрозуміла: вибір має бути, і чим він більший, тим краще. Це особливо важливо у контексті персоніфікованого підходу, коли бажано, аби кожен пацієнт мав «свій препарат», що специфічно впливає на індивідуальні нейробіохімічні процеси. Тому Н.О. Марута висловила надію, що огляд властивостей лікарського засобу карипразин, який розглядатиметься далі, обов’язково відкриє нові можливості й перспективи у клінічній психіатрії.

Із доповіддю «Проблема негативної симптоматики в лікуванні шизофренії. Пошук рішень» виступив завідувач кафедри медичної психології, психосоматичної медицини та психотерапії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (м. Київ), д. мед. н., професор Олег Созонтович Чабан. На початку виступу він відзначив, що вже «засумував» за поняттям шизофренії, бо наразі увагу прикуто насамперед до тривоги, депресії, агресії тощо, пов’язаних із небезпекою COVID‑19 та психічними порушеннями у лікарів, що працюють з інфікованими пацієнтами, а також у населення внаслідок хронічного стресу й переживання ізоляції та самоізоляції під час пандемії. Виникає запитання: а де шизофренія, біполярний афективний розлад? Вони що, «заховалися» за переляканими хворими, що бояться заразитися COVID‑19? Та, як зазначив професор Чабан, аж ніяк ні. Вони як були «золотим стандартом» щодо розуміння досягнень і перспектив психіатрії протягом багатьох століть, так і залишилися ним. На сьогодні мета лікування шизофренії – соціалізувати пацієнтів, а не «відгородитися» лише купіруванням психотичної симптоматики. У цьому може допомогти новий препарат карипразин, що належить до антипсихотиків третього покоління (або другого покоління атипових антипсихотиків – похідних піперазину).

Лектор зауважив, що кількість пацієнтів, які страждають на шизофренію як одне з найбільш стигматизувальних захворювань, є відносно стабільною у світі – 21 млн, або приблизно 1% (0,6‑1,5%) населення. Якщо, наприклад, стає відомо, що в когось у родині є хворі на шизофренію, одразу виникає підозрілість щодо наступних поколінь. Причиною такої значної стигматизації є те, що шизофренія має достатньо «неприємне обличчя», що дійсно лякає соціум.

Щоб спростувати цю думку, Олег Созонтович показав фотографію Кеті Феннер, якій зараз приблизно 20 років. Вона страждає на шизофренію із галюцинаторно-параноїдним синдромом (і навіть із невеликим дефектом) та перебуває на постійному лікуванні. Зрозуміло, що дівчині багато через що доводиться проходити, але шизофренія відкрила їй можливість стати художницею, і Кеті замальовує та описує свої психотичні переживання.

Професор нагадав про план Всесвітньої організації охорони здоров’я на 2013‑2020 рр. щодо психічних розладів (зокрема, про інтеграцію психіатрії в соматичну службу й навпаки, соматичної служби – у психіатрію), до якого долучилися 170 країн світу, а Україна – чомусь ні. Ідея цього плану була в тому, що лікарі-психіатри повинні активніше йти в інтерністську мережу зі своїми пацієнтами та не ізолювати їх, а працювати із застосуванням тих методів лікування, які дозволять максимально соціалізувати.

О.С. Чабан підкреслив, що будь-який психічний розлад, зокрема шизофренія, це зазвичай «4 Д»:

девіантна поведінка;
дисфункція щодо виконання щоденних обов’язків;
дистрес (пацієнти відчувають постійні душевні страждання);
небезпека (англ. – danger), адже стан пацієнта може бути небезпечним як для нього самого, так і для оточення.

За словами спікера, навіть корифеї психіатрії – В.Х. Кандинський та Г. Клерамбо, які описали синдром психічного автоматизму, пішли із життя, вчинивши суїцид саме через негативну симптоматику їхніх психозів (шизофренії та депресії відповідно).

Надалі професор навів сучасне загальноприйняте визначення шизофренії: «Шизофренія – це мультифакторне (полігенне) захворювання із превалюванням поліваріабельної фенотипової експресії та слідовим впливом соціально-психологічних і біоекологічних чинників, яке проявляється переважно у вигляді психічних, поведінкових порушень й асоціалізації» та вказав, що майже кожне подане слово піддається аналізу і підтверджене «великою» наукою.

З огляду на визначення даного розладу, можна навести багато чинників, з яким він може корелювати, зокрема:

психози, включно з афективними розладами у батьків і прабатьків;
пізній вік батька на момент зачаття, незалежно від віку матері, швидше за все, призведе до генетичних мутацій, тому дуже значний розрив між віком батька і матері є фактором розвитку або геніальності, або шизофренії, але найімовірніше, на жаль, шизофренії;
патологічні вагітність та пологи;
травми голови у віці до одного року;
гестаційні інфекції;
сезон і зона народження;
дефіцит вітаміну D;
вживання канабіноїдів та навіть куріння цигарок, які провокують дебют шизофренічного процесу за наявності генетичної схильності;
травми головного мозку;
преморбідно низький IQ (питання, чи є це наслідком шизофренії без виразного психозу, дискусійне);
м’який неврологічний дефіцит;
дистресовий розлад переселення (а саме в емігрантів 1-го і 2-го, але не 3-го покоління – вони зазвичай добре адаптуються і соціалізуються, зокрема у культурально-ментальному середовищі);
жорстке психотравматичне виховання у ранньому віці;
урбанізація, найімовірніше, через стрес внаслідок щільного аналізу сигналів, які надходять до нас;
соціальна ізоляція та деліквентна поведінка;
гомосексуалізм (згідно з даними досліджень у США);
тривожна поведінка в соціумі;
превалювання ігор на самоті.

Як зазначив Олег Созонтович, що у доясперсівську і дофройдівську епохи поняття шизофренії розглядалося через аналіз функції свідомості. Вважалося, що якщо відомо, функцією чого саме є свідомість, потрібно вивчати цей орган, все більше у нього заглиблюючись; сепарація – відповідь на глобальні запитання мозку до себе самого. З. Фройд вважав, що «шизофренічна відповідь» є регресом до сепарації як конфлікту позасвідомого і свідомого. Однак як наука, так і психоаналіз роблять кроки вперед; з’являються роботи, у яких йдеться про нейровізуалізацію психотерапевтичного ефекту.

Також виникає запитання: а хто і як оцінює пацієнта з шизофренією і взагалі з психозом? Навіть клініцист-психіатр та експерт-психіатр мають дещо різні погляди. Дослідник оцінює зі свого боку, а в того, хто працює із феноменом, наприклад, у психотерапевта – ще одне бачення. Свої оцінки надають також соціологія, релігія тощо. На додачу, власну думку із приводу того, що сталося з пацієнтом, має його сім’я, яка починає все частіше ставити перед спеціалістами завдання щодо функціональності, а також сам пацієнт із власним відчуттям, усвідомленням, саморозумінням, недоведенням себе до відчаю та суїцидальності. Тому проблема соціального функціонування особи з шизофренією полягає в тому, що порушується не лише індивідуальна програма функціонування, але й робота так званих соціального мозку, соціального інтелекту.

Наразі з’являється багато робіт, які нейровізуалізують те, що відбувається з мозком пацієнта із шизофренією. Наприклад, ушкодження фронтальної кори перешкоджає його правильним фінансовим діям. Навіть при побутових розрахунках такий пацієнт розгублений та часом взагалі не знає, що робити, якщо в нього вже наявне когнітивне зниження. Лауреат Нобелівської премії за відкриття структури молекули ДНК Джеймс Вотсон стверджував: «Знання людського геному змінить світ, як свого часу його змінив книгодрукарський станок», і наразі у роботи з дослідження геному вкладаються значні кошти.

Але якщо взяти за мету визначити, що саме страждає у геномі при шизофренії, виявиться, що існує 108 генетичних локусів, кожен з яких робить свій внесок у її розвиток, а також досліджуються значення та частка участі у появі хвороби кожного генетичного регіону. Що краще пізнається людський геном, тим більше виникає варіацій, і тоді стає зрозумілою ідея іншого британського генетика Стіва Джонса, який дуже влучно сказав: «Точно так само, як в очах, вухах, чи руках, у геномі не проглядається навіть натяку на якийсь план – проте скільки завгодно компромісів, випадковостей та непорозумінь». З огляду на це, професор нейронаук із Королівського інституту м. Белфаст (Велика Британія) Гейвін Рейнольдс зауважив, що в найближчій перспективі ідеального препарату для лікування шизофренії через численний поліморфізм генів створено не буде.

О.С. Чабан також зазначив, що генетичний паспорт пацієнта допомагає у стратегії лікування: він показує ризики захворювання на основі попереднього якісного аналізу, а також фармакогенетичні висновки щодо того, наскільки доцільний підбір того чи іншого антипсихотичного, антидепресивного чи анксіолітичного засобу. Беручи до уваги даний поліморфізм, професор змінив один із препаратів у своєї пацієнтки і досяг кращого ефекту.

Також доповідач зауважив, що шизофренія – це багатосценарієва нейронна патологія, і не існує єдиної «мережі» роботи головного мозку, специфічної для цього захворювання. Однак зрозуміло, що це все ж таки ураження мозку, за якого часто має місце дефіцит нейронів, що призводить, зокрема, до зниження соціалізації та когнітивних функцій. Тому глобальний рух психіатрії спрямований у бік культурально-етичної або постмодерністської психіатрії, яка має на меті не просто купірувати психотичну симптоматику, але й не заважати інтегрувати психотичний досвід, створювати нову ресоціалізацію у статусі «член суспільства із психотичним досвідом» з усіма своїми правами та контрольованим станом здоров’я.

У світі відзначається тенденція до скорочення кількості стаціонарних ліжок. На даний час в Україні налічується майже 25 тис. психіатричних ліжок у закладах Міністерства охорони здоров’я і приблизно 40 тис. місць у будинках-інтернатах психоневрологічного профілю. За словами професора, те, що сьогодні відбувається організаційно у психіатрії, – потрібно обговорювати окремо. Це має бути дискусія про перспективи руху психіатричної служби зі стаціонарними, амбулаторними, реабілітаційними закладами, оскільки зараз дуже багато розгубленості з цього приводу як серед організаторів, так і самих лікарів.

Окрім того, спікер вказав на певні парадокси щодо психіатрії, які описав Мюїр Грей (2001): «Суспільство все більше технізується і все менше вірить у науку, тому охорона здоров’я повинна зберегти досягнення модернізму і почати реагувати на запити постмодернізму». Також, на думку вченого, «психіатрія і дотепер є маркером міфічності в уяві людей та розуміння її одночасно як науки».

В.Н. Краснов виділяє у сучасній психіатрії так звану психіатрію фактів, що базується на науковій доказовості, кількісній оцінці і певних врегульованих стандартах, та «психіатрію цінностей», що враховує особистісний вибір пацієнтів, надання широкого спектра видів допомоги і залучення хворих до надання допомоги.

Якщо говорити про статистику щодо типів перебігу шизофренії, у 38% осіб вона, на жаль, має рецидивний перебіг із дефектом, що прогресує. Однак у 20% випадків у пацієнта за життя трапляється лише один приступ (шуб) без дефекту, в 35% шизофренія перебігає з багатьма епізодами шубів, але без дефекту. Орієнтовно у 8% хворих шизофренія має рецидивний перебіг зі стабільним дефектом. Отже, на думку доповідача, ми маємо на меті впроваджувати адекватні підходи для лікування цих 38% пацієнтів. Кінцева мета терапії шизфоренії викликає у сучасних науковців та практиків все більше дискусій і запитань. Наприклад, чи варто повністю купірувати психотичну симптоматику, жертвуючи при цьому фізичною активністю та функціонуванням пацієнта у соціумі? Якими є ролі лікаря і хворого у терапевтичному альянсі? Відновлення яких когнітивних сфер і функціонування потрібно обрати за мету? Чи йдеться про реабілітацію пацієнтів чи, радше, про їхню абілітацію?

Рух психіатрії, на думку професора, нині знаходиться у черговій «синусоїді», тобто не факт, що очікуватимуться принципово нові молекули препаратів з іншими терапевтичними мішенями. Є певна проблема із визначенням доказовості у психотерапії; відбувається патоморфоз психічних розладів, зокрема, внаслідок приймання медикаментів, і не лише психотропних. Усе більше пацієнтів із шизофренічними розладами «розчиняються в суспільстві», тобто соціум цілком їх приймає і навіть подекуди захоплюється їхніми вміннями. Це відбувається на тлі розмивання розуміння «норми», різкого зростання запиту на «постпсихіатричну» концепцію у межах запиту на постмодерністську медицину. Все гостріше постає питання про відновлення якості життя пацієнта, можливо, навіть без варіанта повного одужання, а стратегія лікувальної допомоги, як і за деяких хронічних захворювань у соматичні медицині, спрямовується не на виліковування, а саме на повернення функціональності.

Отже, у зв’язку з такими тенденціями змінюються і поняття у психіатрії, приміром, «пацієнт», а не «хворий», «соціальний суб’єкт», а не «біологічний об’єкт», не «психічно хворий», а людина із психотичним досвідом тощо. Якість життя, окрім власне розладів внаслідок основного захворювання, формує також ціла низка чинників, на які дуже важко або неможливо вплинути: особистісні риси, життєва історія, генетично зумовлена схильність, особливості сексуального розвитку і психологічного захисту, шкідливі звички, сімейна ситуація, інтеграція в культурно-ментальне середовище тощо.

Надалі О.С. Чабан перейшов до обговорення стратегії призначення антипсихотичних препаратів. Наприклад, у дослідженні 2012 р. після аналізу 30 млн страхових полісів та оформлень компенсації за 2003‑2009 рр. було з’ясовано, що зі 120 тис. пацієнтів із діагнозом психічного розладу (насамперед шизофренія, депресивні й біполярний афективний розлади) не менш ніж 50% приймали ≥2 антипсихотиків у межах одного року.

Професор зазначив, що, за сучасними рекомендаціями Національного інституту охорони здоров’я та вдосконалення медичної допомоги Великої Британії (NICE), вибір антипсихотичного лікування має базуватися на ймовірних перевагах і побічних ефектах кожного препарату. Це можуть бути:

метаболічні ефекти (набір ваги, цукровий діабет тощо);
екстрапірамідні явища (зокрема акатизія, дискінезія та дистонія);
кардіоваскулярні події (подовження інтервалу QT та ін.);
гормональні реакції (підвищення рівня пролактину в плазмі тощо);
інші ефекти (включно з неприємними суб’єктивними відчуттями).

Також доповідач зупинився на результатах своєї роботи «Порівняльний аналіз атипових нейролептиків» (прим. ред: опублікованої в журналі «НейроNews» 2014 р.), в якій робив огляд провідного клінічного ефекту на той чи інший медіатор (дофамін, ацетилхолін, норадреналін та серотонін), а також дослідження MOZART, яке показало, що ремісії досягають лише 30% пацієнтів із резистентною шизофренією. Отже, при «золотому стандарті» лікування цього захворювання доводиться комбінувати препарати. Також було з’ясовано, що пацієнти оцінюють препарат переважно за побічним ефектом, тоді як лікарі часто готові «ігнорувати» його заради терапевтичної відповіді. Доповідач зауважив, що негативна симптоматика шизофренії зумовлена зниженою активністю дофамінової передачі у мезокортикальному тракті. Таким чином, нормалізуючи її, деякі нейролептики зменшують негативну симптоматику і сприяють кращій соціалізації пацієнта.

Надалі професор привернув увагу слухачів до нового атипового антипсихотика карипразину, що має високу спорідненість і селективність до D₃-рецепторів, є частковим агоністом D₂-рецепторів і рекомендований для лікування шизофренії, маніакальних станів та депресивних епізодів у межах біполярного афективного розладу. Адже саме значна спорідненість до D₂-рецепторів інших антипсихотиків не тільки дозволяла ліквідувати продуктивну симптоматику, але й, на жаль, сприяла виникненню несприятливих явищ. Передбачається, що препарат карипразин як мішень матиме негативну симптоматику, а завдяки частковому агонізму до D₂-рецепторів не даватиме загострення психотичних проявів.

О.С. Чабан представив опубліковані в журналі Lancet 2017 р. результати рандомізованого дослідження тривалістю 26 тижнів, присвяченого порівнянню ефективності карипразину (4,5 мг) та рисперидону (4 мг). Негативну симптоматику аналізували за шкалою оцінки позитивних негативних симптомів (PANSS), шкалою особистісного й соціального функціонування (PSP) тощо. Рисперидон обрали для порівняння, оскільки він застосовується в аналогічних дозах та досить часто, має схожий профіль побічних ефектів, чинить потужний антипсихотичний вплив. Як наслідок, із 15-го тижня дослідження спостерігалася статистично достовірна розбіжність щодо ефективності на користь карипразину. Було показано, що частота відповіді на лікування виявилася статистично більш достовірною при застосуванні карипразину, ніж рисперидону. Функціональність пацієнта, що з позицій сучасної психіатрії дуже важлива, із 10-го тижня була також вищою у групі карипразину. Отже, після такого лікування пацієнт може починати отримувати психотерапію, та є значні шанси його повернення до соціуму. Оцінювання за шкалою PSP також продемонструвало значно вищу ефективність карипразину, особливо щодо соціально доцільної діяльності, соціальних відносин та самообслуговування. На додаток, професор представив результати 6-тижневого дослідження порівняння впливу карипразину в дозуванні 1‑3 і 4,5‑6 мг/добу, рисперидону, арипіпразолу і плацебо. Було виявлено значно більшу ефективність карипразину в обох дозах, особливо вищій, щодо негативної симптоматики. Також препарат є достатньо безпечним для застосування.

Підбиваючи підсумки, О.С. Чабан зазначив, що новий антипсихотик карипразин дійсно показав свою ефективність у терапії шизофренії не лише щодо купірування психотичної симптоматики, але й щодо зниження у межах монотерапії тягаря захворювання. Доповідач підкреслив важливість препарату для поліпшення когнітивних функцій пацієнта, адже це дозволяє використовувати психотерапію у фазі одужання. Таким чином, навіть за наявності продуктивної симптоматики він може вчитися розпізнавати хибні думки, витісняти їх на периферію та, врешті-решт, знецінювати й активно відмовлятися від них.

Далі в контексті клінічних випадків, за яких може бути корисним препарат карипразин, представила свою доповідь «Проблеми вибору антипсихотика. Карипразин – нові можливості у лікування шизофренії» професорка Н.О. Марута. Вона ще раз нагадала, що шизофренія належить до провідних причин інвалідності, найбільш витратних для пацієнта захворювань і є тягарем не тільки для нього самого, але й для оточення, а також суспільства та економіки загалом. Адже тривалість життя осіб із шизофренією, на жаль, орієнтовно на 10‑25 років менша, ніж у загальній популяції через високий ризик суїциду, коморбідність, погане фізичне здоров’я та побічні ефекти антипсихотиків.

Фармакоекономічні дослідження, дані яких представила доповідачка, свідчать, що основний тягар видатків при шизофренії припадає на непрямі витрати, тобто не пов’язані безпосередньо з вартістю лікування й медикаментів. Адже лише 10‑20% таких пацієнтів мають роботу, а 13,5% одужують. Також Наталія Олександрівна нагадала відому п’ятірку негативних симптомів при шизофренії (Galderisi, 2014):

асоціальність;
ангедонія;
алогія;
апатія;
сплощений афект.

Також спікерка представила результати дослідження EUFEST, за якими глобальне функціонування пацієнтів, що лікувались і не мали негативних симптомів, було статистично достовірно нижчим, ніж у таких із негативними симптомами. Згідно з іншими даними, частка одужань серед осіб із негативною і дефіцитарною симптоматикою є значно меншою. Н.О. Марута підкреслила, що побічні ефекти істотно погіршують якість життя пацієнта із шизофренією, і це підтверджують результати багатьох досліджень.

За словами доповідачки, у світі наразі є певні очікування клініцистів щодо нових антипсихотиків, як-от:

Збалансований фармакодинамічний профіль.
Можливість впливати на психоз та резидуальні симптоми зокрема, підтримувати клінічне поліпшення.
Запобігання загостренням.
«Доброякісний» профіль побічних ефектів.
Хороша сприйнятливість і переносимість.
Поліпшення функціонування та якості життя пацієнта.

Надалі професорка підкреслила надзвичайно важливу роль дофаміну в ґенезі психічних розладів. Адже, на її думку, щасливими людьми можна вважати тих, хто «розібрався» зі своєю системою винагороди, важливе місце в якій займає саме дофамін. Найщільніші дофамінергічні поля розташовані у префронтальній корі (когнітивні функції, мотивація, негативні симптоми шизофренії), дорсальному (моторні функції) та вентральному відділах (мотивація, позитивні симптоми психозів, залежність, синдром дефіциту уваги та гіперактивності тощо) смугастого тіла головного мозку.

Доповідачка ще раз наголосила на важливості часткового агонізму карипразину до D₂-рецепторів, а також нагадала, що дія часткових агоністів залежить від концентрації медіатора: за високої вони діють як антагоністи, а за низької – навпаки, як функціональні агоністи. До часткових агоністів, окрім нового препарату карипразин, належать також арипіпразол та брекспіпразол. Але Н.О. Марута зазначила, що ці засоби функціонально вже можна відносити до антипсихотиків 3-го покоління, оскільки вони діють як на позитивну, так і негативну симптоматику й дозволяють запобігти значній кількості побічних явищ антипсихотиків попередніх поколінь. До того ж карипразин має значно вищу афінність до D₃-рецепторів, ніж навіть сам дофамін, а також помірну афінність до кількох серотонінергічних рецепторів, яка сполучається, знову ж таки, з антагонізмом до них.

На додаток, спікерка представила огляд клінічних випробувань, в яких оцінювали користь карипразину. В дослідженні короткострокового ефекту карипразину в дозах 1,5; 3 та 4,5 мг, а також 3-6 і 6-9 мг доведено його достовірно вищу ефективність при порівнянні з плацебо. При цьому ефективність карипразину суттєво не відрізнялась від такої рисперидону та арипіпразолу. Таким чином, карипразин можна цілком застосовувати для купірування гострої психотичної симптоматики. Крім того, карипразин демонструє значну протирецидивну активність.

Також доповідачка представила достовірні докази значущої ефективності карипразину стосовно негативної симптоматики порівняно з іншими антипсихотиками і плацебо за шкалами PANSS та PSP (про що було також згадано О.С. Чабаном) та зупинилася на питанні його клінічної безпеки. Так, гіперглікемію було виявлено лише в 1% пацієнтів, що приймали препарат, гіперглікемію і цукровий діабет – менш ніж в 1% (у групі плацебо – в 1%). Щодо гіперпролактинемії, згідно з даними дослідження, мало місце зниження концентрації пролактину як у чоловіків, так і в жінок. Сексуальна дисфункція спостерігалася лише в 1% випадків. Частота безсоння і млявості була порівнянною з такою у групах плацебо. Не було виявлено взаємозв’язку подовження інтервалу QT та нарощування дози карипразину. Також не спостерігалося зростання частоти катаракти у порівнянні з такою серед хворих на шизофренію загалом. При клінічних дослідженнях карипразину було виявлено шість смертельних випадків унаслідок завершеного суїциду, однак жоден не вважався пов’язаним із карипразином. Натепер немає достовірних даних стосовно безпеки карипразину при вагітності та годуванні грудьми, а також щодо його впливу на метаболізм контрацептивів. Тому поки що препарат не рекомендовано приймати вагітним та матерям, що годують, а при використанні контрацептивів бажано додатково застосовувати бар’єрний метод.

Варто зауважити, що карипразин також чинить сприятливий вплив на когнітивну діяльність. Так, частота небажаних явищ, пов’язаних зі зниженням когнітивних функцій, була зіставною із такою у групі плацебо. На додаток, отримані дані дослідження вказують на загалом прокогнітивний вплив карипразину, що дозволяє використовувати цей препарат паралельно із проведенням психотерапії.

Підготував Роман Долинський

Тематичний номер «Неврологія, Психіатрія, Психотерапія» № 2 (53) 2020 р.

Номер: Тематичний номер «Неврологія, Психіатрія, Психотерапія» № 2 (53) 2020 р.