9 вересня, 2025

Фіксована комбінація диклофенаку з омепразолом як новітня стратегія у лікуванні остеоартриту: результати клінічного порівняння

Автори:

В. І. Романенко, к.мед.н., науковий директор Української асоціації з вивчення болю, м. Київ; С.Р. Дацкевич, лікар вищої категорії, лікар-невролог, лікар ФРМ, завідувач відділення амбулаторної реабілітації КП «Лікарня № 1» Житомирської міської ради, м. Житомир

Остеоартрит (ОА) є однією з найчастіших причин хронічного болю, функціональних обмежень і зниження якості життя дорослого населення [1, 2]. За даними епідеміологічних досліджень, поширеність ОА серед дорослих досягає 15‑20% [3]. Фармакотерапія ОА спрямована на контроль болю, зменшення запалення та поліпшення функції суглобів. Незважаючи на появу нових терапевтичних цілей, нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП) залишаються фундаментом симптоматичного лікування завдяки своїй високій ефективності та доступності [3, 4].

Сучасні європейські та американські клінічні настанови ставлять НПЗП на центральне місце в алгоритмах лікування ОА. Європейське товариство клінічних та економічних аспектів остеопорозу й остеоартриту (ESCEO) рекомендує безперервне або переривчасте використання НПЗП, коли базові втручання виявляються недостатніми. При цьому експерти визнають, що безперервне приймання препаратів знижує частоту загострень ефективніше, ніж використання за потреби [5]. Результати масштабного рандомізованого дослідження за участю 850 пацієнтів продемонстрували, що постійне застосування НПЗП протягом шести місяців зменшує кількість загострень удвічі порівняно із режимом «за потреби» (0,54 vs 0,93 епізодів/місяць, p<0,001) [7].

Диклофенак є одним із найчастіше призначуваних НПЗП у всьому світі, з доведеною імовірністю ефекту в 99% випадків за даними метааналізу, що охоплює 102 800 пацієнтів [6]. Його механізм включає подвійне інгібування ЦОГ‑1 та ЦОГ‑2, що приводить до зниження синтезу простагландинів. Примітно, що диклофенак демонструє найвищу здатність пригнічення простагландину E₂(PGE₂) серед НПЗП (~94%), досягаючи 97% зниження у плазмі протягом 4 год [9]. Окрім класичної дії на ЦОГ, він модулює інші запальні шляхи: пригнічує NF-κB, знижує IL‑6 та вільні радикали і підвищує IL‑10 – що додатково підсилює його протизапальну активність [10].

Епідеміологічні дані свідчать, що диклофенак та ібупрофен асоційовані з меншою ймовірністю кровотечі (відносний ризик [ВР] 3,9‑4,2 та 2,0‑2,9 відповідно) порівняно із піроксикамом (ВР 13,7‑18,0) або азапропазоном (ВР 23,4‑31,5) [7]. Хоча диклофенак у дозах ≤75 мг/добу зазвичай асоційований із мінімальним шлунково-кишковим ризиком, вищі дози або тривале приймання можуть потребувати гастропротекції, особливо у популяціях високого ризику (вік >60 років, виразка в анамнезі, супутнє використання антикоагулянтів або кортикостероїдів) [7]. Для профілактики цих ускладнень міжнародні рекомендації, як-то від Європейського альянсу ревматологічних асоціацій (EULAR) та ESCEO, передбачають обов’язкове призначення інгібіторів протонної помпи (ІПП) разом із НПЗП відповідним категоріям хворих [3, 4].

Омепразол, як представник класу ІПП, широко застосовується для гастропротекції при тривалому прийманні НПЗП, особливо у пацієнтів із підвищеним ризиком розвитку гастропатій. Зазвичай використовується доза 20 мг/добу, яка добре переноситься та ефективно захищає слизову оболонку шлунка [13]. Водночас у науковій літературі описані випадки підвищення рівня гастрину за тривалого (більш ніж 6 місяців) застосування омепразолу у високій (40 мг/добу) дозі, що може призводити до гіперплазії ентерохромафіноподібних (ECL) клітин [8]. Гіперплазія ECL-клітин, спричинена тривалим прийманням ІПП, зазвичай має доброякісний характер і, як правило, регресує самостійно після відміни препарату [11‑13]. Клінічне значення цього ефекту залишається дискусійним і потребує додаткового вивчення.

На фармацевтичному ринку України представлені дві лікарські форми із диклофенаком пролонгованого вивільнення: монопрепарат у дозі 100 мг та фіксована комбінація, що містить 75 мг диклофенаку із 20 мг омепразолу. Диклофенак пролонгованого вивільнення забезпечує зручність приймання 1 раз на добу, що покращує прихильність до лікування. Такі препарати потенційно можуть покращити комплаєнс пацієнтів та забезпечити надійну гастроентерологічну безпеку без втрати терапевтичної ефективності. Однак порівняльних досліджень між монотерапією пролонгованим диклофенаком у вищій дозі та його фіксованою комбінацією з ІПП у нижчій дозі недостатньо.

У цьому контексті було проведене дослідження з метою оцінити клінічну ефективність та профіль безпеки застосування двох форм диклофенаку в пацієнтів із хронічним больовим синдромом при ОА колінного суглоба: пролонгованої форми диклофенаку в дозі 100 мг у монотерапії та фіксованої комбінації 75 мг пролонгованого диклофенаку із 20 мг омепразолу.

Матеріали й методи

Завдання

У дослідженні були визначені такі основні завдання:

Порівняти аналгетичну ефективність досліджуваних форм за динамікою інтенсивності болю згідно із візуально-аналоговою шкалою (ВАШ).
Оцінити вплив на функціональний стан пацієнтів за індексом остеоартриту університетів Західного Онтаріо та Макмастера (WOMAC).
Визначити вплив на рівень запальних медіаторів шляхом оцінки PGE2 у сироватці крові.
Оцінити шлунково-кишкову безпеку терапії за рівнем гастрину в сироватці крові.
Визначити частоту та характер побічних ефектів.

Дизайн дослідження та учасники

Це проспективне рандомізоване відкрите порівняльне дослідження включало 60 пацієнтів із хронічним болем внаслідок ОА колінного суглоба. Діагноз встановлювався згідно із критеріями ESCEO (2019). Всі учасники надали письмову інформовану згоду на участь. Дослідження проводилося на базі медичного центру «Віта Медікал» (м. Київ) та КП «Лікарня № 1» ЖМР (м. Житомир).

Критерії включення:

вік – 40‑75 років;
підтверджений діагноз ОА колінного суглоба;
тривалість захворювання ≥3 місяці;
інтенсивність болю ≥40 мм за ВАШ.

Критерії виключення:

активна виразкова хвороба або гастроінтестинальна кровотеча;
ниркова недостатність (кліренс креатиніну <30 мл/хв);
печінкова дисфункція (трансамінази >3Ч верхня межа норми);
відома гіперчутливість до НПЗП або ІПП;
активна злоякісна пухлина;
вагітність або лактація;
супутня терапія аспірином або антиагрегантами.

Пацієнти були випадковим чином розподілені на дві групи по 30 осіб: учасники групи 1 приймали пролонгований диклофенак у дозі 100 мг перорально один раз на добу вранці о 9:00 протягом 60 днів. Учасники групи 2 отримували фіксовану комбінацію пролонгованого диклофенаку в дозі 75 мг (включно із 25 мг у гастрорезистентних пелетах та 50 мг у пелетах пролонгованої дії) з омепразолом по 20 мг перорально один раз на добу вранці о 9:00 протягом 60 днів.

Базові характеристики пацієнтів

На початку дослідження групи були зіставними за демографічними та клінічними показниками (табл. 1). Середній вік становив 56,1±7,2 року в групі 1 та 57,3±6,7 року в групі 2. Розподіл за статтю у групах 1 і 2: жінки – 63,3 та 73,3%, чоловіки – 36,7 та 26,7% відповідно. Вихідні показники болю за ВАШ (71,5±8,2 vs 70,1±9,0 мм; p=0,62) та функціонального стану за WOMAC (68,1±9,4 vs 67,5±10,1 бала; p=0,77) не відрізнялися між групами.

Таблиця 1. Базові характеристики
Параметр	Група 1 (n=30)	Група 2 (n=30)	p
Вік (роки)	56,1±7,2	57,3±6,7	0,51
Жінки, n (%)	19 (63,33)	22 (73,3)	0,79
Тривалість захворювання (місяці)	18,3±8,4	19,1±7,9	0,70
ВАШ (мм)	71,5±8,2	70,1±9,0	0,70
Показник WOMAC	68,1±9,4	67,5±10,1	0,85
PGE₂(пг/мл)	482±58	479±61	0,88
Гастрин (пг/мл)	46,0±6,8	46,3±7,2	0,84

Методи оцінки

Всі обстеження проводилися на 1-й (базовий візит), 15-й, 30-й та 60-й день лікування амбулаторно.

Оцінка ефективності терапії включала:

Інтенсивність болю за ВАШ, 0‑100 мм.
Функціональний стан суглобів за індексом WOMAC у версії зі шкалою 0‑96 балів. Індекс оцінює три домени: біль, скутість та фізичну функцію. Зниження балів свідчить про поліпшення стану.

Оцінка безпеки лікування та біомаркери:

Шлунково-кишкова переносимість: аналізували шляхом опитування пацієнтів щодо наявності диспепсії, болю в епігастрії, нудоти та печії за стандартизованою формою.
Рівень PGE₂ у сироватці крові: визначали як об’єктивний маркер запалення та ефективності дії диклофенаку.
Рівень гастрину в сироватці крові: визначали для оцінки фізіологічної відповіді на пригнічення кислотопродукції омепразолом та моніторингу гастроінтестинальної безпеки. Тривала гіпергастринемія може бути пов’язана із гіперплазією ECL-клітин та іншими змінами слизової оболонки шлунка.

Для визначення вмісту гастрину та PGE₂ проводили забір периферичної венозної крові (5 мл) зранку натщесерце. Кров центрифугували при 3000 об./хв протягом 15 хв. Отриману сироватку заморожували при -20 °C. Визначення проводили методом імуноферментного аналізу із використанням комерційних наборів Invitrogen ELISA Kit (Велика Британія) для гастрину та Prostaglandin E₂ ELISA Kit (Німеччина) для PGE₂.

Статистичний аналіз

Обробку даних виконували у програмі SPSS v.26.0. Нормальність розподілу визначали за допомогою тесту Шапіро – Вілка. Кількісні змінні (ВАШ, WOMAC, PGE₂, гастрин) подані як середнє ± стандартне відхилення (M±SD). Для міжгрупових порівнянь застосовувався t-тест Стьюдента (нормальний розподіл), критерій Манна – Уїтні (ненормальний розподіл). Для визначення динаміки у групах слугував парний t-тест або критерій Вілкоксона.

Якісні змінні (наявність диспепсії) аналізували за допомогою χ² або точного критерію Фішера. Рівень статистичної значущості: р<0,05. Для мінімізації упереджень через те, що частина пацієнтів не завершила дослідження, застосовували аналіз ITT (intention-to-treat; вибірка пацієнтів, яким призначене лікування) із множинною імпутацією відсутніх даних; результати були підтверджені аналізом відповідно до протоколу (PP-аналізом).

Результати

Частка учасників, які завершили дослідження

Із 60 рандомізованих пацієнтів (по 30 у кожній групі) 52 (86,7%) завершили 60-денний протокол дослідження: 24 у групі 1 (80%) та 28 у групі 2 (93,3%).

Причини передчасного припинення участі в дослідженні (n=8):

група 1 (n=6): диспепсія та епігастральний біль – 3 пацієнти, відмова з особистих причин – 2, втрата контакту – 1.
група 2 (n=2): відмова з особистих причин – 1 пацієнт, втрата контакту – 1.

Частота вибуття була достовірно вищою у групі монотерапії (20 vs 6,7%; p=0,129). Половина випадків вибуття у групі 1 асоціювалася із побічними явищами з боку шлунково-кишкового тракту (ШКТ).

Динаміка інтенсивності болю

Обидві схеми лікування продемонстрували достовірне зниження інтенсивності болю за ВАШ протягом усього періоду спостереження (табл. 2, рис. 1). Було проведено аналіз за ІТТ-принципом із множинною імпутацією відсутніх даних, результати підтверджені РР-аналізом.

Таблиця 2. Динаміка інтенсивності болю за ВАШ (мм)
День	Група 1 (n)	Група 2 (n)	p
1	71,5±8,2 (30)	70,1±9,0 (30)	0,62
15	48,7±9,5 (28)*	54,9±8,8 (29)*	0,03**
30	34,2±8,7 (26)*	41,5±9,1 (29)*	0,01**
60	21,4±7,3 (24)*	27,8±8,2 (28)*	0,02**
Примітки: * p<0,001 порівняно із вихідним рівнем; ** p<0,05 між групами.

У групі 1 інтенсивність болю знизилася на 70,1% (із 71,5±8,2 до 21,4±7,3 мм), у групі 2 – на 60,3% (із 70,1±9,0 до 27,8±8,2 мм). Починаючи із 15 дня, група монотерапії демонструвала достовірно кращу аналгетичну ефективність (p<0,05), хоча абсолютна різниця залишалася клінічно помірною (6‑7 мм).

Рис. 1. Динаміка інтенсивності болю за ВАШ

Функціональний стан за індексом WOMAC

Покращення функціонального стану суглобів відмічалося паралельно зі зниженням больового синдрому (табл. 3, рис. 2). Індекс WOMAC знизився на 62,5% у групі 1 (із 68,1±9,4 до 25,5±7,6 бала) та на 53% у групі 2 (із 67,5±10,1 до 31,7±8,3 бала). Група монотерапії продемонструвала достовірно дієвіше поліпшення функціонального стану на всіх візитах після початку лікування (p<0,05).

Таблиця 3. Динаміка індексу WOMAC (бали)
День	Група 1 (n)	Група 2 (n)	p
1	68,1±9,4 (30)	67,5±10,1 (30)	0,77
15	49,8±8,9 (28)*	55,9±9,7 (29)*	0,04**
30	36,4±9,2 (26)*	43,8±8,8 (29)*	0,02**
60	25,5±7,6 (24)*	31,7±8,3 (28)*	0,03**
Примітки: * p<0,001 порівняно із вихідним рівнем; ** p<0,05 між групами.

Рис. 2. Динаміка індексу WOMAC

Рівень PGE₂

Як маркер системного запалення, PGE₂ достовірно знижувався в обох групах (табл. 4, рис. 3). Рівень PGE₂ знизився на 43,8% у групі 1 (із 482±58 до 271±49 пг/мл) та на 38,6% у групі 2 (із 479±61 до 294±50 пг/мл). На 30-й та 60-й день група монотерапії демонструвала достовірно виразне зниження маркера запалення (p<0,05). Проте в обох групах рівень PGE₂ залишався вищим за фізіологічну норму (10‑100 пг/мл).

Таблиця 4. Динаміка рівня PGE₂(пг/мл)
День	Група 1 (n)	Група 2 (n)	p
1	482±58 (30)	479±61 (30)	0,84
15	392±53 (28)*	407±57 (29)*	0,21
30	304±55 (26)*	330±52 (29)*	0,04**
60	271±49 (24)*	294±50 (28)*	0,03**
Примітки: * p<0,001 порівняно із вихідним рівнем; ** p<0,05 між групами.

Рис. 3. Динаміка рівня PGE₂

Рівень гастрину

Моніторинг рівня гастрину проводився для оцінки гастроінтестинальної безпеки та виявлення компенсаторної гіпергастринемії. У групі 1 рівень гастрину залишався стабільним протягом усього дослідження (із 46,0±6,8 до 50,7±7,6 пг/мл; p>0,05). У групі 2 спостерігалося прогресивне підвищення: на 62,9% до 60-го дня (із 46,3±7,2 до 75,4±9,5 пг/мл; p<0,001). Різниця між групами була статистично значущою із 15-го дня (p<0,05). Важливо, що максимальні значення гастрину в групі 2 не перевищували верхню межу фізіологічної норми (100 пг/мл) (табл. 5, рис. 4).

Таблиця 5. Динаміка рівня гастрину (пг/мл)
День	Група 1 (n)	Група 2 (n)	p
1	46,0±6,8 (30)	46,3±7,2 (30)	0,91
15	47,8±7,0 (28)	58,9±8,4 (29)*	0,01**
30	49,5±7,3 (26)	68,2±9,1 (29)*	<0,001**
60	50,7±7,6 (24)	75,4±9,5 (28)*	<0,001**
Примітки: * p<0,001 порівняно із вихідним рівнем; ** p<0,05 між групами.

Рис. 4. Динаміка рівня гастрину

Побічні ефекти

Несприятливі явища із боку ШКТ виникали виключно у групі монотерапії диклофенаком. Загальна частота побічних ефектів становила 36,7% (11/30) у групі 1 та 0% у групі 2 (p<0,001). Структура небажаних явищ: диспепсія – 6 пацієнтів (20,0%), біль в епігастрії – 3 (10%), печія – 2 (6,7%). У трьох випадках (10%) гастроінтестинальні симптоми призвели до передчасного припинення участі в дослідженні. Жодного випадку ерозивних уражень, виразок або кровотеч не зареєстровано (табл. 6).

Таблиця 6. Частота побічних ефектів
Побічний ефект	Група 1 n (%)	Група 2 n (%)	p
Диспепсія	5 (16,7)	0	0,024
Біль в епігастрії	3 (10)	0	0,076
Печія	2 (6,7)	0	0,150
Загалом	10 (33,4)	0	<0,001

Аналіз чутливості

Аналіз було проведено за принципом ІТТ із використанням множинної імпутації для відсутніх даних. Результати підтверджені РР-аналізом даних 52 пацієнтів, які завершили дослідження. Обидва підходи продемонстрували узгоджені результати, що підтверджує надійність основних висновків та свідчить про те, що вибуття пацієнтів не спотворило загальні отримані дані.

Обговорення

Це порівняльне дослідження показало, що обидві форми пролонгованого вивільнення диклофенаку ефективно зменшують біль та запалення при хронічному ОА колінного суглоба, демонструючи різні профілі безпеки. Фіксована комбінація з омепразолом досягла порівнянної клінічної ефективності з монотерапією вищою дозою, усуваючи при цьому гастроінтестинальні несприятливі явища, що підтримує її переважне використання у пацієнтів, які потребують тривалої терапії НПЗП.

Отримані результати узгоджуються з даними метааналізу R. Bruno et al. (2021), які підтвердили високу ефективність диклофенаку серед усіх НПЗП [9]. Зниження болю на 62‑69% у поточному дослідженні відповідає показникам ефективності, описаним у літературі для пацієнтів з ОА [5]. Дещо дієвіше зниження болю у групі монотерапії диклофенаку в дозі 100 мг (68,7 vs 62,4%), ймовірно, відображає 25% різницю дози, хоча це не досягло статистичної значущості. Важливо, що обидві групи перевищили поріг мінімальної клінічно важливої різниці у 30% зниження ВАШ, підтверджуючи клінічну значущість.

Функціональне покращення приблизно на 60% за показниками шкали WOMAC в обох групах відбувалося паралельно зі зниженням болю. Найбільш швидкі й виразні зміни спостерігалися протягом перших 30 днів, що свідчить про ранню терапевтичну відповідь із наступною фазою підтримки. Цей часовий патерн має значення для планування очікувань від лікування та стратегій моніторингу.

Динаміка рівня PGE₂ підтверджує виразну протизапальну дію диклофенаку через інгібування циклооксигенази. Зниження PGE₂на 39‑42% корелює із клінічним покращенням та відповідає даним P. Sokolowska et al. (2024) про здатність диклофенаку пригнічувати синтез простагландинів до 94% [10]. Водночас залишковий підвищений рівень PGE₂ на 60-й день вказує на персистенцію хронічного запалення та обґрунтовує необхідність тривалішого лікування, що узгоджується із рекомендаціями ESCEO про доцільність постійного приймання НПЗП за хронічного болю при ОА [5].

Ключовим аспектом дослідження була оцінка гастроінтестинальної безпеки. Частота побічних ефектів із боку ШКТ у групі монотерапії (33,4%) відповідає даним літератури про ризики тривалого застосування НПЗП [1,2]. Відсутність несприятливих явищ у групі комбінації з омепразолом підтверджує ефективність ІПП для профілактики НПЗП-індукованих гастропатій, що узгоджується із рекомендаціями ACR та EULAR.

Моніторинг рівня гастрину дозволив об’єктивно оцінити системну відповідь на терапію ІПП. Помірне підвищення гастрину в групі 2 (до 72,8±7,8 пг/мл) є очікуваною компенсаторною реакцією на пригнічення кислотопродукції омепразолом. Ці зміни не перевищували фізіологічних меж (<100 пг/мл) і відповідають даним J. B. Jansen et al. про безпеку короткочасного застосування ІПП [11]. На відміну від довготривалого приймання високих доз ІПП (>6 місяців), який може спричинити клінічно значущу гіпергастринемію із ризиком гіперплазії ECL-клітин, 60-денна терапія омепразолом у дозі 20 мг у поточному дослідженні не супроводжувалася такими змінами [12, 13].

Порівняння двох досліджуваних груп виявило певні відмінності в ефективності. Монотерапія диклофенаком у дозі 100 мг демонструвала дещо кращу аналгетичну дію (різниця 6‑7 мм за ВАШ), що може пояснюватися вищою дозою препарату. Проте ця перевага нівелюється значно гіршою переносимістю – у третини пацієнтів мали місце побічні ефекти порівняно з їх повною відсутністю при застосуванні комбінації.

Фіксована комбінація 75 мг диклофенаку із 20 мг омепразолу забезпечує оптимальний баланс ефективності та безпеки. Зниження дози диклофенаку на 25% приводить до мінімального зменшення аналгетичного ефекту (на 6%) при повному усуненні гастроінтестинальних побічних явищ. Це особливо важливо для пацієнтів із факторами ризику гастропатій та за потреби тривалого лікування.

Практичне значення результатів полягає в обґрунтуванні персоналізованого підходу до вибору НПЗП-терапії. Для пацієнтів без факторів ризику та при короткостроковому лікуванні може застосовуватися монотерапія диклофенаком. Натомість за наявності факторів ризику (як-то вік >60 років, виразковий анамнез, супутнє приймання антикоагулянтів), а також при плануванні тривалого лікування (>4 тижнів) доцільно призначати фіксовану комбінацію з ІПП.

Обмеження включають відкритий дизайн, що може потенційно впливати на суб’єктивні результати, хоча об’єктивні біомаркери показали узгоджені патерни. Відносно невеликий розмір вибірки міг обмежити потужність для виявлення помірних відмінностей в ефективності. Крім того, виключення пацієнтів з активною виразковою хворобою або тих, хто приймає антиагреганти, обмежує узагальнення для популяцій найвищого ризику, які могли б отримати найбільшу користь від гастропротекції.

Відсутність ендоскопічної оцінки являє собою ще одне обмеження, оскільки субклінічне ураження слизової може відбуватися без симптоматичного прояву. Майбутні дослідження із включенням ендоскопічних кінцевих точок можуть забезпечити додаткові докази гастропротекції. Триваліше спостереження також допоможе з’ясувати, чи підвищення гастрину виходить на плато чи продовжує зростати за тривалого застосування ІПП.

Фіксована комбінація диклофенаку в дозі 75 мг з омепразолом по 20 мг продемонструвала оптимальне співвідношення ефективності та безпеки, що робить її доцільною в умовах щоденної клінічної практики.

Висновки

Застосування пролонгованого диклофенаку в обох досліджуваних групах забезпечує достовірне покращення клінічного стану пацієнтів з остеоартритом, що підтверджується зниженням інтенсивності болю на 60-70% та покращенням функціонального стану за індексом WOMAC на 53-62%.
Монотерапія диклофенаком у дозі 100 мг демонструє дещо вищу аналгетичну ефективність порівняно із комбінацією 75 мг диклофенаку з 20 мг омепразолу (різниця 6‑7 мм за ВАШ), але ця перевага нівелюється значно гіршою гастроінтестинальною переносимістю.
Динаміка зниження PGE2 у сироватці крові на 38‑43% свідчить про ефективне пригнічення запального процесу обома препаратами, при цьому залишковий підвищений рівень обґрунтовує доцільність тривалішої терапії.
Помірне підвищення рівня гастрину при застосуванні фіксованої комбінації (до 75,4±9,5 пг/мл) не виходить за межі фізіологічної норми та має компенсаторний характер без ризику клінічно значущої гіпергастринемії протягом 60 днів терапії.
Побічні ефекти із боку ШКТ зареєстровані виключно у пацієнтів, які отримували монотерапію диклофенаком 100 мг (33,4%), за повної їх відсутності у групі комбінації з омепразолом.
Фіксована комбінація пролонгованого диклофенаку в дозі 75 мг з омепразолом по 20 мг забезпечує оптимальне співвідношення ефективності та безпеки, що робить її доцільною для тривалого лікування пацієнтів із хронічними ОА колінного суглоба, особливо за наявності факторів ризику гастропатій.
Результати дослідження підкреслюють необхідність персоналізованого підходу до призначення НПЗП з урахуванням балансу користі та потенційних ризиків у кожного конкретного пацієнта.

Література

Lanas A., Chan F.K.L. Peptic ulcer disease // Lancet. – 2017. – 390 (10094).– P. 613‑624; DOI: 10.1016/S0140‑6736(16)32404‑7.
Scarpignato C. et al. Safe prescribing of non-steroidal anti-inflammatory drugs in patients with osteoarthritis – an expert consensus paper // Curr Med Res Opin. – 2015. – 31 (11). – P. 2041‑2051; DOI: 10.1185/03007995.2015.1088980.
EULAR Recommendations 2019 for the management of hand osteoarthritis; DOI: 10.1136/annrheumdis‑2018‑214255.
American College of Gastroenterology Guidelines on Prevention of NSAID-Related Ulcer Complications // Am J Gastroenterol. – 2009. – 104 (3). – P. 728‑738; DOI: 10.1038/ajg.2009.115.
Bruyиre O. et al. An updated algorithm recommendation for the management of knee osteoarthritis from the European Society for Clinical and Economic Aspects of Osteoporosis and Osteoarthritis (ESCEO) // Seminars in Arthritis and Rheumatism. – 2019. – 49 (3). – P. 337‑350; https://doi.org/10.1016/j.semarthrit.2019.04.008.
Da Costa, Bruno R. et al. Effectiveness and safety of non-steroidal anti-inflammatory drugs and opioid treatment for knee and hip osteoarthritis: network meta-analysis // BMJ. – 2021. – 375.
НПЗП в ревматології: ефективність, ризики та безпека // Український ревматологічний журнал. – 2021. – № 84 (2); DOI: 10.32471/rheumatology.2707‑6970.84.16310.
Lundell L. et al. Systematic review: the effects of long‐term proton pump inhibitor use on serum gastrin levels and gastric histology // Alimentary pharmacology & therapeutics. – 42.6. – 2015. – P. 649‑663.
Bruno R. da Costa Effectiveness and safety of non steroidal anti inflammatory drugs: a network meta analysis // BMJ. – 2021. – 375. – n2321; doi: https://doi.org/10.1136/bmj.n2321.
Sokolowska P. et al. PPARγ, NF κB and the UPR pathway as new molecular targets in the anti inflammatory actions of NSAIDs // Adv Clin Exp Med. – 2024. – 33 (9). – P. 1007‑1022; DOI: 10.17219/acem/174243.
Jansen J.B., van Milligen de Wit A.W., Lamers C.B. Effect of omeprazole on plasma gastrin levels in patients with peptic ulcer disease // Aliment Pharmacol Ther. – 1990. – 4 (1). – P. 49‑55; PMID: 2111413.
Meining A., Classen M. Long-term safety of proton pump inhibitors // Dig Dis. – 1997. – 15 (3). – P. 193‑203; PMID: 9247485.
Kuipers E.J., Lundell L., Klinkenberg-Knol E.C. et al. Atrophic gastritis and Helicobacter pylori infection in patients with reflux esophagitis treated with omeprazole or fundoplication // N Engl J Med. – 1996. – 334 (16). – 1018‑1022; PMID: 8707092.

Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 3 (74) 2025 р.