26 січня, 2026
Скільки руху потрібно печінці: дозована фізична активність для лікування МАЖХП
Метаболічно асоційована жирова хвороба печінки (МАЖХП) нині є хронічним захворюванням печінки у світі із глобальною поширеністю близько 38 %. Ключовою патоморфологічною ознакою МАЖХП є стеатоз печінки, який запускає системне запалення, порушує функцію гепатоцитів і сприяє прогресуванню до цирозу та гепатоцелюлярної карциноми. Окрім внутрішньопечінкових ускладнень, стеатоз значно підвищує серцево-судинний ризик і асоціюється з розвитком позапечінкових злоякісних новоутворень. Водночас на ранніх стадіях стеатоз є зворотним, що робить немедикаментозні втручання критично важливими.
Фізичні навантаження давно розглядаються як базовий компонент лікування МАЖХП у межах концепції «фізична активність як ліки». Навіть без істотного зниження маси тіла регулярні тренування здатні зменшувати вміст жиру в печінці на 20–30 %, що пояснюється зниженням інсулінорезистентності, протизапальним ефектом і впливом на гепатоцелюлярні сигнальні шляхи, зокрема cGAS–STING. Проте клініцисти нерідко стикаються з питанням: які саме тип і «доза» фізичного навантаження є оптимальними для досягнення гепатопротекторного ефекту?
Систематичний огляд рандомізованих контрольованих досліджень, опублікований у Journal of Sport and Health Science у січні 2026 року, надав більш чіткі орієнтири. Аналіз 24 наукових розвідок продемонстрував нелінійний зв’язок між дозою фізичного навантаження та зменшенням стеатозу. Для об’єктивності вчені використали МЕТ (Metabolic Equivalent of Task, або метаболічний еквівалент завдання) – об’єктивний показник, який порівнює, скільки енергії витрачає людина під час певної активності щодо спокою. Завдяки доступним калькуляторам пацієнт або лікар можуть із легкістю обрахувати індивідуальні значення МЕТ.
Мінімально клінічно значущий ефект досягається за навантаження понад 460 MET-хв/тиждень, тоді як подальше нарощування ефекту поступово сповільнюється після 630 MET-хв/тиждень. Максимальний гепатопротекторний ефект спостерігався на рівні близько 850 MET-хв/тиждень, що підтверджує існування як мінімальної ефективної, так і верхньої доцільної межі навантаження.
Принциповим є те, що ефект фізичної активності виявився типоспецифічним. Найбільш виражене зменшення стеатозу забезпечувала комбінація аеробних і силових вправ. Уже сумарне навантаження понад 130 MET-хв/тиждень за поєднання таких типів активності було достатнім для досягнення клінічно значущого поліпшення. Імовірно, аеробні вправи впливають переважно на інсулінорезистентність і ліпідний обмін, тоді як силові – на м’язову масу, міокіни та базальний енергетичний обмін, формуючи синергічний ефект.
Автори статті також підкреслюють необхідність індивідуалізації фізичних навантажень з урахуванням стадії захворювання, супутньої фармакотерапії та тривалості втручання. Відтепер для лікарів доступний більш зрозумілий перехід від загальних рекомендацій до структурованих «рецептів» фізичної активності, подібних до медикаментозних призначень. У перспективі такі підходи можуть не лише сповільнити прогресування МАЖХП, а й суттєво знизити позапечінкові ризики, зміцнюючи роль фізичних навантажень як повноцінного терапевтичного інструмента в гепатології.
Джерело: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S2095254626000037?via%3Dihub