3 серпня, 2024
Лікування хронічної лімфоцитарної лейкемії в еру таргетних препаратів: роль генетичних факторів і вибір ефективної терапії
У рамках XIII науково-практичної конференції з міжнародною участю «Діагностика та лікування гематологічних захворювань» проведено низку сесій з актуальних питань терапії хронічної лімфоцитарної лейкемії (ХЛЛ) у 2024 році. Під час сесій провідні українські фахівці в галузі гематології, онкології та суміжних дисциплін обговорили сучасні підходи до діагностики та лікування ХЛЛ. Особлива увага була приділена застосуванню при цьому захворюванні таргетної терапії, зокрема інгібіторів тирозинкінази Брутона (BTK), таких як акалабрутиніб.
.jpg)
Сесію, присвячену сучасним підходам до менеджменту пацієнтів з ХЛЛ у 2024 р., відкрила Ірина Анатоліївна Крячок, доктор медичних наук, професор, завідувачка клініки хіміотерапії та онкогематології ДНП «Національний інститут раку» (м. Київ), представивши доповідь «Генетичне профілювання пацієнта з ХЛЛ – умова ефективного контролю хвороби».
– ХЛЛ є одним з найпоширеніших видів лейкемії у дорослих. Генетичні фактори відіграють ключову роль у патогенезі, прогнозуванні та виборі терапевтичної стратегії при ХЛЛ. Згідно з рекомендаціями провідних онкологічних фахових спільнот, таких як Європейське товариство медичної онкології (ESMO) та Національна онкологічна мережа США (NCCN), визначення мутації ТP53, цитогенетичний аналіз методом флуоресцентної гібридизації in situ (FISH) та оцінка мутаційного статусу гена важких ланцюгів імуноглобулінів (IGHV) є обов’язковими дослідженнями для пацієнтів з ХЛЛ.
Враховуючи широку варіабельність генетичних аномалій при ХЛЛ, для їх виявлення необхідно застосовувати комплекс діагностичних методів, таких як імунофенотипування, FISH, секвенування за Сенгером і секвенування наступного покоління (NGS). Інтерпретація результатів цих досліджень може бути складним завданням для клініцистів. Однак, згідно з сучасними стандартними клінічними рекомендаціями, критично важливим є визначення мутацій гена TP53 та делеції (del) 17p, оскільки ці аномалії асоційовані з резистентністю до хіміоімунотерапії (ХІТ). Крім того, обов’язковим є визначення мутаційного статусу генів IGHV, який є предиктивним фактором низької чутливості до ХІТ. Немутований статус IGHV мають 58-66% пацієнтів із вперше діагностованою ХЛЛ, він асоціюється з гіршим прогнозом. На відміну від del(17p) і мутацій гена TP53, мутаційний статус IGHV залишається стабільним протягом перебігу захворювання.
Вплив генетичного профілю на вибір терапії при ХЛЛ. Важливо враховувати, що цитогенетичні аномалії виявляються у значної частини пацієнтів з ХЛЛ (до 80%) і мають вагоме прогностичне значення. Аномалії високого ризику асоціюються з низькою ефективністю ХІТ, найбільш несприятливою є del(17p), яка асоціюється з рефрактерністю до ХІТ. Наявність інших цитогенетичних аномалій, таких як del(11q), також свідчить про несприятливий прогноз.
Детальний генетичний профіль пацієнта має вирішальне значення для вибору оптимальної терапевтичної стратегії при ХЛЛ. Залежно від генетичних характеристик, пацієнтам може бути показана курсова ХІТ, курс терапії інгібіторами білка B-клітинної лімфоми 2 (BCL-2) або тривала терапія інгібіторами BTK (BTKі).
Курсове лікування сприяє періодичному зменшенню маси пухлини, але згодом захворювання прогресує, а застосування BTKі забезпечує тривалий контроль хвороби шляхом блокування проліферації пухлинних клітин і є особливо ефективним у пацієнтів з несприятливими генетичними аномаліями. Комбінований підхід, який включає періодичне знищення пухлинної маси та блокування її подальшого росту, є найбільш сучасним і передовим варіантом лікування ХЛЛ. На практиці це досягається за допомогою поєднаного введення BTKі, інгібіторів BCL-2 та моноклональних антитіл.
Сучасна світова практика демонструє обмежену роль ХІТ при ХЛЛ. Згідно з рекомендаціями NCCN, ця опція залишається корисною лише за певних умов, зокрема у пацієнтів без цитогенетичних аномалій, з мутованим статусом IGHV, віком <65 років та без істотної коморбідності. Для пацієнтів з коморбідністю, але без інших факторів ризику, рекомендовані режим бендамустин + ритуксимаб (BR), обінутузумаб, хлорамбуцил і високі дози метилпреднізолону. Однак ці опції не показані для пацієнтів з del(17p) або мутацією TP53. При рецидивах ХЛЛ пріоритетними опціями є інгібітори BCL-2 (венетоклакс) або BTKі (акалабрутиніб, занубрутиніб), враховуючи індивідуальний профіль токсичності. Світова тенденція полягає у повному вилученні ХІТ з рекомендацій щодо лікування ХЛЛ. На жаль, пацієнти в Україні не завжди мають можливість отримувати лікування новими молекулами, тоді як ХІТ залишається доступною опцією.
Слід мати на увазі, що при застосуванні класичного курсового підходу до лікування ХЛЛ відбувається знищення хіміочутливих клітин, зменшення маси пухлини та досягнення ремісії (мінімальної залишкової хвороби (MRD) – негативної або позитивної). У разі MRD-позитивної ремісії часто спостерігається відновлення маси пухлини з розвитком рецидиву та накопиченням нечутливих проліферуючих клітин. Тобто від рецидиву до рецидиву відбувається «тренування» резистентності пухлини, що супроводжується збільшенням частоти мутацій. На відміну від традиційної терапії, постійний прийом BTKі забезпечує сталий контроль захворювання, перманентно блокуючи проліферацію клітин і запобігаючи селекції та домінуванню резистентних клонів. Особливістю такого підходу є необхідність тривалого прийому препаратів.
Акалабрутиніб як ефективна опція лікування ХЛЛ. BTKі є важливим класом таргетних препаратів, які використовуються для лікування ХЛЛ. Ці препарати пригнічують активність BTK, блокуючи поділ B-клітин при ХЛЛ. У масштабному дослідженні ELEVATE-TN із тривалим терміном спостереження (6 років) вивчали ефективність акалабрутинібу в поєднанні з обінутузумабом або в монорежимі у порівнянні з хлорамбуцилом та обінутузумабом. Результати показали, що монотерапія акалабрутинібом через 6 років дозволяла утримувати відповідь на терапію у 78% хворих, комбінація з обінутузумабом – у 62%, тоді як хлорамбуцил з обінутузумабом – лише у 17% пацієнтів. Ці дані свідчать про високу ефективність акалабрутинібу та його здатність забезпечувати тривалий контроль захворювання.
Результати дослідження ELEVATE-TN засвідчили, що мутаційний статус IGHV не впливає на ефективність акалабрутинібу у раніше не лікованих пацієнтів (J.P. Sharman, 2022). Криві виживаності без прогресування для пацієнтів з мутованим і немутованим статусом IGHV фактично збігалися, що вказує на однаково високу ефективність препарату незалежно від цього генетичного фактора.
Механізм дії акалабрутинібу полягає в ковалентному зв’язуванні та незворотному блокуванні BTK. Доза 100 мг двічі на день забезпечує ефективне пригнічення активності BTK. При перериванні терапії активність BTK відновлюється повільно, лише на 25% від початкового рівня через 2 доби. Це означає, що пропуск дози або короткочасне переривання прийому препарату не призводить негайно до втрати ефекту та відновлення росту пухлини. Однак рекомендується, щоб пацієнти дотримувалися безперервного прийому препарату для досягнення оптимальних результатів терапії.
Майбутнє лікування ХЛЛ полягає в застосуванні комбінованих режимів, які включають BTKі, моноклональні антитіла й інгібітори BCL-2. Комбінація акалабрутинібу з обінутузумабом вже продемонструвала вищу ефективність порівняно з монотерапією в дослідженні ELEVATE-TN. У клінічних дослідженнях трикомпонентна комбінація BTKі, BCL-2 та анти-CD20 моноклональних антитіл забезпечувала швидку редукцію пухлинної маси, блокування проліферації клітин ХЛЛ і тривалий ефект з високим рівнем негативного статусу МRD. Хоча такі комбінації наразі є експериментальними та потребують подальшого вивчення у клінічних дослідженнях, очікується, що вони будуть включені до стандартів лікування ХЛЛ найближчим часом.
Попередні результати другої фази досліджень комбінації акалабрутинібу, венетоклаксу та обінутузумабу показують високу ефективність цього режиму незалежно від генетичних факторів, таких як мутаційний статус IGHV та del(17p)/мутація TP53, що є несприятливими прогностичними чинниками при застосуванні стандартної ХІТ. Комбінація BTKі та інгібіторів BCL-2 значно перевершує стандартну ХІТ за виживаністю без прогресування.
Серед схем, рекомендованих у міжнародних настановах, BTKі, зокрема акалабрутиніб, демонструють високу ефективність у лікуванні ХЛЛ незалежно від наявності несприятливих генетичних факторів, таких як мутація TP53, del(17p) та немутований статус IGHV. Призначення акалабрутинібу забезпечує високу ефективність лікування у всіх когорт пацієнтів з ХЛЛ, включаючи тих, хто має несприятливі генетичні фактори, такі як мутація TP53, del(17p) та немутований статус IGHV. Ці дані свідчать про здатність акалабрутинібу подолати негативний вплив генетичних аномалій на результати терапії.
Сергій Вікторович Клименко, доктор медичних наук, керівник Центру гематології, хіміотерапії гемобластозів та трансплантації кісткового мозку КЛ «Феофанія» ДУС, професор кафедри клінічної лабораторної діагностики Національного медичного університету охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика (м. Київ) представив доповідь «Фактор мінімальної залишкової хвороби при лікуванні ХЛЛ таргетними препаратами», у якій розглянув ключові аспекти моніторингу статусу МRD.
– Останні досягнення в розробленні таргетних препаратів, зокрема малих молекул, дозволили істотно покращити ефективність лікування ХЛЛ. Використання ВТКі та інгібіторів BCL-2 забезпечує високу частоту відповіді на лікування у пацієнтів з ХЛЛ. Однак, незважаючи на значний прогрес, залишаються питання щодо балансу між ефективністю, токсичністю та вартістю лікування. Перспективним напрямом є застосування комбінацій малих молекул, що може вирішити низку проблем, пов’язаних з лікуванням онкологічних захворювань.
Одним з ключових аспектів оцінки ефективності терапії ХЛЛ є визначення МRD. Досягнення невизначеної мінімальної залишкової хвороби (uМRD) є цілком реальною метою при використанні сучасних таргетних препаратів. Проте механізми формування МRD можуть відрізнятися залежно від типу використовуваних малих молекул. Наприклад, застосування інгібіторів BCL-2 забезпечує швидке зменшення маси пухлини, але частина нечутливих клітин виживають і проліферують, що може сприяти появі резистентних клонів. ВТКі блокують проліферацію клітин, діють поступово і без різкої зміни складу пухлини. Однак природна конкуренція може призвести до зміни домінантних пухлинних клонів з часом. Та все ж комбінування малих молекул є перспективним підходом для підвищення ефективності лікування ХЛЛ і подолання резистентності. У цьому контексті визначення МRD набуває особливого значення для оцінки відповіді на терапію та прогнозування тривалості ремісії. Результати дослідження T.E. Lew та співавт. (2021) продемонстрували, що додавання анти-CD20 моноклональних антитіл, таких як ритуксимаб, до інгібіторів BCL-2 істотно покращує досягнення uМRD порівняно з монотерапією венетоклаксом.
Незважаючи на високу ефективність таргетної терапії, рецидив захворювання залишається актуальною проблемою. J.F. Seymour та співавт. (2022) продемонстрували, що при використанні інгібіторів BCL-2 медіана часу до конверсії uМRD у МRD становить 19,4 місяця після завершення лікування. Крім того, медіана часу до клінічного рецидиву після виявлення МRD становить близько 25 місяців. Ці дані свідчать про необхідність тривалого моніторингу цього показника та розробки стратегій подолання резистентності. Особливо несприятливою є динаміка МRD у пацієнтів з наявністю генетичних аномалій, таких як делеція або мутація гена TP53. У цих випадках спостерігається швидша селекція резистентних клонів і гірша відповідь на таргетну терапію.
Мутаційний статус генів і його вплив на МRD при лікуванні ХЛЛ таргетними препаратами. Мутаційний статус гена IGHV є важливим прогностичним фактором. ХЛЛ з немутованим IGHV має вищий проліферативний потенціал. Пацієнти з немутованим IGHV мають гірші перспективи досягнення та збереження uМRD порівняно з пацієнтами із мутованим статусом. Тож блокування здатності пухлинних клітин до проліферації у пацієнтів з ХЛЛ і немутованим IGHV є актуальним завданням. У цьому контексті можуть бути ефективними ВТКі, які блокують проліферацію клітин і поступово їх елімінують. Оцінка МRD у даному випадку не є прогностично інформативною. Однак концепція МRD при використанні ВТКі стає особливо актуальною при їх комбінації з активними анти-CD20 моноклональними антитілами або інгібіторами BCL-2. ВТКі стимулюють вихід лейкемічних клітин у периферичне русло, де вони стають більш вразливими до дії анти-CD20 молекул та інгібіторів BCL-2, що є передумовою для оптимізації комбінованої терапії.
У дослідженні ELEVATE-TN при використанні комбінації акалабрутинібу й обінутузумабу статус uМRD досягнуто у 38%. Це значно вище, ніж при монотерапії акалабрутинібом (і значно вище комбінації обінутузумаб + хлорамбуцил), але дещо нижче за раніше розглянуті схеми з інгібіторами BCL-2.
Однак у клінічній практиці необхідність визначення МRD менш критична для схем на основі BTKi. Ці препарати блокують ріст і виживаність клітин ХЛЛ, але не спрямовані на їх повну елімінацію. Очікується, що навіть за хорошої клінічної ефективності МRD все ще буде виявлятися. Умовою досягнення ефекту є скорочення пухлинної маси та подальше надійне блокування проліферації залишкових клітин. Саме тому ВТКі не використовують фіксованим курсом, оскільки лише в частині випадків вдається досягти uМRD. Важливо, що при тривалому застосуванні комбінації ВТКі + анти-CD20 досягнута частота uMRD з часом не знижується. Тому перспективним напрямом є поєднання ВТКі з агресивнішими препаратами, такими як інгібітори BCL-2, що можуть швидко елімінувати пухлинні клітини та посилювати зусилля щодо усунення МRD.
Таким чином, визначення МRD при ХЛЛ є надзвичайно корисним для оцінки ефективності терапії та прогнозування її подальших перспектив. Частота МRD корелює з біологічними характеристиками захворювання, такими як наявність делеції або аномалій гена TP53 та мутаційний статус IGHV.
***
У рамках конференції відбулася окрема сесія, присвячена практичним аспектам застосування ВТКі, а саме акалабрутинібу, в лікуванні ХЛЛ. Сесія включала дві доповіді провідних фахівців у галузі гематології та онкології, які поділилися власним клінічним досвідом використання препарату. Спікерки представили клінічні випадки, що ілюстрували ефективність і переносимість акалабрутинібу у різних групах пацієнтів з ХЛЛ.
Про сучасну стратегію персоналізованого підходу до лікування пацієнта з ХЛЛ в епоху таргетної терапії розповіла Ірина Борисівна Титоренко, кандидат медичних наук, завідувачка науково-дослідного відділення онкогематології ДНП «Національний інститут раку» (м. Київ).
Клінічний випадок 1
Пацієнт, 83 роки, з ХЛЛ, вперше діагностованою у 2011 році. За даними молекулярно-цитогенетичного дослідження del(17p) виявлена у 2018 році під час першого рецидиву. Отримував різні схеми терапії, включаючи BR.
У 2019 році призначено венетоклакс з ритуксимабом, досягнуто повної ремісії (uМRD). Прогресування зафіксовано через 1,5 року після припинення лікування.
Враховуючи вік, коморбідність (ішемічна хвороба серця, кардіосклероз, серцева недостатність 1 ступеня, вузловий зоб) та попередню терапію, у 2023 році розпочато лікування ВТКі акалабрутинібом.
Через 6 місяців терапії акалабрутинібом відмічено значне зменшення лімфаденопатії, нормалізацію гемограми та відсутність інфекційних ускладнень.
При виборі стратегії терапії ХЛЛ у пацієнтів з рецидивом або рефрактерністю важливо враховувати низку факторів, таких як вік, коморбідність, цитогенетичні аномалії та попередні лінії лікування. Згідно з сучасними рекомендаціями, для хворих з рецидивними / рефрактерними формами ХЛЛ, які мають del(17p), використання ХІТ не рекомендоване. Натомість перевагу слід надавати таргетній терапії, зокрема BTKi, таким як акалабрутиніб.
У представленому клінічному випадку пацієнт віком 83 роки з ХЛЛ та del(17p), виявленою під час першого рецидиву, отримував різні лінії терапії, включаючи BR та ритуксимаб з леналідомідом. У 2019 році йому було призначено венетоклакс із ритуксимабом, що дозволило досягти повної ремісії (uМRD). Однак через 1,5 року після припинення лікування відбулося прогресування захворювання з наявністю конгломератів лімфатичних вузлів, що стало показанням для початку нової лінії терапії.
При обговоренні подальшої тактики лікування з родичами пацієнта було враховано його похилий вік, наявність супутньої патології та попередню терапію. Зважаючи на ці фактори та рекомендації щодо використання таргетної терапії у пацієнтів з del(17p), було прийнято рішення про призначення BTKі акалабрутинібу.
Вибір акалабрутинібу ґрунтувався на декількох міркуваннях. По-перше, у пацієнта була досягнута тривала ремісія на тлі попередньої терапії венетоклаксом, що дозволяло розглядати можливість повторного призначення цього препарату. Однак, зважаючи на бажання родичів забезпечити максимально тривалий контроль захворювання, було вирішено змінити механізм дії та призначити BTKi. По-друге, на відміну від венетоклаксу, який призначається у фіксованому курсі, терапія BTKі проводиться тривало, що може забезпечити довший контроль захворювання.
Через 6 місяців терапії акалабрутинібом у пацієнта відмічено значне зменшення лімфаденопатії, нормалізацію гемограми та відсутність інфекційних ускладнень, що свідчить про ефективність обраного лікування. Важливо зазначити, що навіть у пацієнтів похилого віку з ХЛЛ і несприятливими прогностичними факторами, як-от del(17p), використання сучасних таргетних препаратів дозволяє досягти хороших результатів лікування та покращити якість життя.
Таким чином, представлений клінічний випадок демонструє важливість індивідуалізованого підходу до вибору терапії ХЛЛ з урахуванням віку, коморбідності, цитогенетичних аномалій та попереднього лікування. Використання таргетної терапії, зокрема BTKі, у пацієнтів з del(17p) дозволяє подолати несприятливий прогноз і забезпечити тривалий контроль захворювання навіть у пацієнтів похилого віку.
Доповідь «Раціональний вибір терапії ХЛЛ. Клінічний досвід застосування акалабрутинібу» представила Ольга Юріївна Кучкова, кандидат медичних наук, заступниця генерального директора з медичної частини, завідувачка гематологічного відділення КНП «Обласний центр онкології» (м. Харків).
– Проблема ХЛЛ в сучасній онкогематології залишається актуальною. З одного боку, за останні роки досягнуто значного прогресу в розумінні патогенезу захворювання та розробленні нових терапевтичних опцій. Це дозволяє покращити результати лікування та подовжити життя пацієнтів. З іншого боку, вибір оптимальної тактики ведення кожного окремого пацієнта з ХЛЛ залишається складним завданням. Слід враховувати багато факторів, таких як стадія захворювання, наявність цитогенетичних аномалій, загальний стан хворого, супутні захворювання, профіль токсичності та доступність лікарських засобів. Необхідність балансу між ефективністю, переносимістю та вартістю лікування часто ставить лікаря перед непростим вибором.
Складність вибору тактики ведення пацієнтів з ХЛЛ можна проілюструвати таким клінічним випадком.
Клінічний випадок 2
Пацієнт, 49 років, звернувся зі скаргами на інтоксикаційний синдром, підвищення температури тіла, загальну слабкість, схуднення та збільшення лімфатичних вузлів. Лабораторні дослідження виявили лімфоцитоз і лейкоцитоз. На підставі імунофенотипування встановлено діагноз ХЛЛ.
Периферичні лімфатичні вузли були значно збільшені та щільні, що характерно для лімфоми. Біопсія лімфатичного вузла з імуногістохімічним дослідженням підтвердила наявність лімфоми з малих лімфоцитів (ХЛЛ). Встановлено діагноз ХЛЛ В (ІІ), лімфома з малих лімфоцитів, ураження периферичних, заочеревинних лімфатичних вузлів, гепатоспленомегалія; інтоксикація; статус за ECOG. 2.
З супутньої патології у пацієнта відзначалися розшарувальна аневризма аорти (стан після двох операцій), ожиріння 3. ступеня та гіпертонічна хвороба. Пацієнт приймав антигіпертензивні препарати й антикоагулянти.
Згідно з рекомендаціями NCCN та стратифікацією ризику, на підставі симптомів та значної маси пухлини пацієнт мав показання до початку лікування. Розглядалися ХІТ або таргетна терапія (акалабрутиніб, венетоклакс, обінутузумаб). Хоча таргетна терапія має переваги в ефективності, в Україні вона не покривається державним фінансуванням.
Враховуючи супутню серцево-судинну патологію, пацієнту рекомендували акалабрутиніб, від якого він спершу відмовився через високу вартість. Було призначено ХІТ. Проведено 3 курси ХІТ: 1. курс BR, 2. курси поліхіміотерапії за протоколом флударабін + циклофосфамід + ритуксимаб, проте вже через 3. місяці за даними комп’ютерної томографії виявлено прогресування захворювання.
В описаному клінічному випадку прогресування ХЛЛ через 3 місяці після початку ХІТ дозволило розцінити пацієнта як первинно рефрактерного, що є несприятливим прогностичним фактором при ХЛЛ і свідчить про агресивний перебіг захворювання. У такій ситуації постає питання про зміну терапевтичної тактики та застосування альтернативних опцій лікування.
Згідно з сучасними рекомендаціями (NCCN, ESMO, українські протоколи), у пацієнтів з первинно рефрактерною ХЛЛ перевагу слід надавати таргетній терапії, зокрема ВТКі (акалабрутинібу). Ці препарати демонструють високу ефективність у подоланні хіміорезистентності та досягненні тривалої ремісії, в тому числі у пацієнтів з несприятливими цитогенетичними аномаліями (del(17p), мутація TP53).
В обговорюваному клінічному випадку з огляду на початкову відмову пацієнта від таргетної терапії через високу вартість йому було запропоновано ХІТ як доступнішу опцію. Проте після прогресування захворювання на тлі ХІТ лікарі повторно рекомендували пацієнту терапію акалабрутинібом як оптимальний вибір для подолання рефрактерності, на яку пацієнт цього разу погодився.
Через місяць від початку лікування акалабрутинібом у пацієнта було відзначено виражену позитивну динаміку. За даними комп’ютерної томографії, відзначалося загальне зменшення маси пухлини на 66% порівняно з початковими розмірами.
Водночас зі зменшенням маси пухлини у пацієнта спостерігалося значне покращення загального самопочуття. Прояви інтоксикаційного синдрому (гарячка, слабкість, схуднення) регресували, апетит та енергійність відновилися. Завдяки покращенню стану пацієнт зміг відновити звичну повсякденну активність та повернутися до роботи. Це мало неабияке значення для якості життя самого пацієнта та його родини, а також для психологічного комфорту в умовах онкологічного захворювання.
При оцінці відповіді на терапію акалабрутинібом через 3 місяці було задокументовано подальше зменшення розмірів лімфатичних вузлів. Сумарна редукція маси пухлини склала 82% порівняно з початковою.
На прикладі цього клінічного випадку підтверджується ефективність акалабрутинібу в подоланні хіміорезистентності та досягненні вираженої протипухлинної дії навіть у пацієнта з первинно рефрактерним перебігом ХЛЛ.
Важливим аспектом у клінічному випадку був профіль безпеки акалабрутинібу. Найбільш вираженим небажаним явищем став головний біль, який турбував пацієнта протягом першого місяця лікування. Проте інтенсивність головного болю була помірною і не потребувала відміни акалабрутинібу. Для контролю цього побічного ефекту було достатньо застосування нестероїдних протизапальних засобів. Враховуючи транзиторний характер головного болю та його потенційний зв’язок із початковою реакцією на терапію, лікування акалабрутинібом було продовжено у повній дозі. Слід зазначити, що на фоні прийому акалабрутинібу не спостерігалося клінічно значущого посилення серцевої недостатності, незважаючи на обтяжений кардіологічний анамнез пацієнта. Це свідчить про сприятливий профіль кардіобезпеки акалабрутинібу порівняно з іншими ВТКі.
У цілому описаний клінічний випадок демонструє складність вибору оптимальної терапії ХЛЛ в умовах обмеженого доступу до інноваційних таргетних препаратів. Хоча ХІТ залишається доступнішою опцією, її ефективність може бути недостатньою, особливо у пацієнтів з несприятливими прогностичними факторами. Застосування таргетної терапії дозволило подолати хіміорезистентність та досягти тривалого контролю захворювання у пацієнта з первинно рефрактерною ХЛЛ. Водночас висока вартість таргетних препаратів залишається основною перешкодою для їх рутинного використання в Україні.
Підготувала Анна Сочнєва
Тематичний номер «Онкологія. Гематологія. Хіміотерапія» № 4 (90) 2024 р.