6 жовтня, 2021
PRIME Pediatrics 2021
III Конгрес Української академії педіатричних спеціальностей
4-6 червня 2021 року в онлайн-форматі відбулася потужна наукова подія цього року – III Конгрес Української академії педіатричних спеціальностей PRIME Pediatrics 2021. Протягом трьох насичених інформативних днів провідні українські та міжнародні експерти розглянули актуальні теми, що стосувалися грудного вигодовування, інфекційного контролю, медицини сну та нейрофізіології дитячого віку, дитячої онкології та гематології, пульмонології, гастроентерології, ендокринології, алергології, кардіології, нефрології, урології, хірургії, гінекології, інтенсивної терапії, особливо небезпечних інфекцій у практиці педіатра, вакцинації дітей в умовах пандемії СOVID-19, проявів диспластикозалежного стану, діагностики та лікування рідкісних орфанних захворювань, медичного спостереження за передчасно народженими немовлятами, ведення на первинній ланці дітей з інвалідністю, виявлення червоних прапорців у педіатричних пацієнтів.
.jpg)
Керівник центру гематології, хіміотерапії гемобластозів та трансплантації кісткового мозку КЛ «Феофанія» ДУС, завідувач кафедри клінічної лабораторної діагностики Національного університету охорони здоров’я України (НУОЗУ) ім. П.Л. Шупика, доктор медичних наук, професор Сергій Вікторович Клименко зробив огляд генної терапії в гематології, розповів про основні стратегії доставки генів, перспективи, сучасні досягнення та ризики впровадження в клінічну практику генних методів лікування:
– Під генною терапією (ГТ) розуміють введення нуклеїнових кислот (трансгенів) до клітин-мішеней за допомогою переносника (вектора) з метою лікування різних захворювань шляхом корекції змінених (мутованих) генів. ГТ можна проводити трьома основними методами: додавання гена, зміна/корекція гена (заміна мутованого гена, що викликає патологію, на немутовану форму, введення нового гена для боротьби з хворобою) або генний нокдаун (інактивація несправного гена) (M.A. Kay, 2011).
Концепція ГТ виникла в 50-70-х рр. минулого сторіччя з появою технології рекомбінантної ДНК, коли стали доступні екзогенні клоновані гени, які використовували для демонстрації того, що чужорідні гени дійсно можуть виправити генетичні дефекти та фенотипи хвороб у клітинах ссавців in vitro. У 1990 р., після численних клінічних випробувань на тваринах, був проведений перший успішний експеримент ГТ для лікування дитини з тяжким комбінованим імунодефіцитом (SCID), пов’язаним із дефіцитом ферменту аденозиндезамінази. У 2002 р. опубліковані довгострокові результати французького клінічного випробування ГТ у 9 пацієнтів із Х-зчепленим тяжким комбінованим імунодефіцитом (SCID-X1), який характеризується дефектом γ-ланцюга рецептора інтерлейкіну-2. Після майже 10 років спостереження було показано, що ГТ коригувала імунну дисфункцію у 8 з 9 хворих із SCID-X1 (1 пацієнт помер внаслідок гострого лейкозу) (S. Hacein-Bey-Abina et al., 2010). У 2006 р. в літературі з’явилися дані про регресію раку в пацієнтів із метастатичною меланомою після перенесення генетично модифікованих аутологічних лімфоцитів периферичної крові (R.A. Morgan, 2006). У 2011 р. ряд дослідників повідомили, що Т-клітини, модифіковані рецепторами химерного антигену, зі специфічністю до CD19, демонструють ефективність у лікуванні гострого та хронічного лімфолейкозу (D.L. Porter, 2011; S.A. Grupp, 2013).
Протягом наступного десятиліття актуальність ГТ для медичної практики зросте, і лікарям стане важливо зрозуміти основні принципи та стратегії, які лежать в її основі. Ключовими підходами ГТ є ідентифікація та клонування терапевтичного гену (виділення певної послідовності фрагментів ДНК, що містять необхідні гени, та отримання їх копій in vitro), перенесення трансгену у вектор доставки, цілеспрямована доставка векторів до клітин-мішеней для забезпечення тканиноспецифічної експресії введеного генетичного матеріалу. Оголені молекули ДНК не можуть ефективно надходити в клітини-мішені через їх великі розміри, гідрофільну природу, негативно заряджені фосфатні групи. Крім того, незахищені нуклеїнові кислоти дуже сприйнятливі до деградації під дією нуклеаз крові та позаклітинного матриксу. Тому першочерговим завданням ГТ є розробка носіїв (зазвичай їх називають векторами), які полегшують проникнення терапевтичних генів до цільових клітин, захищають їх від деградації, а також можуть містити елементи, що забезпечують тривалу експресію трансгену.
Розрізняють вірусні та невірусні системи доставки генетичного матеріалу. Вірусні системи включають вектори, розроблені на основі модифікованих ретровірусів, аденовірусів, аденасоційованих вірусів, лентівірусів та вірусів простого герпесу. Невірусні системи використовують широкий спектр фізичних або хімічних методів для полегшення перенесення генів у клітини. Рекомбінантні віруси широко застосовуються у ГТ завдяки високій ефективності перенесення генів, проте мають ряд недоліків, включаючи труднощі виробництва, обмежену можливість повторного введення через гостру запальну реакцію, потенційні ризики інсерційного мутагенезу внаслідок інтеграції чужорідної ДНК у геном господаря. Методи доставки невірусних генів, як правило, менш токсичні та імуногенні, ніж аналоги вірусів, включають простоту виробництва та можливість повторного введення, однак менш ефективні за вірусні вектори (M.S. Al-Dosari, 2009). Окрім вибору системи доставки, також слід обрати стратегію доставки генетичного матеріалу: in vivo або ex vivo. Стратегія in vivo передбачає пряму доставку трансгену (зазвичай через вірусний вектор) до резидентних клітин тканини-мішені. Підхід ex vivo базується на передачі терапевтичного гена сурогатним клітинам (як правило, аутологічного походження) in vitro з наступною трансплантацією цих модифікованих клітин до тканини-мішені. Найбільш помітні успіхи ГТ ex vivo в ході клінічних випробувань були досягнуті для лікування SCID. Cтратегія in vivo показала обнадійливі результати щодо лікування гемофілії В та дефіциту ліпопротеїнової ліпази.
Попри успіхи ГТ у лікуванні різних захворювань, обмеження включення продуктів ГТ у рутинну клінічну практику пов’язане з етичними аспектами, проблемами та ризиками. До викликів ГТ належить необхідність оптимальної експресії терапевтичного гена, зменшення побічної дії, досягнення тривалої клінічної ефективності. До серйозних короткострокових ризиків ГТ відноситься системна запальна імунна відповідь.
Окрему роль у генетичній інженерії посідає Т-клітинна терапія для лікування злоякісних пухлин, особливо таких, як гострий лімфобластний лейкоз, хронічний лімфолейкоз, лімфома, множинна мієлома. Цей інноваційний терапевтичний підхід ґрунтується на технології створення генетично сконструйованих Т-клітин шляхом перенесення ex vivo рекомбінантного гена химерних антигенних рецепторів (chimeric antigen receptor – CAR), здатного до прямого націлювання на специфічні антигени пухлинних клітин, активацію Т-клітин для досягнення цитотоксичного потенціалу та проліферації. Після виділення Т-лімфоцитів зі зразка периферичної крові хворих на рак відбувається їх модифікація вектором, що кодує CAR, культивування та розмноження до необхідної цільової дози з наступним введенням пацієнту шляхом одноразової внутрішньовенної інфузії. Перед зворотною інфузією аутологічних протипухлинних модифікованих CAR-T-клітин пацієнтові проводять курс хіміотерапії, спрямований на зниження кількості власних лейкоцитів. Т-клітинна терапія CAR досягла значного прогресу в боротьбі зі злоякісними утвореннями, проте вартість та складність виробництва персоніфікованих CAR-T-клітин є значними бар’єрами для загального використання в практиці.
Отже, перенесення екзогенної ДНК у клітину становить основу ГТ. Ключові підходи можуть включати додавання гена або приглушення несправного гена. Доставка генів може відбуватися in vivo або ex vivо. Доставка ex vivо може представляти переваги при націлюванні на популяції клітин, які можна ізолювати та напрацювати поза організмом. Як вірусні, так і невірусні вектори можуть бути використані для перенесення гена у тканину-мішень. ГТ у клініці продемонструвала деякі обнадійливі результати, включаючи розвиток CAR-Т-клітин. Проблеми ГТ, які розглядаються сьогодні, включають наявність імунітету господаря проти трансгена та/або переносника, ризик інерційного мутагенезу та необхідність забезпечення стійкості трансгенних клітин-мішеней.
Завідувач відділення онкогематології Миколаївської ОДКЛ, асистент кафедри педіатрії № 3 з післядипломною підготовкою Одеського національного медичного університету Михайло Васильович Адиров розповів про розмаїття клінічних маніфестацій лімфом у дітей, принципи діагностики та важливі аспекти лікування:
– Проблема лікування пацієнтів із лімфомою – одна з найактуальніших у сучасній онкогематології, з огляду на гетерогенність злоякісних пухлин, що походять з клітин лімфоїдного ряду, на різних етапах диференціювання. Остання класифікація Всесвітньої організації охорони здоров’я, переглянута у 2016 р., включає понад 80 підтипів лімфоїдних новоутворень (В-клітинні, Т-клітинні, NK-клітинні та лімфоми Ходжкіна), які визначаються відповідно до їх морфології, імунофенотипу, клінічних, цитогенетичних та молекулярних особливостей.
Лікар-педіатр повинен розрізняти 2 великі групи лімфом у дітей: лімфому Ходжкіна (ЛХ) та неходжкінські лімфоми (НХЛ). ЛХ – первинне злоякісне пухлинне захворювання лімфатичної системи, що супроводжується збільшенням лімфатичних вузлів, у яких на тлі клітинного поліморфізму виявляють атипові багатоядерні клітини Рід – Штернберга та одноядерні клітини Ходжкіна. ЛХ, як правило, характеризується повільним (індолентним) перебігом, від моменту первинних клінічних проявів до госпіталізації дитини в спеціалізований стаціонар зазвичай проходить декілька місяців, оскільки єдиним симптомом захворювання може бути тривала фебрильна лихоманка та безболісна лімфаденопатія, яка найчастіше вражає надключичні або шийні ділянки. НХЛ – гетерогенна група гістологічно і біологічно неоднорідних злоякісних хронічних лімфопроліферативних захворювань переважно з агресивним перебігом та швидким прогресуванням. Найпоширенішими підтипами дитячих НХЛ є лімфобластна Т-клітинна лімфома, лімфома Беркіта та анапластична великоклітинна лімфома. Саме НХЛ найчастіше маніфестують життєзагрозливою симптоматикою з боку різних органів. Первинне пухлинне вогнище може знаходитися в периферичних лімфатичних вузлах (нодальне ураження) або в інших органах та системах (екстранодальна локалізація): мигдаликах, тимусі, легенях, середостінні, інтестинальній лімфоїдній тканині, кістковому мозку, центральній нервовій системі, шкірі тощо. Часто відмічається первинний дисемінований перебіг захворювання з неможливістю визначення первинно ураженої ділянки.
Однією з маніфестацій лімфом у дітей, що може загрожувати життю, є синдром верхньої порожнистої вени, що виникає внаслідок компресії основних венозних магістралей масивною медіастинальною пухлиною. Синдром можна розпізнати за специфічними проявами: набряк і синюшність обличчя та шиї, ознаки підвищеного внутрішньочерепного тиску, застійні диски зорових нервів, пригнічення свідомості, розширення та набухання шийних вен. Наступною ургентною маніфестацією, особливо у дітей раннього віку, є синдром здавлення дихальних шляхів (СЗДШ) збільшеними конгломератами лімфовузлів середостіння. Для цього стану характерна задишка, яка посилюється в положенні лежачи, наявність як інспіраторного, так і експіраторного стридору, надсадний непродуктивний кашель (іноді коклюшоподібний) із супутнім ціанозом обличчя та шиї, виражене ослаблення або повна відсутність аускультативного дихання над гемітораксом. У пацієнтів із СЗДШ існує життєзагрозливий ризик зупинки дихання під час індукції в наркоз за відсутності своєчасної швидкої послідовної інтубації трахеї.
Небезпечним проявом лімфом у дітей є масивний неопластичний серозний випіт у плевральну, черевну та перикардіальну порожнини. Найчастіше спостерігається однобічний гідроторакс на боці ураження, який може маскувати наявність злоякісного новоутворення в органах грудної клітки, викликати компресію органів середостіння та імітувати плеврит або плевропневмонію. Не рекомендується використовувати глюкокортикостероїди (ГКС) для лікування плевропневмонії до виключення наявності у дитини злоякісних лімфопроліферативних захворювань.
При значному збільшенні лімфатичних вузлів черевної порожнини залучені до патологічного процесу лімфоїдні тканини кишечнику викликають раптовий спастичний абдомінальний біль, що не полегшується спазмолітиками, нестероїдними протизапальними препаратами, з’являються ознаки гострої кишкової непрохідності або інвагінації у дітей старше 2 років, що потребує невідкладного оперативного втручання. До ургентних маніфестацій лімфом належить синдром компресії спинного мозку, який проявляється периферичним пара/тетрапарезом, зниженням чутливості, порушенням функції тазових органів. У клінічній практиці симптоми неоплазії лімфоїдної тканини (тривала лихоманка, слабкість, помірне збільшення лімфовузлів, гепатоспленомегалія) нерідко плутають з інфекційним мононуклеозом, після лікування якого ГКС несподівано розвивається клініка гострого гломерулонефриту. Це пов’язано з синдромом лізису пухлин внаслідок швидкого руйнування злоякісних клітин під дією ГКС, що призводить до гіперурикемії, гіперкаліємії, гіперфосфатемії та гіпокальціємії. Ці електролітні та метаболічні порушення можуть прогресувати до клінічних токсичних ефектів, включаючи ниркову недостатність, серцеві аритмії, судоми та смерть через поліорганну недостатність. Лікування синдрому гострого пухлинного лізису відбувається у відділенні інтенсивної терапії.
Важливими аспектами діагностики лімфом є патогістологічне та імуногістохімічне дослідження в найкоротші терміни. Не завжди потрібна біопсія первинного вогнища, оскільки можливо встановити діагноз по віддаленим метастатичним ураженням (периферичний лімфовузол, плевральна рідина, асцитична рідина, трепанобіоптат/аспірат кісткового мозку). Часто відсутні будь-які виражені зміни в периферичній крові, окрім вираженого підвищення швидкості осідання еритроцитів понад 70 мм/год.
У більшості педіатричних пацієнтів зі злоякісними пухлинами лімфоїдної тканини мультимодальна терапія, що включає комбінацію інтенсивної хіміотерапії та променевої терапії, дає ефект у 85% випадків. При первинному лікуванні лімфом хірургічне втручання здебільшого непотрібно, але воно має вирішальну роль в отриманні адекватного біопсійного матеріалу для діагностики. Прогноз захворювання залежить не від стадії лімфоми, а від молекулярно-генетичної характеристики пухлини, можливості отримати терапію, що відповідає сучасним міжнародним стандартам, наявності мультидисциплінарної команди лікарів та ресурсів для проведення такої терапії.
Про регуляцію кальцієвого обміну та гіпопаратиреоз розповіла завідувачка відділу дитячої ендокринології Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України, доктор медичних наук, професор Наталія Борисівна Зелінська:
– Гіпопаратиреоз (ГП) – рідкісне захворювання, що характеризується гіпокальціємією, гіперфосфатемією та низьким або невідповідно низьким рівнем паратгормону (ПТГ). Клініка ГП є наслідком втрати прямого і непрямого впливу ПТГ на кістки, нирки та кишечник, що призводить до зниження вивільнення кальцію з кісткової тканини, зменшення його засвоєння з кишечнику, розвитку гіперкальціурії, незважаючи на гіпокальціємію, підвищення реабсорбції фосфору з сечі зі збільшенням концентрації фосфору в плазмі. За етіологією розрізняють транзиторний, генетично успадкований та набутий ГП.
Транзиторний ГП зустрічається в неонатальному періоді. Недоношені діти мають вищий ризик патології у порівнянні з доношеними дітьми. Майже у 50% дітей із дуже малою масою тіла при народженні відмічається низький ПТГ та гіпокальціємія. У 10-20% немовлят, матері яких мають цукровий діабет, розвивається гіпокальціємія через недостатню відповідь ПТГ на рівень кальцію, зниження концентрації магнію у матері внаслідок глюкозурії, що призводить до погіршення вивільнення і дії ПТГ. Гіперкальціємія у матері з гіперпаратиреозом може також тривало пригнічувати секрецію ПТГ у новонародженого. Генетично успадкований ГП реєструється при вадах розвитку паращитоподібних залоз (ПЩЗ), дефектах у гені ПТГ, у гені кальцієвого рецептора, дефекті дії ПТГ, аутоімунного гена-регулятора, при численних генетичних синдромах. Найбільш частою генетично успадкованою патологією, що супроводжується ГП, є синдром Ді Джоржі. До інших рідкісних генетичних порушень, які можуть призвести до розвитку ізольованого ГП (або він являє собою частину синдрому), належать: Х-зчеплений рецесивний ГП, пов’язаний з агенезією ПЩЗ; сімейний ГП внаслідок мутації гена ПТГ, локалізованого на плечі хромосоми 11p15; хвороба Олбрайта, зумовлена резистентністю тканин до ПТГ; синдром Бараката, викликаний дефектом гена GATA3 на короткому плечі 10-ої хромосоми; мітохондріальні хвороби; синдром HRD; синдром Кенні – Кафі; біологічно неактивний ПТГ. Набутий ГП виникає після операції на щитоподібній залозі, органах шиї в залежності від ступеня пошкодження або збереження ПЩЗ, після декількох місяців абляції щитовидної залози радіоактивним йодом (I 131), опромінення грудної клітки, руйнування ПЩЗ осадженим залізом (гемохроматоз або кілька переливань крові) або міддю (хвороба Вілсона – Коновалова), внаслідок аутоімунного поліорганного синдрому 1 типу.
Дітям з підозрою або підтвердженим ГП слід проводити наступні лабораторні обстеження: біохімічний моніторинг сироваткового рівня загального та іонізованого кальцію, фосфору, магнію, інтактного ПТГ, 25(ОН)=D та 1,25-дигідрокси-D (для виключення дефіциту або резистентності до вітаміну D), визначення концентрації кальцію в добовій сечі, креатиніну крові та сечі (для хвороб нирок), гормонів щитоподібної залози, адренокортикотропних гормонів, надниркових антитіл (при підозрі на аутоімунний процес як етіологію ГТ). Візуалізаційні дослідження для верифікації ГП у дітей включають: рентгенографію органів грудної клітки (для виявлення аплазії тимуса при синдромі Ді Джоржі), рентген кистей (вкорочення 4-ої та 5-ої п’ясткових кісток характерно для псевдогіпопаратиреозу Iа), ехокардіограму, ультразвукове дослідження нирок (контроль нефрокальцинозу), магнітно-резонансну терапію головного мозку (кальцифікати базальних гангліїв – часті знахідки при ГП та псевдогіпопаратиреозі ще до лікування гіпокальціємії). Якщо є можливість, рекомендується проведення генетичного обстеження у пацієнтів із ГП незрозумілого походження, флюоресцентна іn situ гібридизація у немовлят для визначення делеції хромосоми 22q11 при підозрі на синдром Ді Джоржі, контроль за розвитком симптомів супутньої патології.
Згідно з настановами Європейського товариства ендокринологів (2015), розглядати діагноз хронічного ГП у дорослих пацієнтів слід при наявності гіпокальціємії та неадекватно низького рівня ПТГ. Рекомендовано проводити генетичне тестування та/або сімейний скринінг у хворих на ГП невідомої етіології. Наразі не існує клінічних настанов щодо ведення дітей із ГП, проте основні рекомендації настанов для дорослих у більшості випадків можна використовувати для лікування підлітків.
Стандартне лікування ГП та псевдогіпопаратиреозу включає пероральний прийом препаратів кальцію та кальцитріолу 1,25(ОН)2D3. Лікування слід починати якомога швидше. Метою лікування пацієнтів із ГП без симптомів або ознак гіпокальціємії є підтримка рівня загального або іонізованого кальцію в крові на нижній межі або трохи нижче референтного рівня. Конкретні цільові значення наразі не можуть бути встановлені, адже дуже важливою є індивідуальна чутливість до гіпокальціємії та переносимість терапії. Лікування потребують усі пацієнти з хронічним ГП із симптомами гіпокальціємії та/або рівнем загального кальцію в сироватці крові, скоригованого відповідно до концентрації альбуміну, <2 ммоль/л (іонізованого Са++<1 ммоль/л). Безсимптомним хворим із рівнем альбумінкоригованого загального кальцію між 2 ммоль/л (іонізованого Са++ 1 ммоль/л) і нижньою межею контрольного діапазону лікування може бути запропоноване для поліпшення їхнього самопочуття. Як первинну терапію рекомендують активні аналоги вітаміну D із додаванням кальцію в розділених дозах. Якщо активні аналоги вітаміну D недоступні, пропонується призначити кальциферол (переважно холекальциферол). У пацієнтів із гіперкальціурією рекомендується розглянути можливість зменшення споживання кальцію, дотримуватися дієти з обмеженим вмістом натрію та/або лікування тіазидними діуретиками.
Професор кафедри педіатрії № 1 НУОЗУ ім. П.Л. Шупика, головний науковий співробітник ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології ім. академіка О.М. Лук’янової НАМН України», доктор медичних наук Олена Анатоліївна Ошлянська приділила увагу темі «Чому хворіють діти з дисплазіями сполучної тканини: крок до розуміння»:
– Щороку відмічається тенденція до збільшення кількості дітей із хворобами, що формуються та прогресують на тлі різноманітних порушень будови сполучної тканини. У 1942 р. P. Klemperer вперше визначив поняття колагенопатії за морфологічними ознаками. Надалі первинні дегенеративні генетично зумовлені ураження отримали назву «дисплазія сполучної тканини» (ДСТ), а вторинні запальні захворювання – «дифузні хвороби сполучної тканини». Наразі ДСТ розділені на 2 великі групи: диференційовані та недиференційовані. Диференційовані ДСТ (наприклад, синдроми Марфана, Елерса – Данлоса, Альпорта, незавершений остеогенез тощо) характеризуються встановленим генним або метаболічним дефектом, відомим типом успадкування та чітко визначеною клінічною картиною. Тоді як недиференційовані ДСТ діагностуються, коли у пацієнтів наявні фенотипові ознаки порушень у структурі колагену або численні зміни інших волокон і клітин сполучної тканини не вкладаються в симптомокомплекс диференційованих захворювань. Факторами розвитку ДСТ, окрім спадковості та порушень ембріонального розвитку, також можуть бути несприятливе екологічне оточення, соціально-економічні, медико-організаційні причини, однак даних щодо ретельної оцінки впливу кожного з цих факторів бракує.
Розповсюдженість ДСТ серед дітей коливається від 13 до 70%.Епідеміологічний аналіз, який провели в ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології ім. академіка О.М. Лук’янової НАМН України», показав, що окремі клінічні ознаки ДСТ спостерігаються у 37,88% дітей м. Києва та області, більшість із них мають прояви гіпермобільності суглобів. Крім цього, у дітей з недиференційованою ДСТ частіше зустрічається патологія шлунково-кишкового тракту (ШКТ), серцево-судинної та дихальної систем, опорно-рухового апарату порівняно з дітьми, які не мають ознак дисплазії. Хронічна патологія у дітей із ДСТ має вікові особливості. Так, ЛОР-патологія спостерігається в усіх вікових групах, захворювання органів дихання переважають у пацієнтів дошкільного віку, хвороби ШКТ та органу зору, як правило, з’являються в середньому шкільному віці, ураження кардіоваскулярної системи зростають пропорційно віку з максимальною маніфестацією у підлітків. У 44,8% дітей із ДСТ виявляють одразу 2 соматичні патології, у 14,23% хворих – навіть 3, залежно від фенотипу. Виділяють 3 фенотипи недиференційованої дисплазії: марфаноподібний, елерсоподібний та MASS-фенотип.
Імунна система – частина сполучної тканини, дисфункції якої призводять до різноманітних імунних порушень. Для дітей із ДСТ характерні 4 основні імунопатологічні синдроми: інфекційний, аутоімунний, алергічний, онкологічний. Інфекційний синдром зустрічається в 33,3% випадків та проявляється частими рецидивними інфекціями шкіри, верхніх дихальних та сечовивідних шляхів, гнійним лімфаденітом, герпес-інфекцією, парапроктитом тощо. З більшою частотою (до 12%) у порівнянні з загальною дитячою популяцією реєструється аутоімунний синдром, тобто пацієнти з ДСТ частіше мають дифузні хвороби сполучної тканини, хворобу Крона, аутоімунний тиреоїдит, гепатит, системний васкуліт, псоріаз тощо. Алергічний імунопатологічний синдром при ДСТ виявляється у 4% дітей у вигляді атопічного дерматиту, кропив’янки, алергічного риніту, синуситу, кон’юнктивіту. На жаль, наразі немає можливості проаналізувати частоту онкопатології у дітей із ДСТ.
В основі інфекційного синдрому лежить імунна недостатність внаслідок порушення бар’єрної функції, зміни мікробіоценозу слизових, розладів моторики та дренажних функцій дихальних та сечовивідних шляхів, органів травного тракту, зміни проникливості капілярів, порушення обмеження запалення, генетичного порушення механізмів регуляції функції імунокомпетентних клітин. Місцевий гуморальний імунітет у дітей із ДСТ характеризується більш низькими рівнями Іл-4, Іл-10, С3, імуноглобуліну (Ig) A та вищим IgG. Все це призводить до того, що діти із ДСТ хворіють на гострі респіраторні захворювання вдвічі частіше, ніж діти без ДСТ (5,8 проти 3,8 на рік). Аутоімунний імунопатологічний синдром при ДСТ зумовлений генетичними дефектами та вторинною модифікацією тканинних сполук, що веде до зміни структури білків, дисфункції трансмембранного та тканинного транспорту, порушення бар’єрних функцій слизових та гематотканинних бар’єрів, проникнення антигенів у внутрішні середовища організму, проліферації аутореактивних клонів лімфоцитів і синтезу аутоантитіл, які через недостатність механізму елімінації депонуються в тканинах, викликаючи їх деструкцію.
Отже, ДСТ не є хворобою. Імунна система є складовою сполучної тканини. Завдяки особливостям імунної відповіді, ДСТ є «підгрунтям» для розвитку багатьох видів як гострої, так і хронічної патології. Необхідне мультидисциплінарне ретельне спостереження та проведення профілактичних заходів у пацієнтів із ДСТ: активна санація хронічних вогнищ інфекції, раннє виявлення вторинної патології, імуностимуляція у дітей з ознаками імунної недостатності та уникнення провокувальних чинників у дітей з лабораторними ознаками аутоімунних реакцій.
Підготувала Вікторія Бандалетова
Тематичний номер «Педіатрія» № 4 (60) 2021 р.