Современные тенденции эндокринной заболеваемости населения и перспективы развития эндокринологической службы (укр)

Інститут як координаційний науково-методичний ендокринологічний центр постійно поглиблено вивчає у регіонах Лівобережної України основні закономірності поширеності ендокринної патології серед населення і ефективність роботи ендокринологічної служби. Провідні фахівці інституту аналізують статистичні звіти головних ендокринологів областей, організовують експедиційні кураторські виїзди на місця для одержання додаткових матеріалів і для виконання консультативно-методичної роботи. Її результати обговорюються на щорічних нарадах головних ендокринологів областей. За підсумками роботи розробляються напрями профілактичної роботи та наукових досліджень у регіонах.

Результати ретроспективного та проспективного спостережень за основними закономірностями ендокринологічної захворюваності 25 млн. населення 12 регіонів України протягом 11 років (1990-2001 рр.) свідчать, що поширеність ендокринних захворювань серед населення України в цілому перевищила 3,3 млн. випадків у 2001 р. проти 1,5 млн. у 1990 р. Незалежно від того, що населення України зменшилося за цей період майже на 3 млн., навантаження на лікаря-ендокринолога збільшилося в середньому з 1200 до 1500 диспансеризованих хворих при загальній тенденції до зменшення кількості ліжок у більшості областей.

Сучасні статистичні дані ВООЗ також підтверджують зростання ендокринологічної захворюваності серед населення більшості країн світу, яка займає після серцево-судинних та онкологічних хвороб третє місце за поширеністю та причинам смертності населення.

Формування мережі ендокринологічних закладів, особливо стаціонарних, іде не централізовано, а шляхом роздрібненості, що значно знижує темпи розвитку служби та рівень медичного обслуговування населення. Дотепер не знайшов належного розвитку загальновизнаний підхід щодо організації централізованої медичної допомоги населенню на базі обласних диспансерів, в яких повинні бути сконцентровані основні види стаціонарної, амбулаторної та складної лабораторно-діагностичної допомоги хворим з ендокринною патологією.

Формування стаціонарних ендокринологічних відділень у деяких областях пішло шляхом створення спеціалізованих ліжок (по 5-20) у терапевтичних відділеннях міських лікарень, що не дає змоги забезпечити їх сучасною лабораторною та інструментальною базою.

Незадовільним залишається і стан ендокринної хірургічної, дитячої, гінеколого-андрологічної допомоги в більшості областей, оскільки в них відсутні аналогічні спеціалізовані відділення.

Низькою, на рівні 0,2 фізичної особи проти середньої по Україні — 0,32 на 10 тис. населення, залишається й укомплектованість лікарями-ендокринологами в багатьох регіонах. Як позитивний факт слід відзначити, що кваліфікація лікарів-ендокринологів значно підвищилася в більшості областей. Це дозволяє підтримувати відносно задовільний методичний рівень ендокринологічної допомоги. Але, недостатня кількість ліжкового фонду, велика навантаженість первинної ланки ендокринологічної служби районних лікарів-ендокринологів, часто незадовільна діагностична лабораторна база не дозволяють проводити в достатньому обсязі профілактичну роботу, спрямовану на виявлення початкових форм ендокринної патології.

Офіційні статистичні дані відображають лише частку проблеми, висвітлюючи поширеність найбільш виражених клінічних форм захворювань. Але, за даними багатьох епідеміологічних досліджень, співвідношення загальної кількості хворих до незареєстрованих та невиявлених захворювань становить 1:3, що вказує на невикористані значні можливості лікувально-профілактичного напряму роботи.

Для повного уявлення про медико-соціальну значущість проблеми ендокринної патології необхідно враховувати і віддалені наслідки окремих захворювань. Щодо найбільш поширеного з них — цукрового діабету, то збільшення частоти його ускладнень значно впливає на постійну або тимчасову втрату працездатності і смертність населення, особливо працездатного віку.

Оцінюючи загальну зареєстровану ендокринологічну захворюваність населення, слід відзначити, що її рівень у більшості східних областей нижчий за середньодержавні показники та показники по західним регіонам і становить близько 3 — 5 тис. випадків проти 6,7 тис. по Україні на 100 тис. населення. Це пов’язано зі значно більшою захворюваністю населення західних областей на тиреопатологію як наслідок ендемічності цих регіонів з йоддефіциту. Показники ендокринної захворюваності населення в окремих регіонах також не однакові. Більш високі вони серед населення Сумської області та АР Крим: 11,7 і 7 тис. випадків на 100 тис. населення відповідно. Частково таке положення можна пояснити високим рівнем виявлення цієї патології серед населення вказаних регіонів. Зокрема, в АР Крим підвищена захворюваність щитоподібної залози серед населення пов’язана із різним ступенем дефіциту йоду. Для більш обґрунтованих висновків необхідно провести спеціальні епідеміологічні дослідження. Вказані особливості показників ендокринної захворюваності виявлені як серед дорослих, так і серед дітей.

Цукровий діабет становить 36 % усіх ендокринних захворювань і є одним з найбільш важких захворювань за критеріями перебігу та ускладнень, за показниками інвалідності та смертності. Враховуючи, що хворі на цукровий діабет потребують пожиттєвого медичного нагляду, а рівень ускладнень його в окремих регіонах сягає 70 %, ця проблема стає однією з найактуальніших.

Поширеність цукрового діабету серед населення України за останні 10 років постійно зростає. У 2001 р. зареєстровано близько 1 млн. хворих на цукровий діабет проти 800 тис. у 1990 р., що становить 1,8 і 1,5 тис. випадків на 100 тис. населення відповідно.

У світі зареєстровано близько 150 млн. хворих на цукровий діабет. Щорічний ріст захворюваності населення цукровим діабетом становить 5-10 % і охоплює близько 5 % населення в європейських країнах, в Україні — 2 %. Більш низький рівень захворюваності населення України на цукровий діабет свідчить не про значно високий рівень медичного обслуговування, а, перш за все, про низький рівень виявлення ранніх та доклінічних форм діабету, про відсутність достатнього рівня освітницької роботи серед населення щодо раціонального способу життя, гігієнічно збалансованого харчування, фізичного навантаження.

Захворюваність дітей на цукровий діабет за 10 років також має чітку спрямованість до підвищення — з 43,8 до 57 випадків на 100 тис. населення, тобто в 1,3 разу. Це зумовлено тим, що багато положень щодо підвищення рівня ендокринологічного обслуговування дітей не виконується, зокрема, про обов’язкове щорічне дослідження сечі на цукор при диспансерному огляді дітей, госпіталізацію дітей із вперше виявленим цукровим діабетом тощо. Дуже складною під час організації дитячих ендокринологічних відділень, недоукомплектованості педіатрами-ендокринологами залишається ситуація у дитячій ендокринологічній службі в більшості регіонів України.

Разом з тим, рівень медикаментозного забезпечення хворих за останні 5 років значно збільшився, про що певною мірою свідчить зменшення поширеності інсулінзалежного цукрового діабету з 308,6 до 249,1 випадків на 100 тис. населення. Покращилося виявлення переважно цукрового діабету ІІ типу, яке підвищилося за цей час з 8,8 до 13 випадків на 100 тис. населення.

Перше місце з поширеності серед ендокринної патології нині посідає патологія щитоподібної залози — у середньому 44 %, а в ендемічних з йоддефіциту західних регіонах — до 70 %. Абсолютна кількість випадків цих захворювань в Україні за останні 10 років збільшилася з 489 тис. до 1 млн. 657 тис., за показників поширеності відповідно 941,6 і 3379,2 випадків на 100 тис. населення.

Провідне місце в тиреопатології займає дифузний зоб І ступеня, він становить майже 67 % усієї патології щитоподібної залози. Частота його поширеності перевищувала в середньому 2 тис. випадків на 100 тис. населення України. Якщо в більшості західних областей рівень цієї патології перевищує середньодержавні показники в декілька разів, то в більшості східних областей її поширеність в декілька разів нижча.

Показники захворюваності дифузним зобом ІІ і ІІІ ступенів серед населення значно нижчі. Середньоукраїнські показники в 2001 р. сягають 389 випадків на 100 тис. населення, а в більшості областей Східної України вони у 2 — 3 рази нижчі. Дифузний зоб ІІ і ІІІ ступенів становить 10 % загальної патології щитоподібної залози. Діти хворіють дифузним зобом ІІ і ІІІ ступенів значно частіше, ніж дорослі.

Нетоксичний вузловий (багатовузловий) зоб займає одне з провідних місць в тиреопатології серед населення більшості східних областей. Частота виникнення цієї патології коливається від 74 до 400 випадків на 100 тис. населення, за середньоукраїнськими даними за 2001 р. — 222,2.

Набутий гіпотиреоз зустрічається в середньому з частотою 110 випадків на 100 тис. населення, що, можливо, пов’язано з різним рівнем хірургічного лікування, оскільки 60 % набутого гіпотиреозу є наслідком оперативного втручання на щитоподібній залозі. Якщо при радикальних хірургічних операціях на щитоподібній залозі з приводу злоякісних новоутворень такий наслідок ще можна пояснити, то при доброякісних вузлових утвореннях наявність післяопераційного гіпотиреозу свідчить про недостатній рівень підготовки хірурга з питань ендокринної хірургії. На жаль, лише в окремих областях виділені спеціалізовані ліжка з ендокринної хірургії і майже зовсім відсутні хірургічні ендокринологічні відділення, а лікарі-хірурги дуже часто не мають спеціальної підготовки. Як наслідок некваліфікованого виконання операцій на щитоподібній залозі, які належать до операцій підвищеної складності, розвивається післяопераційний гіпотиреоз. У зв’язку з відзначеним, вкрай необхідно розробити та затвердити нормативно-методичний документ, який би регламентував хірургічну ендокринологічну допомогу населенню України.

Поширеність токсичного зобу дещо нижча за 100 випадків на 100 тис. населення. Але за останні роки простежується поступове зростання чисельності цієї патології.

Різко зростає захворюваність населення на аутоімунний тиреоїдит, особливо у східних регіонах України. Якщо 10 років тому частота виникнення цієї патології не перевищувала 20 випадків на 100 тис. населення, то у 2001 р. показники захворюваності в цих областях коливалася від 300 до 500 випадків на 100 тис. населення при середньому показнику в Україні 199,7. Статистичне підвищення рівня захворюваності населення на аутоімунний тиреоїдит, можливо, частково пов’язане з певною гіпердіагностикою, тобто з недостатнім використанням сучасних імунологічних та інструментальних методів досліджень щитоподібної залози. Але в основному зріст захворюваності часто пояснюється дією несприятливих факторів навколишнього середовища на стан імунітету населення.

Таким чином, на тиреопатологію та цукровий діабет припадає більш як 80% усієї ендокринної патології. В окремих регіонах недостатньо уваги приділяється іншій патології ендокринної системи, розладам харчування та порушенням обміну речовин, поширення яких серед населення також з року в рік зростає.

Підвищеної уваги потребують захворювання, пов’язані з ожирінням, частота яких коливається від 200 до 1000 випадків на 100 тис. населення, раком щитоподібної залози, гіпер- і гіпопаратиреозами, хронічною наднирковою недостатністю, гіпофізарним нанізмом, хворобами статевих залоз та інше.

Враховуючи, що почастішання випадків ендокринних захворювань серед населення України науковцями розцінюється останнім часом як пандемія серед неінфекційних хвороб, усвідомлюючи їх суттєвий вплив на соціальні та економічні показники, подальший розвиток спеціалізованого медичного обслуговування повинно відбуватися за наступними напрямами:

• централізація основних видів спеціалізованої ендокринологічної допомоги (терапевтичної, хірургічної, гінекологічної, андрологічної та дитячої в обласних диспансерах, відділеннях з розвиненою лабораторною і функціонально-діагностичною базою та фізіотерапією, з автоматизованою системою обліку та динамічного спостереження за ефективністю лікування та профілактики);
• створення на державному рівні економічної бази пріоритетного розвитку науково-практичних напрямів, спрямованих на виявлення та профілактику, у першу чергу, цукрового діабету і тиреопатології серед населення та технічного забезпечення засобами діагностики всіх ланок медичного обслуговування;
• розвиток системи ендокринологічного обслуговування населення на основі науково розробленого нормативно-методичного забезпечення етапності медичної допомоги з урахуванням складності її патології, кадрового та ліжкового укомплектування лікувальних закладів, рівня лабораторно-технічного обладнання.