0 %

Аміодарон-асоційована дисфункція щитоподібної залози: наукові дані та клінічна практика

19.07.2017

Зиныч_ОВ_1

Відомо, що найпоширенішою формою порушень серцевого ритму є фібриляція передсердь (ФП), частота якої становить 1-2% загальної популяції і охоплює близько 30% усіх госпіталізацій із приводу порушень ритму серця. ФП асоціюється з 3-5-кратним підвищенням ризику тромбоемболічних подій, дворазовим підвищенням ризику кардіальної смерті, призводить до розвитку серцевої недостатності (СН), знижує якість життя пацієнтів. У процесі багатьох досліджень продемонстровано, що за останні роки кількість госпіталізацій із приводу ФП збільшилася на 66% унаслідок комбінації низки чинників ризику, включаючи старіння населення, зростаючу поширеність хронічних захворювань серця, а також у зв’язку з кращим виявленням та реєстрацією ФП за допомогою амбулаторних ЕКГ-реєстраторів [8, 9, 25].

Згідно з клінічними настановами у більшості пацієнтів із ФП на початковому етапі лікування слід застосовувати бета-блокатори для контролю частоти серцевих скорочень. У разі неефективності або наявності серйозного органічного захворювання серця доцільно призначати аміодарон [15, 16], який в останніх рекомендаціях Європейської асоціації кардіологів з ведення пацієнтів із ФП віднесений до препаратів першого вибору при СН, а також до резервного антиаритмічного препарату (ААП) у хворих без органічної патології серця, з ішемічною хворобою серця (ІХС), артеріальною гіпертензією (АГ). З усіх ААП тільки аміодарон є досить безпечним для застосування у пацієнтів із ФП і СН, оскільки не чинить нега­тивного інотропного ефекту на міокард [15, 16, 20, 22].

Аміодарон – потужний ААП, який от уже понад 50 років використовують у кардіології для лікування життєво загрозливих шлуночкових аритмій і ФП, резистентних до інших лікувальних засобів. Незважаючи на те що аміодарон добре вивчений у багатьох контрольованих клінічних дослідженнях, виникає необхідність оновлення інформації про можливості його застосування у зв’язку з публікацією нових рекомендацій міжнародних експертних асоціацій [13, 15, 16, 18, 21, 26].

Аміодарон належить до структурних аналогів тиреоїдних гормонів, є йодованим жиророзчинним похідним бензофурану, в якому 37% вмісту припадає на йод. У 200 мг аміодарону (одній таблетці) міститься 75 мг йоду, що становить 375 добових фізіологічних доз йоду (0,2 мг/добу). У хворих, що перебувають на тривалій терапії аміодароном, за підтримувальної дози 300 мг/добу у процесі метаболізму препарату щоденно вивільняється 9 мг йоду. При цьому вміст неорганічного йоду в плазмі та його екскреція із сечею збільшуються в 40 разів [12].

Встановлено, що «йодне перевантаження» іноді спричиняє розвиток аутоімунних змін у щитоподібній залозі (ЩЗ), які підтверджуються підвищенням рівнів антитиреоїдних антитіл у сироватці крові. Традиційними маркерами аутоімунних процесів вважаються антитіла до тиреоглобуліну й тиреопероксидази (ТПО) – білка, зв’язаного з апікальною мембраною тирео­цитів, який бере участь у процесах окислення та органіфікації йоду, синтезу T3 і T4. Слід зауважити, що токсичний ефект аміодарону може виникнути з моменту ініціації терапії, зумовлюючи вивільнення аутоантигенів із подальшою індукцією імунних реакцій, через що підвищення рівня зазначених антитіл реєструють як на початку, так і через 6-8 міс лікування.

Доведено також, що аміодарон і його активний метаболіт дизетиламіодарон чинять цитотоксичну дію на ЩЗ. Останній має вираженіший деструктивний вплив на клітини, а його інтратиреоїдна концентрація вища, ніж самого препарату. Ефект аміодарону щодо тиреоцитів in vitro виявлявся у гальмуванні клітинного росту, збільшенні апоптозу, морфологічних змінах (порушення ліпідного шару мембран у клітинах, дефрагментація ДНК). При цьому окислення іонів йоду ендогенними пероксидазами індукувало апоптоз у клітинах ЩЗ за допомогою механізму, який включає генерацію вільних радикалів і не залежить від процесів білкового синтезу [28].

Відповідно до зазначених впливів у процесі тривалого лікування аміодароном в еутиреоїдних хворих може спостерігатися підвищення концентрації загального та вільного тироксину (Т4), реверсивного (неактивного) трийодтироніну (рТ3), зменшення вмісту Т3, рівень тиреотропного гормона (ТТГ) зазвичай у межах норми. Ці зміни відбуваються внаслідок інгібування 5’дейодинази 1 типу – селенопротеїнового ферменту, який дейодує та конвертує Т4 в Т3 у периферичних тканинах, переважно в печінці. Гальмування активності дейодинази нерідко зберігається протягом декількох місяців і після відміни препарату. Крім того, відбувається сповільнення проникнення тиреоїдних гормонів у клітини периферичних тканин [24]. Незважаючи на такі коливання у периферичному метаболізмі тиреоїдних гормонів, хворі продовжують перебувати у стані еутиреозу. Проте в деяких пацієнтів на тлі прийому аміодарону може маніфестувати гіпотиреоз або тиреотоксикоз. При цьому частота порушень функції ЩЗ, за даними зарубіжних авторів, коливається від 14 до 18% [27]. Тиреотоксикоз на тлі прийому аміодарону спостерігається переважно в місцевостях із недостатнім надходженням йоду, тоді як гіпотиреоз найбільш поширений у регіонах із достатнім забезпеченням останнім [14, 29]. За даними С.Е. Сердюк і співавт. (2005), в осіб старшої вікової групи (середній вік 60 років), які проживають у районі легкого й помірного йодного дефіциту, найбільш часто на тлі прийому аміодарону виявлявся субклінічний гіпотиреоз (18%) і маніфестний тиреотоксикоз (15,8%), рідше – явний гіпотиреоз (1,5%) і субклінічний тиреотоксикоз (1,5%).

У пацієнтів із вихідною супутньою патологією ЩЗ загальна частота тиреотоксикозу й гіпотиреозу, які розвинулися на тлі прийому аміодарону, була значно вищою (49%), аніж у пацієнтів без патології ЩЗ (25%).

Для своєчасного виявлення можливого негативного впливу аміодарону на ЩЗ, згідно з протоколом Американської тиреоїдної асоціації, хворим необхідно регулярно проводити моніторинг рівнів гормонів ЩЗ. Залежно від рівнів ТТГ, Т4, Т3 діагностують маніфестні або субклінічні форми тиреотоксикозу або гіпотиреозу (рис.).

pic page 4 Endo#2 2017

Розглянемо більш докладно механізми розвитку й тактику ведення пацієнтів у випадку діагностування у них аміодарон-індукованого тиреотоксикозу або гіпо­тиреозу.

Індукований аміодароном тиреотоксикоз (ІАТ). Однією з найбільш ранніх ознак маніфестації аміодарон-асоційованого тиреотоксикозу є поява рефрактерності до антиаритмічної терапії, що виявляється рецидивом пароксизмальних порушень ритму серця, а у хворих із шлуночковими аритміями – збільшенням загальної кількості шлуночкових екстрасистол (ШЕ) на 61,7%, кількості парних ШЕ та нестійких епізодів шлуночкової тахікардії на 83,5 і 85% відповідно [5, 6]. Особливістю клінічної картини ІАТ є те, що класичні симптоми тиреотоксикозу – зоб, пітливість, тремор рук, втрата ваги – можуть бути виражені незначно або зовсім відсутні. Зазвичай домінують серцево-судинні розлади (прискорене серцебиття, перебої, задишка під час фізичного навантаження, втомлюваність). Отже, рецидив порушень ритму серця у пацієнтів, що приймають аміодарон, є показанням до обстеження функціонального стану ЩЗ з метою виключення тиреотоксикозу, єдиним проявом якого вони можуть бути [3, 4].
Залежно від етіопатогенезу виокремлюють два варіанти ІАТ.

ІАТ 1 типу (ІАТ‑1) виникає переважно в осіб, що мають уже раніше діагностовану патологію ЩЗ (наприклад, вузловий або дифузний токсичний зоб). Механізм його розвитку зумовлений надлишком йоду, що потрапляє в організм (феномен «йод-Базедов»). Крім підвищення рівня вільних Т4 і Т3, зниження рівня ТТГ і підвищеного рівня антитіл до рецепторів ТТГ (у випадках маніфестації дифузного токсичного зоба), ІАТ‑1 характеризується нормальним або підвищеним захопленням 99mTc. При УЗД з доплерографією виявляють ознаки супутньої патології: вузлового зоба або зміни ехоструктури ЩЗ із нормальним або підвищеним кровотоком [19].

ІАТ 2 типу (ІАТ‑2) – підгострий деструктивний тиреоїдит із вивільненням надлишку тиреоїдних гормонів. В основі його патогенезу є цитотоксична і тиротоксична дія аміодарону на фолікулярні клітини ЩЗ; може виникати на тлі інтактної ЩЗ. У разі розвитку цього варіанта спостерігаються тяжкий клінічний перебіг, патоморфологічні зміни в ЩЗ, підвищення концентрації ІЛ‑6 у сироватці, зниження накопичення 99mTc у залозі, відсутність або зниження кровотоку [17]. Рівень антитіл до рецепторів ТТГ не перевищує нормальних значень.

Тиреотоксикоз змішаного типу, що поєднує риси ІАТ‑1 і ІАТ‑2, як правило, діагностують ретроспективно, в ході дослідження післяопераційного матеріалу тканини ЩЗ або з огляду на клініку захворювання (тяжкість тиреотоксикозу, відсутність ефекту від прийому тиреостатиків або преднізолону) [1].

Клінічна картина ІАТ, як вже зазначалося, має певні особливості: зокрема, іноді відсутні його класичні клінічні ознаки – пітливість, тремор кінцівок, що зумовлено антиадренергічною активністю аміодарону, а превалюють серцево-судинні та психічні розлади. В таблиці підсумовані основні характеристики двох форм ІАТ [4, 7].

table page 4 Ebdo#2 2017

Лікування обох варіантів тиреотоксикозу потребує, зазвичай, відміни прийому аміодарону. При ІАТ‑1 для пригнічення синтезу тиреоїдних гормонів застосовують великі дози антитиреоїдних засобів. Проте якщо така терапія не супроводжується відповідним ефектом, необхідно додавати перхлорат калію або натрію в дозі 500-1000 мг/добу або 250 мг кожні 8 год, що спричинює блокаду поглинання йоду ЩЗ і зниження вмісту внутрішньотиреоїдального йоду. Застосування останніх понад 6 тиж не рекомендовано через ризик розвитку агранулоцитозу та їх токсичну дію на нирки. За встановлення ІАТ‑2 застосовують глюкокортикостероїди, на тлі яких спостерігається швидкий терапевтичний ефект. Порівняно часто у хворих із деструктивним аміодароновим тиреотоксикозом пізніше може розвинутися первинний гіпотиреоз як наслідок фіброзу тканин ЩЗ. У разі якщо проведення диференційної діагностики між ІАТ‑1 і ІАТ‑2 неможливе, рекомендовано розпочинати терапію з тіонамідів у комбінації з перхлоратом натрію і додаванням глюкокортикоїдів (преднізолону).

Оперативному втручанню (контрольованій тиреоїдектомії) підлягають хворі, резистентні до медикаментозної терапії. У регіонах із помірним йодним дефіцитом пацієнтам з дифузним або вузловим зобом, які мають нормальний або підвищений рівень поглинання радіоізотопу, за відсутності ефекту від консервативної терапії показано лікування радіоактивним йодом.

Відомо, що тиреотоксикоз може також маніфестувати і після відміни аміодарону, тому доцільно проводити моніторинг функції ЩЗ до та через 1 і 3 міс після початку терапії аміодароном, надалі – через 3-6 міс [11]. У контексті проблеми щодо застосування аміодарону наводимо клінічні випадки й тактику ведення пацієнтів, що консультувалися у відділі вікової ендокринології та клінічної фармакології ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Ко­мі­саренка НАМН України».

Клінічний випадок № 1
Пацієнт К., 64 роки, поступив в кардіологічне відділення районної лікарні з діагнозом ІХС: дифузний кардіосклероз. Персистуюча форма ФП, тахісистолічний варіант. Гіпертонічна хвороба ІІ стадії, 2 ступеня, ризик 4. СН ІІ стадії із збереженою (ФВ 65%) систолічною функцією лівого шлуночка (ЛШ). Пароксизм ФП розвинувся 2 дні тому. Розпочато внутрішньовенне введення аміодарону в дозі 1200 мг/добу з подальшим прийомом пероральної форми препарату в дозі 600 мг/добу після проведення кардіо­версїї. На наступний день після початку терапії аміодароном проведено дослідження ТТГ – 1,1 мкОд/мл (норма 0,4-4,2 мкОд/мл), Т4 вільний – 1,44 нг/дл (норма 0,89-1,76 нг/дл), антитіла до тиреопероксидази (АТПО) 118 МО/мл (норма <34 МО/мл). Пацієнт постійно приймав 7,5 мг варфарину (показник міжнародного нормалізованого відношення (МНВ) не перевищував значень 2,2-2,5). Через 4 тиж від початку терапії аміодароном протягом двох тижнів показник МНВ збільшився із 2,5 до 3,5, що стало причиною повторного дослідження рівня ТТГ, оскільки, згідно з даними літератури, тиреотоксикоз може спричиняти збільшення швидкості руйнування вітамін-К-залежних факторів згортання крові у пацієнтів, що отримують комбінацію варфарину з аміодароном. Слід зазначити, що в клінічному статусі пацієнта не спостерігалося змін, які дали б змогу запідозрити порушення функції ЩЗ.

Під час повторного дослідження встановлено: ТТГ – 0,1 мкОд/мл, Т4 вільний – 1,95 нг/дл, антитіла до рецептора ТТГ – негативні (АТ-рТТГ), АТПО – 260 МО/мл. Під час проведення УЗД ЩЗ визначено збільшення розмірів ЩЗ (сумарний об’єм 22,9 см3), кольорова доплерографія підтвердила підвищення кровотоку в ЩЗ, додаткових новоутворень не виявлено.

На підставі проведених досліджень з урахуванням виявлених ознак аутоімунного захворювання ЩЗ діагностовано ІАТ 1 типу. Проведено корекцію терапії – прийом аміодарону замінили пропанормом в адекватній дозі, призначено тіамазол 30 мг/добу. Еутиреоїдного стану вдалося досягти через 12 тиж. Загалом пацієнт приймав тіамазол протягом 5 міс, після чого його прийом був скасований. Рецидиву тиреотоксикозу упродовж 12 міс спостереження за пацієнтом не виникло.

Клінічний випадок № 2
Пацієнтка П., 58 років, госпіталізована до кардіологічного відділення з діагнозом ІХС: дифузний кардіосклероз. Пароксизм ФП, що виник уперше, тахісистолічний варіант. Гіпертонічна хвороба ІІ стадії, 2 сту­пеня, ризик 4. СН ІІ стадії із збереженою систолічною функцією ЛШ (ФВ 60%). Введення внутрішньовенно аміодарону в дозі 1200-1800 мг на добу тривало протягом трьох діб. Після проведення кардіоверсії пацієнтку переведено на прийом пероральної форми препарату в дозі 600 мг на добу.

Через 4 тиж на тлі терапії аміодароном у хворої з’явилися тремор рук, пітливість, тахікардія, задишка під час фізичного навантаження, рецидив пароксизму порушення ритму. В анамнезі не було вказівок на захворювання ЩЗ. Проведено дослідження функції ЩЗ: ТТГ – 0,001 мкОд/мл (норма 0,4-4,2 мкОд/мл), Т4 вільний – 5,25 нг/дл (норма 0,89-1,76 нг/дл). Досліджено також антитіла: АТ-рТТГ – негативні, АТПО – 56 МО/мл (норма до 34 МО/мл). Проведення УЗД ЩЗ виявило збільшення розмірів ЩЗ (сумарний об’єм 19,3 см3), додаткових утворень не визначено. Кольорову доплерографію не проводили.

На підставі виконаних досліджень встановлено діагноз ІАТ. Прийом аміодарону замінили пропанормом у відповідній дозі, призначено тіамазол 30 мг на добу. Однак протягом трьох тижнів самопочуття пацієнтки не змінилося, рівень Т4 вільного залишався високий – 4,95 нг/дл. Ураховуючи відсутність захворювання ЩЗ в анамнезі, а також динаміки під час лікування тіонамідами, запідозрено ІАТ 2 типу, пов’язаний із прямим токсичним ефектом аміодарону, який спричинив підгострий деструктивний тиреоїдит і, як наслідок, вихід великої кількості синтезованих тиреоїдних гормонів у загальний кровотік. Пацієнтці призначено преднізолон у дозі 40 мг/добу. До кінця першого тижня лікування самопочуття хворої суттєво покращилося, через 2 тиж дозу преднізолону знижено на 5 мг і надалі протягом чотирьох місяців – скасовано. Рецидиву тиреотоксикозу в подальшому не спостерігалось.

Слід зазначити, що стан тиреотоксикозу, у свою чергу, може спричинити виникнення ФП, які, згідно з даними літератури, розвиваються у 10-25% хворих, переважно в чоловіків та осіб похилого віку [4-6, 23]. В цьому випадку основною метою лікування є відновлення функції ЩЗ, що може сприяти спонтанній нормалізації серцевого ритму. Особливості ведення таких пацієнтів містить Адаптована клінічна настанова «Фібриляція передсердь» (2016), яку розробила мультидисциплінарна робоча група Міністерства охорони здоров’я України. Цей документ укладено на основі оригінальної Клінічної настанови Європейської асоціації кардіологів «Guidelines for the management of atrial fibrillation» (2010) шляхом адаптації до реальних умов системи охорони здоров’я України вже існуючих клінічних настанов, розроблених на засадах доказової медицини у відомих світових центрах та попередньо оцінених групою експертів за допомогою опитувальника AGREE [10].

Документ містить такі рекомендації:
• пацієнтам з активним захворюванням ЩЗ рекомендовано антитромботичну терапію з урахуванням наявності інших факторів ризику інсульту;
• для контролю частоти шлуночкового ритму в пацієнтів із ФП на тлі тиреотоксикозу рекомендовано застосування бета-блокаторів за відсутності протипоказань;
• якщо застосування бета-блокатора неможливе, то для контролю ЧСС у пацієнтів із ФП і тиреотоксикозом рекомендовано призначати недигідропіридиновий антагоніст кальцію (дилтіазем або верапаміл);
• якщо бажаного контролю ритму не досягнуто, то перед кардіоверсією необхідно нормалізувати функцію ЩЗ, інакше виникає велика ймовірність рецидиву;
• після нормалізації функції ЩЗ рекомендації з антитромботичної профілактики відповідають таким у пацієнтів без гіпертиреозу.

Індукований аміодароном гіпотиреоз. В осіб із супутнім хронічним аутоімунним тиреоїдитом прийом аміодарону здатний прискорити розвиток гіпотиреозу. Його виникнення пояснюють тривалим блокуванням органіфікації йоду і порушенням синтезу тиреоїдних гормонів (ефект Вольфа-Чайкова). Розвиткові цього стану сприяє і інгібування тиреоїдних рецепторів у тканинах. Поширеність гіпотиреозу на тлі прийому аміодарону варіює від 6% у країнах із низьким споживанням йоду до 13% – з високим. Найчастіше гіпотиреоз зустрічається у літніх людей та жінок (жінки:чоловіки = 1,5:1) [6].

Діагностика цього стану ґрунтується на виявленні зниженого рівня Т4 вільного й підвищеного ТТГ. У клінічній картині фіксують класичні ознаки гіпотиреозу: зниження працездатності, сухість шкіри, мерзлякуватість, запори, сонливість, розлад уваги, брадиаритмії, набряки. Субклінічний варіант гіпотиреозу може перебігати безсимптомно, але супроводжуватися дисліпідемією (зниженням рівня ліпопротеїдів високої щільності (ЛПВЩ), підвищенням рівня ліпопротеїдів низької щільності (ЛПНЩ) і, відповідно, підвищенням коефіцієнтів ЛПНЩ/ЛПВЩ і загальний холестерин / ЛПВЩ) і психічними розладами, переважно депресивного характеру. Після відміни аміодарону еутиреоз зазвичай відновлюється, утім, це може потребувати місяців у зв’язку з тривалим періодом напіввиведення препарату. У разі необхідності лікування аміодароном може бути продовжено, однак пацієнтам необхідно призначати замісну терапію левотироксином натрію. При субклінічному гіпотиреозі питання про проведення замісної терапії вирішують індивідуально [2].

Розвиток гіпотиреозу не супроводжується втратою антиаритмічної ефективності аміодарону і не є показанням до його скасування. Проведення замісної гормональної терапії левотироксином натрію не приводить до відновлення порушень ритму серця [5, 6].

Отже, підіб’ємо підсумки. На сьогодні аміодарон залишається «золотим стандартом» для лікування хворих із ФП на тлі СН, при АГ, із вираженою гіпертрофією ЛШ, а також у хворих на ІХС. Доведено, що він є найбільш ефективним серед усіх ААП щодо підтримки синусового ритму у хворих із пароксизмальною та персистуючою формою ФП. Проте аміодарон чинить низку несприятливих екстракардіальних ефектів, зокрема, на нервову, серцево-судинну, дихальну, травну та ендокринну системи.

Найтяжчим побічним ефектом аміодарону є його вплив на функцію ЩЗ – від незначних змін до стану гіпотиреозу або тиреотоксикозу. Відповідно до міжнародних та вітчизняних рекомендацій терапію останніх у хворих із ФП призначають згідно з результатами клініко-лабораторного обстеження. При індукованому тиреотоксикозі у більшості випадків рекомендовано відмінити прийом аміодарону й застосовувати тиреостатики з проведенням заходів із контролю частоти шлуночкового ритму та використанням антитромботичних засобів. Розвиток гіпотиреозу не супроводжується втратою антиаритмічної ефективності аміодарону і не є показанням до його відміни. Лікування аміодароном можна припинити (що може відновити стан еутиреозу), втім, у разі необхідності його дозволено продовжити, однак пацієнтам слід призначити замісну терапію левотироксином натрію.
Належний підхід до оцінки стану ЩЗ перед початком прийому аміодарону, а також подальший моніторинг її функції дасть змогу виявити пацієнтів підвищеного ризику й вчасно провести коригувальну терапію, нівелюючи негативні наслідки застосування препарату.

Література
1. Игонин В.А., Проскурин В.М., Серебренников В.Н. и др. Амиодарон-ассоциированный тиреотоксикоз: сложности диагностики и лечения // Клин. тиреоидол. – 2004. – Т. 2 (4). – С. 53-55.
2. Петунина Н.А. Особенности терапии заболеваний щитовидной железы у пациентов с кардиальной патологией // Междунар. эндокр. журнал. – 2006. – Т. 1 (3).
3. Романова Е.Н., Сычев О.С. Фибрилляция предсердий и состояние щитовидной железы: взаимосвязь и последствия терапии // Здоровье Украины. – 2008. – № 5/1. – С. 16-17.
4. Свириденко Н.Ю., Платонова Н.М., Молашенко Н.В., Голицин С.П., Бакалов С.А., Сердюк С.Е. Эндокринные аспекты применения амиодарона в клинической практике (Алгоритм наблюдения и лечения функциональных расстройств щитовидной железы) // Рос. кардиол. журн. – 2012. – Т. 2 (94).
5. Сердюк С.Е., Бакалов С.А., Голицин С.П. и др. Дисфункция щитовидной железы на фоне длительного приема амиодарона. Связь антиаритмической эффективности амиодарона с действием препарата на функцию щитовидной железы // Кардиология. – 2005. – Т. 45 (1). – С. 22-27.
6. Сердюк С.Е., Бакалов С.А., Голицын С.П. и др. Частота возникновения и предикторы развития амиодарон-ассоциированных дисфункций щитовидной железы // Тер. арх. – 2005. – № 10. – С. 33-38.
7. Сулимов В.А., Гиляров М.Ю. Амиодарон: особенности клинического применения // РМЖ. – 2008. – № 6. – С. 375.
8. Сычев О.С. Антиаритмическая терапия амиодароном: роль и место в современной клинической практике // Здоров’я України. Тематичний номер «Кардіологія, Ревматологія, Кардіохірургія». – 2015. – № 6 (43). – С. 12-13.
9. Сычев О.С., Фролов А.И., Лизогуб С.В. Фибрилляция предсердий и патология щитовидной железы: как назначать амиодарон? // Новости медицины и фармации. – 2010. – № 4 (309). – 9 с.
10. Фібриляція передсердь. Адаптована клінічна настанова, заснована на доказах. – Державний експертний центр Міністерства охорони здоров’я України, Асоціація кардіологів України, Асоціація аритмологів України, Українська асоціація сімейної медицини. – Київ, 2016.
11. Bahn R., Burch H., Cooper D. et al. Hyperthyroidism and other causes of thyrotoxicosis: management guidelines of the American Thyroid Association and American Association of Clinical Endocrinologists. Hyperthyroidism Management Guidelines // Endocr. Pract. – 2011. – V. 17 (3). – P. e1-e65.
12. Basaria S., Cooper D.S. Amiodarone and the thyroid // Am. J. Med. – 2005. – V. 118 (7). – P. 706.
13. Berkenboom G., Chapoutot L., Cifkova R. et al. Guidelines for preoperative cardiac risk assessment and perioperative cardiac management in non-cardiac surgery: the Task Force for Preoperative Cardiac Risk Assessment and Perioperative Cardiac Management in Non-cardiac Surgery of the European Society of Cardiology (ESC) and endorsed by the European Society of Anaesthesiology (ESA) // Eur. J. Anaesthesiol. – 2010. – V. 27. – P. 92-137.
14. Bogazzi F., Bartalena L., Martino E. Approach to the patient with amiodarone-induced thyrotoxicosis // J. Clin. Endocrinol. Metab. – 2010. – V. 95 (6). – P. 2529-2535.
15. Camm A.J., Kirchhof P., Lip G.Y. et al. European Heart Rhythm Association; European Association for Cardio-Thoracic Surgery. Guidelines for the management of atrial fibrillation. The Task Force for the Management of Atrial Fibrillation of the European Society of Cardiology (ESC) // Eur. Heart J. – 2010. – V. 31. – P. 2369-2429.
16. Camm A.J., Lip G.Y., De Caterina R. et al. Guidelines: 2012 focused update of the ESC Guidelines for the management of atrial fibrillation: an update of the 2010 ESC Guidelines for the management of atrial fibrillation. Developed with the special contribution of the European Heart Rhythm Association // Eur. Heart J. – 2012. – V. 33 (21). – P. 2719-2747.
17. Cardenas G.A., Cabral J.M., Leslie C.A. Amiodarone-induced thyrotoxicosis: Diagnostic and therapeutic strategies // Clev. Clin. J. Med. – 2003. – 70. – 624-631.
18. Dickstein K., Cohen-Solal A., Filippatos G. et al. ESC Guidelines for the diagnosis and treatment of acute and chronic heart failure 2008: the Task Force for the Diagnosis and Treatment of Acute and Chronic Heart Failure 2008 of the European Society of Cardiology. Developed in collaboration with the Heart Failure Association of the ESC (HFA) and endorsed by the European Society of Intensive Care Medicine (ESICM) // Eur. Heart J. – 2008. – V. 29. – P. 2388-2442.
19. Eaton S.E., Euinton H.A., Newman C.M. et al. Clinical experience of amiodarone-induced thyrotoxicosis over a 3-year period: role of colour-flow Doppler sonography // Clin. Endocrinol. (Oxf). – 2002. – V. 56 (1). – P. 33-38.
20. Fuster V., Rydеn L., Cannom D. et al. ACC/AHA/ESC2006 Guidelines for the Management of Patients With Atrial Fibrillation // J. Am. Coll. Cardiol. – 2006. – V. 48. – P. e149-e246.
21. Jonklaas J., Bianco A.C., Bauer A.J. et al. American Thyroid Association Task Force on Thyroid Hormone Replacement. Guidelines for the treatment of hypothyroidism: prepared by the American thyroid association task force on thyroid hormone replacement // Thyroid. – 2014. – V. 24 (12). – P. 1670-1751.
22. Kirchhof P., Benussi S., Kotecha D. et al. 2016 ESC Guidelines for the management of atrial fibrillation developed in collaboration with EACTS // Eur. Heart J. – 2016. – V. 37 (38). – P. 2893-2962.
23. Nabauer M., Gerth A., Limbourg T. et al. The Registry of the German Competence NETwork on Atrial Fibrillation: patient characteristics and initial management // Europace. – 2009. – V. 11. – P. 423-434.
24. Piga M., Serra A., Boi F., Tanda M.L., Martino E., Mariotti S. Amiodarone-induced thyrotoxicosis. A review // Minerva Endocrinol. – 2008. – V. 33 (3). – P. 213-228.
25. Schnabel R., Sullivan L., Levy D. et al. Development of a risk score for atrial fibrillation (Framingham Heart Study): A community-based cohort study // Lancet. – 2009. – V. 373. – P. 739-745.
26. Singer D.E., Albers G.W., Dalen J.E. et al. Antithrombotic therapy in atrial fibrillation: American College of Chest Physicians Evidence-Based Clinical Practice Guidelines (8th Edition) // Chest. – 2008. – V. 133. – P. 546S‑592S.
27. Ursella S., Testa A., Mazzone M. et al. Amiodarone-induced thyroid dysfunction in clinical practice // Eur. Rev. Med. Pharmacol. Sci. – 2005. – V. 10. – P. 269-278.
28. Vitale M., Di Matola T., D’Ascoli F. et al. Iodine excess induces apoptosis in thyroid cells through a p53-independent mechanism involving oxidative stress // J. Endocrinol. – 2000. – V. 141 (2). – P. 598-605.
29. Zhong B., Wang Y., Zhang G., Wang Z. Environmental Iodine Content, Female Sex and Age Are Associated with New-Onset Amiodarone-Induced Hypothyroidism: A Systematic Review and Meta-Analysis of Adverse Reactions of Amiodarone on the Thyroid // Cardiology. – 2016. – V. 134 (3). – P. 366-371.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Ендокринологія

13.10.2017 Терапія та сімейна медицина Ендокринологія У раніше не лікованих пацієнтів з діабетом 2 типу метформін змінює кишковий мікробіом, що сприяє терапевтичним ефектам препарату

Завдяки безпеці, низькій вартості, сприятливим ефектам на рівень глюкози крові і кардіоваскулярної смертності метформін є препаратом, що найбільш часто застосовується у фармакотерапії пацієнтів з цукровим діабетом (ЦД) 2 типу. Проте усі механізми його дії залишаються не вивченими....

07.08.2017 Ендокринологія Альфа-липоевая кислота – надежная защита от диабетических осложнений

Статья в формате PDF. Альфа-липоевая кислота (АЛК) давно известна как одно из наиболее эффективных средств патогенетической терапии диабетической нейропатии. Однако ее применение в диабетологии этим не ограничивается. Благодаря уникальным свойствам АЛК является надежным защитником и от других осложнений сахарного диабета (СД). АЛК – мощный антиоксидант Основная функция АЛК в организме человека – участие в процессе образования АТФ в качестве ко-фактора митохондриальных дегидроген...

04.08.2017 Терапія та сімейна медицина Ендокринологія Застосування Кокарніту при діабетичній полінейропатії

Статья в формате PDF. Незважаючи на те що профільними спеціалістами в терапії діабетичної полінейропатії (ДПН) є ендокринологи та неврологи, з цим ускладненням нерідко стикаються в своїй рутинній практиці й лікарі загальної практики – сімейної медицини. У рамках науково-практичної конференції «Первинна медична допомога: кращі практики сімейної медицини», яка відбулася 7-8 червня в Києві, серед багатьох цікавих виступів прозвучала доповідь доцента кафедри неврології № 1 Національної...

19.07.2017 Ендокринологія Диабет и беременность: что нового в систематических обзорах Кокрановского сотрудничества?

Беременные с сахарным диабетом (СД), будь-то уже имеющийся СД 1 или 2 типа либо гестационный диабет, представляют собой достаточно сложную категорию пациентов, поскольку на врача в этом случае возлагается двойная ответственность – за здоровье самой женщины и будущего ребенка. В этом выпуске мы решили проанализировать, что нового по данной теме появилось за последнее время в обзорах Кокрановского сотрудничества. Различная интенсивность гликемического контроля у беременных с ранее существовавшим ...