Дієві допоміжні засоби на основі магнію і калію в терапії пацієнтів кардіологічного профілю

Стаття у форматі PDF

Калій (К) та магній (Mg) є внутрішньоклітинними катіонами, які сприяють нормальному функціонуванню нервової системи і м’язів та беруть безпосередню участь у багатьох фізіологічних і біохімічних реакціях. Для корекції калій-магнієвого гомеостазу застосовують препарати, що усувають дефіцит згаданих іонів на внутрішньоклітинному рівні. Яскравим представником цієї групи препаратів є перевірений часом препарат Панангін Форте виробництва відомої фармацевтичної компанії «Гедеон Ріхтер».

Фізіологічне значення калію

Іони К⁺ беруть участь у формуванні клітинних потенціалів дії (фази деполяризації та реполяризації), скороченні кардіоміоцитів, скелетних і гладких м’язових волокон, передачі нервових імпульсів, а також у регулюванні та підтриманні функції сечовидільної системи (Стукс, 1996). Вміст К⁺ у позаклітинній рідині становить < 2% загального вмісту його в організмі, решта 98% припадає на внутрішньоклітинний К⁺. Гомеостаз підтримується завдяки роботі Na⁺/K⁺ АТФ-ази, що доставляє іони К⁺ до клітини і виводить з неї іони Na⁺, чим забезпечує трансмембранний потенціал спокою (Iezhitsa et al., 2008).

Дисбаланс іонів К⁺

Порушення балансу між внутрішньо- та позаклітинним вмістом К⁺ призводить до порушення ­скоротливості м’язових волокон, зокрема кардіоміоцитів. Однією з голов­них ознак гіпокаліємії – є порушення ритму серця (Khan, 2013). Зміни рівня К⁺ асоціюються з порушенням електрофізіологічних властивостей мембрани клітини, генерації та проведення ­імпульсу. ­Внутрішньоклітинний дефіцит К⁺ спричинює підвищення активності водія ритму, активування гетеро­тропних вогнищ збуд­жен­ня, подовження реполяризації, що, своєю чергою, провокує порушення ритму серця (ПРС).

Вплив гіпокаліємії на реполяризацію зростає при ­багатьох серцево-судинних захворюваннях (ССЗ), ­як-от гіпертрофія лівого шлуночка (ГЛШ), ­застійна серцева недостатність (СН), ішемія та гост­рий інфаркт міокарда (ГІМ) (Macdonald, 2004). ­

Зокрема, встановлено, що зниження рівня К⁺ у ­крові на 1 ммоль/л підвищує ризик розвитку шлуночкових аритмій на 28%. Гіпокаліємія особливо небезпечна у ­хворих, які перенесли ГІМ, оскільки у цієї когорти вона може спровокувати ­стійку шлуночкову тахікардію або фібриляцію шлуночків (Iezhitsa et al., 2008).

За даними великих міжнародних досліджень (NHS (Nurses Health Study), INTERSALT), надход­жен­ня К⁺ з їжею має пропорційний вплив на рівень ­артеріального тиску (АТ). Так, у метааналізі 19 досліджень (586 пацієнтів, із них 412 – ​з АГ) було виявлено гіпотензивний ефект додат­кового приймання К⁺. Власне, застосування таб­ле­тованих препаратів асоціювалося зі зниженням АТ у серед­ньому на 5,9 мм рт. ст. (Sacks et al., 2001).

При тривалому спостереженні (у середньому 6,7 року) за 7563 хворими з АГ, з яких 1679 ­отримували діуретики, виявлено, що гіпокаліємія, яка при цьому ­формувалася (діагностується при концентрації К⁺ менш як 3,5 ммоль/л) супроводжувалася наростанням частоти серцево-судинних ускладнень (Cappucio et al., 1991).

K.T. Knaw, E. Barret-Connor встановили залежність між добовою дозою споживаного К⁺ та зниженням ризику смерті при інсульті: при збільшенні добового ­споживання К⁺ на 10 ммоль ризик розвитку інсульту з летальним кінцем знижується на 40% (12 років спостереження, 859 учасників) (Cohen et al., 2001). 

Як відомо, К⁺ надходить до організму з їжею та абсор­бується через шлунково-кишковий тракт із подальшою екскрецією надлишку через нирки. Добова потреба ­дорослої людини у К⁺ становить 40‑100 ммоль/л (Стукс, 1996).

Особливості гіпокаліємії

Швидкість та обсяг виділення К⁺ залежать від багатьох чинників, а саме: його рівня в крові, кислотно-­лужної рівноваги, осмолярності, впливу гормонів альдостерону та вазопресину, швидкості відновлення клітин (Iezhitsa et al., 2008). Гіпокаліємія (стійке зниження сироваткової концент­рації К⁺ <3,5 мЕкв/л) може бути зумовлена багатьма причинами: недостатнім надход­жен­ням з їжею або поси­леним виділенням його з організму, ­надлишком Na⁺ у раціоні, первинним гіперальдостеронізмом, рено­васку­лярною гіпертонією (Ascherio et al., 1998). 

Клінічно цей стан проявляється астенією, нервово-­м’язовими розладами (м’язова слабкість, судоми м’язів, паралічі, парези, ослаблення сухожильних рефлексів, ­депресія, ступор, кома), змінами з боку органів трав­лення (метеоризм, парез кишечника, паралітична кишкова непрохідність). змінами сечовидільної системи (атонія сечового міхура, поліурія, некрози у нирках), серцево-­судинної системи (збільшення розмірів серця, тахікардія, екстрасистолія, зниження артеріального тиску, некрози у міокарді). З’являються зміни на ЕКГ: порушується A-V провідність, розширюється комплекс QRS, подовжується QT, знижується ST, з’являється зубець U (V2-V3), зубець Т сплощується, стає двофазним, негативним, розвивається екстрасистолія, пароксизмальна тахікардія.

Фізіологічне значення магнію для людини

Магній (Mg²⁺) є внутрішньоклітинним катіоном, який бере участь у багатьох фізіологічних і біохімічних функ­ціях, а як кофактор у понад 300 ферментативних реакціях. Крім того, мінерал є невіддільною частиною багатьох ключових біохімічних шляхів, як-от деградація макроелементів, окисне фосфорилювання, синтез ДНК і синтез ­білка, нервово-м’язова збудливість та регулю­вання секре­ції ­паратиреоїдного гормону (ПТГ). Зва­жа­ючи на те, що магній є фізіологічним антагоністом кальцієвих кана­лів, Mg²⁺ чинить вплив на процеси, що ­регулюються внутрішньоклітинним кальцієм, і тому є необхідним для нормальної неврологічних та м’язових функцій (Saris et al., 2000; Topf et al., 2003). До того ж Mg²⁺ регулює проникність мембран через взаємодію з фосфоліпідами та має вплив на тонус судин і кров’яний тиск.

Власне, дані про загальний вміст Mg²⁺ в організмі та його розподіл у дорослих людей різняться. Понад 99% загальної кількості Mg²⁺ в організмі перебуває у внут­рішньо­клітинному просторі, переважно локалізується в кістках (60‑65%), м’язах і м’яких тканинах (34‑39%) і < 1% – ​у позаклітинному просторі (Konrad et al., 2004; O’Dell et al., 1997). 

Тобто запаси Mg²⁺ жорстко регулюються за допомогою збалансованої взаємодії між кишковим всмоктуванням і нирковою екскрецією у нормальних умовах. Нир­кова елімінація виводить приблизно 100 мг Mg²⁺ на день, тоді як втрати через піт зазвичай низькі. Однак під час інтен­сивного фізичного навантаження ці втрати можуть ­значно зростати.

Різні чинники позначаються на кишковому ­погли­нанні Mg²⁺ та мають суттєве значення для забезпечення організму цим мінералом. Поглинання Mg²⁺ у кишківнику варіюється в широкому діапазоні та зале­жить від дози, харчових звичок, а також від чинників, що посилюють чи інгібують. На додаток, кілька досліджень підтвердили, що всмоктування Mg²⁺ із харчових добавок і фармацевтичних препаратів у стандартних умовах незначно залежать від типу солі Mg²⁺.

Кишкове всмоктування Mg²⁺ – ​це складний процес, який охоплює насичуваний (трансцелюлярний) активний шлях і ненасичуваний (парацелюлярний) пасивний шлях. За фізіологічних люмінальних концентрацій мінералу домінує активний, насичуваний і трансцелюлярний процес, натомість за вищих доз переважає пасивний, парацелюлярний шлях. Абсолютна абсорбція зростає зі збільшенням дози. Варто зауважити, що на ­поглинання Mg²⁺ можуть мати вплив фізіологічні чинники, ­як-от вік та різноманітні компоненти їжі. Інгібіторна дія може ­виявляти високий вміст частково ферментованих волокон (тобто геміцелюлози), неферментованих волокон (тобто целюлози та лігніну), а також фітатів та оксалатів. Парацелюлярне поглинання Mg²⁺ відбувається за допомогою простої дифузії та полягає в ­перенесенні Mg²⁺ через невеликі простори між епітеліальними ­клітинами. Mg²⁺ всмоктується через парацелюлярний пасивний і трансцелюлярний активний шлях, у якому ­беруть участь білки каналів TRPM6/7. ­Відносне поглинання Mg²⁺ вище, якщо мінерал надходить у ­вигляді кількох невеликих доз упродовж дня порівняно з одноразовим прийманням великої кількості Mg²⁺.
Сучасна популяція характеризується граничною кількістю Mg²⁺ в організмі, тому, окрім безпосередньо аліментарного дефіциту, будь-яке додаткове навантаження, що сприяє утрудненню всмоктування Mg²⁺, ­зростанню його втрат або збільшенню добової потреби, може ­також спровокувати розвиток магнієвого дефіциту (Chollet et al., 2000). 

До таких чинників належать ­гіпокалорійні ­дієти, стрес (як гострий, так і хронічний), фізична ­перенапруга та гіпо­динамія, вплив високих температур. ­Втрати із ­сечею зростають під впливом катехоламінів і кортико­їдних гормонів, чим пояснюється можливість ­виникнення магнієвого дефіциту в разі стресу. Проте вміст Мg²⁺ у сироватці крові не відображає його ­запаси в організмі, а залежить лише від інтенсивності його руху з депо до нирок. Малоінформа­тив­ним є і його вміст у клітинних елементах крові через неоднорідність розподілу.

Дисбаланс іонів Mg

Запідозрити магнієвий дефіцит можна на підставі поєднання окремих клінічних ознак, як-от ­вегетативна дисфункція, синдром хронічної втоми, зниження концент­рації уваги, порушення пам’яті, тривога, депресія, парестезії, артеріальна гіпертензія та гіпотензія, тахікардія, аритмії, судоми та ін. (Lima Mde et al., 2009). 

При артеріальній гіпертензії відбувається затримка всмоктування Mg²⁺ на 20‑33%, до 37% – ​при серцевій недостатності та алкоголізмі, до 51% – ​при інсультах (Anderson et al., 1971). Цей факт підтверджує ­можливу роль дефіциту Мg²⁺ у патогенезі цих захворювань та їх ускладнень.

У хворих на есенціальну гіпертонію спостерігаються зниження концентрації Мg²⁺ у тромбоцитах та ­зворотна кореляція цього показника з діастолічним АТ. Існує зворотна кореляція концентрації інтрацелюлярного Мg²⁺ не лише з рівнем артеріального тиску, а й зі ступенем гіпертрофії лівого шлуночка. Дефіцит Мg²⁺ може бути загальною патогенетичною ланкою АГ та інсулінорезистентності, що так часто поєднуються і взаємопогіршують перебіг одне одного. Доведено зниження у здорових ­добровольців чутливості до інсуліну на тлі дефіциту Мg²⁺ у харчовому раціоні (Chollet et al., 2000).

Підсумовуючи, абсорбція Mg²⁺ зворотно ­пропорційна поглиненій дозі. Це пов’язано з дуже обмеженими можливостями кишечника до всмоктування іонів Mg²⁺ та прискоренням кишкового транзиту при застосуванні надвисоких доз, що також знижує всмоктування магнію.
Активне застосування K-Mg-аспарагінату у клінічній практиці почалося із 1960 р. Нині одним із найвідоміших препаратів K-Mg-аспарагінату є Панангін Форте (компа­нія «Гедеон Ріхтер»).

Панангін Форте, містить природні макроелементи у дозах 280 мг магнію і 316 мг калію, підходить більшості пацієнтів як засіб додаткової терапії при хронічних захворюваннях серця (при серцевій недостатності, пацієнтам у постінфарктний період) та порушеннях ритму серця (шлуночкових аритміях).

Зручність застосування Панангіну форте по 1 таблетці тричі на добу забезпечує пацієнту добову дозу вказаних макроелементів, а також високу прихильність пацієнтів до терапії. Крім того, регулярне приймання Панангін Форте на додаток до основної терапії підвищує ефективність лікування ССЗ.

Підготував Денис Соколовський

Тематичний номер «Кардіологія, Ревматологія, Кардіохірургія» № 3-4 (82-83) 2022 р.