Раймонд Карлс: «Якщо молодий лікар хоче вчитися, я дам йому вудку та навчу рибалити»

Майже 15 років пройшло з того часу, як Латвія стала членом Європейського Союзу. Відтоді медична реформа в цій країні не припиняється. Звичайно, латвійці досягли багатьох позитивних зрушень у сфері охорони здоров’я, проте деякі речі залишаються досі подібними до українських. Про «дерматологічне» життя балтійської красуні розповідає справжній друг і наставник багатьох українських дерматологів, лікар Раймонд Карлс.

Ви неодноразово брали участь у масштабних заходах у галузі дерматології в Україні як спікер і наставник. Мабуть, у вас вже сформувалося враження про країну та українських колег?

– З українськими колегами склалися дуже дружні стосунки. Ми втілили в життя вже кілька спільних проектів. У Латвії добре ставляться до вашої країни: ми щиро співчуваємо, коли щось йде не так, як хотілося б, при цьому віримо в краще майбутнє. Ми знаємо, що маємо багато паралелей у наших історіях, а розвивати разом медичну галузь – гарна ідея. Я навчаю експертній дерматоскопії. Ця тема лежить в основі моїх практичних інтересів, а моя щоденна робота – рання діагностика новоутворень. У Латвії спостерігається просто драматичне зростання кількості онкологічних захворювань шкіри. Запорука успіху в таких випадках – своєчасне виявлення.

Наскільки я пам’ятаю зі своїх візитів до Латвії, у вас досить добре розвинені профілактичні скринінги…

– Так, проте скринінгу раку шкіри, на жаль, немає. Наші клініки, звичайно, беруть участь у Всесвітньому дні меланоми, є й інші активності, але державної програми не існує. Наші фахівці-дерматологи неодноразово порушували питання про її необхідність, як і про сучасніше лікування, оскільки цільова терапія та імунотерапія теж недоступні. При цьому варто зауважити, що з діагностикою серед населення проблем немає, проте якщо захворювання виявили на III-IV стадії – ми майже безсилі.

Чи маєте ви статистичні дані щодо зазначеної проблеми?

– У Латвії з 1985 р. ведеться реєстр онкологічних захворювань. 1985 року населення Латвії становило 2,2 млн жителів, приблизно пів-Києва, і зафіксовано було близько 70 випадків меланоми. На сьогодні число таких пацієнтів збільшилося в 3 рази (224 – у 2015 р.), а кількість жителів країни залишилася майже на тому самому рівні. Якщо йдеться про плоскоклітинний і базальноклітинний рак шкіри, спостерігаємо таку тенденцію: у 2015 р. ми діагностували 1700 випадків, а на початку ведення реєстру (1985) – приблизно 300 випадків. Зростання надзвичайне. Можна сказати, що велика заслуга в цьому дерматологів, які навчилися ліпше діагностувати. За результатами зазначеної статистики все більше захворювань виявляють на I-II стадіях. Проте, на жаль, III-IV стадії захворювання, особливо меланоми, ми так і не викорінили.

Як лікування таких патологій імплементоване до латвійської страхової медицини?

– Страхова медицина в Латвії поділяється на приватну та державну. Якщо йдеться про онкологічні захворювання, то це частина державної програми. Приватна медицина сюди не втручається. Якщо пацієнт звертається зі своїм страховим полісом, то консультацію й обстеження йому компенсують. Але коли доходить до серйозного лікування, приватні страхові компанії швидко вмивають руки.

Цей тягар лягає на плечі самих пацієнтів?

– Так. Якщо, скажімо, лікування меланоми в Латвії коштує приблизно 100-120 тис. євро на рік, то держава оплачує близько 14 тис., а решту суми пацієнт повинен зібрати самостійно. Це, звичайно, колосальні гроші. Слід зазначити, що ми маємо значний досвід роботи з благодійними організаціями, які допомагають зібрати такі кошти, однак у будь-якому випадку ситуація катастрофічна. Щоденно в соціальних мережах з’являється чергове повідомлення про те, що «молода мама після пологів помітила утворення, причому III-IV стадії…». Допомогти таким пацієнтам практично неможливо, адже часто вони просто не встигають зібрати необхідну суму.

Якщо я правильно зрозуміла, меланома теж «помолодшала»?

– Звичайно. На сьогодні Латвія відзначає 25-річчя з того дня, коли країну заполонили солярії. І я повинен сказати, що ми спостерігаємо певну тенденцію: за ці 20-25 років (дані також збігаються з даними літератури Ісландії, багатьох інших країн) кількість випадків меланоми значно збільшилася. 20 років тому це були 18-річні молоді люди, яким хотілося бути красивими. На сьогодні це 40-річне населення, серед якого найчастіше виявляють рак шкіри.

Деякі країни намагаються на законодавчому рівні заборонити солярії…

– Ми можемо з цього лише радіти та сподіватися, що естафета заборони дійде й до нас. Наразі в Латвії спостерігається абсурдна ситуація: якщо лікар направив хворого до солярію, хоча взагалі я не знаю, з якими показаннями це могло б бути (скажімо, лікування вугрів), то пацієнт віком навіть до 18 років може отримувати таку послугу. Ми 6 років тому написали до міністерства про те, що треба категорично заборонити відвідування солярію особам віком до 18 років. На жаль, за цей час наша бюрократична машина не змогла виправити кілька фраз у законі. Я думаю, звичайно, існує лобізм з боку соляріїв, оскільки це досить великий бізнес. З іншого боку, все частіше ми чуємо про їх закриття. Вода камінь точить…

Для України властиве ще одне прикре явище – «косметологія на дому». Що з цього приводу в Латвії?

– Це наша велика біда – так звані майстрині, які вводять ін’єкції або проводять інші естетичні маніпуляції в умовах повної антисанітарії, при цьому часто без відповідної кваліфікації та диплома. Це накладає свій відбиток не лише на економічну складову клінічної естетичної медицини, а й часто завдає непоправної шкоди обличчям жінок, які довіряють цим псевдокосметологам. До речі, лише недавно в Ризі почалася війна проти такого свавілля. Ініціативна група за підтримки провідних телеканалів країни та журналістів виводить підпільних косметологів на чисту воду. Думаю, це дасть результат.

Яка ситуація спостерігається в Латвії з хронічними шкірними захворюваннями?

– Щодо хронічних захворювань шкіри, мушу сказати, що однозначної статистики, на жаль, немає, оскільки реєструються лише онкологічні та інфекційні захворювання. Відповідно до змін законодавства Євросоюзу, у нас більше не будуть фіксуватися навіть короста, педикульоз і мікроспорія.

У мене сформувалося таке враження, що більшість дерматологічних клінік Риги належать до приватного сектора…

– Так воно і є.

Чи виграшна ця позиція для дерматологів?

– Як дерматолог скажу: ще кілька років, і я буду в абсолютному виграші, адже я сам теж керую приватною дерматологічною клінікою. Держава давно дала зрозуміти, що не хоче з нами співпрацювати. Провідними профілями багатьох дерматологічних клінік є проблеми старіння та краси, тобто естетика. Насправді, на жаль, молоде покоління лікарів-резидентів з самого початку цікавиться саме цими напрямами. Боюся, що мине кілька років і ми будемо погано розрізняти псоріаз, червоний плоский лишай та інші хронічні захворювання. При цьому ті, хто не забув класичну дерматологію, на цьому тлі будуть почуватися дуже добре.

Чи важко відкрити свою приватну клініку?

– Перед кожним лікарем, який наважується перейти в приватний сектор, постає три завдання.

По-перше, реєстрація самого підприємства. Законодавство дає змогу зробити це за один день. Для цього достатньо капіталу в 1 євро.

По-друге, приміщення, обладнання та інші складові. Вимоги дуже суворі, тому в будь-якому під’їзді багатоповерхового будинку відкрити клініку не вийде. Приміщення спеціально обладнують підйомниками, ліфтами, пандусами для людей в інвалідному візку. Дуже жорсткі правила для медичних відходів. Перед відкриттям приходить спеціальна комісія, яка складається з трьох або більше осіб, і кожен оцінює своє. Умовно така ліцензія видається на 3 роки, після цього терміну комісія приходить знову й оцінює виконання вимог.

По-третє, персонал. Незважаючи на те що в Латвії існує невеликий рівень безробіття, укомплектувати клініку кваліфікованими співробітниками – це виклик. Особливо відчувається брак середнього медичного персоналу.

Як часто необхідно підтверджувати кваліфікацію дерматолога?

– Це треба зробити один раз після закінчення курсу резидентури в одному з університетів. На сьогодні в Латвії є два вузи, де можна пройти резидентуру. Наразі процес триває 3 роки, проте дуже сподіваюся, що найближчим часом ми збільшимо цей період до п’яти (як і має бути). Після отримання сертифіката необхідно 1 раз у 5 років проходити ресертифікацію. Упродовж 5 років потрібно збирати бали післядипломного навчання: за рік – 50, за 5 років – 250. Набрав – ресертифікацію проходиш автоматично, ні – ласкаво просимо знову вчитися.

Раніше Ризький медичний університет мав дуже хороший статус. Як ви вважаєте, нині тут готують кваліфікованих фахівців?

– Я ж не можу плювати в колодязь, з якого п’ю сам, оскільки є викладачем на кафедрі дерматології. Проте запевняю, що червоніти нам немає за що. Звичайно, є речі, які пов’язані, можливо, з матеріальною базою кафедри. Утім, якщо йдеться про інтелектуальну власність, то рівень тут досить хороший.

Молоді латвійські лікарі досить активно відвідують міжнародні конгреси. Це відбувається за рахунок приватного бізнесу, тобто їх безпосереднього роботодавця, чи в них вистачає власної зарплатні?

– Можливі різні варіанти. Минули ті часи, коли фармацевтичні компанії возили лікарів на конгреси. Звичайно, я як роботодавець теж зацікавлений у тому, щоб мій працівник навчався, підвищував свій рівень, тому мушу витрачати на це власні кошти. Разом з тим існують європейські програми на кшталт Еразмус та Європейська академія дерматовенерології, які організовують заходи для резидентів.

Як ви як керівник ставитеся до ситуації, коли молодий фахівець, «виплеканий» вами, їде працювати до іншої країни або іншої клініки Латвії?

– Це дуже актуальне запитання. Я вважаю, що хорошого фахівця варто оцінювати матеріально відповідно. Дійсно, спостерігається відтік кадрів з Латвії до країн Скандинавії, Британії тощо. Але якщо людина поставила собі за мету поїхати – її не зупиниш. Інколи молоді лікарі жіночої статі йдуть у декретну відпустку – для роботодавця це теж своєрідний удар. У такій ситуації мені подобається те, що вони повертаються та продовжують працювати.

Які якості ви цінуєте в співробітниках? Хто ваш «ідеальний дерматолог»?

– У радянській армії побутував вислів «Не можеш – змусимо». Якщо я бачу, що молодий лікар поки що нічого не вміє, але потенційно він – алмаз, який не пройшов огранювання, і при цьому дуже хоче вчитися, я зроблю все для нього. Звичайно, сам за нього вчитися не буду, проте дам вудку та навчу рибалити. Наостанок похвалюся: досить багато моїх учнів гарно рибалять вже й без мене.

Підготувала Тетяна Приходько

Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 3 (448), лютий 2019 р.