22 квітня, 2019
Американський досвід: що нового для України?
Майже рік тому з поїздки до Америки за програмою, що спонсорується Фондом імені Фулбрайта в Україні, повернулася завідувач лабораторії вивчення алергенних факторів довкілля Вінницького національного медичного університету, професор кафедри фармації, доктор біологічних наук Вікторія Родінкова. Вона знана серед алергологів України дослідженнями в аеробіології, які допомагають контролювати спектр сезонних алергенів у повітрі.
Аеробіологічні дослідження науковець проводила в США, в Університеті м. Талса (штат Оклахома), куди поїхала з родиною на півроку. Про свої враження від американської системи освіти, життя в США загалом та про важливе наукове відкриття, зроблене під час стажування, вона й розповіла нашому виданню.
? Програма імені Фулбрайта для українського науковця – це…
– Зазвичай Фулбрайт для кожного свій. Для мене це був хороший досвід, можливість побачити, що я можу ще зробити у своїй галузі в Україні. Крім того, після таких програм ти починаєш краще розуміти психологію людей у країні, де вчишся, тож мені пощастило розібратися в американському менталітеті та в способі життя.
Також я мала нагоду ознайомитися з американською системою освіти, при цьому не лише вищою, а й шкільною, оскільки син, який поїхав зі мною, шість місяців навчався в місцевій школі.
? Що потрібно було зробити, аби потрапити в програму?
– Конкурс на участь у програмі Фулбрайта завжди великий. За моєю спеціальністю може бути і 120, і 150 охочих – відібрали 10. Я пройшла не з першого разу, але з тим самим проектом, який готувала спочатку. Я роздрукувала те, що писала минулого року, і, перечитавши, поставила себе на місце комісії, подала свій проект по-іншому – пройшла. Я повинна була показати свої реальні унікальні здобутки та чітко сформулювати, чому мені потрібно поїхати саме в США та який поштовх дасть ця поїздка мені як науковцю та українській науці загалом.
? Якої тематики стосувався Ваш проект?
– Мій проект стосувався контролю за алергенами в повітрі. Я працюю над цією темою з 1999 р. і дуже тісно співпрацюю з колегами з Європи. Європейці давно говорять, що ми знаємо все або майже все про пилок рослин, а от спори грибів (багато з яких також алергенні) залишаються невивченими. У Європі немає гарних спеціалістів, які займаються проблематикою спор грибів саме в атмосферному повітрі, а от в Америці, хоча там аеробіологія не так добре розвинена, знайшовся такий фахівець – професор Університету Талси Естель Леветін. Саме до неї я й поїхала.
? Яким є університет, де Ви стажувалися?
– Це невеликий приватний університет, але в нього вкладені значні кошти. Територія університетського містечка більша, ніж у наших вищих навчальних закладів, серед іншого через традиції та доступність землі (її в Америці багато). Будівлі університету здебільшого 3- або 4-поверхові, їх близько 20, виконані в одному стилі (облицьовані однаковим каменем). Гуртожитки за своєю архітектурою зовсім не схожі на ті, до яких ми звикли. Цікаво, що студенти по декілька осіб живуть у невеличких будиночках, які належать університету та розташовані на його території. Це своєрідний американський варіант комунальної квартири для людей, які домовилися, що їм зручно жити разом. Проживання в гуртожитках, як і користування бібліотекою, входить до плати за навчання. Вона становить близько 50 тис. доларів на рік. На території є також декілька дуже гарних капличок, де люди не лише збираються на релігійні служби, а й, наприклад, проводять благодійні обіди чи просто приходять посидіти в тиші.
? Чим відрізняється американська система вищої освіти від української?
– На мій погляд, для студента вона відрізняється в гірший бік. На жаль, ми прагнемо нині слідувати західному прикладу, і це не завжди добре. У США освіта, як і все інше, є товаром, і за неї потрібно платити. З іншого боку, праця високо цінується. Чим вищий рівень професіонала, тим менше він, мабуть, напружується, працюючи зі студентами, але тим дорожче коштують його послуги. І це є однією з причин, чому в американських вишах викладачі не працюють зі студентами так інтенсивно, як працюємо ми. Я бачила в університеті Талси студентів, які прослухали курс, але через те, що викладач не обговорював з ними теми, не примушував виконувати практичні роботи, вони набагато гірше засвоювали матеріал, ніж могли би. В Україні ми іноді фактично примушуємо студентів і вчити, і відповідати, і приходити на кожну пару, і фронтальні опитування проводимо. Але коли я розповідала про це американським колегам, вони слухали мене з подивом. Там був лише один викладач, який починав свої лекції з розбору попередніх, і це для них – дивина.
З іншого боку, що саме ми змушуємо вчити студентів. Наскільки інформація, яку ми їм даємо, буде потрібна, наскільки самі українські викладачі прагнуть вчитись і забезпечувати своїх студентів найновішими та найкориснішими для них даними, наскільки вони самі пов’язані з практичним життям, а не є суто теоретиками освіти. Проте в Україні не створено умов для самореалізації людей. Немає різниці, чи ти талановитий викладач, чи «відбувайло», який подобається керівництву, – зарплатня в українських університетах буде у вас майже однаковою. Якщо будеш виділятися на тлі інших, можна отримати і заздрість колег, і неприязнь керівництва. В Америці я такого зовсім не відчула.
? У чому ж позитив американської системи освіти?
– У США, якщо ти щось собою являєш, багато чого можеш досягти. З твоїм розумом рахуються, його поважають. Враження таке, що місця вистачає усім. Тобто коли ти здобув репутацію і зайняв своє місце під сонцем, колегам важко встромити тобі палиці в колеса – працюй, показуй результат, його оцінюватимуть за зрозумілими критеріями. Якщо університет зацікавлений у твоїх дослідженнях, тобі сприятимуть, лише будь ефективним. Університети там мають більше дослідницьких функцій, аніж наші, суто навчальні інституції вищої освіти. Тому й викладачі мають менше годин навантаження, більше часу займаються наукою. Щоб надалі розповідати про свої результати студентам, передавати їм найновіші наукові знання, вони мають бути хорошими експертами у своїй темі.
Водночас у США – висококонкурентне середовище. Але його позитив у тому, що за такої капіталістичної системи виживають найсильніші, тобто найталановитіші, найрозумніші та найнаполегливіші. Оскільки викладач працює зі студентом мало, він змушений багато працювати самостійно. Хто не зможе – відсіюється. У нас зазвичай намагаються тягнути всіх, тому й система відбору найдостойніших працює гірше. Ще гіршою є система соціальних ліфтів: навіть якщо в університеті чи школі ти був серед найкращих, це ще зовсім не гарантує тобі гідного місця під сонцем, а отже, можливості повністю реалізувати свій потенціал.
? Ваш син півроку навчався в американській середній школі. Які враження від неї?
– Порівняння загалом на нашу користь. В українській школі залишилося багато пострадянського. І коли ми кажемо «нас всех учили понемногу, чему-нибудь и как-нибудь», це передбачає якісь загальні знання та загальний розвиток. У Талсі син навчався в найкращій академічній школі при університеті, але освіта, яка там дається, – це здебільшого розвага та засіб зайняти чимось дитину, а не глибоко розвинути її інтелектуально. Так, замість предметів «Біологія», «Хімія», «Географія», «Фізика», школярам викладався єдиний предмет «Наука».
Водночас він дотепер згадує, як на кожному занятті, яке було присвячене хімії, вони проводили досліди, при цьому в його нинішній українській школі – це рідкість.
У США школяра поважають як особистість. Учні готують проекти, вчаться дискутувати, їх примушують самостійно працювати з даними, цифрами, аналізувати їх і вміти логічно подавати – це добре. У нас часто такі вправи нагадують профанацію або плагіат попередньо зроблених кимось робіт з Інтернету.
Проте на тлі такого індивідуального розвитку дитини єдиний предмет, який у школі, де вчився мій син, дійсно викладали на високому рівні, – математика, програма з якої набагато складніша, ніж у нас. Як результат такої системи, самі викладачі американських вишів нарікають, що рівень знань, які здобуває випускник навіть хорошої школи, не завжди відповідає необхідному для вступу в університет, існує «вилка» між школою та вищим учбовим закладом. Досить часто перед учнем постає питання, чи йти в коледж, адже університети складаються з коледжів і вступ до останнього означає здобуття вищої освіти. На мою думку, розрив між шкільними знаннями та університетськими вимогами – це також результат комерціалізації знань. Хочеш знати більше, плати ще. У зв’язку з цим у США (принаймні в штаті, де я була), як і в нас, розвинена система приватних репетиторів, які готують дітей до вступу до університетів.
Як я вже згадувала, позитив у тому, що можливостей для самореалізації за будь-якого рівня освіти та навичок в американському суспільстві більше, ніж у нас. Праця там коштує дорожче і цінується будь-яке вміння. Не лише «білі комірці» отримують великі гроші. Добре заробляти можуть кваліфіковані будівельники, теслі, столяри. Моєму чоловіку, аби він міг залишитися, були б раді на такій роботі на найближчі 30 років. Але за умовами програми всі її учасники, у тому числі члени родини, повинні повернутися до країни проживання і провести тут не менше двох років, віддаючи свої знання, навички та наукові результати своїй громаді.
? З якими результатами Ви повернулися до України?
– Я повернулася з унікальними даними. Наш проект з моніторингу пилку було організовано в такий спосіб, що ми збирали дані в один і той самий час незалежно від погоди, а вона в Оклахомі дуже примхлива й може змінюватися по декілька разів на день. Тому нам двічі довелося робити моніторинг під дощем. Я була впевнена, що ми просто гаємо час, бо дощ змиє всі зразки, які ми збирали. Натомість результат був прямо протилежний: дощ приніс нам велику кількість пилку та спор. Це на практиці підтвердило теорію, що опади містять алергени, які перебувають в атмосфері, хоча досі вчені могли лише робити таке припущення. Найближчим часом планую завершити написання наукових статей про результати цих досліджень. Також я ознайомилась із молекулярними методами визначення алергенів у повітрі за їх ДНК. Ще одна цікавинка – генетичний аналіз, який мені оплатили колеги. Він включає звіт щодо понад 60 генних хвороб та ознак і дає змогу побачити, чи є мутації, які їх визначають, у моєму організмі; яке моє генетичне походження; скільки в мене ДНК неандертальців; до яких гаплогруп належать мої батьки. Маю надію, що такі можливості діагностики незабаром дійдуть до України, а я тим часом буду розповідати про них своїм студентам під час курсу молекулярної біології.
Сподіваюся також знайти змогу придбати апаратуру, якою ми користувалися в США для вивчення спор (вона не дуже дорога), щоб виконувати подібні експерименти в Україні. Очікую, що мої нові знання та навички також будуть корисними для спільних європейських програм з аеробіології, куди все частіше запрошують Україну.
? Яке практичне значення реєстрації алергенів у дощі?
– Є практичні дані щодо збільшення під час грози кількості астматичних нападів у людей, які страждають на алергію. І це було дивним, оскільки вважалося, що у вологу погоду повітря чисте, а отже, такі пацієнти можуть дихати вільно. Разом з тим спочатку в Австралії, а потім в Італії були зафіксовані випадки, коли під час дощу стан алергіків погіршувався, і цей феномен не мав чіткого наукового обґрунтування. Ми зафіксували під час зливи концентрації пилкових зерен у 11,5 тис., а спор грибів – понад 8 тис. у кубометрі повітря. Щоб зрозуміти, скільки це, зауважу, що порогова концентрація для розвитку симптомів алергії становить 10 зерен пилку в кубометрі повітря для бур’янів, для злаків – ще менше, для дерев – 25 пилкових зерен. Наприклад, альтернарія, відома своєю алергенністю, може викликати симптоми вже за концентрації від 100 спор у кубометрі. Крім того, ми побачили, що процес вимивання алергенів з повітря атмосферними опадами може тривати декілька днів поспіль. Ці факти досі не були описані в жодному науковому дослідженні.
? Чи займалися Ви в США чимось, окрім власних досліджень?
– Я виконувала завдання наукової частини свого університету щодо роботи з базою даних SCOPUS (доступ до неї дорогий, тому у Вінницького національного медичного університету його немає, а показники зі SCOPUSу є рейтинговими), взяла участь у дні відкритих дверей біологічного факультету університету Талси, разом із американськими вченими вивчала методи побудови філогенетичних дерев за даними геному організмів. Провела також для науковців Талси семінар про дослідження лабораторії, яку я очолюю у своєму університеті. Моя розповідь викликала в них здивування. Мабуть, американські колеги-викладачі та вчені думали, що в Україні не проводиться серйозної наукової роботи. Мене, своєю чергою, здивувало, що мій семінар співробітники та студенти біологічного відділення університету Талси слухали майже в повній тиші 50 хвилин.
Взяла участь серед іншого з постерною доповіддю в конгресі Всесвітньої організації алергії в Орландо (Флорида), прочитала лекцію американським студентам щодо України, її культури та історії, ознайомилась із досвідом роботи редакції університетської газети Collegian, а також привезла з Америки півтора десятка підручників.
Важливою при цьому була можливість подорожувати. У США важко вижити, якщо в тебе немає автомобіля, тож ми придбали його, і мали змогу мандрувати різними регіонами. Оклахома розташована майже в центрі країни, звідки можна дістатися в інші регіони. Користуючись тим, що під час мого стажування були тривалі різдвяні канікули, ми відвідали Гранд-Каньйон на Заході США, потім поїхали на Південь, до Мексиканської затоки, через Даллас (відомий вбивством президента Кеннеді), зустрічали Новий рік на узбережжі поблизу м. Х’юстона, де розташований космічний центр НАСА. Варто звернути увагу, що в університетах в Оклахомі, як і в школах, є не лише канікули між семестрами, а й перерва в самому семестрі – весняні канікули. Під час них ми їздили на Північ, у Сент-Луїс, по дорозі побували в печерах поблизу річки Міссісіпі (мабуть, у таких ховали скарби тубільці, а шукав їх там Індіана Джонс або ховалися Том Сойєр та Гекльберрі Фінн). Перебуваючи на конгресі в Орландо (Флорида), відвідали Діснейленд. Важливо зрозуміти, що таким є нормальний стиль життя середнього класу в США. Перед канікулами американці запитують не про те, як ти проведеш вільний час, а про те, куди поїдеш на канікулах. Ми зрозуміли, що краще відповідати загальним уявленням суспільства про проведення вихідних, аніж сидіти вдома. Тим паче, що в США надзвичайно розвинена інфраструктура відпочинку та розваг.
? У Вас не виникало бажання залишитися в США, аби продовжити роботу?
– По-перше, програмою передбачено, що після закінчення стажування я повинна повернутися на батьківщину та протягом найближчих двох років не маю права в’їзду в США. По-друге, і це головне, не так все погано в Україні. Ми просто не помічаємо змін, які відбуваються, тому вважаємо, що все погано. Натомість у США все повністю комерціалізоване, все регулюється грошима, у тому числі статус людини. Водночас мої американські колеги навіть уявлення не мають про те, як просто сісти в потяг та кудись поїхати, що таке регулярний міський, особливо міжміський, транспорт. У США гірша їжа: у продуктах жир замінюють вуглеводами, які також некорисні, через що ти починаєш набирати вагу; ми не могли знайти нормального м’якого сиру. Те, що продається в США під його виглядом, взагалі незрозуміло, як можна їсти. Повернувшись в Україну, я часто ловлю себе на думці, що ми маємо змогу харчуватися різноманітніше та корисно. Було також багато інших моментів, коли я могла з гордістю сказати, що в Україні це краще, ніж у США. Тому я була щаслива повернутися додому.
Змушує ностальгувати простота й легкість, з якою американці вміють сприймати буття, щиро йому радіти та створювати атмосферу радості й свята.
Підготувала Олена Миколаєва
Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 6 (451), березень 2019 р