7 жовтня, 2019
Стоматологічна освіта – рушійна сила розвитку стоматологічної галузі
Формування Української наукової стоматологічної школи тісно пов’язане з процесами реформування стоматологічної освіти та становлення стоматології як самостійної дисципліни наукової та клінічної медицини. Стоматологічна спільнота святкує сторіччя формування Української наукової стоматологічної школи. Запровадження вищої освіти в стоматології було визначальним у створенні нової системи підготовки стоматологічних кадрів, формуванні вітчизняної стоматології як науково-навчальної медичної дисципліни, створенні умов для підготовки науково-педагогічних кадрів та розвитку вітчизняної стоматологічної науки.
Питанню історичного розвитку стоматологічної науки в Україні присвячено значну кількість статей, монографій, ювілейних збірок, історичних оглядів. К. А. Пашков запропонував періодизацію історії розвитку стоматології в Росії [1]. Тривалий час розвиток української стоматології був пов’язаний з історією Російської імперії та Радянського Союзу. Методологічні підходи до наукової періодизації формування й розвитку науково-навчальної медичної дисципліни – стоматології мають ураховувати історико-культурні, соціально-економічні чинники, визначні події, що відбувалися у стоматологічному та медичному співтоваристві, і спиратися на архівні документи як первинний матеріал для наукового обґрунтування історичних етапів. З пожовклих сторінок наказів, інструкцій, доповідних записок у матеріалах Державного історичного архіву України постає ціла епоха, люди, їх роздуми та зусилля, спрямовані на розвиток стоматології.
Формування стоматології як самостійної лікарської спеціальності
Питання освіти в галузі зуболікарської справи дискутувалися із середини ХІХ століття. Поштовхом стали війни, які провадила Російська імперія, наслідком чого чимало вояків зазнавали поранень щелепно-лицевої ділянки.
Оперативні втручання в щелепно-лицевій ділянці здійснював професор М. І. Пирогов під час Кримської війни (Севастополь, 1853-1854). Він оперував переломи щелеп та вогнепальні поранення обличчя, провадив планові втручання в щелепно-лицевій ділянці. Згодом, ґрунтуючись на здобутому досвіді та спираючись на власноруч підготовлений анатомічний атлас «Топографічна анатомія, ілюстрована розтинами, проведеними через заморожене тіло людини в трьох напрямах», викладав у лекціях особливості оперативного втручання в щелепно-лицевій ділянці.
Методики видалення зубів, проведення окремих амбулаторних операцій навчали дантистів і зубних лікарів у приватних зуболікарських клініках Києва, Одеси, Харкова.
1879 року професор Університету Св. Володимира М. В. Скліфосовський на з’їзді лікарів та природознавців виступив з доповіддю про стан зубів у мешканців Києва та взаємозв’язок його із загальним станом і харчуванням людей. Однією з пропозицій було розпочати викладати хвороби зубів та порожнини рота на медичних факультетах. Ідею долучити освіту зубних лікарів і дантистів до курсу навчання в медичних університетах висловив і підтримав О. К. Лімберг. Слід зазначити, що у Львівському медико-хірургічному інституті було організовано (1828) кафедру з лікування зубів і дантистики професором Карлом-Прокопом Калігою [2].
На засіданнях одонтологічних і медичних товариств обговорювали не тільки наукові підходи до лікування зубів та порожнини рота, нові технології протезування зубів, а й питання профільної освіти.
Наприкінці ХІХ сторіччя наказом Російської імперії «О преобразовании обучения зубоврачебному искусству» визначено двох спеціалістів, що надають зуболікарську допомогу: це зубні лікарі й дантисти. Зазначені спеціалісти не мали загальномедичної освіти і не вважалися лікарями. Зубні лікарі навчалися в приватних зуболікарських школах протягом 2,5 року за затвердженими програмами, відтак мали складати іспит на медичному факультеті. Дантисти навчалися за індивідуальною програмою в приватних зуболікувальних кабінетах з наступним складенням іспиту комісії при університеті. Дантисти мали право лікувати тільки зуби, а зубні лікарі – ще й захворювання порожнини рота. Разом із тим надавали допомогу лікарі з вищою освітою, що спеціалізувалися на зуболікарській практиці, щелепно-лицевій хірургії й називалися лікарями-одонтологами. Підготовка одонтологів тривала на медичних факультетах протягом чотирьох років, потім вони відбували навчання в приватній зуболікарській школі.
Перші зуболікарські школи в Україні засновано наприкінці ХІХ сторіччя: в Одесі – Т. О. Тичинським (1893) та І. І. Марголіним (1896), 1898 року в Києві – лікарями Л. Головчинером, С. Лур’є, О. Плінером. Згодом відкрилися Перша київська зуболікарська школа Л. С. Бланка, Київська зуболікарська школа приват-доцента Університету Св. Володимира М. М. Жука. Приватні зуболікарські школи відкрито в Харкові, Катеринославі, Львові. Відбувши навчання в приватних школах, охочі складали іспити (на право здійснювати зуболікарську практику) в медичних університетах. Стоматологію в зуболікарських школах викладали на високому рівні, адже педагогічний процес організовували переважно фахівці, що здобули вищу медичну освіту. Ісак Ілліч Марголін, засновник одеської зуболікарської школи, за освітою був лікарем-одонтологом, закінчив медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Викладацьку діяльність поєднував з освітньою, тривалий час очолював Одеське одонтологічне товариство [3].
Каталізатором наукового й практичного розвитку зуболікування в Україні, осередком консолідації фахівців у галузі стоматології були зуболікарські наукові товариства, організовані в Одесі (1897), Києві (1899), Харкові (1902). Спеціальні науково-практичні видання «Практическое зубоврачевание», «Зубоврачебный ежемесячник», «Зубоврачебный посредник», що друкувалися Одеським товариством одонтологів, популяризували нові методи діагностики, профілактики і лікування зубів та порожнини рота.
Зуболікарську освіту здобували в приватних школах під керівництвом одонтологів, вона мала «приватнопідприємницький характер».
Головне питання реформування тодішньої стоматологічної освіти в Україні – це організація державних одонтологічних факультетів на базі медичних факультетів. З ініціативи одонтологічних товариств на наукових зборах і з’їздах обговорювали потребу запровадити фундаментальну загальномедичну підготовку одонтологів, що можна було лише за умови здобуття майбутніми фахівцями зуболікарської освіти в університетах.
Такого кроку треба було, щоб підвищити рівень фахової підготовки зубних лікарів за єдиними уніфікованими програмами з метою створення державної системи надання зуболікарської допомоги всім верствам населення.
Воєнні події 1914-1917 років загальмували цей процес. Хай там як, потребу здобуття вищої освіти зубними лікарями підтвердив досвід Першої світової війни. Тяжкі поранення щелепно-лицевої ділянки у солдатів та офіцерів спонукали зубних лікарів і хірургів загальної практики об’єднати фахові зусилля. У великих військових шпиталях було виділено ліжка для поранених в обличчя і в щелепу; їх стали лікувати дантисти разом із хірургами, бо перші знали, як працювати із зубами, а другі – як лікувати вогнепальні рани.
Формування стоматології як самостійної дисципліни наукової медицини. Розбудова Української наукової стоматологічної школи
Формування стоматології як самостійної дисципліни наукової медицини відбувалося за часів УРСР. По революції запроваджено радянську систему охорони здоров’я. Важливим акцентом у новій системі було питання підготовки медичних кадрів. Визначальним у розвитку стоматологічної освіти стало ухвалення 1 жовтня 1918 року постанови «Про реформу зуболікарської освіти», підписаної народним комісаром охорони здоров’я Миколою Семашком і погодженої з народним комісаром освіти Михайлом Покровським і керівником зуболікарської підсекції П. Дауге [4]. Відповідно до постанови при медичних факультетах державних університетів засновували одонтологічні відділення, а наявні зуболікарські школи закривали й використовували як навчально-допоміжні установи при одонтологічних відділеннях медичних факультетів. Студенти, що спеціалізувалися на зуболікарській справі, перші три роки навчалися разом зі студентами медичних факультетів, а починаючи з 7-го семестру їм викладали спеціальні предмети. При університетах відкривали спеціальні зуболікарські кафедри, а саме: з патології і терапії зубних хвороб, техніки протезування, хірургії щелеп та порожнини рота.
2 лютого 1919 року ухвалено Положення й утворено Народний комісаріат охорони здоров’я України як центральний орган, що керує медико-санітарною справою в державі. Питання впровадження постанови «Про реформу зуболікарської освіти» активно обговорювалися як з Університетом Св. Володимира, так і з одонтологічним товариством, керівниками приватних зуболікарських шкіл. З одного боку, керівники університету, медичного факультету не поспішали ухвалювати рішення, посилаючись на відсутність досвідчених фахівців у галузі викладання зуболікарських дисциплін, брак аудиторій. З другого боку, одонтологічна спільнота негативно сприймала закриття приватних зуболікарських шкіл, бо це руйнувало усталений спосіб життя, змінювало світогляд.
Створення першого державного одонтологічного інституту в Україні
13 серпня 1919 року виконавцем обов’язків народного комісара охорони здоров’я України М. А. Костом затверджено Положення про державний одонтологічний інститут і виділено аванс (100 тисяч рублів) на відкриття закладу новопризначеному завідувачеві Л. А. Білейкіну. Бурхливі політичні й воєнні події в Україні гальмували процес організації одонтологічного інституту.
20 лютого 1920 року відновлено діяльність Народного комісаріату охорони здоров’я України. Напередодні, 19 лютого, на засіданні Вченої комісії зуболікарської секції губвідділу охорони здоров’я під головуванням професора Титова і з участю професорів Шапіро, Мерзона, Морозова, Корчак-Чепурковського, Зіверта, Руткевича, представників лікарської секції (Авербух), Одонтологічного інституту (завідувач Білейкін) та Одонтологічного товариства (Воскіс, Шмигельський, Тарасов, Штейн, Клістер) розглянуто доповідну записку начальника губвідділу охорони здоров’я та затверджено Статут Київського державного одонтологічного інституту [4].
У доповідній записці Вченої комісії зуболікарської секції губвідділу охорони здоров’я за підписом голови комісії – професора Титова й секретаря Мерзона, поданій на це засідання, ішлося про впровадження ухваленого влітку 1919 року декрету про закриття зуболікарських шкіл та відкриття одонтологічного відділення при Університеті. Констатовано певні труднощі щодо заснування такого відділення в Університеті Св. Володимира, а саме перевантаженість медичного факультету, неготового прийняти додатково 200-300 студентів на одонтологічне відділення, відсутність викладачів з одонтології, недостатність приміщень для занять, клінік; наголошено на потребі віднайти нові приміщення та відкрити паралельні кафедри. Комісія ухвалила реформувати приватні зуболікарські школи в окремий вищий науково-навчальний заклад – Одонтологічний інститут, де викладання стоматологічних дисциплін стояло б на високому рівні й мало б відповідну спрямованість.
У затвердженому Статуті зазначено, що Київський державний одонтологічний інститут є вищим науково-навчальним закладом з підготовки зуболікарських спеціалістів і підпорядковується відповідним державним органам, як і решта медичних навчальних закладів. Навчання триває протягом чотирьох років – вісьмох семестрів. Студенти мали опановувати такі дисципліни: фізика, хімія, анатомія, гістологія, фізіологія, патанатомія, патологія і терапія внутрішніх та дитячих хвороб, шкірні та венеричні хвороби, загальна хірургія, хірургія порожнини рота, фармакологія, загальна гігієна, гігієна порожнини рота, бактеріологія, дентіатрія, протезування, ортодонтія, рентгенологія, питання організації медицини та зуболікування, невідкладна допомога. Статут визначав матеріально-технічне і кадрове забезпечення навчального закладу [4].
Стимулом розвитку вітчизняної стоматологічної науки, підготовки науково-педагогічних кадрів у стоматології стало сформульоване в параграфі 32 Статуту Інституту право присуджувати науковий ступінь доктора одонтології після публічного захисту дисертації особам, що мають зуболікарську освіту і значні здобутки в науці та громадській зуболікарській роботі.
Зроблено вирішальний крок до усталення післядипломної освіти та безперервного професійного розвитку лікарів-стоматологів. У параграфі 35 Статуту сказано про створення курсів удосконалення («повторительных курсов») для осіб із зуболікарською освітою та організацію публічних лекцій і курсів. Статут підписано головою засідання – професором Титовим і секретарем Мерзоном.
Після засідання й ухвалення Статуту, вже 22 лютого 1920 року, в доповідній записці завідувача зуболікарської секції Шапіро й секретаря Мерзона, адресованій начальникові губернського відділу охорони здоров’я, ішлося про створення вищого науково-навчального закладу – Одонтологічного інституту й потребу дати на функціонування закладу, облаштування кафедр 1 млн рублів [4].
Наслідком об’єднання трьох приватних зуболікарських шкіл у Києві створено вищий науково-навчальний заклад – державний зуболікарський інститут, де навчання тривало чотири роки. Це означало, що зуболікарську освіту передано до медичних факультетів університетів, а стоматологію визнано невід’ємним складником медицини. Реформування стоматологічної освіти і створення Одонтологічного інституту мало розв’язати низку науково-методичних питань щодо організації стоматологічної допомоги в країні, надання висококваліфікованої та доступної допомоги всім верствам населення, а також визначало методи підготовки стоматологічних кадрів – здобуття вищої медичної освіти, формування науково-педагогічних кадрів шляхом організації післядипломної освіти й безперервного професійного розвитку фахівців у галузі стоматології.
Першим деканом, який очолив підготовку стоматологічних кадрів у Київському одонтологічному інституті, став професор В. П. Тарасов, а клінічною базою була одонтологічна поліклініка, розташована за адресою: вул. Хрещатик, 6. Менш ніж рік проіснував Одонтологічний інститут: 18 жовтня 1920 року він став факультетом Інституту охорони здоров’я (нині – Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця).
1921 року в Харкові створено одонтологічний факультет Харківського медичного інституту, який очолив Ю. М. Гофунг.
Зуболікарські школи в Україні
Реформування зуболікарської освіти, мобілізація зубних лікарів на фронт негативно впливали на кадровий потенціал фахівців стоматологічної галузі. У червні 1920 року завідувач зуболікарського підвідділу Штернберг у доповідній записці до Народного комісаріату охорони здоров’я зазначив: «Організація державного зуболікування в Україні, зокрема організація сільського зуболікування, найближчим часом потребує значного кадрового потенціалу» [5].
Тож наступним кроком стало ухвалення тимчасової постанови: з 1 листопада 1920 року відновити роботу бодай однієї зуболікарської школи в кожному університетському місті України. Школи були державними й підпорядковувалися Народному комісаріатові охорони здоров’я України; утримувалися коштом губернських відділів охорони здоров’я й були під пильним наглядом зуболікарських підвідділів, створених у квітні 1920 року. Навчання в зуболікарських школах продовжили до трьох років (шістьох семестрів), додали нові дисципліни (латинську мову, бактеріологію, хвороби серця, судин та обміну речовин, рентгенодіагностику, зуболікарську фармакологію, поранення щелепно-лицевої ділянки та протезування, громадське зуболікування). На курс дозволяли набирати не більш ніж 250 осіб віком від 17 років, із 6-річною загальною освітою. Завершивши навчання, випускники мали складати іспит на медичних факультетах університетів. Навчальний план і програму підготовки в зуболікарських школах затверджено науково-одонтологічною комісією Народного комісаріату охорони здоров’я [5]. Постанову підписано Гуревичем і завідувачем підвідділу Штернбергом. Підготовка спеціалістів із середньою освітою для роботи в галузі стоматології мала провадитися до повного забезпечення стоматологічних закладів кадрами, які здобули вищу медичну освіту. Підготовка зубних лікарів в Україні тривала до 2006 року.
Розвиток стоматологічної освіти і дискусії фахівців
У новоствореному науково-навчальному закладі – Київському державному зуболікарському інституті, на одонтологічних факультетах у медичних університетах провадилася підготовка спеціалістів із вищою освітою, які здобували фундаментальні знання із загальномедичних предметів, а стоматологічні дисципліни викладали фахові науково-педагогічні кадри. У зазначених закладах на високому рівні було організовано наукові дослідження в галузі стоматології, матеріалознавства, виходили друком наукові праці, підручники для студентів. Упровадження вищої освіти у стоматологію було визначальним чинником нової системи підготовки стоматологічних кадрів, формування вітчизняної стоматології як науково-навчальної медичної дисципліни. В Одонтологічному інституті, а згодом на одонтологічних факультетах було створено умови для підготовки науково-педагогічних кадрів і розвитку вітчизняної стоматологічної науки.
Дискусії про стоматологічну освіту тривали, одонтологічні факультети було реорганізовано в окремі навчальні заклади [6]. На думку П. Г. Дауге, одонтологічні факультети не давали широких знань у галузі медицини лікарям-одонтологам: «Одонтофакультет був і залишився реформованою зуболікарською школою, що дістала гучну вивіску, але не змінила свого внутрішнього вигляду… Після його закінчення фахівець є вузьким спеціалістом у своїй галузі (не лікар у широкому значенні цього слова), але, без сумнівів, із кращою біологічною та загальномедичною підготовкою, порівняно із зубним лікарем старої формації» [7].
На І Всеросійському одонтологічному з’їзді (1923) висловлено думки про посилену загальномедичну підготовку лікарів-одонтологів. Згодом одонтофаки об’єднали з медичними інститутами. Зростав престиж професії одонтолога в суспільстві [8]. На ІІ Всесоюзному одонтологічному з’їзді М. О. Семашко наголосив, що «одонтолог, стоматолог стоїть поряд з хірургом, терапевтом». Фундаментальна освіта одонтолога забезпечувала підґрунтя клінічного мислення, визначення співзалежності захворювань порожнини рота і загальносоматичних хвороб.
Сьогодні підвалини стоматологічної освіти, закладені майже сто років тому, становлять підмурок системи профільної освіти: стоматологічні факультети функціонують у складі медичних університетів, забезпечуючи солідну загальномедичну підготовку фахівців протягом п’ятирічного періоду навчання. Після випуску в дипломі спеціаліста в галузі стоматології зазначено – лікар-стоматолог. Протягом наступного дворічного навчання в інтернатурі фахівець здобуває сертифікат лікаря-спеціаліста і має доступ до самостійної стоматологічної практики.
Питання стоматологічної освіти обговорює спільнота фахівців. Збільшується обсяг медичної і стоматологічної інформації, ускладнюються стоматологічні маніпуляції та процес опанування їх. Дедалі частіше постає питання інтегративного підходу до лікування стоматологічних хворих з урахуванням загальносоматичних захворювань. На П’ятому національному стоматологічному конгресі (жовтень 2019 року), організованому громадською організацією «Асоціація стоматологів України», питання стоматологічної освіти будуть обговорені фаховою спільнотою, щоб визначити, якою має бути стоматологічна освіта ХХI століття.
Список літератури знаходиться в редакції.
Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 17 (462), вересень 2019 р.