26 квітня, 2026
Пошук стабільності: фармакодинамічні шляхи подолання резистентності
Фармакорезистентність залишається одним із найскладніших викликів сучасної психіатрії, особливо у випадках так званих психосоматичних «бурь», коли стандартні терапевтичні підходи часто виявляються недостатніми. За цих станів стійкість симптомів відображає не відсутність фармакологічної відповіді, а глибоку нейробіологічну перебудову регуляторних мереж. Саме тому подолання резистентності потребує нестандартного фармакодинамічного мислення та перегляду векторів терапевтичного впливу. У межах VІІІ Науково-практичної конференції з міжнародною участю «Психосоматична медицина: наука та практика» (13‑14 листопада 2025 року) Олена Олександрівна Хаустова, д.мед.н., завідувачка кафедри медичної психології, психосоматичної медицини та психотерапії Навчально-наукового інституту психічного здоров’я Національного медичного університету імені О. О. Богомольця МОЗ України (м. Київ), розглянула сучасні фармакодинамічні стратегії подолання резистентності за складних психосоматичних станів.
Фармакорезистентність: виклик XXI ст.
На думку О. О. Хаустової, фармакорезистентність – це не просто «нечутливість» до лікування, а наслідок невідповідності між фармакологічною мішенню та реальною мережею нейробіологічної дисрегуляції. Вона формується тоді, коли механізми мозкової адаптації випереджають фармакологічний вплив, зокрема через десенситизацію D2-рецепторів, зсув балансу 5HT2A/D2-рецепторів та розвиток толерантності. Ці процеси супроводжуються нейромережевими змінами – гіперактивністю лімбічних контурів, дисфункцією префронтальної кори та нейроендокринною інерцією у вигляді хронічної активації симпатоадреналової осі, запалення й метаболічного дисбалансу, що зрештою знижує ефективність терапії.
Таким чином, резистентність є не фатальним станом, а радше сигналом того, що терапія не відповідає актуальній фармакодинамічній «хвилі». Завдання лікаря полягає не лише у зміні препарату, а й у «переналаштуванні» всієї системи. Сучасна психофармакологія спрямована не на «злам» резистентності, а на виведення мозку з фармакодинамічного тупика шляхом відновлення міжрецепторної, міжмережевої та метаболічної рівноваги.
Розглядаючи фармакорезистентність як форму нейропластичної адаптації, доповідачка наголосила: мозок не чинить опір лікуванню, а перебудовується з метою збереження стабільності. За тривалого фармакологічного впливу змінюються чутливість і щільність рецепторів, що закріплюється у функціональних контурах і переводить мозок у стан гомеостатичної інерції – стабільніший, але малогнучкий.
У разі психосоматичних «бурь» резистентність до антидепресантів формується на тлі домінування тілесної тривожності, мережевої фіксації на загрозі, глутаматної гіперзбудливості та дефіциту інгібіторної пластичності. За таких умов ескалація дози рідко є ефективною, тоді як зміна архітектури фармакологічного впливу дозволяє «розхитати» патологічну стабільність.
Роль атипових антипсихотиків у зміні фармакодинамічного вектора
Фармакорезистентність слід розглядати не лише як недостатню клінічну відповідь на препарати певного класу, а й як наслідок невідповідності фармакодинамічного вектора актуальній патологічній конфігурації нейрональних мереж. Відповідно, ефективна стратегія полягає у застосуванні препаратів із ширшим спектром дії, зокрема із комбінованим впливом на рецептори D2/5HT2A/H1/α1.
За резистентних психосоматичних станів, коли селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), снодійні або вегетокоректори не дають результату, атипові антипсихотики (ААП) можуть забезпечити клінічно значуще поліпшення (Dold et al., 2015). Блокада D2- і 5HT2A-рецепторів зменшує тривожну соматизацію, а вплив на H1-рецептори сприяє стабілізації вегетативної гіперактивації, знижуючи частоту соматичних кризів. Завдяки цьому ААП розглядаються як альтернатива бензодіазепінам без ризику розвитку залежності (Stahl, 2021).
Окрім того, ААП забезпечують афективну регуляцію, зменшують емоційну лабільність, поліпшують сон і сприяють переходу до парасимпатичної домінанти. Вони є препаратами вибору у пацієнтів із гіперактивною вегетативною нервовою системою та низькою психотерапевтичною доступністю, для яких фармакологічна стабілізація є необхідним стартовим етапом лікування (Huhn et al., 2019).
Ефективність ААП може бути підвищена шляхом фармакодинамічної мікроеволюції в межах застосування одного препарату, зокрема оланзапіну. Зміна дози активує додаткові механізми дії: H1-, γ-аміномаслянокислотно(ГАМК)-модулювальні та нейроендокринні шляхи. Використання різних лікарських форм, зокрема ородисперсних таблеток (ОДТ), забезпечує іншу динаміку рецепторного насичення та кращу взаємодію із вегетативними контурами. Важливим чинником залишається і тривалість терапії, адже при хронічному застосуванні змінюються експресія рецепторів, нейростероїдний фон та гомеостатичні ланцюги. У цьому контексті зміна фармакодинамічного вектора розглядається як шлях до переналаштування рецепторної та нейромережевої рівноваги.
Оланзапін – доказова альтернатива при психосоматичних «бурях»
У клінічній практиці оланзапін (Золафрен) застосовують у разі неефективності стандартної терапії тривожності, особливо за наявності соматоформних симптомів, ажитації або дисоціативних феноменів. Його анксіолітичний і седативний ефекти реалізуються через комбінований вплив на механізми, опосередковані серотоніном, дофаміном, гістаміном і ГАМК. Препарат добре переноситься пацієнтами із психосоматичним профілем, що забезпечує високу комплаєнтність.
Ключові переваги оланзапіну (Золафрену) (Cipriani et al., 2020):
- м’яка нормалізація емоційного збудження;
- стримування вегетативних кризів через модулювання дофамінової передачі;
- поліпшення якості сну за рахунок H1-антагонізму;
- сприятлива переносимість у низьких дозах (2,5‑5 мг);
- можливість застосування як стартового препарату після безуспішних спроб лікування СІЗЗС або бензодіазепінами.
На відміну від препаратів із «вузьким» D2-антагонізмом, оланзапін «розвантажує» патологічну мережу завдяки багатовекторному рецепторному впливу, а у вищих дозах реалізує додатковий ГАМК-опосередкований релаксувальний ефект, який сприяє зменшенню фізичних проявів стресу (тілесної тривоги) та вегетативного збудження.
Експериментальні дослідження продемонстрували здатність оланзапіну підвищувати рівень нейростероїдів (алопрегнанолону) та активувати ГАМК-ергічні механізми (Marx et al., 2003; Weston-Green et al., 2012). В обсерваційному дослідженні за участю пацієнтів із розладом соматичних симптомів і коморбідною тривожністю застосування оланзапіну в середній добовій дозі 5,25 мг супроводжувалося швидким і статистично значущим поліпшенням показників за шкалою загального клінічного враження (CGI) вже протягом перших тижнів терапії (Chioccioli et al., 2018).
Систематичний огляд L. Gannon et al. (2023) показав, що у пацієнтів із резистентною до лікування шизофренією оланзапін у дозах понад 20 мг/добу є ефективнішим порівняно з низкою антипсихотиків першого та другого покоління, зокрема галоперидолом і рисперидоном. Вищі дози препарату асоціювалися зі значущою редукцією психотичної симптоматики та ажитації, при цьому загальна переносимість залишалася задовільною без суттєвого зростання частоти серйозних побічних ефектів.
Дані метааналізу також свідчать про позитивний вплив оланзапіну у високих дозах на когнітивні функції після трьох місяців лікування, включно з показниками робочої пам’яті та психомоторної швидкості, а також про його ефективність у контролі агресивної поведінки. Серія спостережуваних випадків (n=91) показала, що екстрапірамідні порушення при застосуванні дуже високих доз оланзапіну (45‑160 мг/добу) виникали відносно рідко та мали легкий характер, що підтверджує сприятливий профіль безпеки препарату за умови клінічного моніторингу (Leucht et al., 2020).
Окремо відзначається сприятливий профіль безпеки препарату під час лактації, що дозволяє розглядати його як один із препаратів вибору для пацієнток, що годують грудьми (NICHD, 2026).
Олена Олександрівна окремо зупинилася на перевагах ОДТ-форми оланзапіну (Золафрен Фаст). Дисперговані таблетки розсмоктуються в порожнині рота, що забезпечує швидшу абсорбцію через слизову оболонку та, відповідно, більш ранній початок дії. У клінічних ситуаціях гострої тривоги, соматоформного нападу або панічної атаки їх застосування дозволяє досягти седативного ефекту на 15‑20 хв швидше порівняно зі звичайною таблеткою (Kishi et al., 2020). Це також має практичне значення за умови психомоторного збудження, коли пацієнт охочіше приймає розчинну форму, ніж таблетку для ковтання.
Застосування ОДТ-форми оланзапіну сприяє підвищенню комплаєнтності, що є особливо важливим у пацієнтів із тривожними та психосоматичними розладами, які часто скаржаться на «клубок у горлі», нудоту або підвищений блювотний рефлекс і тому уникають ковтання таблеток. Подібна поведінка характерна і для осіб з істероїдними та дисоціативними рисами, схильних відкладати або переривати лікування. Завдяки швидшому заспокійливому ефекту ОДТ-форма дозволяє раніше контролювати вечірню гіперактивацію, зменшувати потребу в снодійних чи бензодіазепінах і розглядається як оптимальний варіант при тривожному безсонні.
Отже, за резистентних психосоматичних станів, коли СІЗЗС, гіпнотики або вегетокоректори є недостатньо ефективними, застосування ААП може забезпечити клінічно значуще поліпшення. Терапія ААП, і насамперед оланзапіном, є доказовою фармакологічною альтернативою для пацієнтів зі складними психосоматичними станами, за яких стандартне медикаментозне лікування не дозволяє досягти успіху. Використання оланзапіну в ОДТ-формі забезпечує додаткові переваги завдяки швидкій абсорбції через слизову оболонку рота й більш ранньому початку дії, що підвищує прихильність до лікування.
Підготувала Олена Коробка
Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 1 (76) 2026 р.