16 липня, 2019
На повний голос про наболіле: «реформа» – куди вона тримає шлях?!
Коли людина не знає, до якої пристані вона тримає шлях,
для неї жоден вітер не буде попутним.
Сенека
Почну зі звернення до колег. Якщо промовчимо, то суспільство та його представники, здоров’я яких ми покликані охороняти, нас не виправдають і тим більше не пробачать нам мовчання. А що скажуть нащадки?.. Тому ще і ще (уже вкотре) заявимо на повний голос: неприпустимо приховувати, що нинішні перетворення, беззастережно нав’язані нам Міністерством охорони здоров’я України , яке очолює прийшлий новатор, є не істинною науково обґрунтованою медичною реформою, а лжереформою.
Медицина, як і інші галузі сучасних знань, має дисципліну, що розробляє принципи і методи її організації. Тому остання і у нас, і за кордоном має будуватися на засадах дослідницьких обґрунтувань саме такої науки, відомої у світі як соціальна медицина. Особливо в Україні, де вчені, які розробили соціологічні засади охорони громадського здоров’я, нагромадили значний досвід у цій галузі, зокрема ще з часів земської медицини.
Спрямованості, принципам і методам реформування – наукове обґрунтування
Настанови, регламентовані теперішньою реформою, – плід уявлень безіменних «експертів» та «новаторів», але аж ніяк не науковців, що вивчають проблеми соціальної медицини, організації охорони здоров’я, гігієни, епідеміології, медичної екології тощо. Мається на увазі висококомпетентне коло фахівців із досвідом охорони громадського здоров’я, перевірене практикою багатьох років, яке започаткувало славетні вітчизняні традиції в єднанні зусиль медицини профілактичної з медициною теоретичною (фундаментальною) і клінічною. Імовірно, саме в цьому полягає суть того, що в настановах реформи практично не фігурують соціально-медичні дискусійні питання щодо проблем охорони громадського здоров’я. Більше того, нині у справах, які стосуються вдосконалення гігієнічних і санітарно-технічних заходів, простежується тенденція покладати їх не на фахівців-медиків із системи охорони громадського здоров’я, а на осіб без лікарського фаху. Так, замість гігієністів та епідеміологів передбачено делегувати розв’язання оздоровчо-профілактичних завдань інженерам, сантехнікам, представникам комунальних служб…
Принципове питання: «…невже ось так, ігноруючи багаторічний вітчизняний досвід, що виправдав себе на ділі, слід віддати верховенство громадської профілактики на відкуп немедикам тільки тому, що подібна практика існує в зарубіжних країнах?» Щодо головного висновку, на якому слід наголосити в унісон вищесказаному у статті під назвою «Медичній науці і практиці – пріоритет!» («Дзеркало тижня», № 18-19, 2017), то питань до нинішнього реформування сьогодні більше, ніж аргументованих відповідей. А головне полягає в тому, що розроблені перетворення на шляху до впровадження у практику мають ґрунтуватися не на міркуваннях урядовців від медицини або парамедиків і не на механічному запозиченні чужого досвіду, а на власному багаторічному досвіді з притаманними йому особливостями, з обов’язковим науковим обґрунтуванням відповідних нововведень.
Пропоновані наукові обґрунтування принципів, методів і певного змісту реформ у системі охорони здоров’я потребують активної участі вчених у галузі соціальної медицини, а також клініцистів і фахівців профілактичної медицини. У їхніх комплексних дослідженнях мають брати участь науковці з НАН і НАМН України. Нагадаю, що перший президент Академії наук України Володимир Вернадський наполягав, щоб при розв’язанні пріоритетних завдань члени академії керувалися настановою, зміст якої полягає в наступному: «…ми все більше потребуємо не спеціалізації по окремих науках, а спеціалізації по проблемах».
Будемо наполегливо нагадувати владі: «Vita sine litteris mors est» (у перекладі з латини: життя без науки – смерть). Саме з цими словами вийшли науковці на мітинг під стіни колишнього Кабінету Міністрів України. На жаль, навряд крізь щільно зачинені вікна персони, яким були адресовані ці слова, почули очевидну істину на всі часи, виголошену демонстрантами. На превеликий жаль…
Пріоритет – охороні громадського здоров’я та екологічній безпеці
Сьогодні очевидно, що наслідки тих перетворень, які встигли реалізувати доморослі реформатори за останні два роки, є згубними і можуть призвести до серйозної катастрофи, про можливість якої представники широкої медичної громади з тривогою попереджали раніше. Доречно зауважити, що передбачити подібний сполох можна було давно. Годі забути висловлювання наших співвітчизників – корифеїв медицини. Пригадаймо шановані імена Миколи Пирогова, Миколи Амосова… У різні часи, але з однаковою проникливістю обидва вони, видатні хірурги, ратували за пріоритети профілактичної медицини. Наведу твердження Пирогова: «Майбутнє належить медицині запобіжній», а також висловлювання Амосова з книги «Голоса времен»: «…навколо всі говорять про профілактику, але ніхто нею не опікується». А ще на думку спадає його висловлювання в публіцистичному нарисі «Кредо»: «Наше міністерство – це не міністерство охорони здоров’я, а міністерство хвороб».
Тут доречно ще раз зазначити, що останніми роками практичні лікарі та вчені-медики в періодичній пресі і у виступах на громадських форумах були одностайні в тому, що профілактична медицина має бути пріоритетом у сучасній медицині, поряд із постійним удосконаленням медичних технологій. Однак у положеннях про медичну реформу і в перетвореннях, які очільники МОЗ України нав’язали суспільству, геть відсутні принципи, методи і засади сучасної профілактичної медицини, так само, як і медицини соціальної. А саме ці галузі сучасної медицини, як зазначено вище, покликані розв’язувати проблеми громадського здоров’я, оздоровлення навколишнього середовища, проблеми загальної і медичної екології. Щоб переконатися в цьому, досить ознайомитися зі змістом критичних публікацій у пресі, присвячених питанням медичної реформи. Утримаюся від детального переказу, але перш ніж послатися на ряд із них, що буде потрібно далі, наведу найбільш принципові і гострі заголовки.
Уже самі по собі ці назви свідчать про зацікавленість авторів у плідній полеміці з приводу оцінки теперішньої ситуації в галузі охорони здоров’я та в результатах проведеної реформи. Ось кілька заголовків публікацій такого спрямування, датованих останніми роками: «Чи можна реформувати медицину без полеміки?»; «Досить реформувати, давайте будувати»; «Держава і приватна медицина стану змін: співпраця чи конкуренція?»; «Без досвіду минулого – назад від профілактики?»; «Микола Амосов: головувати повинна профілактика»; «Чи під силу сімейному лікарю підняти профілактичну медицину?»; «Хто відповість за здоров’я нації. Медичну реформу не можна проводити без широкого громадського обговорення»; «Майбутнє належить медицині запобіжній?»; «Екологічна безпека – глобальна соціально-медична проблема».
Нагадуючи про ці та інші публікації на сторінках спеціальних видань і в загальнополітичній пресі, зазначу, що їх зміст повною мірою збігається з численними виступами у Верховній Раді України, на різних громадських форумах і в телевізійному ефірі відомих представників державних і професійних структур, які не раз аргументовано висловлювали тривогу з приводу нинішньої медичної реформи. Їх наполегливість і принциповість заслуговує особливого схвалення і поваги. Наведу кілька імен зазначених опонентів реформи: О. Мусій, І. Мосійчук, І. Шурма, О. Богомолець, Д. Співак, Є. Червоненко, Н. Шуфрич, Ю. Павленко, С. Шахов. Зазначу також, що на останніх загальних зборах Національної академії медичних наук України підтримали критику членів академії на адресу реформаторів – очільників МОЗ України народні депутати К. Іщейкін і С. Рудик.
Не підписав декларацію – залишився без медичної допомоги
Апофеозом публікацій і виступів, які аргументують негативні підсумки реформаторських перетворень, є нещодавні виступи в пресі з красномовними заголовками: «Сироти реформи – пацієнти без декларацій» («Дзеркало тижня», № 12, 2019) і «12 мільйонів українців залишили без безкоштовної медицини» («Вести», 6 червня 2012 р.). Зміст публікацій, про які йде мова, не може не вразити уяву навіть тих читачів, хто лише побіжно з ними ознайомився. Не кажучи вже про тих, хто, уважно прочитавши, відразу пройнявся суттю викладених фактів. А останні, що демонструють результати впровадження в практику основного принципу реформи – «гроші ходять за пацієнтом», – не витримують критики.
Замислимося над такими вимогами МОЗ України до нової структури – Національної служби здоров’я. Ось тільки деякі з них, ніяк раніше не передбачувані людьми, що потребують медичної допомоги. Колись вони, наші громадяни, без проблем користувалися медичною допомогою і не мали сумнівів у непорушності їх конституційного права на гарантовану доступність і безоплатність медичної допомоги. А нині? Дані, наведені в публікаціях, свідчать про те, що кількість людей, які підписали передбачені реформою декларації з лікарями, значно менша, ніж це очікувалося урядовцями від провладних структур у галузі охорони здоров’я. Так, за свідченням офіційної статистики, в Києві мешкає понад 2 млн 100 тис. осіб, а декларації підписали близько 1 млн 700 тис. У Київській області мешкає менше потенційних підписантів, близько 2 млн осіб, з яких декларації з лікарями підписали близько 60%. У цілому в Україні, де за даними тієї ж офіційної статистики кількість населення становить трохи більше як 42 млн осіб, декларації підписали 26 млн 200 тис., що не перевищує 63%.
Наближені або менші від наведених значень дані в багатьох невеликих містах, районних центрах та селах. А останнім часом кількість підписаних тут декларацій стала ще меншою.
Слід зазначити, що навіть порівняно низький відсоток підписаних декларацій з лікарями здобуто колегами аж ніяк не легко. У багатьох випадках, на жаль, результат був отриманий ними коштом безлічі зусиль, не завжди коректних. Мали місце і відмови пацієнтові у виписуванні рецептів і медичних довідок, а також у направленні до вузьких фахівців. Навіть окремі випадки відмови в прийманні, що мотивувалося нібито вказівкою зверху обслуговувати тільки «своїх» пацієнтів. І попри це зазначений вище низький відсоток підписаних декларацій не хвилював, а нерідко, відверто кажучи, навіть улаштовував нинішніх очільників системи охорони здоров’я. А чим інакше можна пояснити, що 1 квітня було ліквідовано так званий «червоний список», куди внесено пацієнтів, що не встигли знайти для себе лікаря?
Нагадаю, що реформатори регламентували існування двох списків – згаданого вище «червоного» і основного, «зеленого», де містилися дані про тих, хто уклав декларацію до 30 червня. Чому ж ухвалено рішення про ліквідацію списків з 1 липня, що означає припинення плати за пацієнтів, які не підписали декларацію. Але ж таких залишилося в країні аж дванадцять мільйонів! Вдумаймося в цю цифру і запитаймо себе, чи виправдана така позиція і подібна акція, продиктовані міркуваннями економії і скорочення бюджетних витрат на медицину. І ще: хіба подібна акція – це розв’язання проблеми? А як бути тим, хто мешкає в багатьох містах, у районних та сільських населених пунктах, де недостатньо кваліфікованих лікарів, з якими можна укладати декларації?
Слід погодитися з автором згаданої статті в «Дзеркалі тижня» Ольгою Скрипник, журналісткою гострою і принциповою, у тому, що «зазначені новації збіглися з оприлюдненням результатів досліджень Gallup Poll, які підтвердили, що в Україні – найнижчий у світі рівень довіри до влади». Справді, чи можна довіряти владі, яка під час медичної реформи почала платити лікареві за кожного пацієнта, що дістав допомогу в поліклініці або амбулаторії, 370 грн + віковий коефіцієнт за наявності декларації і 240 грн за «нічийного» пацієнта, а незабаром у другому випадку оплату зменшила наполовину. До того ж, як зазначила О. Скрипник, «з першого квітня цю суму помножать на нуль».
«Успіх приходить не від проблем, а завдяки їх розв’язанню» (Д. Кемпелл)
Не можна не погодитися з принциповим висновком, зробленим у згаданій статті, про те, що реформатори з усіх можливих методів обрали хірургічний – ампутацію. Тут мені згадався рішучий виступ віце-президента Академії медичних наук Володимира Фролькіса на Всеукраїнському медичному форумі наприкінці 1999 року. Передбачаючи перетворення на кшталт нинішньої медичної реформи, фахівець висловив занепокоєння хірургічною тенденцією, яка загрожувала кастрацією державної медицини в Україні, «в той час як кастрація ще ніколи не була методом лікування імпотенції».
Не спиняючись більше на проблемах нинішнього реформування, ще раз повторю основний висновок: треба термінових заходів, більшість із яких пропонують і аргументують автори, що репрезентують наукову і практичну медицину. А для цього, не гаючись, треба узагальнити і підбити підсумки цьогорічної медичної реформи на спільному форумі МОЗ України, НАМН України, Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України за активної участі представників медичної громадськості. Останнє є не тільки виправданим, а й украй потрібним. Адже саме у відкритій суспільній полеміці можна знайти відповіді на питання, які хвилюють широку лікарську спільноту. Погодимося з твердженням Д. Кемпелла, яке стало підзаголовком фрагмента цього нарису, і аргументуємо вибір питань для обговорення і невідкладного розв’язання.
Які ж це питання, що підлягають полеміці в рамках пропонованого форуму?
Насамперед – узгоджене визначення принципів і методів переходу до практики страхової медицини в умовах сьогодення, які склалися під час упровадження медичної реформи, оцінюваної суспільством вельми неоднозначно. Більшість лікарів і пацієнтів визнає, що основний принцип зазначеної реформи – «гроші ходять за пацієнтом» – новація з непрогнозованим наслідком. Нагадаю, що станом на сьогодні розподіл бюджетних коштів на охорону здоров’я провадять дві не так давно створені структури – Національна служба здоров’я (куратор практичної медицини) і Національний фонд досліджень (куратор медичної науки і низки інших наук). Уже назріла нагальна потреба обговорити практику фінансування охорони здоров’я з тими, кого це фінансування безпосередньо стосується, заслухати їх певний досвід, набутий за цей проміжок часу. Тим більше, що застосовані принципи, критерії та методи фінансування багатьом видаються спірними. Звідси зацікавленість медичної громадськості в аналізі бодай попередніх підсумків. Залишається питання: чи домінують при визначенні принципів фінансування наукові обґрунтування, про які вже йшлося, чи вони є плодом довільних рішень чиновників?
Аналогічні питання стосуються не тільки фінансової проблеми, а й кадрових справ. Не секрет – і про це представники громадськості останніми роками висловлювалися не раз, – що суворі та об’єктивні критерії і вимоги до призначення на керівні посади в системі охорони здоров’я висококваліфікованих професіоналів з організаторським досвідом, на жаль, не дотримуються. У межах пропонованого форуму особливу увагу треба приділити ситуації, яка свідчить, що реформа порушила норми чинного законодавства (підписання декларацій, про що йшлося вище).
Річ у тому, що у зв’язку з нижчим рівнем зацікавленості населення в укладанні декларацій з лікарями, ніж це передбачалося, вищезазначений оператор грошових надходжень від бюджету до системи охорони здоров’я – Національна служба здоров’я – припинила з 1 квітня цього року платити за тих, хто не підписав декларацію. Хоч Кабінет Міністрів України заявляв, що це буде зроблено тільки з 1 липня. І зазначену акцію проведено попри те, що таких пацієнтів – тільки за даними МОЗ України – на сьогодні близько 12 млн! Цифра вражає… А відповіді на питання, чим може обернутися передчасне припинення гарантованої оплати медичної допомоги непідписантам декларації, немає.
Сумним фактом є довільне рішення – ліквідація так званого червоного списку, де зазначено прізвища тих, хто ще не уклав декларацію. Очевидно, що треба відновити цей список, домогтися дальшого фінансування відповідно до цього документа закладів первинної медичної допомоги, на чому слушно наполягає Київська міська профспілка працівників охорони здоров’я.
Мають бути обговорені і розв’язані ще дві проблеми на злобу дня, також пов’язані з реформою, яка триває. Перша – це нестача лікарів у країні, друга – явне недофінансування охорони здоров’я в цілому. Не зайва річ згадати, що коли починалася реформа, активні прихильники її стверджували, що в закладах охорони здоров’я, які забезпечують першу медичну допомогу, лікарів не бракує. Більше того, коли, мовляв, пацієнти будуть обирати сімейних лікарів, терапевтів, педіатрів, то останні мають змагатися за кожного пацієнта. На ділі виявилося, що в багатьох містах бракує лікарів.
Цікавий факт висвітлений недавно в газеті «Сегодня» (13 червня 2019 року): напередодні, 12 червня, Кабінет Міністрів ухвалив додатково виділити на оплату послуг за первинну медичну допомогу один мільярд гривень. А причина, виявляється, у тому, що декларації з сімейними лікарями підписали 27,8 млн осіб (65% населення), тоді як така кількість планувалася на кінець року. Тому сьогодні грошей медикам не вистачає і потрібна термінова допомога.
Нагадаємо твердження, як завжди гранично чітке, Миколи Амосова: «Який ВВП – така і медицина». Мінімальний рівень фінансування медицини в країні повинен становити не менш як 5% ВВП. А в бюджеті на 2019 рік уряд скоротив витрати на охорону здоров’я до 3,2% ВВП. Я вже писав про те, що, як і мої колеги, солідарний з народним депутатом доктором медичних наук Ольгою Богомолець, яка різко і слушно заявила, що «вітчизняну медицину цілеспрямовано вбивають і що наслідки можуть стати незворотними».
Попередній досвід управлінця – гарантія його компетентності
Коментуючи цю заяву, наголошую: як і мої колеги, сподіваюся на здатність нового керівництва країни прислухатися до цього тривожного нашого заклику і запобігти погіршенню ситуації. Треба збільшити кількість висококваліфікованих кадрів у галузі практичної і наукової медицини.
На зазначеному вище форумі пропонується аргументувати не лише потребу збільшити прийняття до вищої медичної школи, а й потребу змінити структуру факультетів медичних вишів. Має бути відновлений медико-профілактичний факультет, що раніше іменувався санітарно-гігієнічним.
Нагадаю, що саме цей факультет виховав великих вітчизняних учених – гігієністів, епідеміологів, інфекціоністів, вірусологів, фахівців у галузі соціальної медицини та організації охорони здоров’я. Згадаймо світлої пам’яті мудрих учителів – представників української школи профілактичної медицини та їхніх учнів-послідовників, які викладали на санітарно-гігієнічному факультеті. Серед них – Олександр Марзєєв, Лев Громашевський, Лев Медведь, Василь Навроцький, Влас Мартинюк, Денис Калюжний, Юрій Кундієв, Євген Гончарук та інші. Не випадково завідувачем хірургічної кафедри санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту на початку п’ятдесятих років минулого століття обрано блискучого кардіохірурга і біокібернетика, який сповідував ідеї єднання медицини профілактичної, клінічної та теоретичної (фундаментальної), – Миколу Михайловича Амосова.
А ще хотів би нагадати, що принциповим прихильником активної співдружності практичних лікарів, які опікуються загальними проблемами медицини, з колегами-вченими, що розробляли пріоритетні питання зі сфери, котра тепер має назву біомедицини, був академік Лев Іванович Медведь.
Академік Медведь – учений-гігієніст, організатор охорони здоров’я, перший міністр охорони здоров’я України (доти були наркоми), ректор нашої спільної alma mater – Київського медичного інституту. Він являв собою яскравий зразок керівника української системи охорони здоров’я, утілення багаторічного досвіду, успіхів і традицій. На форумі, про який ідеться і який варто було б зробити подією, що виходить за межі буденних справ і торкається уроків недалекого минулого, зокрема зі сфери діяльності наших попередників і вчителів, не зайвим було б обговорити досвід академіка Медведя. Адже Лев Іванович працював над комплексом розробок із соціально-медичних та оздоровчих проблем, щоб забезпечити належний рівень охорони громадського здоров’я в Україні. Він проводив зустрічі з тими, хто очолював Міністерство охорони здоров’я до нього, з людьми, що подолали тернистий шлях від дільничного лікаря до керівника практичного науково-експертного медичного закладу. Запам’ятайте імена тих, чий досвід має бути сьогодні не тільки належно оцінений, а й використаний для вдосконалення і реформування медичної практики і науки. Крім згаданих вище, це: Ф. Кононенко, І. Алексєєнко, М. Калініченко, А. Макаренко, П. Шупик, В. Комісаренко, І. Кальченко (організатори охорони здоров’я), М. Стражеско, М. Губергриц, Ф. Удінцев, А. Зюков, брати А. і М. Коломійченки, Г. Шахбазян… Список цей далеко не повний.
Пріоритети сьогодення: реформа – не експеримент
Можливо, постане питання: чи доречний тут екскурс у минуле і чи не вияв це ностальгії? Аж ніяк! Повторимося: для розв’язання проблем сьогодення і майбутнього, обґрунтування конкретного змісту ефективних змін потрібний об’єктивний аналіз багаторічного досвіду, у якому хоч і мали місце прорахунки і негативні явища, але більше було повчального. Солідаризуюся з думкою президента Національної академії наук академіка Б. Є. Патона: «Спостерігається у нас тенденція починати все спочатку – старе зруйнуємо, а потім почнемо будувати нове. Таким чином буде відкинутий весь накопичений досвід, традиції, які в цивілізаційному розумінні потрібно шанувати, поважати, продовжувати». Торкаючись перетворень у соціальній, громадській та науковій сферах, Борис Євгенович особливо акцентував увагу на тому, що слід оцінити і використовувати повчальний вітчизняний досвід. Не можна починати все ніби з чистого аркуша.
Тимчасом останніми роками домінує тенденція оцінювати минуле переважно з негативних позицій. Звідси ігнорування досвіду старшого покоління, забуття діяльності тих, хто творив до нас. Звідси і глибоко помилкове прагнення зруйнувати все створене раніше. Близьку змістом думку – і стосується вона не тільки гуманітарної сфери – висловлює низка громадських діячів на Заході.
Повернуся до пропозицій про те, що слід було б обговорити на майбутньому форумі. Насамперед – це досвід діяльності колись дієвих проблемних комісій, серед яких назву комісії з хірургії, терапії, педіатрії, акушерства та гінекології, очних хвороб, отоларингології, з медицини праці і громадського здоров’я. Список можна продовжити. Кожна з цих об’єднаних комісій складалася з представників Міністерства охорони здоров’я і Академії медичних наук. А нині МОЗ припинило участь у роботі цих комісій, і вони функціонують лише як структури Академії. Нонсенс!
Крім цього питання, до порядку денного майбутнього форуму варто долучити такі пріоритетні питання, як: відновлення санітарно-епідеміологічної служби країни; дальше вдосконалення санітарного законодавства; реорганізація екстреної та невідкладної допомоги; забезпечення населення лікарськими засобами й вакцинами.
На форумі слід було б заслухати й обговорити доповідь, подану істориками медицини спільно з фахівцями в галузі соціальної медицини, про досвід організації охорони здоров’я у світлі праць Миколи Семашка. Сьогодні багато хто з реформаторів ім’я Семашка – організатора охорони здоров’я та відомого вченого в галузі соціальної медицини – забув. Даремно! Порівняйте об’єктивні дані, за якими оцінюються підсумки охорони здоров’я. Нині смертність населення у нас, зокрема дитяча, збільшилася і перебуває на рівні країн, що розвиваються, а середня тривалість життя скоротилася проти 1960–1970-х на вісім-десять років. Катастрофічно зріс рівень захворюваності на туберкульоз, СНІД, гепатити, продовжує залишатися досить високим рівень серцево-судинної та онкологічної захворюваності. Деградувала охорона здоров’я на селі, з’явилися раніше невідомі форми патології і передпатології, які діагностуються далеко не завжди і призводять до згубних наслідків.
Автор цієї публікації, який брав участь у повоєнних з’їздах працівників профілактичної медицини, може засвідчити, що ґрунтовні доповіді таких учених і організаторів охорони здоров’я, як А. Семашко, Є. Смирнова, А. Сисіна, Ф. Кроткова, Л. Хоцянова, Р. Рязанова, Б. Петрова, Н. Литвинова, С. Черкинський, містили науково обґрунтовану аргументацію заходів, спрямованих на вдосконалення організації охорони здоров’я, і базувалися передусім на результатах і досвіді дослідних розробок у галузі соціальної медицини і прогнозування пропонованих перетворень.
Досвід попередників не можна забувати – його треба використовувати. Це стосується і не розв’язаних ще проблем, які також мають обговорюватися на майбутньому форумі, про що вже йшлося в попередніх публікаціях. Коротко нагадаю основні питання: розроблення ефективних заходів щодо вдосконалення охорони здоров’я на селі; обґрунтування законодавчих підстав організації медичного обслуговування працівників промислових підприємств коштом працедавця; аналіз і прогнозування переваг і втрат через ліквідацію «відомчої медицини»; аргументування положень про клініки, медичні університети і наукові інститути в структурах Міністерства охорони здоров’я і Національної академії медичних наук України; обґрунтування змісту і визначення форм взаємодії трьох керівних і координуючих структур у сфері охорони здоров’я – МОЗ України, НАМН України та Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України.
І, нарешті, останнє. Настав час суворого конкурентного добору керівних кадрів у системі охорони здоров’я. Удосконалення системи і впровадження в практику нагальних перетворень передбачає забезпечення сфери охорони здоров’я досвідченими й відданими лікарському обов’язкові висококомпетентними управлінцями. Доречно згадати учня і послідовника Льва Івановича Медведя – академіка Юрія Кундієва, який закликав очільників системи охорони здоров’я до підвищення вимог, наголосивши: «У системі охорони здоров’я в ролі управлінця (менеджера) може виступати хто завгодно – і хірург, і терапевт, і кардіолог, і вкрай рідко – організатор охорони здоров’я. У нас забувають, що соціальна медицина і організація охорони здоров’я – це така ж наука, як терапія, хірургія і кардіологія. Вона має свою теорію, свої закони, не пізнавши яких найталановитіший управлінець діятиме методом проб і помилок, а на них ми не маємо права, адже мова йде про охорону здоров’я народу. Тут експерименти неприпустимі».
Не хотілося б закінчувати на мінорній ноті, але, на жаль, мушу повторити те, про що сказав на початку: не можна мовчати. Як слушно переконують мене совісні однодумці, мовчання нам не пробачать. А головне: істина – понад усе!
Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 12 (457), червень 2019 р.