Перспективи нанотехнологій у лікуванні захворювань та інші актуальні питання клінічної медицини

У травні відбувся Всеукраїнський науковий симпозіум «Актуальні питання клінічної медицини», присвячений Дню науки. Організатор – ​кафедра фармакології та внутрішньої медицини Харківського національного медичного університету. В конференції взяли участь провідні фахівці різних галузей медицини, які поділилися передовими знаннями в галузі клінічної медицини.

Завідувач кафедри фармакології та фармакотерапії Національного фармацевтичного університету (м. Харків), доктор медичних наук, професор Ігор Володимирович Кірєєв виступив із доповіддю ­«Перспективи використання нанониток у фармацевтичній технології».

– Сьогодні в лікуванні раку використовуються хіміодинамічна, фототермічна та імунна терапії. Серед них ретельно спроєктовані та підготовлені мікро- та наночастинки (НЧ), утворені різними полімерами.

Управлінням з контролю за якістю продуктів харчування та лікарських засобів США (FDA) схвалено біорозкладання полімерів, як-от поліетиленгліколь, полілактид-когліколід, хітозан, полілактид-капролактон, полі-ε-капролактон, для широкого використання в технології ліків.

Вони використовуються як ліки для самоскладання НЧ. Серед них поліетиленгліколь, полілактид, хітозан можуть бути як гідрофільні фрагменти, тоді як полілактид-когліколід та полі-ε-капролактон є гідрофобними ланцюгами. Наприклад, розроблено поліетилен-полілактид-когліколід місцевої дії для завантаження сорафенібу (протионкологічний засіб спрямованої дії); ін’єкції поліетиленгліколь полі-L‑валін-гідрогель та мікрочастинки полілактид-когліколід розроблені для пролонгованої дії хіміотерапевтичних препаратів; НЧ хітозану та глюкуронової кислоти можуть використовуватися для доставки гідрофобних препаратів, як-от 10-гідрокси-каптотецин. Так, НЧ хітозану, завантажені 10-гідрокси-каптотецином, показали посилення проникнення всередину пухлини та покращення результатів хіміотерапії меланоми. Глюкуронова кислота здатна інкапсулювати доксорубіцин і цисплатин; є pH‑чутливим носієм для інгібування раку молочної залози.

Прикладами використання НЧ як носіїв препаратів є вакцина BNT162b2, розроблена BioNTech та Pfizer ­(модифікована нуклеозидами мРНК, що кодує глікопротеїн вірусного шипа SARS-CoV‑2, інкапсульована в ліпідні НЧ) і вакцина мРНК‑1273, розроблена Moderna (вакцина на основі мРНК, інкапсульована в ліпідні НЧ, яка кодує спайковий білок SARS-CoV‑2).

Завідувач кафедри фармакології, клінічної фармакології та фармації Полтавського державного медичного університету, доктор медичних наук, професор Руслан ­Володимирович Луценко мав слово з доповіддю «Модуляція біосумісності НЧ магнетиту, функціоналізованих натрію хлоридом, полімером та синтетичним антиоксидантом з еритроцитами».

– Протягом останніх десятиліть НЧ магнетиту привертають увагу дослідників із погляду біомедичного застосування. Це відбувається завдяки їхнім загальним властивостям: біосумісність, біодеградація, магнітна поведінка та наявність заліза, що може залучатися до звичайного метаболізму цього елемента. Окремі з НЧ магнетиту вже схвалені для застосування при МРТ, лікуванні раку шляхом гіпертермії або боротьби з дефіцитом заліза. Інші перспективні галузі медицини використання цих НЧ включають адресну доставку ліків, біосенсори, біофотосенсибілізацію тощо.

Фактором, який лімітує використання НЧ магнетиту, є їхня потенційна токсичність, тому проводяться її токсикологічні дослідження й оцінка безпеки НЧ магнетиту на клітинних лініях in vitro.

Одним із найвикористовуваніших методів для аналізу життєдіяльності, проліферації та диференціювання клітин під дією НЧ є оптична й електронна мікроскопія. Біосумісність і токсичність НЧ оксидів заліза вивчають з використанням клітин крові. Неоднозначні результати дослідження токсичності НЧ магнетиту та її залежність від численних факторів обґрунтовують необхідність вивчення параметрів токсичності в кожному випадку фабрикації нових НЧ, що мають біомедичне застосування. Цей підхід було використано для вивчення біосумісності з еритроцитами НЧ магнетиту, одержаних методом електронно-­променевої технології та функціоналізованих натрію хлоридом або разом з етилметилгідроксипіридину сукцинатом, полівінілпіролідоном (чи цими речовинами одночасно). НЧ магнетиту одержані на базі Інституту електрогазозварювання ім. Євгена Патона. Використано конденсат НЧ магнетиту розміром 5-8 нм, спрямований паровим струменем у кристали NaCl шляхом електронно-променевої технології у вакуумі. Їх ідентифікували за допомогою сканувальної або трансмісійної електронної мікроскопії, рентген-факторного аналізу, розсіювання світла та магнітометрії. Для одержання інших НЧ було здійснено додаткову функціоналізацію НЧ магнетиту NaCl після синтезу етилметилгідроксипіридину сукцинатом та/або полівінілпіролідоном. Це надало змогу порівняти ефекти 4 видів функціоналізованих НЧ магнетиту.

Визначення біосумісності та токсичності НЧ проводилося в суспензіях еритроцитів білих щурів, які стабілізу­вали гепарином. Еритроцити, двічі відмиті стерильним ізотонічним розчином NaCl, суспендували в ізотонічному розчині NaCl (0,9%), забуференому фосфатним буфером до рН=7,4. Розчини НЧ до суспензій еритроцитів додавали в кількості 1, 10, 100 та 200 мкг Fe/мл. Суспензії інкубували 24 год за кімнатної температури, після чого центрифугували й аналізували вміст патологічних форм еритроцитів, гемоліз еритроцитів, експресію фосфатидилсерину, а також проводили однофакторний дисперсійний аналіз ANOVA.

Було виявлено зв’язування алексину V, що свідчило про зміни організації фосфоліпідів і цілісності мембрани еритроцитів (рання ознака цитотоксичності досліджених НЧ). Імовірно, екстерналізація фосфатидилсерину та пов’язана з нею трансформація форми еритроцитів в організмі зумовлять посилення ериптозу, сприятимуть змінам механічних властивостей та фагоцитарному поглинанню ушкоджених еритроцитів, отже, спричинять зміни гематологічних і гемореологічних показників після введення високих доз НЧ магнетиту певної їхньої функціоналізації.

Оцінки, засновані на еритроцитах, відобразили ризики, пов’язані з ушкодженням цих клітин крові НЧ магнетиту. Всі дослідження НЧ магнетиту мали низьку цитотоксичність і були цілком гематосумісними за концентрації до 100 мкг Fe/мл. Цитотоксичні ефекти – ​за концентрації 100-200 мкг Fe/мл.

Зростання кількості еритроцитів з асиметрією клітинної мембрани спостерігалося для наносистем на основі магнетиту, NaCl та ПВП за нижчої концентрації, ніж посилення гемолізу, збільшення вмісту патологічних форм еритроцитів.

Наявність антиоксиданту ЕМГПС зменшувала цитотоксичність НЧ, що може свідчити про роль оксидативного стресу в процесах нанотоксичності, а також дозволяла керувати ними, застосовуючи антиоксиданти для модифікації поверхні НЧ оксидів заліза.

Старший науковий співробітник ДУ «Інститут проблем кріобіології та кріомедицини Національної академії наук України» (м. Харків), кандидат медичних наук Володимир Юрійович Прокопюк виступив із доповіддю «Досвід дослідження наноматеріалів на клітинних культурах: вибір клітин, методів та дизайну експерименту».

– Будь-яке біомедичне дослідження має 3 рівні – ​клітинний, експеримент на тваринах та клінічний. Метод клітинних культур дозволяє вивчити реакцію окремої клітини чи тканини на вплив ­досліджуваної речовини: компенсаторні реакції організму, вплив нервової, ендокринної / імунної системи, органів детоксикації та інших органів.

Клітинні культури, які використовуються в дослідженнях, розподіляються на первинні та стандартні культури. До первинних культур належать фібробласти, остеобласти, нейроклітини, гепатоцити, клітини нирок, спленоцити, кістковий мозок, лейкоцити, еритроцити. Стандартні культури – ​L929 (фібробластоподібні клітини, виділені з жирової тканини мишей), SPEV та PK15 (стандартні культури нирок), MCF7 (стандартна культура з інвазивної аденокарциноми молочної залози).

Типовий скринінговий дизайн експерименту складається з декількох етапів: виділення клітин (наприклад, фібробласти щурів), інкубація НЧ у різних концентраціях протягом 24 год моношаром фібробластів, після чого проводяться дослідження форми, конфлюентності, адгезії, цілісності мембран, скетч-тест, тест на генотоксичність тощо.

Також використовуються поглиблені методи – ​проточна цитометрія, конфокальна мікроскопія, флуоресцентна спектроскопія, гістохімічні методи дослідження.

Проточна цитометрія – ​це метод, що дозволяє характеризувати всю клітинну популяцію. Він включає аналіз клітинної популяції з оцінкою кожної клітини, роботу із клітинною суспензією, визначення розмірів і щільності клітин, будь-якої молекули на поверхні чи всередині клітини (до якої є мітка), а також усіх типів клітин, що входять до популяції (до якої є мітка), розподіл клітинної популяції. Флуоресцентна спектроскопія та конфокальна мікроскопія дозволяють проводити виявлення молекул на поверхні клітин, типу клітин і дослідження тривимірних об’єктів.

Отже, культуральні методи – ​сучасний та доступний і необхідний елемент дослідження в наномедицині. Варто за­уважити, що розпочинати дослідження краще зі скринінгу простими та швидкими тестами (адгезія, конфлюентність, МТТ, НЧ, проліферація, міграція, генотоксичність). На другому етапі використовуються поглиблені дослідження.

Асистент кафедри внутрішньої медицини медичного факультету № 2 Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова Людмила Миколаївна ­Сурсаєва мала слово з доповіддю «Спадкові регулятори плазмових рівнів мозкового натрійуретичного пептиду в жінок Подільського регіону України при неускладненій есенціальній гіпертензії та хронічній серцевій недостатності».

– Артеріальна гіпертензія (АГ) займає одне із провідних місць у структурі неінфекційних захворювань, що протягом ХХ та ХХІ ст. невпинно поширюються та набувають рис пандемії.

Ремоделювання серця і судин за АГ потребує точної та ранньої діагностики, адже від цього залежатиме клінічна та прогностична оцінка стану системи кровообігу. Протягом останніх років із цією метою широко застосовуються біомаркери.

Визначено, що високу специфічність та сигнальну інформативність щодо структурних та функціональних змін міокарда має система натрійуретичних пептидів як основний антагоніст РААС, активність якої є ключовою ланкою як гіпертонічного каскаду, так і ХСН.

Мозковий натрійуретичний пептид (МНП) займає провідне місце серед методів ранньої діагностики гіпертрофії міокарда та діастолічної дисфункції при АГ і ХСН навіть в осіб із мінімальними клінічними проявами. МНП входить до рекомендованих Європейським товариством кардіологів як універсальний біомаркер для диференційної діагностики задишки кардіального та некардіального ґенезу.

Метою проведеного випробування було покращення діагностики структурно-функціональних особливостей міокарда в жінок з АГ, наслідком якої є ХСН, на основі визначення плазмових концентрацій МНП за носійства поліморфних варіантів гена мозкового натрійуретичного пептиду Т381С (гѕ198389).

У популяції жінок-мешканок Поділля віком 40-65 років без ознак серцево-судинної патології при дострокових час­тотах поліморфних варіантів гѕ198389 гена BNP установлено, що носіями мінорної алелі є 69% обстежених осіб (частота алелі С=0,425, розподіл генотипів: 31% ТТ, 52% ТС, 17% СС). Носії мінорної алелі мали вищі рівні МНП у плазмі крові (40,03±0,61 проти 34,6±1,28 пг/мл у гомозигот ТТ).

Установлено, що серед жінок, хворих на АГ різної тяжкості, носії алелі С становили 65% серед пацієнток з АГ II ступеня (частота алелі С=0,395, розподіл генотипів: 35% ТТ, 50% ТС, 15% СС) і 63% серед жінок із ХСН (частота алелі С=0,392, розподіл генотипів: 37% ТТ, 47% ТС, 16% СС). Частота носійства гетеро- та гомозиготних поліморфних варіантів гѕ198389 гена BNP (генотипів та алелей) у всіх групах зіставлення за критерієм х2 не відрізнялася (p>0,05).

Визначено, що при АГ найвищі плазмові рівні МНП реєструвалися в пацієнток із ХСН: 193,27±2,98 проти 82,15±1,47 пг/мл в осіб із АГ ІІ ступеня та 38,32±0,65 пг/мл у жінок контрольної групи (р<0,05). У хворих на АГ носіїв алелі С реєструвалися вищі рівні цього пептиду в плазмі крові, ніж у гомозигот ТТ (p<0,05); у респонденток з АГ ІІ ступеня 84,32±1,77 проти 78,20±2,46 пг/мл і в жінок із ХСН 199,59±4,10 проти 182,63±2,74 пг/мл.

Установлено, що при АГ і ХСН успадкування алелі С може бути обтяжувальним чинником процесів структурної перебудови міокарда лівого шлунка.

Доведено, що всіх обстежених жінок віком 40-65 років Подільського регіону України достовірно вищі плазмові рівні МНП за будь-якого індексу маси тіла (ІМТ) мали носії алелі С гена BNP (SNP rs198389: Т381С) (p<0,05). Результати аналізу підтверджують відомі дані про наявність оберненої залежності між показниками ІМТ та плазмовими діапазонами МНП: у всіх групах зіставлення найвищі показники циркулювальних пептидів визначалися при нормальній масі тіла обстежених, а також були меншими за більших показників ІМТ (р<0,05).

Розширені предикторні показники дозволили визначити додаткові риси фенотипових кластерів, які асоціюються з розвитком серцевої недостатності в жінок з АГ: рівень плазмової концентрації МНП >100 пг/мл, надлишкова маса тіла, обтяжена спадковість за АГ, початок захворювання на АГ в осіб віком до 40 років, рівень артеріального тиску (АТ) 2 і 3 ступенів, фракція викиду лівого шлуночка <40%, наявність діастолічної дисфункції за типом порушення релаксації. На основі зазначеного переліку предикторів створено математичну модель прогнозу наявності АГ та ХСН.

Доктор медичних наук, професор Наталія Віталіївна Кузьмінова (Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова) виступила з доповіддю «Оцінка рівня апеліну‑13 у пацієнтів з артеріальною гіпертензією, частою екстрасистолією та ожирінням».

– ЕГ є однією із провідних причин інвалідизації та смертності серед серцево-судинних захворювань, тому зараз активно вивчаються нові метаболічні маркери серцево-судинного ризику. Одним із них є апелін‑13 (АР13).

AP13 – ​найактивніша форма пропротеїну апеліну. Він був відкритий у 1992 році та вважається адипокіном, оскільки секретується адипоцитами людини. Апелін та його рецептори виявлено в кардіоміоцитах, ендотелії судин, гладком’язових клітинах, головному мозку, нирках та надниркових залозах у високих концентраціях (Kobayashi N. et al., 2012).

АР13 має позитивний вплив на серцево-судинну систему, оскільки протидіє РААС, має антигіпертензивну та позитивну інотропну дію. Крім того, він має кардіопротекторні властивості – ​зменшує ішемію міокарда, покращує скорочувальну здатність серця, запобігає гіпертрофії міокарда.

Було проведено дослідження з метою оцінки концентрації АР13 у пацієнтів з АГ, частою екстрасистолією та ожирінням.

Серед 156 хворих на АГ II ступеня лише 10,3% (16 осіб) мали нормальний ІМТ, 34% (53 хворих) – ​надмірну масу тіла, переважна більшість – ​55,8% (87 осіб) страждали на ожиріння.

Дослідження показало, що ожиріння найчастіше зустрічалося в пацієнтів з АГ та аритміями порівняно із хворими на АГ без аритмій (60,5 проти 37,5%; р=0,02), що може свідчити про певний зв’язок між наявністю метаболічних порушень (ожирінням), розвитком екстрасистолічної аритмії при ІІ ступені гіпертонічної хвороби.

В практично здорових хворих контрольної групи середній рівень АР13 був достовірно нижчим в осіб з ожирінням порівняно з тими, хто мав нормальну масу тіла (р<0,05).

У хворих на гіпертонічну хворобу концентрація АР13 була достовірно нижчою порівняно з контролем (р<0,0001), при цьому середня концентрація АР13 у хворих із гіпертонічною хворобою та екстрасистолами виявилася достовірно нижчою, ніж у пацієнтів із гіпертензією, але без аритмії (р=0,02). Найменша концентрація АР13 спостерігалася в хворих з АГ і шлуночковою екстрасистолією.

Валентина Олександрівна Романова (Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова) виступила з доповіддю «Лептинемія у хворих на ішемічну хворобу серця: зв’язок з перебігом захворювання та масою тіла хворих».

– ІХС – ​основна причина смерті та інвалідності в світі. Найважливіша роль розвитку ІХС належить атеросклерозу коронарних артерій.

Незалежним фактором ризику як атеросклерозу, так і ІХС є ожиріння. Сьогодні добре відомо, що жирова тканина – ​це не просто пасивний резервуар для зберігання жиру з метою одержання енергії, а метаболічно активна тканина, яка відіграє важливу роль у гормональній відповіді (Csige I. et al., 2018).

Адипокін лептин виробляється здебільшого жировою тканиною і є сигналом про ожиріння для мозку, що регулює енергетичний баланс.

Було показано, що лептин пов’язаний з декількома серцево-судинними факторами ризику, як-от АТ, частота серцевих скорочень, резистентність до інсуліну, судинна дисфункція та запалення. Лептин також має протромботичні та профібротичні властивості. З іншого боку, лептин здатен сприяти ангіогенезу та неоваскуляризації.

Вважається, що рівень лептину може відбивати процеси прогресування атеросклерозу з дестабілізацією бляшки.

Було проведено дослідження з метою оцінити рівень лептину та його діагностичне значення в хворих на ІХС залежно від їхньої маси тіла. Обстежено 130 хворих на ІХС (середній вік – 57,24±5,12 року) та 30 здорових осіб (середній вік становив 55,37±4,82 року) контрольної групи.

До дослідження не залучали пацієнтів із тяжкою хронічною серцевою недостатністю, порушенням функції печінки та нирок, гострими чи хронічними запальними захворюваннями, декомпенсованим діабетом, ожирінням 2 та 3 ступенів, інфекційними захворюваннями.

Рівень лептину визначали методом ІФА з використанням тест-системи Leptin ELISA фірми DRG Diagnostics (Німеччина).

Дослідження показало, що середній рівень лептину в хворих на ІХС був удвічі вищим, ніж у контрольній групі (р<0,01). Найвищий рівень лептину спостерігався в хворих із гострим коронарним синдромом без достовірних відмінностей між цими групами, а менший – ​у пацієнтів з ІІІ ФК стабільної ІХС.

Отже, лептин може відігравати важливу роль у прогресуванні ІХС. Тяжкість ІХС пов’язана з її рівнем. Лептинемія залежить від маси тіла хворих та зростає зі збільшенням індексу маси тіла.

Асистент кафедри медичної біології та генетики Буковинського державного медичного університету (м. Чернівці), кандидат медичних наук Владислав Романович Йосипенко мав слово з доповіддю «Вплив введення мелатоніну на процеси накопичення білка в нейронах латерального преоптичного ядра гіпоталамуса щурів на тлі зміни світлового режиму».

– Відомо, що в мозку, який функціонує нормально, зниження рівня активності під час засинання – ​це не пасивний, а активний фізичний процес. Перехід від неспання до сну та навпаки забезпечується гальмуванням певних структур мозку. Так, у підтримці періоду неспання беруть участь туберомамілярне ядро гіпоталамуса, блакитна пляма, дорсальне ядро рафе. Водночас у латеральному преоптичному ядрі гіпоталамуса знаходиться один із гіпногенних центрів, який ініціює і підтримує сон.

Регуляція циклу «сон – ​неспання» може бути описана за допомогою моделі «фліп-флоп», яка стверджує, що взаємодія двох його частин контролює сон і неспання. Отже, перша – ​це гомеостатичний процес, який являє собою схильність до сну, що зростає вдень і зменшується під час сну. Другий – ​циркадний процес, що відповідає за загальний механізм регуляції сну і також пов’язаний з деякими гормонами, які регулюють період сну, неспання (мелатонін, кортизол тощо). Отже, центри сну та неспання задіяні в механізмі один одного за допомогою механізму зворотного зв’язку. Так, коли настає час засинання, нейрони латерального преоптичного ядра відчувають гальмування щодо центрів неспання, що зумовлює зниження їхньої активності (та навпаки).

Доведено, що шишкоподібна залоза також бере участь у регулюванні метациклу «сон – ​неспання» через синтез гормона мелатоніну. В людини ритм секреції мелатоніну має циркадний характер, тому в темний період доби концентрація мелатоніну в крові є у 5-10 разів вищою, ніж удень.

Деякі білки можуть бути ключовими біохімічними маркерами функціональної активності клітин системи нейронів. Вони беруть участь у проліферації та диференціації нервових клітин і залучені до організації багатьох метаболічних, імунних функцій мозку.

Зі старінням режим сну змінюється, перебудовуються структури мозку. Метою нашої роботи було дослідити особ­ливості процесу накопичення білка в нейронах латерального преоптичного ядра гіпоталамуса в статевозрілих і старих щурів за зміни режиму освітлення та введення мелатоніну.

Дослідження проводили на 96 білих щурах. Всі піддослідні тварини були розподілені на 8 клітин по 12 щурів у кожній, а кожна із цих 8 клітин була розподілена на невеликі групи по 6 тварин у кожній. Модифікацію світлового режиму проводили шляхом зміни світлового режиму з використанням стандартного освітлення, 24-годинної темряви, світлової депривації та 24-годинного освітлення, світлової стимуляції.

З метою корекції виявлених змін використовували мелатонін виробництва Sigma USA, який вводили внутрішньоочеревинно в дозі 0,5 мг/кг.

Випробування довело, що оптична щільність специфічного забарвлення на білок у нейронах латерального преоптичного ядра гіпоталамуса щурів зрілого віку в середньому достовірно перевищувала таку в старих особин.

Світлова стимуляція зумовлювала збільшення середньої інтенсивності забарвлення білка в нейронах латерального преоптичного ядра гіпоталамуса в зрілих щурів, тоді як у старих щурів спостерігалося зменшення середньої інтенсивності забарвлення білка в нейронах латерального преоптичного ядра гіпоталамуса.

Введення мелатоніну щурам, які перебували на постійному світлі, суттєво покращувало процеси накопичення білка в нейронах латерального преоптичного ядра гіпоталамуса як у зрілих, так і в старих щурів.

Завідувачка кафедри клінічної фармакології та внутрішньої медицини Харківського національного медичного університету, доктор медичних наук, професор Ірина Іванівна Князькова мала слово з доповіддю «Артеріальна гіпертензія у прифронтовому місті».

– Увесь час повномасштабної війни РФ проти України Харків і область є прифронтовими регіонами. Особливість цього часу – ​тривалий психотравмувальний вплив, що підвищує ризик розвитку гемодинамічних порушень, включаючи ендотеліальну дисфункцію, затримку рідини, підвищення АТ. Ці порушення пов’язані зі збільшенням продукування катехоламінів, кортизолу, частоти серцевих скорочень, ударного об’єму тощо.

Метою лікування пацієнта з АГ є максимальне зниження ризику розвитку серцево-судинних ускладнень та покращення якості, збільшення тривалості життя, досягнення цільових рівнів АТ, корекція факторів ризику, попередження, уповільнення прогресування ураження органів-мішеней тощо (Mancia G. et al., 2013).

Хворим з АГ рекомендуються телемедичні консультації та телемоніторинг. Корекція АТ проводиться з огляду на загальні клінічні рекомендації. Оскільки не встановлений цільовий рівень АТ для хворих на COVID‑19, слід використати стандартні цільові рівні АТ для пацієнтів з урахуванням віку, коморбідної патології.

Рекомендується продовжувати терапію блокаторами РААС пацієнтам, які вже одержують їх за показаннями (АГ, ІХС, серцева недостатність). Існують беззаперечні докази того, що відмова від цих препаратів суттєво збільшує ризик серцево-судинних катастроф (інфаркт, інсульт). Не слід додавати чи відміняти терапію блокаторами РААС за винятком дій, заснованих на стандартній клінічній практиці.

Особливостями ведення пацієнтів високого ризику є використання комбінованої терапії та командний підхід ­(багато цілей – ​багато препаратів). Важливо вживати заходів щодо підвищення комплаєнсу. Всі рекомендації мають бути спрямовані на досягнення нижчого цільового АТ.

Доцільним є призначення фіксованої комбінації двох медикаментів на старті терапії. При високій АГ і високому ризику – ​потрійна комбінація. За вибору комбінації АГП слід ураховувати індивідуальні показання, особливості клінічного перебігу, коморбідну патологію, переносимість лікування та профіль побічної дії, побажання пацієнта, асоційовані з його особистим позитивним або негативним досвідом. Відхилення від стандартних схем потребує роз’яснення в історії хвороби.

Підготував Олександр Соловйов

Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 10 (546), 2023 р.