Виклики та перспективи застосування протиепілептичних препаратів після черепно-мозкової травми

16.05.2024

Стаття у форматі PDF

Черепно-мозкова травма (ЧМТ) є однією з провідних причин смерті і втрати працездатності у всьому світі. За загальними статистичними даними, частота ЧМТ становить близько 200 випадків на 100 тис. населення в мирний час, а смертність від ЧМТ сягає 20 випадків на 100 тис. (Lee et al., 2022). Ці показники значно зростають під час військових конфліктів, тож проблема ЧМТ і зумовлених нею ускладнень нині є особливо актуальною в Україні.

Травматичне ушко­дження головного мозку характеризується як «зміна функції мозку або інші ознаки пато­логії головного мозку, що зумовлені зовнішньою силою». У світі на цей тяжкий інвалідизувальний неврологічний розлад страждає понад 57 млн осіб (Baiden, 2022). ЧМТ є однією з найпоширеніших причин захворюваності та смертності серед молодих осіб до 45 років. Внаслідок військових дій в Україні питання спостереження та ліку­вання ЧМТ набуває значної актуальності.

Гострі симптоматичні епілептичні напади

ЧМТ – ​складна мультидисциплінарна проблема у ­системі охорони здоров’я, оскільки це одна з вагомих причин смертності та стійкої втрати працездатності. ­Щороку майже у 2,87 млн осіб, які мешкають у США, діагнос­тують ЧМТ, серед них понад 280 тис. осіб потре­бують госпіталізації, а 56 тис. випадків закінчуються ­летально (Taylor et al., 2017).

Епілептичні напади визнано одним із найчастіших тяжких ускладнень ЧМТ (Faul, 2010). Є багато причин зміни збудливості центральної нервової системи (ЦНС), що призводить до тимчасового зниження судом­ного ­порогу і виникнення епілептичних нападів (рис. 1).

Рис. 1. Причини гострих симптоматичних епілептичних нападів

Рис. 1. Причини гострих симптоматичних епілептичних нападів
Адаптовано за M. Mauritz et al. Acute symptomatic seizures: an educational, evidence-based review. Epileptic Disorders. 2022. Vol. 24, № 1. Р. 26‑49.

Як відомо, епілептичний напад – ​це тимчасова ­поява ознак та/або симптомів через аномальну надмірну або синхронну активність нейронів головного мозку. Для епілепсії харак­терні повторювані неспровоковані епілептичні ­напади. Проте епілептичний напад за ­гострого ушко­дження головного мозку не завжди означає, що у хво­рого розвинулася епілепсія.

За практичним клінічним визначенням епілепсії, прийнятим Міжнародною протиепілептичною лігою (ILAE, 2014), епілепсія – ​захворювання головного ­мозку, що відповідає будь-якому з таких станів:

  1. Не менше двох неспровокованих (або рефлекторних) епілептичних нападів з інтервалом >24 год.
  2. Один неспровокований (або рефлекторний) епілептичний напад і ймовірність повторних нападів, що відповідає загальному ризику рецидиву (≥60%) після двох неспро­вокованих епілептичних нападів за наступні 10 років.
  3. Діагноз епілептичного синдрому.

Тобто епілептичні напади за перші сім діб після пере­несеної ЧМТ не можна вважати епілепсією як самостійною хворобою, бо це гостра реакція організму на травма­тичне ушко­дження – ​гострі симптоматичні напади.

За визначенням ILAE (2014), гострі ­симптоматичні ­напади відрізняються від неспровокованих судомних ­подій за кількома аспектами:

  • На відміну від неспровокованих судом, завжди має бути чітко ідентифікований супутній гострий стан, що став їх причиною і виник близько до моменту нападу.
  • Гострі симптоматичні судомні напади зазвичай не повторюються після усунення чинника або стану, що їх спровокував, і відновлення функціональної цілісності ЦНС. Отже, якщо після гост­рого симптоматичного нападу не спостерігається «стійкої схильності», то пацієнт не страждає на епілепсію.

Відмінність між гострими симптоматичними судомами та епілепсією є складнішою через деструктивні патології мозку, оскільки наявний підвищений ризик подальшого розвитку епілепсії. Саме до цих випадків і належить ЧМТ.

Відмінність гострих симптоматичних судомних нападів від епілепсії

Насамперед клініцист має визначити, чи наявні ­ознаки епілептичного нападу, чи це є одним із багатьох станів, що маску­ються під напад (Fisher et al., 2017; ILAE / IBE, 2005, 2017). Часто на практиці лікарі послу­говуються ­іншими термінами: «спровокований» або «реактивний» ­напад. За рекомендацією ILAE, ці терміни слід вважати сино­німами «гострого симптоматичного нападу» та надалі використовувати лише останнє визначення (Beghi et al., 2010).

Основна проблема щодо визначення гост­рих симптоматичних нападів виникає через складність об’єднання в ­одному понятті нападів, зумовлених гост­рими структурними патологіями мозку і провокувальними чинниками. Різниця між «спровокованим» і «неспровокованим» нападами може бути ­доволі складною для визначення.

Так, на думку R. S.Fisher (2014), важко повністю виключити провокувальний чинник, навіть якщо судомний напад має ознаки неспровокованого. З іншого боку, наявність потенційно провокувального чинника не виключає основної схильності до виник­нення епілептичних нападів. До 40% усіх нападів трап­ляються в осіб із гострим ураженням мозку, але без епілеп­сії (Hauser, 2008). На відміну від епілепсії, загальна концепція гострих симптоматичних нападів передбачає, що напади не повто­рюються після того як провокувальний чинник або стан було усунено. Однак на практиці підвищений ризик розвитку епілепсії зберігається після гострих симптоматичних нападів, спричинених структурними пато­логіями мозку. За часом є три критерії розвитку епілептичних нападів після ЧМТ:

  1. негайні епілептичні напади (оnset seizures) – ​роз­виваються впродовж 24 год після ЧМТ;
  2. ранні епілептичні напади – ​виникають упродовж семи діб після ЧМТ;
  3. пізні напади – ​маніфестують через тиждень і більше.

Епілептичні напади протягом першого тижня ­після ЧМТ є гострими симптоматичними (Beghi et al., 2010). Раніше їх називали ранніми ­посттравматичними судомами (Jennett et al., 1975). Тоді як епілептичні ­напади, що виникають пізніше сьомого дня після травми, спонтанно, внаслі­док після­травматичних патологічних процесів у ЦНС, і є озна­кою епілепсії, раніше ­їх називали пізніми посттравматичними судомами (Bergey et al., 2016). Після травми відбувається низка процесів, як-от некроз, мікро­крововиливи, ушко­дження аксонів, апоптоз, демієлінізація, мікро­гліоз, запалення та окиснювальний стрес. На пізніших фазах виникає нейродегенерація, реваскуляризація та ремоделювання, які можуть призводити до змін нейронних мереж і до розвитку епілепсії надалі (рис. 2).

Рис. 2. Хронологія прогресування негайних / ранніх і спонтанних епілептичних нападів після черепно-мозкової травми

Рис. 2. Хронологія прогресування негайних / ранніх і спонтанних епілептичних нападів після черепно-мозкової травми
Адаптовано за V. M. Golub and D. S. Reddy. Post-Traumatic Epilepsy and Comorbidities: Advanced Models, Molecular Mechanisms, Biomarkers, and Novel Therapeutic Interventions. Pharmacol Rev. 2022 Apr. Vol. 74, № 2. Р. 387‑438.

Посттравматична епілепсія

Сукупний ризик розвитку посттравматичної ­епілеп­сії (ПТЕ) коливається від 2 до 50% залежно від локалі­за­ції та тяжкості травми (Annegers, 1998; Chen, 2009; DVBIC, 2019; Tubi, 2019). Ранні посттравматичні судомні напади упродовж першого тижня підвищують імовірність роз­витку епілепсії протягом перших двох років після ЧМТ (Haltiner, 1997; Christensen, 2009).

Раніше вважали, що ранні судомні напади виника­ють у 2,4% осіб із легкою травмою голови, що було визначено на підставі даних клінічних критеріїв оціню­вання за шкалою коми Глазго (ШКГ) (Lee and Lui, 1992). Втім, за даними нейровізуалізації підтвер­джено значущі внут­рішньочерепні кровотечі у значної частини цих пацієнтів, що призводили до зміни категоризації їхнього стану на тяжкий. Результати дослі­дження розширили знання про частоту ранніх нападів. Автори визначили чинники дворічного ризику в когорті всіх госпіталізованих пацієнтів віком від 18 років із ЧМТ на підставі даних із Націо­нального ­банку даних США щодо травм. Із 360 тис. 863 госпіталізованих пацієнтів лише 0,4% (1559) мали ранні напади (Majidi, 2017).

Це порів­няно небагато, але смертність у цій групі становила 7%, що відображає тяжчий стан пацієнтів, а­дже ­багато осіб із ЧМТ ­ніколи не госпі­талізують. Ризик віддалених ­судомних нападів становив 0,38% у групі осіб із легкою ЧМТ (показник за ШКГ 13‑15 балів); 0,8% – ​у групі із помірною ЧМТ (показник за ШКГ 9‑12 балів) і 0,5% – ​у групі з тяжкою ЧМТ (показ­ник за ШКГ <9 балів). Пацієнти з тяжкою ЧМТ і тривалою втратою свідомості ­мають значно ­вищий ­ризик розвитку епілептичних нападів.

В одному з ретроспективних дослі­джень протягом 50 років дослідники вивчали характеристики травм ­головного мозку, пов’язані з розвитком нападів. За результатами дослі­дження, тяжкість таких травми корелювала з інтервалом, протягом якого ризик судомних нападів був підвищеним, навіть за понад 20 років після травми.

ЧМТ було поділено на легкі, із менш ніж 30-хвилинною посттравматичною амнезією (ПТА) або втратою свідомості; помірно ­тяжкі – ​із ПТА або порушенням свідомості від 30 хв до 24 год та тяжкі – ​із більш тривалим порушенням свідомості та/або ушко­дженнями ­кісток черепа, структурними ураженнями головного мозку, підтвер­дженими ­даними комп’ютерної томографії. Паці­єнти з легкими ЧМТ не мали підвищеного ризику епілептичних нападів; із ЧМТ помірної тяжкості мали ­ризик розвитку нападів протягом 20 років приблизно 0,1%; із тяжкою ЧМТ – ­ризик розвитку напа­дів упродовж першого року після травми 5%, у період до 5 років – ​ще 5% та протягом 20 років після травми – ​17% (Annegers, 1998).

Дослідники встановили, що впродовж перших трьох міся­ців після травми віддалені епілептичні напади вини­кали у 32% осіб із синдромом неспання / вегетативним станом (UWS/VS – ​наявністю збу­дження без ознак усвідомлення) та у 11% – ​у стані мінімальної свідо­мості (MCS – ознаки нерефлекторної кортикально-­опосередкованої поведінки) (Bagnato et al., 2013).

В іншому дослі­дженні, що тривало 30 міся­ців, вияв­лено, що у когорті пацієнтів із розладами свідомості 26% осіб мали віддалені епілептичні ­напади та 47% – ​­епілептиформну активність після ­травми голов­ного мозку. Автори ­дійшли ­висновку, що ­немає суттєвої різниці між ­пацієнтами з UWS/VS та MCS щодо захворюваності на ПТЕ, а ­також будь-­якого зв’язку ПТЕ зі смертністю, ­однак епілептичні напади (клінічні чи субклінічні) перешко­джали відновленню свідо­мості (Pascarella et al., 2016).

Європейське товариство інтенсивної терапії (ESICM) реко­мендує використання безперервного ­моніторингу ­даних електроенцефалографії (ЕЕГ) у гострому ­періоді, особливо для пацієнтів, які перебувають у комі з нез’ясованими та стійкими порушеннями свідомості, для виявлення неконвульсивного нападу або несудом­ного епілептичного статусу, коли неврологічне ­обстеження є недостатнім для формування точного прогнозу (Claassen et al., 2013). Пацієн­там із порушенням свідо­мості рекомендовано викону­вати ­повторну стандартну ЕЕГ для вияв­лення ризику розвитку ­епілептичних нападів, а ­також для диференціації UWS/VS від MCS (Pascarella et al., 2016; Estraneo et al., 2016).

За даними спостереження пацієнтів упродовж двох років від моменту травми, причини значної частки пост­травматичних нападів, які виникли протягом першого місяця, ймовірно, були багатофакторними. ­Гострі прово­кувальні чинники охоплювали набряк мозку, періопераційні ускладнення та метаболічні чинники. Будь-який судомний напад, який виникає під час перебування в стаціо­нарі, зважаючи на супутні ускладнення, ­пов’язані з меха­нічною вентиляцією легень, та іншими обтяжли­вими станами, що супрово­джують помірну та ­тяжку ЧМТ, може являти собою спровокований гост­рий посттравматич­ний напад (Englander et al., 2003).

Щонайменше два неспровоковані віддаленні симпто­матичні напади, які виникли з інтервалом >24 год у паці­єнта з високим ризиком рецидиву, визначають як ПТЕ (Fisher et al., 2014). Після першого пізнього неспровокованого посттравматичного нападу ймовірність розвитку епілептичних нападів у майбутньому (через 2 роки) може сягати 86% (Haltineret al., 2012). Найбільший ­ризик ­мають ті, хто отримав проникні поранення головного мозку.

За даними дослі­дження за участю ветеранів ­війни у В’єтнамі, у понад половини осіб із проникними трав­мами ­голови розвинулася ПТЕ (Raymont, 2010). Хоча резуль­тати іншого дослі­дження засвідчили, що ПТЕ розвинулася у 10,6% осіб із переломами черепа, у 5,05 і 3,02% – із тяжкою та легкою ЧМТ відповідно (Yeh, 2013). Також ЧМТ асоціюється з дисоціативними ­нападами (раніше їх називали психогенними неепілептичними напа­дами). У 1990-х роках цей зв’язок було виявлено у дослі­дженнях в епілептичних центрах США, а пізніше підтвер­джено (Westbrook, 1998; Barry, 1998; Popkirov, 2018).

Дисоціативні події нагадують епілептичні ­судоми, і один із п’яти пацієнтів, скерованих до клініки з поперед­нім діагнозом ПТЕ, має такі напади (Alper, 1994; Benbadis, 2000). Якщо травма була легкою і ризик епілеп­сії дуже низький, посттравматичні судомні напади, найімовір­ніше, ­будуть дисоціативними, а не ­епілептичними. Більшість даних свідчить, що 81‑89% випадків дисоціативних нападів трапляються впродовж року після ЧМТ. Паці­єнти з ­дисоціативними ­нападами не демон­струють реакції на застосування проти­епілептичних препаратів (ПЕП), що може сприйматися як «червоний прапорець» за встановлення ­діагнозу. Крім того, ПЕП погіршують резуль­тати у деяких пацієнтів із дисоціативними нападами (Alessi, 2014). Асоціація з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) та іншими супутніми психіатричними захворюваннями додатково розмежовує посттравматичні дисоціативні припадки та епілептичні напади. Наприклад, у США 57% ветеранів із посттравматичними дисоці­ативними нападами також мають ПТСР (Salinsky, 2011; Trivedi, 2015).

Підходи до лікування пацієнтів із судомними нападами внаслідок ЧМТ

Психотерапія є основою лікування пацієнтів із дисоціа­тивними нападами, що допомагає досягти значного симптоматичного поліпшення. Втім, відносно небагато пацієнтів із дисоціативними нападами можуть розрахову­вати на те, що вони їх позбудуться (Reuber, 2003). ­Затримка ­діагностування посттравматичних дисоціативних нападів є більшою, ніж за епілепсії, і являє собою чинник, що може негативно позначитись на прогнозі (Reuber et al., 2002).

Відповідно до сучасної класифікації епілеп­сії, ПТЕ – ​це синдром із ­генералізованими та фокальними нападами і структурною причиною (Scheffer, 2016). Клінічні дослі­дження ПЕП у цій групі відбува­ються без розрізнення етіо­логії, тож нині бракує випро­бувань препаратів, призначених саме для пацієнтів із ПТЕ. Завданням клініцистів є ­досягнення контролю над судомними нападами, якщо це можливо, і уникнення специфічних супут­ніх захворювань, що можуть бути пов’язані із ЧМТ. Успіх терапії може бути визначений як досягнення стану без судомних нападів або змен­шення їх частоти ­принаймні на 50%. Так, за пропозицією робочої групи Комісії з терапевтичних стратегій ILAE, можливість збільшити втричі найдовший інтервал між нападами може бути хорошим показником ефективності ліку­вання (Kwan et al., 2010). Епілептичні напади після травми голови призводять до вторинного ­ураження ­мозку, що охоп­лює підвищення внутрішньочерепного тиску, збільшення метаболічних ­потреб мозку та над­мірне вивільнення нейромедіа­торів, зумов­люючи подальше ускладнення стану пацієнта. Основ­на мета застосування ПЕП – ​мінімізувати ушко­дження мозку та його наслідки (Schierhout et al., 1998).

ПЕП також притаманний нейропротекторний ефект, який був продемонстрований на тваринних моделях. Дослідники припускають, що нейропротекторні власти­вості ПЕП пов’язані з блокуванням вольтажзалежних натрієвих каналів за гіпоксії, що зменшувало спричи­нену кальцієм нейротоксичність після гіпоксичного ушко­дження мозку (Vartanian,1996; Tasker, 1992). Фенітоїн довгий час був засобом першої лінії для паці­єнтів із ЧМТ, але ризик серйозних побічних ефектів (як-от аритмій, тяжкої реакції гіперчутливості ­шкіри), між­лікарської взаємодії і потреба в моніторингу сироват­кового рівня препаратів сприяла переходу на леветирацетам (Temkin et al., 1990; Jones, 1989; Chaari, 2017; Levine, 1990, Richens, 1979; Kruer et al., 2013).

Відповідно до реко­мендацій із ліку­вання мінно-вибухової травми у військових та ведення пацієнтів за Об’єднаною системою травматологіїі (JTS CPG, 2017) препаратом вибору для лікування судомних нападів у пацієнтів із травматичним ураженням мозку леветирацетам (навантажувальна доза 1500 мг внутрішньо­венно [в/в], надалі по 1000 мг внутрішньо­венно двічі на добу).

Препаратом другої лінії є лакосамід (­навантажувальна доза 400 мг в/в, надалі по 200 мг в/в що 12 год). Якщо є підозра на тяжку ЧМТ, профілактику судомних нападів слід виконувати за первинного оцінювання стану пацієнта та протягом 30 хв після прибуття пацієнта до стабілізаційного пункту. Лікування слід продовжувати до 7 діб і довше, якщо у пацієнта були клінічні ознаки судом (Dengler et al., 2023). Деякі автори припускають існування вікна можливостей приблизно впродовж години ­після ЧМТ. Протягом цього періоду лікування ПЕП може запобігти розвитку епілептичних нападів або призупинити їх (Ko et al., 2022). Хоча дослі­дження ефективності цього лікування тривають. За Настановою Національної ­служби охо­рони здоров’я Північного Бристоля (Guideline for North Bristol Trust, NHS, 2017) щодо лікування тяжкої ЧМТ рекомендовано застосовувати леветирацетам для пацієнтів, які не приймали ПЕП до травми та у яких після травми розвинувся судомний напад (Wigfield, 2017). Нині леветирацетам є ПЕП першої лінії при ЧМТ, замінивши фенітоїн. Дані проспективного рандомізованого порівняльного дослі­дження ефективності в/в леветирацетаму та фенітоїну для профілактики судомних нападів у відділенні інтенсивної терапії підтвердили, що леветирацетам є альтер­нативним засобом фенітоїну (Szaflarski, 2010).

За високого ризику розвитку епілепсії (чинники ­ризику судомних нападів після ЧМТ передбачають показник за ШКГ <10 балів, переломи черепа, проникні поранення, три­валу кому [>24 год]) у клініцистів є можливість розглянути запобігання нападам (Temkin et al., 2003).

Однак Кокранівський огляд профілактичного застосування ПЕП після ЧМТ визначає якість виконаних дослі­джень як низьку. Автори виявили, що ­профілактичне лікування може зменшити частоту ранніх посттравматичних нападів, але не чинить вплив на пізні напади або смертність після ЧМТ (Thompson et al., 2015). За даними мета­аналізу, нині бракує конкретного препарату, який би краще запобігав раннім нападам (Zafar, 2012).

Іншим антиконвульсантом, який викликає інтерес у клініцистів, є вальпроєва кислота. Її застосування пов’язане з можливим вищим рівнем смертності (Temkin et al., 1999). Це може бути пояснено спричиненою коагулопатією, яка може призводити до внутрішньочерепного крововиливу (Chang, 2003; LaRouche, 2007). Як зазначають клініцисти, вальпроєву кислоту застосовують у третині (35,4%) випадків. Ці дані, ймовірно, можна пояснити використанням вальпроєвої кислоти для лікування супутніх розладів поведінки у пацієнтів, які мали в анамнезі порушення свідомості або перебувають у стані сплутаності свідомості (Ganau, 2018; Williamson, 2019). Результати ретро­спективного дослі­дження, у якому вивчали ефективність в/в ­введення вальпроату ­натрію для профілактики ­судомних нападів у дорослих і дітей із ЧМТ, засвідчили, що за терапії вальп­роатом натрію у пацієнтів не виникло жодного епілептичного нападу, на відміну від тих, хто не отримував ­лікування цим препаратом (Ma, 2010). Також було підтвер­джено, що ­застосування вальпроату (480 мг/кг/добу протягом 7 діб) сприяло зниженню частоти і кумулятивної тривалості нападів (Eastman et al., 2011). ПТЕ пов’язана зі значною втратою праце­здатності, смертністю та розвитком резистентної до ліку­вання епілеп­сії, тож нині продовжується пошук ­нових біомар­керів і потен­ційних антиепілепто­генних мето­дів ліку­вання за ЧМТ (Vespa, 2019). На думку S.Hakimian et al. (2012), близько третини пацієнтів ПТЕ є ­резистентними до ліків. Для цієї ­групи можна розглянути ­застосування ­хірургічного втручання за епілепсії. За даними дослі­джень, це може бути успішним для осіб з уніфокальною або мульти­фокальною травмою (за ­остан­ньої лише з наяв­ністю тільки ­одного підтвер­дженого епілепто­генного фокусу) (Hakimian et al., 2012). Дані ­ще одного масштабного дослі­дження ­підтвердили ­хороші показ­ники нейрохірургічного ліку­вання, яке, ймовірно, охоплювало значну кількість нетравматичних випадків (Gupta et al., 2014).

Висновки

Одним із найчастіших тяжких ускладнень ЧМТ є  пост­травматичні судомні напади, які можуть прогресувати до пост­травматичної епілепсії. Підвищений ризик розвитку епілепсії зберігається після гострих симптоматичних нападів, зумовлених структурними патологіями мозку. Метою застосування протиепілептичних засобів, окрім проти­нападової дії, є мінімізація ураження мозку та забезпечення нейропротекторного ефекту. Нині препаратами першої лінії для лікування судомних нападів у пацієнтів із травматичним ураженням мозку є сучасні ­ефективні антиконвульсанти зі сприятливим профілем безпеки, передусім леветирацетам. Раннє засто­сування таких препаратів у пацієнтів із ЧМТ сприяє запобіганню розвитку епілептичних нападів.

UA-LEVI-PUB-032024-090

Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 1 (68) 2024 р.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Неврологія

16.06.2024 Неврологія Ревматологія Хірургія, ортопедія та анестезіологія Біль у спині: ключові ревматологічні знахідки

Біль у спині є поширеною медичною проблемою, яка може значно знижувати якість життя пацієнта. Цей стан має широку етіологію, включаючи дегенеративні, вроджені, запальні захворювання хребта, наслідки перенесених травм тощо. Нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП) широко використовуються для полегшення болю та запалення у таких випадках. На науково-практичній конференції «Травма та її наслідки. Пошкодження та захворювання хребта. Досягнення та перспективи», яка відбулася на початку весни, доповідь «Біль у спині: ключові ревматологічні знахідки» представила керівник навчального центру Інститут ревматології, доктор медичних наук, професор Єлизавета Давидівна Єгудіна...

16.06.2024 Акушерство/гінекологія Терапія та сімейна медицина Урологія та андрологія Уромуне®-МВ140 у профілактиці рецидивуючих інфекцій сечовивідних шляхів: інноваційний підхід із доведеною ефективністю

Рецидивуючі інфeкції сечовивідних шляхів (рІСШ) залишаються нагальною соціальною проблемою та фінансовим тягарем для системи охорони здоров’я. Зростаюча поширеність рІСШ і глобальний виклик, спричинений зростанням антибіотикорезистентності у світі, спонукає науковців, експертів і практикуючих лікарів впроваджувати ефективні неантибіотичні засоби та інноваційні підходи з метою запобігання епізодам ІСШ...

16.06.2024 Психіатрія Терапія та сімейна медицина Застосування прегабаліну за тривожних розладів у сучасних українських реаліях

Ще в 1621 р. Роберт Бьортон зробив один із перших достатньо точних описів тривожного розладу: «Цей стан спричиняє у людини низку ефектів, зокрема почервоніння чи збліднення, тремтіння, посилене потовиділення, раптові припливи жару або холоду, пришвидшене серцебиття, зомління». Патологічна тривожність існувала завжди, а в ХХІ ст. вона стала типовою характеристикою нашого часу. Оскільки пацієнти із тривожними розладами зазвичай лікуються амбулаторно, ці стани отримують менше уваги клінічних психіатрів, ніж хвороби, які потребують стаціонарного лікування, але є менш поширеними (наприклад, шизофренія та біполярні афективні розлади) (Bandelow B., Michaelis S., 2015)....

16.06.2024 Ревматологія Терапія та сімейна медицина Оптимальний профіль безпеки пульс-терапії кортикостероїдами: систематичний огляд і метааналіз

Глюкокортикоїдні препарати (кортикостероїди) відіграють важливу роль у менеджменті лікування багатьох захворювань запального, алергічного, імунологічного й онкологічного ґенезу. Токсичний потенціал цих лікарських засобів є однією з найчастіших причин ятрогенних хвороб....