1 вересня, 2026
Пацієнти старших вікових категорій: як уникнути поліпрагмазії
Проблема ведення коморбідного пацієнта старшого віку виходить далеко за межі лікування окремих захворювань. Із віком зростають кількість хронічних станів, медикаментозне навантаження та ризик небажаних взаємодій, а порушення сну, тривога й соматичні прояви психоемоційного напруження можуть додатково ускладнювати клінічну картину. Під час конференції «Вікові аспекти та проблема коморбідності, безпека менеджменту в загальній клінічній практиці», яка відбулася у лютому 2026 р., к.мед.н., завідувачка неврологічного відділення КНП «Дніпропетровський обласний госпіталь ветеранів війни» Дніпропетровської Обласної Ради Лариса Анатоліївна Терещенко у своїй доповіді розглянула особливості ведення коморбідних хворих старшого віку, взаємозв’язок порушень сну, тривоги та соматичних захворювань, а також можливості зменшення необґрунтованого медикаментозного навантаження.
Вікові особливості й демографічні тенденції
Говорячи про особливості ведення пацієнтів старших вікових категорій, Лариса Анатоліївна насамперед озвучила, про які саме вікові групи йдеться. Згідно із класифікацією ВООЗ, до похилого віку відносять осіб 60‑75 років, старечого – 75‑90 років, а до довгожителів – віком 90 і більше років. В Україні протягом останнього десятиріччя чітко простежується тенденція до старіння населення: зростає частка осіб віком ≥60 років, тоді як кількість дітей поступово зменшується. Після початку повномасштабного вторгнення чинники, що формували цю демографічну ситуацію, набули ще більшої гостроти. Так, спостерігається поєднання соціальних, економічних, політичних і біологічних причин, що призводять до зниження народжуваності, міграції молодих та працездатних осіб за межі країни, а також значних втрат серед цивільного населення й військових.
Окремою особливістю сучасної демографічної структури України є переважання жінок у старших вікових групах, що зумовлює специфіку соціальних і медичних викликів, пов’язаних із процесом старіння.
Коморбідність, мультиморбідність та поліморбідність
У клінічній практиці дедалі більшої уваги набуває проблема поєднання кількох захворювань в одного пацієнта. Це явище має різні форми, які відрізняються за патогенетичними механізмами та клінічними наслідками. Коморбідність визначається як наявність у пацієнта кількох захворювань, між якими доведено спільний патогенетичний механізм. Класичним прикладом є серцево-судинний (СС) континуум: куріння, надмірна маса тіла й ожиріння, порушення толерантності до вуглеводів, гіперхолестеринемія та, особливо, артеріальна гіпертензія (АГ). Сукупність цих чинників призводить до ендотеліальної дисфункції, ремоделювання судинної стінки та атеросклеротичних змін, формування стійкої АГ, ураження органів-мішеней, а згодом – до цереброваскулярних і СС-подій, розвитку серцевої недостатності та підвищення ризику смерті.
На відміну від цього, мультиморбідність означає наявність у пацієнта кількох захворювань, для яких наразі не доведено єдиного патогенетичного механізму. Таким чином, вона відображає більш випадкове поєднання патологій, що ускладнює діагностику та лікування. Поліморбідність поєднує обидва підходи: у одного пацієнта можуть одночасно існувати як патогенетично пов’язані, так і незалежні між собою захворювання. Водночас слід враховувати, що наука постійно розвивається, і цілком можливо, що з часом буде доведено зв’язок між частиною нині «непов’язаних» станів.
Логічним наслідком коморбідності, мультиморбідності та поліморбідності є проблема поліпрагмазії – одночасного, нерідко необґрунтованого призначення великої кількості препаратів чи лікувальних процедур. Єдиного універсального визначення цього явища немає; за даними сучасної літератури та технічного звіту ВООЗ (2019), найчастіше під поліпрагмазією розуміють регулярне застосування п’яти і більше лікарських засобів. Для пацієнтів старших вікових категорій ця проблема має особливе значення: із віком уповільнюються метаболічні процеси, зростає ризик побічних реакцій і виникають непередбачувані фармакологічні взаємодії між препаратами.
Порушення сну в мультиморбідного пацієнта
Як зауважила доповідачка, постає важливе запитання: чи існує зв’язок між порушеннями сну та соматичними захворюваннями у пацієнтів старшого віку із мультиморбідністю? Ця проблема має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже сон у літньому віці часто розглядають як другорядну скаргу, тоді як він може бути ключовим чинником у перебігу хронічних патологій.
У дослідженні Y.M. Wang et al. (2017), що охопило 3176 мешканців громад віком 60 років і старше у Китаї, було показано, що порівняно із відсутністю порушень сну інсомнія асоційована зі значно більшою поширеністю аритмій, АГ, церебральних крововиливів, мігрені, гіперліпідемії. Таким чином, навіть окремі неврологічні та СС-стани виявляють тісний зв’язок з якістю та тривалістю сну.
Також аналіз тривалості інсомнії було проведено J.H. Chiou et al. (2016) в 4047 осіб віком понад 65 років. Автори порівнювали інсомнію тривалістю 1‑6 місяців і персистуючу інсомнію понад пів року. Виявилося, що саме хронічна форма переважає: дві третини випадків тривали більш ніж шість місяців. Цей результат набуває особливого значення при розгляді супутніх станів. У пацієнтів із тяжким болем персистуюча інсомнія реєструвалася у 86,9% випадків, після інсульту – у 78%, при захворюваннях серця – у 76,2%, депресії – у 76,1%, а за наявності повторних падінь – у 73,2%. Отже, тривале порушення сну тісно переплітається із клінічно значущою соматичною та неврологічною коморбідністю у старшому віці.
Таким чином, порушення сну не можна розглядати як другорядну скаргу. Це фактор, що істотно впливає на перебіг мультиморбідності та потребує системного врахування у клінічній практиці.
Добовий профіль артеріального тиску та роль тривоги
Артеріальний тиск (АТ) відіграє ключову роль у формуванні СС-континууму та розвитку уражень судин серця й мозку. Із впровадженням добового моніторування АТ у наукову та клінічну практику стало очевидним, що у фізіологічних умовах уночі АТ має знижуватися приблизно на 10‑20% порівняно з денними показниками – так званий dipperпрофіль.
Нічний період часто описують як «царство вагуса»: у цей час активується парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи, що сприяє зниженню АТ та частоти серцевих скорочень. Однак у частини пацієнтів спостерігаються відхилення від цього профілю. При профілі nondipper нічне зниження АТ становить менш ніж 10%; у декого, навпаки, відбувається надмірне зниження – понад 20%. Особливої уваги потребують особи із профілем nightpeaker, коли АТ уночі не знижується або навіть підвищується. Саме у групах nondipper та nightpeaker відзначається суттєве зростання ризику загальної та СС-смертності.
Одним із чинників, що може формувати явище псевдорезистентності АГ, є тривожність. Це особливо актуально в умовах тривалого стресу останніх років, але водночас тривожність є невід’ємною складовою сучасного темпу життя, коли людина намагається виконати якомога більше завдань у дедалі коротший проміжок часу. Великі епідеміологічні дослідження засвідчують, що панічні атаки асоційовані зі зростанням ризику кардіоваскулярних захворювань. Генералізована тривога та фобічні розлади погіршують перебіг уже встановлених патологій, а сама тривожність розглядається як незалежний фактор ризику коронарних подій і несприятливих СС- наслідків (Piepoli et al., 2016).
Що відбувається при хронічному стресі
При стресі активно залучається симпатичний відділ вегетативної нервової системи. Підвищується рівень кортизолу, активуються гіпоталамогіпофізарнонаднирникова вісь та симпатична нервова система. За гострого або короткотривалого стресу в центральній нервовій системі запускаються компенсаторні гальмівні механізми, зокрема γ-аміномасляна кислота (ГАМК). ГАМК, взаємодіючи із відповідними рецепторами, пригнічує надмірні збуджувальні процеси. Однак при хронічному стресі активність ГАМК-ергічної системи поступово виснажується. Тривале підвищення рівня кортизолу та стійка симпатична активація сприяють запуску ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, посиленню ендотеліальної дисфункції, судинного запалення та атерогенезу. У результаті формується прогресуюче ураження СС-системи, ключові механізми якого пов’язані з основними ланками СС-континууму (Черняк та співавт., 2019).
Коли соматичні скарги мають тривожне підґрунтя
Соматичні скарги часто мають складну багатофакторну структуру. В систематичному огляді й метааналізі J. Hybelius et al. (2024), що охопив 305 досліджень (n=36 1243), показано, що глобальний тягар соматичних симптомів формують як загальний симптомний компонент, так і окремі домени – кардіопульмональні, гастроінтестинальні прояви, втомлюваність та біль. Зокрема, взаємозв’язок соматичних і психоемоційних симптомів продемонстровано у дослідженні F. Zheng et al. (2019): серед пацієнтів із кардіоневрозом найвиразнішими були СС-симптоми, втомлюваність та м’язовий біль, а тяжкість соматичних проявів асоціювалася із тривожністю і депресією.
Ця ситуація має важливе практичне значення: соматичні, вегетативні та психосоматичні скарги нерідко формують тривожне підґрунтя. У таких випадках доцільно розглядати не механічне додавання чергового симптоматичного препарату, а корекцію тривожності як ключовий елемент терапевтичної стратегії.
Практичний підхід до корекції тривожності
У клінічній практиці серед можливих варіантів корекції тривожних розладів у пацієнтів старших вікових категорій є застосування темгіколурилу (раніше відомого як мебікар). Одним із препаратів на його основі є анксіолітичний засіб Адаптол®.
Препарат характеризується сприятливим профілем безпеки: він не спричиняє денної сонливості, не знижує м’язовий тонус, не має міорелаксувального ефекту та не викликає порушень координації, що особливо важливо для літніх пацієнтів.
У власній лікарській практиці початковий режим терапії передбачав призначення препарату Адаптол® в дозі 300 мг двічі-тричі на добу протягом першого тижня. Надалі, залежно від клінічної динаміки та рівня комплаєнсу, схема могла змінюватися на 500 мг двічі на добу. Препарат застосовувався незалежно від приймання їжі, а похилий вік не потребував окремої корекції дози.
У неінтервенційному дослідженні M. Taube et al. (2025) після курсу терапії препаратом Адаптол® було отримано такі результати:
- Середній показник 7-пунктової шкали оцінювання симптомів генералізованого тривожного розладу (GAD‑7) знизився із 10,9 до 6,4 бала (p<0,05).
- Клінічно значуще поліпшення за GAD‑7 (≥4 бали) відзначили у 67% пацієнтів.
- Частка осіб із помірною тривожністю зменшилася із 75 до 20%.
- У 38% пацієнтів після лікування тривожність за GAD‑7 не фіксувалася.
- Про зменшення соматичних симптомів повідомили 87% учасників.
У дослідженні Y.M. Kazakov et al. (2023) за участю 50 літніх пацієнтів з АГ та пост-COVID-синдромом оцінювали оптимізовану комплексну терапію. До базисного антигіпертензивного лікування в основній групі додавали L-аргінін і темгіколурил (Адаптол®). Через один місяць у цій групі систолічний АТ знизився зі 177,9 до 128,6 мм рт. ст. – на 32,4%, тоді як у групі базисної терапії – із 179,8 до 134,1 мм рт. ст., тобто на 29,9% (p<0,05). Оптимізована комплексна терапія також супроводжувалася виразнішим зниженням реактивної тривожності та поліпшенням якості життя пацієнтів.
Якщо ефекту немає
Важливим практичним моментом є оцінювання ефективності терапії у динаміці. Якщо після трьох тижнів лікування під час повторної зустрічі з пацієнтом не спостерігається поліпшення – ані щодо первинних соматичних скарг, ані у психоемоційному стані, – необхідно переглянути вихідне клінічне припущення. Потрібно поставити запитання: чи справді йдеться про реактивну тривогу, чи, можливо, ми маємо справу із тривожно-депресивним синдромом, генералізованим тривожним, посттравматичним стресовим розладами або порушенням адаптації. У таких випадках доцільним є залучення колег-психіатрів для уточнення характеру порушень у емоційно-вольовій сфері. Якщо препарат не демонструє ефективності після 3-4 тижнів терапії, його не слід продовжувати лише за інерцією. Натомість необхідно переглянути діагноз і визначити подальшу тактику ведення пацієнта.
Висновки
Таким чином, у пацієнтів із тривогою та соматичними її проявами застосування препарату Адаптол® може сприяти зменшенню тривожної й астенічної симптоматики, редукції психосоматичних і соматичних скарг, а за наявності порушень сну – поліпшенню засинання та його якості. Проте, коли йдеться про осіб віком 60+, важливо оцінювати результат лікування ширше, ніж лише через контроль окремих симптомів чи тривалість життя. Сучасна медицина дедалі більше орієнтується на концепцію здорового й активного довголіття, що передбачає збереження функціональної спроможності, психоемоційного благополуччя та максимальної самостійності людини у старшому віці.
За словами пані Терещенко, саме такий підхід відповідає концепції Healthy and Active Longevity – не просто жити довше, а якомога довше залишатися активними, функціонально незалежними і зберігати належну якість життя.
Підготувала Людмила Суржко
Тематичний номер «Кардіологія. Ревматологія. Кардіохірургія» № 4 (107) 2026 р.
