3 листопада, 2025

Свербіж як міждисциплінарна проблема: чинники, механізми, диференційоване лікування

Свербіж може бути провідним симптомом численних захворювань і являє собою міждисциплінарну проблему як у діагностичному, так і в терапевтичному плані. Популяційні дослідження демонструють, що кожна п’ята людина в загальній популяції хоча б раз у житті страждала від хронічного свербежу (ХС), кумулятивна частота випадків ХС, який виникає протягом 12 міс, становить приблизно 7% [1]. У певних категорій пацієнтів частота свербежу може бути набагато вищою з огляду на основну причину, коливаючись від приблизно 25% у пацієнтів із хронічною хворобою нирок (ХХН) до 100% у разі шкірних захворювань, таких як кропив’янка (КР) й атопічний дерматит (АД). У разі здорової шкіри він може бути спричинений системними, неврологічними або психічними захворюваннями, а також бути побічним ефектом ліків. У низці випадків ХС може мати багатофакторне походження. Свербіж потребує детального діагностичного обстеження, а його лікування охоплює лікування основного захворювання та місцеві методи терапії, зокрема симптоматичні, протисвербіжні, фототерапію та системну терапію [2].

Чинники свербежу

Розрізняють гострий і хронічний свербіж. Згідно з міжнародною номенклатурою свербіж, що триває понад 6 тиж, тобто характеризується тривалим перебігом, називається хронічним [1]. Що довше триває свербіж, то довше він може тривати надалі, незалежно від його первісної причини, натомість симптом ХС набуває статусу самостійного захворювання. Відповідно, ХС може залишатися, попри лікування та усунення причини, що його спричинила, у деяких випадках ХС може задовго передувати розвитку і діагностуванню захворювання – так званий свербіж-передвісник [3]. Як показує досвід, перш ніж встановити причини ХС, пацієнти звертаються до великої кількості лікарів різних спеціальностей – дерматологів, алергологів, терапевтів, гінекологів та психосоматичних лікарів.

Свербіж можуть зумовлювати різноманітні запальні, неопластичні, генетичні, інвазійні або інфекційні, а також аутоімунні дерматологічні захворювання (табл. 1). Приблизно 50% пацієнтів із первинним дерматологічним діагнозом повідомляли про свербіж, причому в 25% із них свербіж був інтенсивним [4]. Як уже зазначалося вище, свербіж є поширеним симптомом, пов’язаним із численними недерматологічними станами, і може виникати внаслідок впливу системних, невропатичних і психогенних чинників.

Таблиця 1. Дерматологічні чинники свербежу [5]
Типи свербежу	Патологія
Запальні	АД, КД, псоріаз, червоний плоский лишай, КР, червоний волосяний лишай Девержі, вузлуватий свербіж, шкірна гіперчутливість, хвороба Гровера, кільцеподібна гранульома, первинний шкірний амілоїдоз
Інфекції або інвазії	Бактеріальні, вірусні, грибкові та паразитарні інфекції (наприклад, короста, шистосомний дерматит)
Неопластичні	Шкірна Тклітинна лімфома, немеланомний рак шкіри
Аутоімунні	Бульозний пемфігоїд, герпетиформний дерматит, дерматоміозит та шкірний червоний вовчак
Генетичні	Хвороба Дар’є, хвороба ГейліГейлі, бульозний епідермоліз зі свербежем, синдром ШегренаЛарссона та пізня шкірна порфірія
Пов’язані з фіброзом	Свербіж, пов’язаний із рубцями, келоїди та саркоїдоз

Необхідно пам’ятати також про системні причини свербежу, до яких належить свербіж при ХХН – пацієнти на хронічному гемодіалізі майже в 100% випадків страждають на ХС [6]; при гепатобіліарних захворюваннях – синдром холестазу [7]; ендокринній патології – цукровий діабет [8], неконтрольований гіпертиреоз [9, 10], сухість шкіри внаслідок гіпотиреозу [10]; ревматологічних хворобах – унаслідок імунної активації [11]; при системному склерозі [12]; приблизно 50,8% пацієнтів із дерматоміозитом скаржаться на помірний або інтенсивний свербіж [13]; при шкірній і системній формі червоного вовчака [14, 15]; гематологічних і онкологічних захворюваннях – як «продрома» онкологічних хвороб [16], у 30% пацієнтів із лімфомою Ходжкіна [17], а також свербіж при неходжкінських лімфомах [18], часто – у 67% випадків – при справжній поліцитемії [18-20]; унаслідок впливу медикаментозних засобів – опіоїдів, хлорохіну, антималярійних препаратів [21]; від 13 до 45% пацієнтів із ВІЛ-інфекцією скаржаться на свербіж [22]; унаслідок дії нейропатичних чинників – як результат невропатичної дисрегуляції, надмірної стимуляції периферичних сенсорних нервів або відсутності на центральному рівні пригнічення шляху свербежу [23]; через психогенні причини – пацієнти з тривожністю та депресією [24].

Нижче наведено загальний підхід до діагностики свербежу на основі клінічної картини та етіології (рис. 1).

Рис. 1. Алгоритм діагностики свербежу залежно від клінічної картини та етіології [5]

Якість життя пацієнтів зі свербежем

Свербіж може бути таким самим виснажливим, як і хронічний біль [37, 38]. Пацієнти з ХС повідомляли про нижчу загальну якість життя, ніж в осіб з інсультом в анамнезі [38]. Пацієнти зі свербежем часто страждають від порушень сну, розладів настрою [39-41] та негативного психосоціального впливу [42], що в підсумку призводить до значного зниження загальної якості життя. Так, наприклад, у дослідженні О’Донелл та співавт. було виявлено, що показники стану здоров’я в пацієнтів із хронічною КР (ХКР) є зіставними з такими пацієнтів, що страждають на ішемічну хворобу серця [43]. Автори статті [30], яку було присвячено вивченню проблем ХКР, аби підкреслити, наскільки тяжким може бути свербіж у разі згаданої патології, назвали статтю «Хронічна спонтанна кропив’янка: диявольський свербіж».

У пацієнтів з АД захворювання впливає не лише на шкіру, а й на якість життя та психічне здоров’я. Найбільший вплив на якість життя мають свербіж, тягар лікування, порушення сну тощо. Тому не дивно, що вплив на якість життя корелює з тяжкістю перебігу АД, який також чинить значний негативний вплив на психічне здоров’я пацієнтів, адже він пов’язаний із депресією та тривогою як у пацієнтів, так і в їхніх батьків [45].

Клінічна і патогенетична характеристика деяких поширених захворювань, що супроводжуються свербежем

Хронічна КР

Напевно, найпоширенішою в міждисциплінарному плані причиною свербежу є гостра і хронічна КР. З цією патологію стикаюся як сімейні терапевти, так і алергологи, дерматологи, гастроентерологи, а також лікарі невідкладної допомоги. Різні типи і підтипи КР мають широкий спектр клінічних проявів. Крім того, в одного пацієнта можуть співіснувати два або більше різні підтипи. Залежно від тривалості КР класифікують на гостру (ГКР) або хронічну, а залежно від ролі певних тригерів – на індуковану або спонтанну. ГКР визначається як поява пухирів і/або ангіоневротичного набряку (АНН) у період ≤6 тиж; ХКР – як поява уртикарного висипу і/або АНН упродовж більш ніж 6 тижнів. Оскільки ГКР має самообмежувальний характер, потреби в проведенні складних діагностичних досліджень, окрім збору анамнезу щодо можливих тригерних факторів, зазвичай не виникає. Виняток становить підозра на розвиток ГКР, пов’язаної з харчовою алергією, що розвивається за механізмом гіперчутливості негайного типу в сенсибілізованих пацієнтів або осіб із підвищеною чутливістю до лікарських засобів, особливо до нестероїдних протизапальних препаратів [25].

Зазвичай складнішою проблемою щодо діагностики й лікування, а також серйозним тягарем як для системи охорони здоров’я, так і для самого пацієнта, є ХКР. Отже, згідно з рекомендаціями з менеджменту КР Європейської академії алергології та клінічної імунології (EAACI), Глобальної європейської спілки алергії та астми (GA²LEN), Європейського дерматологічного форуму (EDF), Азіатсько-Тихоокеанської асоціації алергійної астми та клінічної імунології (APAAACI) ХКР має 2 підтипи:

хронічна спонтанна КР (ХСК) – характеризується спонтанним виникненням пухирів і/або АНН протягом >6 тиж, зумовлена відомими чи невідомими чинниками;
хронічна індукована КР (ХІК) – характеризується певними підтипоспецифічними тригерами розвитку пухирів і/або АНН і, своєю чергою, може проявлятися у вигляді симптоматичного дермографізму, холодової, сонячної, теплової, вібраційної, холінергічної, контактної, аквагенної КР і КР сповільненого типу від тиску [25].

Провідними симптомами ХКР будь-якого підтипу є рецидивні уртикарні виспання, часто схильні до злиття, нестійкі (тривають ≤24 год, мігрують), супроводжуються інтенсивним свербежем.

Приблизно 40% пацієнтів із ХКР повідомляють про супутні епізоди АНН або глибшого набряку шкірних або слизових оболонок, тоді як у 10% АНН може бути основним проявом захворювання [26, 27]. У більшості випадків ХКР триває від 2 до 5 років, а 20% пацієнтів страждають на неї упродовж більш ніж 5 років [28, 29].

Патофізіологічно при ХКР відбувається дегрануляція опасистих клітин шкіри з вивільненням гістаміну, протеаз і цитокінів і утворенням фактора активації тромбоцитів та інших метаболітів арахідонової кислоти (простагландин D2, лейкотрієни C4, D4 та E4). Ці медіатори спричиняють вазодилатацію, підвищення проникності судин і стимуляцію сенсорних нервових закінчень, що призводить до набряку, почервоніння та свербежу – саме тому свербіж є проявом алергійної реакції при ХКР. Місце ураження характеризується набряком, дегрануляцією опасистих клітин і периваскулярним інфільтратом клітин – CD4+-лімфоцитів, моноцитів, нейтрофілів, еозинофілів та базофілів. Цей інфільтрат схожий на такий, що спостерігається в пізній фазі алергійної реакції. Профіль цитокінів ураження характеризується експресію інтерлейкінів‑4 (IL‑4), -5 та інтерферону-γ (IFN-γ), що свідчить про змішану Th1/Th2-відповідь. Хоча існує кілька теорій патогенезу ХКР, жодна з них не була остаточно підтверджена. У багатьох дослідженнях розглядали аутоімунну теорію захворювання. Додаткові версії стосувались аномалії тканинних опасистих клітин і базофілів, а також інших факторів [30].

Роль опасистих клітин підтверджується результатами біопсії тканин, які свідчать про дегрануляцію опасистих клітин, підвищений вміст гістаміну, який визначали в уражених ділянках шкіри при ХКР, та клінічною реакцією на системні антигістамінні препарати (АГП).

Контактний дерматит

До запальних захворювань шкіри, які супроводжуються свербежем, також належить КД, який, окрім інтенсивного свербежу, характеризується еритемою, набряком, мокнуттям, утворенням кірочок і везикул [31]. Розрізняють алергійний, іритантний КД; шкірні реакції негайного типу; фотоіндукований (фотоконтактний), системний і неекзантематозний КД.

Залежно від патофізіології КД може розвиватися як алергійна реакція внаслідок специфічного розпізнавання алергену і відповіді на нього або прямого ушкодження шкіри (неалергійна реакція). Алергійна реакція є адаптивною імунною відповіддю на вплив алергенів, які проникають крізь шкіру, і має дві фази: фаза сенсибілізації – алергени розпізнаються і обробляються дендритними клітинами дерми і презентуються Т- і В-клітинам. Наївні Т-клітини стають ефекторними Т-клітинами (реакція гіперчутливості IV типу). В-клітини виробляють алерген-специфічні IgE (sIgE), які зв’язуються з IgE-рецепторами на опасистих клітинах і базофілах (реакція гіперчутливості I типу). Під час розпізнавання та ефекторної фази ефекторні Т-клітини можуть швидко активуватися внаслідок повторного впливу алергену і вивільняти велику кількість цитокінів [44].

Атопічний дерматит

АД є однією з атопічних хвороб, до яких також належать алергійний риніт, алергійна бронхіальна астма, алергійний кон’юнктивіт та деякі алергійні захворювання шлунково-кишкового тракту [46].

Патогенез АД є складним і багатофакторним, він передбачає взаємодію генетичної схильності, порушення шкірного бар’єра, чинників довкілля та імунної дисфункції. Дисфункція шкірного бар’єра є центральною в патофізіології АД. Найновіші досягнення в розумінні механізмів АД стосуються вже згаданої супутньої комплексної імунної дисфункції, зокрема імунної Th2-відповіді та її впливу на АД. Початкова імунна дисфункція, що розвивається при АД, полягає у Th2-імунній відповіді за участю цитокінів IL‑4 та IL‑13. У процесі хронічного АД Th2-опосередковане запалення розвивається разом з активацією Th1-цитокінів, таких як IFN-γ. Крім того, Th2-імунна відповідь бере участь у стимулюванні синтезу IgE, який, однак, підвищений у пацієнтів з АД не завжди [45, 47].

Лікування захворювань, що супроводжуються свербежем шкіри

Як уже було наведено вище, в основі алергійних захворювань лежать IgE-опосередкована реакція запалення, що має спільну патогенетичну природу, а отже, і спільні принципи терапії. Численні медіатори запалення (гістамін, цитокіни, інтерлейкіни, хемокіни) сприяють розвитку хронічного алергійного запалення і підтримують його клінічні прояви. При цьому основним прозапальним медіатором лишається гістамін, з яким пов’язані такі біохімічні ефекти, як накопичення цГМФ, посилення хемотаксису нейтрофілів та еозинофілів, збільшення синтезу простагландинів, гальмування міграції еозинофілів. Своєю чергою, це призводить до розвитку клінічних ефектів. Таким чином, клінічні прояви алергійної реакції безпосередньо зумовлені дією гістаміну на Н₁-рецептори. Завдяки розкриттю цього патогенетичного механізму було створено першу й основну групу протиалергійних фармакологічних засобів – Н₁-АГП.

АГП – група лікарських засобів, дія яких опосередкована взаємодією з рецепторами гістаміну на клітинах різних тканин і органів. Особливостями АГП нового покоління є висока специфічність і спорідненість до Н₁-гістамінових рецепторів, відсутність впливу на серотонінові та М-холінорецептори, швидкий початок клінічного ефекту (через 30-60 хв) і тривалий період дії (24-48 год) [48].

Головним механізмом дії АГП є конкурентне інгібування H₁-рецепторів, адже АГП є не просто блокаторами, а зворотними агоністами, тобто вони не лише перешкоджають приєднанню гістаміну, а й підтримують рецептор у неактивному стані. Річ у тому, що H₁-рецептор у спокої має певну базову активність навіть без гістаміну, а зворотні агоністи (такі як АГП) зменшують цю активність, що посилює ефект блокування.

Отже, диференційований підхід до лікування як ХС, так і низки згаданих захворювань, які супроводжуються свербежем, зумовленим різними типами алергійних реакцій, зводиться до призначення сучасних неседативних пероральних АГП, про що свідчать поточні міжнародні рекомендації та протоколи, що відповідно до нозологій представлено в розділах нижче.

Хронічний свербіж

Європейські рекомендації S2K з менеджменту ХС (European S2k Guideline on Chronic Pruritus), які було сформульовано в кооперації з Європейським дерматологічним форумом (EDF) і Європейською академією дерматовенерології (EADV) – провідними дерматологічними організаціями, а також німецькі гайдлайни S2K з діагностики й лікування ХС як препарати першої лінії в лікуванні ХС обирають АГП нового покоління [2, 3] (табл. 2).

Таблиця 2. Покроковий терапевтичний підхід при ХС [2, 3]
Етапи терапії	Обсяг терапії
Крок 1	• загальні терапевтичні заходи, зокрема засоби для відновлення ліпідного балансу та зволожувальні і пом’якшувальні засоби; • початкова терапія: неседативні системні АГП – за необхідності, терапія високими дозами1
Крок 2	• симптоматична терапія, адаптована до причини захворювання, якщо така відома
Крок 3	• у разі невідомих чинників свербежу або резистентності до лікування: симптоматичне місцеве та/або системне лікування за допомогою габапентиноїдів, антидепресантів та антагоністів опіоїдних рецепторів2; • клінічні дослідження у спеціалізованих центрах
Супутня терапія на будьякому кроці	• діагностика та лікування основного захворювання, міждисциплінарне, якщо є необхідність; • загальні терапевтичні заходи; • при порушеннях сну: седативні АГП І покоління, транквілізатори, трициклічні антидепресанти або нейролептики; • психосоматична допомога, поведінкова терапія при «свербіжному рефлексі»; • при ерозивних ураженнях після розчухування: топічні антисептики, кортикостероїди
Примітки. ¹ – в європейській редакції після АГП можливе застосування топічних стероїдів, а системні АГП не показані при холестатичному й уремічному свербежі через недоведену ефективність; ² – в європейських рекомендаціях уточнюють щодо топічного лікуваня (інгібіторами кальциневрину, агоністами канабіноїдів, капсаїцином, і системно – додається фототерапія та імунодепресанти, наприклад циклоспорин).

АГП – найпоширеніша група системних протисвербіжних препаратів, які застосовують у дерматології [49]. Вони можуть ефективно впливати на гострий свербіж як при шкірних захворюваннях, таких як кропив’янка, так і при укусах комах [50].

АГП ІІ покоління, зокрема левоцетиризин, цетиризин, лоратадин, дезлоратадин, фексофенадин, рупатадин, біластин, – високоселективні щодо H₁-гістамінових рецепторів, майже не виявляють седативний ефект, демонструють тривалу антигістамінну дію і характеризуються високим профілем безпеки. До того ж неседативні АГП нового покоління доволі ефективні в усуванні свербежу при захворюваннях, асоційованих із підвищеним рівнем дегрануляції опасистих клітин, таких як мастоцитоз і КР [51].

Кропив’янка

Документи EAACI/GA²LEN/EuroGuiDerm /APAAACI з менеджменту КР рекомендують сучасні АГП ІІ покоління як препарати першої лінії лікування для ГКР і ХКР. При ХКР терапію починають зі стандартних доз препаратів, за неефективності можливе збільшення стандартної дози в 4 рази задля досягнення контролю захворювання. Більшість, однак не всі, АГП IІ покоління було випробувано в пацієнтів із КР. Отримані результати підтверджують доцільність застосування левоцетиризину, цетиризину, дезлоратадину, лоратадину, фексофенадину, рупатадину та біластину.

Атопічний дерматит

При загостреннях АД з вираженим свербежем і порушенням сну в окремих випадках можна нетривало (!) застосовувати АГП І покоління [52]. Неседативні АГП ІІ покоління безпечні, не мають такого профілю побічних ефектів, як АГП І покоління, і підходять для тривалого використання як у дорослих, так і в дітей, особливо в пацієнтів, які окрім АД мають супутню алергію на антигени навколишнього середовища [53].

Контактний дерматит

У комплексній терапії КД, особливо в гострому періоді, який може супроводжуватись інтенсивним свербежем, на тлі елімінаційних заходів і захисту та відновлення уражених ділянок шкіри, доцільно застосовувати АГП, особливо коли патологічні зміни зачіпають велику площу шкіри (більш як 20%) або якщо йдеться про імунологічну контактну КР чи фотоконтактний дерматит, тобто стани, які характеризуються вираженим свербежем [54].

Псоріаз

Добре відомо, що псоріаз і свербіж, яким він супроводжується, не є гістамін-опосередкованим захворюванням і симптомом відповідно, отже, рутинне застосування АГП при псоріазі не рекомендовано. Однак було проведено дослідження, у рамках якого було продемонстровано, що призначення левоцетиризину зменшує прояви псоріатичного свербежу на 40% [55]. Такі висновки підтверджено результатами багатьох інших публікацій, де описано досвід застосування АГП у пацієнтів із псоріазом [56-58].

Теоретичною основою позитивних ефектів Н₁-блокаторів можуть слугувати дані про участь мастоцитів у початку та пролонгуванні псоріатичного запалення. Описана також пряма взаємодія мастоцитів і нервової системи, що має складні двобічні регуляторні механізми, як-от стрес-індуковане вивільнення гістаміну, що може зумовлювати свербіж. У дослідженнях із використанням позитронної емісійної томографії було продемонстровано, що Н₁-АГП зв’язуються з Н₁-рецепторами в ділянках головного мозку, відповідальних за відчуття свербежу; у такий спосіб відкрито потенційні точкові мішені для центрального впливу на цей симптом [59].

Як відомо, свербіж є найбільш виснажливим симптомом псоріазу, який призводить до значного погіршення якості життя. Результати лікування свербежу, спричиненого псоріазом, часто не задовольняють пацієнтів, оскільки ефект від лікування настає із затримкою. У процесі дослідження [60] було продемонстровано, що представник АГП ІІ покоління левоцетиризин є ефективним і безпечним препаратом для лікування псоріазасоційованого свербежу. Зокрема, було показано, що більшість лікарських засобів для боротьби з псоріазом мають відтермінований ефект, тобто полегшують симптоми через декілька тижнів або навіть місяців від початку лікування, а левоцетиризин зменшує прояви свербежу вже через 1-2 год після прийому. Так, у цьому пілотному дослідженні пацієнти зі свербежем, асоційованим із псоріазом, отримували левоцетиризин у дозі 5-10 мг на добу протягом 5 днів як супутнє лікування (рис. 2). У результаті 29 (96%) із 30 пацієнтів повідомили про зменшення свербежу протягом 5 днів. Середнє зменшення вираженості симптому становило: 23% – після 1 дня (p=0,005), 40% – після 3 днів (p<0,001) і 41% після 5 днів (p<0,001). Крім того, через 5 днів спостерігали значне поліпшення якості життя, пов'язане зі свербежем (p<0,001).

Рис. 2. Динамика свербежу при псоріазі на тлі лікування левоцетиризином
А – відносне зменшення інтенсивності загального щоденного свербежу (середні значення з похибками); Б – абсолютне зменшення інтенсивності загального щогодинного свербежу на початку дослідження (синій), у 1-й день (помаранчевий), на 3-й (зелений) та 5-й день (фіолетовий); значення подані едставлені як середні. Оцінки між 21:00 та 9:00 не враховували через сон.

Сучасні АГП проти свербежу: фокус на левоцетиризин

Левоцетиризин – активний стабільний R-енантіомер цетиризину, що належить до групи конкурентних антагоністів гістаміну, має вдвічі вищу афінність до H₁-рецепторів порівняно з цетиризином і демонструє поліпшений фармакокінетичний профіль. Левоцетиризин впливає на гістамінзалежну стадію розвитку алергійної реакції, зменшує міграцію еозинофілів, судинну проникність, обмежує вивільнення медіаторів запалення, запобігає розвитку алергійних реакцій та полегшує їх перебіг, чинить антиексудативну, протисвербіжну та протизапальну дію. У травні 2007 року FDA схвалило до застосування препарат левоцитиризин дигідрохлорид у формі таблеток для лікування сезонного та персистувального алергійного риніту та хронічної ідіопатичної КР у дорослих і дітей від 6 років. У січні 2008 року FDA схвалило пероральний розчин 0,5 мг/мл левоцетиризину до застосування при тій самій патології в дітей від 6 років.

Як представник сучасних АГП ІІ покоління, левоцетиризин демонструє оптимальні фармакодинамічні і фармакокінетичні характеристики, зокрема швидку всмоктуваність (одночасний прийом їжі знижує швидкість абсорбції, проте не впливає на її повноту), високу біодоступність, швидкий початок і достатню тривалість антигістамінного ефекту (розвивається через 12 хв після прийому всередину одноразової дози і триває протягом 24 год), низький потенціал міжлікарської взаємодії, відсутність впливу на когнітивні і психомоторні функції та роботу серцево-судинної системи, що максимально розширює можливості його практичного застосування [62].

Абсолютна біодоступність левоцетиризину є високою. Оскільки левоцетиризин не проникає крізь гематоенцефалічний бар’єр, при застосуванні в терапевтичних дозах він практично не виявляє седативного ефекту [63].

Левоцетиризин добре вивчений, має багаторічну фундаментальну доказову базу щодо ефективності й безпеки застосування при алергійних захворюваннях, зокрема при алергійних захворюваннях шкіри, що супроводжуються свербежем, – КД [64-66] і КР [67, 68, 70, 71]. Оскільки при ХКР стандартних доз часто буває недостатньо, відповідно до міжнародних рекомендацій необхідно збільшувати дозу, іноді вчетверо. Низкою досліджень було доведено, що застосування підвищених доз левоцетиризину є ефективним і безпечним [71-73].

Результати низки порівняльних досліджень з іншими представниками АГП довели ефективність і безпеку застосування левоцетиризину при захворюваннях шкіри, що супроводжуються свербежем, зокрема при хронічній кропив’янці (ХКР). Так, було проведено рандомізоване відкрите порівняльне дослідження ефективності й безпеки застосування левоцетиризину й лоратадину в терапії ХКР (n=60). Учасників дослідження було рандомізовано порівну на 2 групи: пацієнти групи лоратадину і групи левоцетиризину мали приймати препарат протягом 4 тижнів. У групі левоцетиризину було продемонстровано статистично значуще зменшення відносної (р=0,006) та абсолютної кількості еозинофілів (р=0,003). Результати загальної оцінки симптомів також показали більш виражене поліпшення симптомів ХКР при застосуванні левоцетиризину в порівнянні з лоратадином. Загальна частота побічних реакцій на препарат також виявилася меншою у групі левоцетиризину. Отже, аналіз результатів усіх параметрів лікування – безпеки й ефективності – доводить перевагу левоцетиризину над лоратадином у терапії ХКР [74].

В іншому дослідженні порівнювали вплив левоцетиризину й лоратадину щодо гістамін-індукованих уртикарій та гіперемії шкіри у здорових добровольців. У рамках дослідження за 4 год до внутрішньошкірного введення в передпліччя гістаміну або контрольної речовини учасники приймали 5 мг левоцетиризину, або 10 мг лоратадину, або плацебо. Площу гіперемії оцінювали за допомогою лазерної доплер-візуалізації з інтервалом 30 с протягом 9 хв; кількість і вираженість уртикарій оцінювали через 10 хв; свербіж – кожні 30 с за допомогою візуальної аналогової шкали (ВАШ). У результаті було показано, що левоцетиризин стабільно зменшував гіперемію, появу уртикарій і свербіж на 60, 68 та 91% (усі р<0,001; рис. 3, 4) відповідно, тоді як клінічний ефект лоратадину був варіабельним і статистично не значущим. Отже, левоцетиризин у дозі 5 мг є потужним інгібітором ефектів гістаміну в шкірі людини, ефективність якого перевищує ефективність лоратадину в дозі 10 мг при одноразовому введенні препаратів за 4 год до проведення тесту [75].

Рис. 3. Динаміка гіперемії та свербежу при гістамін-індукованих шкірних симптомах на тлі застосування левоцетиризину:
А – гіперемія; Б – свербіж унаслідок внутрішньошкірного введення гістаміну.
Ліки, прийняті перорально за 4 год до введення гістаміну: плацебо – незафарбовані круги; 5 мг левоцетиризину – зафарбовані круги; 10 мг лоратадину – зафарбовані трикутники. Площу гіперемії обчислювали на основі сканованих лазерних доплерівських зображень.

Рис. 4. Скановані лазерні доплерівські зображення, зроблені через 10 хв після внутрішньошкірного введення гістаміну.
Препарати приймали за 4 год до введення гістаміну – плацебо, левоцетиризин 5 мг,
лоратадин 10 мг. Площа реакції шкіри становила 13,2; 3,0 та 9,8 см² відповідно.

У низці досліджень також порівнювали ефективність левоцетиризину і дезлоратадину. Подвійне сліпе плацебо-контрольоване перехресне дослідження ефективності левоцетиризину і дезлоратадину щодо пригнічення гістамін-індукованих реакцій шкіри, у рамках якого 24 здорових добровольці без атопії отримували щотижня одноразові дози 1,25; 2,5 або 5 мг левоцетиризину і 2,5; 5 або 10 мг дезлоратадину, або плацебо. Через 4 год після прийому препарату проводили шкірні проби з гістаміном в ділянці долонних поверхонь обох передпліч. Діаметр уртикарій і гіперемії вимірювали через 10 хвилин. Седативний ефект оцінювали за допомогою ВАШ та тесту оцінки моторики. Було продемонстровано, що всі дози левоцетиризину значно інгібували розвиток як уртикарій, так і гіперемії (р<0,0001) і цей ефект був дозозалежний. У групі дезлоратадину тільки застосування 10 мг препарату показало ефект щодо гістамін-індукованої реакції шкіри. Дисперсний аналіз (Analysis Of Variance, ANOVA) продемонстрував, що левоцетиризин був суттєво ефективніший за дезлоратадин (р<0,0001). Жоден із препаратів не спричиняв значущого седативного ефекту або порушення моторики. Це дає підстави зробити висновок, що левоцетиризин є значно ефективнішим за дезлоратадин у пригніченні гістамін-асоційованих реакцій шкірі в осіб in vivo, причому левоцетиризин ефективніший уже в дозі 1,25 мг у порівнянні з дезлоратадином у дозі 10 мг [76].

У багатоцентровому рандомізованому подвійному сліпому дослідженні порівняння ефективності за середнім показником тяжкості свербежу після 1 тиж лікування ХКР левоцетиризином у дозі 5 мг або дезлоратадином у дозі 5 мг узяли участь 886 пацієнтів (438 із них отримували левоцетиризин і 448 – дезлоратадин). Вторинними показниками ефективності лікування були – середній показник тяжкості свербежу протягом 4 тиж і його тривалості; кількість і розмір уртикарій; середній показник шкали активності UAS для ХКР (urticaria activity score, UAS) – кількість пухирів і вираженість свербежу; якість життя і загальна задоволеність лікуванням пацієнтів.

Лікування левоцетиризином у порівнянні з дезлоратадином продемонструвало значне зниження тяжкості свербежу протягом 1-го тижня лікування. Такий результат зберігався протягом усього 4-тижневого періоду лікування (р=0,004). Крім того, левоцетиризин значно більшою мірою ніж дезлоратадин зменшував тривалість свербежу та середню оцінку за UAS як протягом 1-го тижня (р=0,002 та 0,005 відповідно), так і протягом усього періоду дослідження (р=0,009 та р<0,05 відповідно). Також левоцетиризин сильніше за дезлоратадин поліпшував комплаєнс через 1 і 4 тиж (р=0,012 і 0,021 відповідно). Безпека та переносимість були зіставними в обох групах (рис. 5) [77].

Рис. 5. Ефективність терапії левоцетиризином і дезлоратадином у пацієнтів із ХКР
протягом 1-го тижня лікування

З огляду на стрімкий ріст захворюваності на алергійну патологію в дітей, виникає потреба в ефективному і безпечному АГП в дитячій популяції. Левоцетиризин широко застосовують у цій категорії пацієнтів, він дозволений до використання з 2 років.

Висновки

Отже, свербіж є доволі поширеним симптомом великої кількості захворювань, чимало з яких є міждисциплінарною патологією і потребують уважного вивчення анамнезу й аналізу даних пацієнта. Свербіж чинить значний негативний вплив на якість життя і є тяжким тягарем для пацієнта і його близьких, тому важливими є не лише пошук причини і правильне встановлення діагнозу, а й якомога оперативніша допомога в полегшенні і купіруванні цього стану задля збереження відповідної якості життя і запобігання подальшим ускладненням у вигляді порушення цілісності шкіри внаслідок розчухування, приєднання вторинної інфекції і розвитку тяжких психологічних проблем.

Препаратами вибору в разі низки алергійних (і не тільки) захворювань, що супроводжуються свербежем, відповідно до провідних міжнародних гайдлайнів (Європейські рекомендації S2K з менеджменту ХС, Німецькі рекомендації S2K з діагностики і лікування ХС, Рекомендації EAACI/GA²LEN/EuroGuiDerm/APAAACI з менеджменту КР, Клінічні настанови з контактного дерматиту Американської академії алергії, астми та імунології та Американського коледжу алергії, астми та імунології та ін.) є сучасні неседативні АГП ІІ покоління, які давно зарекомендували себе як ефективні і безпечні засоби для лікування цього стану. Також важливими є догляд за шкірою відповідно до основного захворювання та психологічна реабілітація пацієнтів.

Підготувала Анна Артюх

Список літератури – у редакції.

Тематичний номер «Пульмонологія. Алергологія. Риноларингологія» №3-4 (71-72), 2025 р.