27 січня, 2021
50 років застосування кліндаміцину у світі: досвід використання у загальній хірургії, ортопедії-травматології та щелепно-лицевій хірургії
Антибактеріальна терапія у хворих із ішемічною і змішаною формами синдрому діабетичної стопи
Автор: Ю.В. Іванова, д. мед. н., професор кафедри хірургії № 1 Харківського національного медичного університету
Перебіг ранового процесу у хворих на ішемічну форму синдрому діабетичної стопи (СДС) має певні особливості [1]. У хворих на цукровий діабет (ЦД) може розвиватися артеріосклероз Менкеберга та кальциноз артерій. Зазначені патологічні зміни найчастіше виявляються в артеріях гомілково-стопового сегмента.
На відміну від пацієнтів, які хворіють на облітеруючий атеросклероз із ураженням проксимальних відділів артеріального русла, з яскраво вираженою клінікою ішемії гомілки й стопи та явищами переміжної кульгавості, хворим на ЦД зазвичай притаманне оклюзійно-стенотичне ураження дистальних артерій. Це часто виключає розвиток класичної переміжної кульгавості у зв’язку із відсутністю ішемії м’язів гомілки, а поєднання з явищами діабетичної полінейропатії нівелює больовий синдром. Унаслідок цього маніфестацією захворювання часто є розвиток ішемічних і гнійно-некротичних уражень м’яких тканин стопи [2]. На практиці майже не зустрічаються пацієнти із «чистою» ішемічною формою СДС, оскільки нейропатія, як одне з ускладнень ЦД, більшою або меншою мірою завжди наявна в даної категорії хворих.
Загоєння виразково-некротичних уражень стопи, спонтанне або після некректомії, є кінцевою метою лікування на фоні відновлення кровопостачання стопи шляхом реваскуляризуючої операції [3]. Проте спонтанне загоєння ран та виразок після хірургічного втручання з метою відновлення кровообігу в нижній кінцівці не завжди можливе у зв’язку з великою площею ділянки дефекту, наявністю ранової інфекції, порушенням регенерації за наявної діабетичної нейропатії, локалізацією рани у «проблемній» ділянці, яка хронічно травмується під час ходьби, тощо [4].
Неконтрольована або погано контрольована інфекція суттєво погіршує прогноз не лише збереження кінцівки, а й виживаності пацієнта. Навіть непатогенні мікроорганізми можуть спричиняти розповсюджений інфекційний процес у хворих із СДС [3, 6]. Тому одним із найважливіших компонентів консервативного лікування гнійно-некротичних ускладнень СДС є антибактеріальна терапія (АБТ). Головними проблемами застосування АБТ є вибір препарату, його дозування, режими і способи введення.
Матеріали та методи
З метою покращення лікування виразково-некротичних уражень м’яких тканин стопи у хворих на ішемічну та змішану форми СДС було проведено дослідження з вивчення видового складу збудників та розробки ефективних схем АБТ. Нами було проаналізовано результати мікробіологічних досліджень 258 хворих із ішемічною та змішаною формами СДС віком від 48 до 72 років на фоні ЦД 2-го типу, які лікувалися у відділенні гострих захворювань магістральних судин ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії ім. В.Т. Зайцева НАМН України» у період з 2014 по 2019 р., у тому числі в 9 пацієнтів (3,5%) з ознаками остеомієліту. Всі вони хворіли на ЦД 2-го типу й мали ішемію нижньої кінцівки IV ступеня за Fontaine з локалізацією виразково-некротичних уражень м’яких тканин у ділянці стопи. Середній вік становив 68±4,6 року; тривалість захворювання на діабет – 13±4,4 року.
Лікування хворих призначали за наступною схемою: компенсація ЦД, парентеральне або ступінчасте введення антибіотиків, антикоагулянтів, дезагрегантів, антигіпоксантів, метаболічна терапія. Традиційне лікування ран включало: місцеве лікування антисептиками (повідон-йод, октенідин + феноксіетанол); хімічну некректомію (трипсин, борна кислота); застосування сорбуючих та гідрогелевих пов’язок.
Аналіз клінічних, лабораторних, неінвазивних та інвазивних методів обстеження хворих у передопераційному періоді дозволив визначити ступінь порушення магістрального кровотоку, характер та ступінь компенсації колатерального кровообігу в нижній кінцівці, видовий склад мікрофлори і ступінь контамінації ран, а також вираженість системної запальної реакції.
Для оцінки ефективності АБТ були використані результати цитологічних досліджень відбитків ран і контамінації тканин запального осередку. Клініко-лабораторними критеріями ефективності АБТ були зниження температури, зменшення лейкоцитозу й нейтрофільного зсуву, регрес інших симптомів системної запальної реакції. Клінічну ефективність оцінювали за наступними критеріями: одужання, покращення, відсутність ефекту, рецидив.
Із 258 обстежуваних пацієнтів 112 було виконано шунтування із формуванням дистального анастомозу на рівні гомілкового або стопового сегмента, проксимального – на рівні стегнового або підколінного сегмента. У 39 пацієнтів було проведено стегново-підколінну реконструкцію, у 4 випадках – ендартеректомію із пластикою артеріотомії аутовенозною заплатою, у 26 спостереженнях – аутовенозне шунтування, у 23 – шунтування синтетичним протезом діаметром 6-7 мм й у 6 – комбінованим шунтом. У 38 хворих було проведено гібридну реконструктивну операцію, яка полягала у виконанні стегново-підколінної реконструкції в поєднанні з балонною ангіопластикою гомілкових артерій.
У всіх пацієнтів дослідної групи мали місце рани після некректомій, малих ампутацій на стопі та розкриття гнояків, у 34 пацієнтів були наявні флегмони стопи та у 17 – інфіковані рани; у 26 пацієнтів рани були локалізовані на підошовній поверхні стопи.
Після виконання реваскуляризуючої операції, стабілізації гемодинаміки та покращення мікроциркуляції у стопі очікували формування зони демаркації виразково-некротичних уражень м’яких тканин стопи у хворих дослідної групи та виконували некректомії, ампутації пальців або малі ампутації в межах переднього відділу стопи. У випадку якщо відкриті ранові поверхні не піддавалися загоєнню за допомогою традиційних методів лікування ран, виставляли показання до їх пластичного закриття.
У разі спалаху інфекції у ранах стопи після реваскуляризації або формування флегмон виконували розкриття гнояків та санацію ран із подальшим монтуванням вакуумної системи терміном на 7-14 діб до очищення рани та появи здорових грануляцій (3 хворих). Наступним етапом при формуванні достатнього шару грануляційної тканини виконували один із варіантів аутодермопластики; за несприятливих умов для виконання останньої застосовували етапну пластику штучним полімерним покриттям.
Результати
При обстеженні пацієнтів групи порівняння після реваскуляризуючих операцій були відзначені задовільні показники регіонарної гемодинаміки.
Аналіз результатів бактеріологічних досліджень виявив, що у гнійно-некротичних осередках на стопі змішана аеробно-анаеробна інфекція наявна у 215 (83,3%) пацієнтів, тільки аеробна – у 30 (11,7%). У 13 (5%) хворих росту мікрофлори виявлено не було. Асоціації мікроорганізмів у гнійному осередку включали від 2 до 14 видів аеробних, факультативно-анаеробних і облігатно-анаеробних неспороутворюючих бактерій. Найбільш часто з аеробних збудників в асоціаціях зустрічалися Pseudomonas aeruginosa (11,2%), із факультативно-анаеробних – Staphylococcus aureus (27,3%), Staphylococcus epidermidis (4,6%), Strеptococcus haemolyticus (4,6%), Enterococcus spр. (15,6%), з облігатних анаеробів – Bacteroides melaninogenicus (4,6%), Bacteroides fragilis (4,6%), Peptococcus spp. (2,7%), Peptostreptococcus spp. (2,7%). Крім того, в асоціаціях зустрічалися Proteus mirabilis і Proteus vulgaris (10,7%), Acinetobacter spр. (8,4%), Citrobacter spр. (2,7%), Klebsiella spр. (2,8%).
Найменша резистентність стафілококів була відзначена до тайгецикліну (0%), ванкоміцину (10%), кліндаміцину (15%), меропенему (21%), амікацину (36%). До лінезоліду були чутливі 100% ізолятів. Більш високий рівень резистентності ізолятів виявлено до цефазоліну (43%), цефотаксиму (41%), ципрофлоксацину (45%), нетілміцину (50%), оксациліну (55%). Найбільшу резистентність стафілококи проявили до цефепіму (80%) і цефтриаксону (88%).
Ізоляти ентеробактерій показали найменшу резистентність до тайгецикліну (0%), іміпенему (3%) і меропенему (6,5%), цефепіму (11%), офлоксацину (18,4%), амікацину (18,6%), левофлоксацину (25%), цефтазидиму (26%), цефтриаксону (28%), ципрофлоксацину (31,25%) і гентаміцину (37,5%).
Штами псевдомонад були найменш стійкими до тобраміцину (0%), цефепіму (35,5%), цефоперазону (42%), іміпенему (42%), цефтазидиму (44,4%), меропенему (50%), гентаміцину (50%), амікацину (53%) резистентних штамів. Високу стійкість було відзначено до ципрофлоксацину (80%), офлоксацину (83,3%), цефтриаксону (100%).
Препарат і режим дозування, спосіб і тривалість уведення антибіотика обирали на основі клінічних даних і результатів мікробіологічного дослідження (у тяжких випадках – з огляду на дані бактеріоскопії).
У пацієнтів із середньотяжким перебігом гострих форм інфекції оптимальним вважали використання антибіотиків, активних стосовно грампозитивних коків. За відсутності виражених порушень із боку шлунково-кишкового тракту перевагу віддавали ступінчастому призначенню препаратів із високою біодоступністю (Далацин Ц). У середньому тривалість першого етапу ступінчастої терапії становила 3-5 діб (600 мг 3 рази на добу, шлях уведення – внутрішньовенно крапельно). У подальшому пацієнтів переводили на оральний прийом препарату (300 мг три рази на добу).
При ймовірній або доведеній грамнегативній етіології доцільним вважали використання фторхінолонів 3-го покоління в комбінаціі з Далацином Ц.
Розвиток тяжкої інфекції тканин на фоні довготривалої виразки, гнійно-некротичних процесів, які загрожували життєздатності кінцівки у хворих із порушеннями метаболічного статусу, був зумовлений полімікробними аеробно-анаеробними асоціаціями. У таких випадках основою деескалаційної АБТ (після отримання результатів мікробіологічного дослідження) були Далацин Ц + фторхінолони 3-го покоління і карбапенеми. У 23 (8,9%) випадках призначали комбінацію карбапенемів із Далацином Ц, у хворих із остеомієлітом застосовували комбінацію: Далацин Ц + фторхінолони.
Дослідження чутливості виділених із гнійних осередків збудників показало, що до емпірично призначених антибактеріальних препаратів виявилися чутливими більшість мікроорганізмів.
Після отримання даних мікробіологічних аналізів, за необхідності, проводили корекцію АБТ з урахуванням виділеної мікрофлори та її чутливості до антимікробних препаратів – 14 (2,6%) випадків.
При надходженні до лікувального закладу у 26,7% хворих цитологія ранових відбитків відповідала дегенеративно-запальному типу, у 34,1% – гнійно-некротичному, у 39,2% – гнійно-запальному. На 13-14-ту добу лікування (за адекватно виконаного дебридменту й відсутності у рані вторинних некрозів) цитологія змінювалась: у 37% хворих – на запальний тип і у 39% – на запально-регенераторний.
Продовження введення антибактеріальних препаратів до 23-24-ї доби змінювало тип цитограми на регенераторний у 73% хворих. У ці ж терміни вдавалося досягти зниження мікробної забрудненості тканин гнійного осередку до lg4-lg5 мікробних тіл в 1 г тканини у 84% пацієнтів. Комплекс цитологічних, мікробіологічних показників і клінічна картина гранулюючої рани дозволяли виконати її пластичне закриття.
У всіх хворих вдалося запобігти виконанню високих ампутацій.
Відносно необхідності тривалості проведення АБТ у хворих на ЦД у сучасній літературі не знайдено однозначних рекомендацій. У ряді публікацій пропонується тривале введення антибактеріальних препаратів протягом 3-4 міс (до повного клінічного одужання) з метою запобігання розвитку рецидивів гнійно-некротичних уражень стопи [7].
Ми відміняли АБТ за нормалізації температури тіла, ліквідації явищ перифокального запалення, за позитивної динаміки в лабораторних аналізах та негативних результатів посівів до повного загоєння рани з метою попередження рецидивів інфекції на ранніх термінах.
Ефективність АБТ у досліджуваних хворих становила 60-80% при тяжкому перебігу й остеомієліті. Головними факторами ризику несприятливих наслідків ми вважали системні прояви інфекції, тяжкі порушення регіонарного кровотоку кінцівки, остеомієліт, некваліфіковану хірургічну допомогу на попередніх етапах лікування та поширення інфекції на проксимальні сегменти кінцівки. Рецидиви інфекції, частота яких становила 10%, як правило, були характерні для хворих із остеомієлітом.
Висновки
Поряд із визначальною роллю хірургічного втручання в лікуванні хворих із гнійно-некротичними ускладненнями СДС вчасний початок АБТ дозволяє уникнути високих ампутацій. Найкращих результатів лікування можливо досягти тільки при паралельному проведенні оперативного лікування та АБТ. Незважаючи на тривале (50 років) використання у клінічній практиці Далацин Ц зберігає високу активність стосовно грампозитивних збудників, які переважно контамінують рани при СДС. Тому Далацин Ц – препарат вибору для лікування гнійно-некротичних ускладнень СДС. Ступінчасте призначення АБТ у хворих із СДС є сучасним трендом, оскільки дозволяє досягти ранньої активізації пацієнтів і скоротити термін їх перебування у стаціонарі.
Застосування антибактеріальних препаратів у лікуванні ортопедо-травматологічних хворих
Автор: І.В. Шевченко, к. мед. н., завідувач відділення невідкладної травматології та відновної хірургії ДУ «Інститут патології хребта та суглобів ім. проф. М.І. Ситенка НАМН України», м. Харків
Антибактеріальна терапія – один із найбільш важливих компонентів комплексного лікування гнійно-некротичних інфекційних ускладнень у хірургічній практиці, зокрема у сфері ортопедії-травматології.
Здорова, неушкоджена кісткова тканина є стійкою до інфекції. Схильною до інфекційних захворювань вона стає внаслідок проникнення великої кількості бактерій під час травми, ішемії або за наявності чужорідних тіл [2]. Деякі бактерії створюють навколо себе захисну біоплівку. Цією особливістю бактерій «прилипати» до кістки та хірургічно імплантованих пристроїв, після чого вони проявляють фенотипічну стійкість до терапії антибіотиками та здатність виживати внутрішньоклітинно, можна пояснити стійкість кісткових інфекцій та високу частоту неефективності коротких курсів протимікробної терапії [2].
Загальна захворюваність на остеомієліт у США становить 1 випадок на 675 госпіталізацій, або близько 50 тис. випадків щорічно [3]. При цьому частота ускладнень після оперативних лікувань у таких пацієнтів, у т.ч. після ендопротезувань, становить 0,5-3%. Ці дані також актуальні й для України [4].
Захворюваність є вищою у чоловіків із невизначених причин, і підвищується із віком, в основному за рахунок розвитку супутніх патологій, таких як цукровий діабет та захворювання периферичних судин [4]. Грампозитивні коки, які колонізують шкірні покриви, першими контамінують рану або дефекти шкіри. S. aureus і β-гемолітичні стрептококи груп А, В і С найбільш часто зустрічаються у хворих із інфекційними ускладненнями.
Можливості покращення результатів лікування хворих ортопедо-травматологічного профілю з інфекційними ускладненнями
Ендопротезування суглобів на сьогодні є найбільш поширеною та успішною операцією в ортопедії. Згідно з нашими даними за період з 2005 по 2018 р., інфекційні ускладнення здебільшого відзначалися після ендопротезування колінного та кульшового суглобів. Ускладнення після ревізійного ендопротезування спостерігалися значно частіше, ніж при первинному.
Серед причин розвитку інфекційних ускладнень слід виділити такі:
- безпосереднє проникнення інфекційного агента через рану під час оперативного втручання;
- контамінація рани в ранньому післяопераційному періоді;
- гематогенне проникнення збудника із віддалених осередків хронічної інфекції в організмі;
- реактивація «дрімаючої» інфекції в суглобі.
Розподіл інфекційних агентів у відсотковому відношенні виглядає наступним чином: S. aureus – 48%, Pseudomonas aeruginosa – 14%, Staphylococcus saprophyticus – 12%, Escherichia coli – 5%, G+acilus – 5%, Streptococcus pyogenes – 2%.
При виявлені інфекційних ускладнень потрібно дотримуватись активної хірургічної тактики при перших проявах інфекційного процесу з обов’язковим визначенням характеру інфекції та чутливості мікрофлори до антибіотиків, плануванням ревізійного втручання. При цьому слід бути готовим до використання ревізійних систем ендопротезів або спейсер-систем з призначенням належної антибіотикопрофілактики/антибіотикотерапії.
Виходячи з результатів бактеріального посіву матеріалу з уражених ділянок, у нашому відділенні спостерігається досить висока (75%) чутливість S. aureus до кліндаміцину. Беручи до уваги можливість асоціації грампозитивних аеробів та анаеробної флори (Propionibacterium acnes), здатність кліндаміцину фосфату пригнічувати ріст також і анаеробних грампозитивних бактерій, а також високу тропність до кісткової тканини (проникнення в ділянки з обмеженою васкуляризацією, зокрема у кістки та абсцеси), вважаємо доцільним призначення або монотерапії кліндаміцином, або його комбінації із фторхінолонами та амікацином.
Терапія кліндаміцином у пацієнтів із остеомієлітом проводиться ступінчасто. Перші 7 діб кліндаміцин призначається внутрішньовенно у дозі 600 мг 3-4 рази на добу, залежно від тяжкості стану хворого, із подальшим продовженням лікування кліндаміцином перорально 900-1200 мг/добу, розподілених на 3-4 прийоми. Загальна рекомендована тривалість терапії кліндаміцином становить не менше 28 діб.
Висновки
На сучасному етапі розвитку ортопедії-травматології використання металевих конструкцій є невід’ємною частиною практичної медицини як при невідкладних станах (переломи кісток), так і при лікуванні хронічних захворювань суглобів. Разом із тим необхідно пам’ятати, що інфекційні ускладнення посідають перше місце за тяжкістю, рівнем загрози життю та здоров’ю пацієнтів, а також за складністю лікування. Вирішальними факторами успішного лікування є своєчасна діагностика та активна рання хірургічна тактика ведення пацієнтів із адекватною, обґрунтованою антибіотикопрофілактикою/антибіотикотерапією.
Застосування кліндаміцину у хірургічній стоматології та щелепно-лицевій хірургії
Автор: А.В. Копчак, д. мед. н., професор кафедри стоматології Інституту післядипломної освіти Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, м. Київ
Проблема профілактики та лікування інфекційних, гнійно-запальних процесів (ГЗП) залишається однією із найбільш актуальних у щелепно-лицевій хірургії (ЩЛХ).
За нашими даними, хворі із ГЗП становлять 27-33% від усіх стаціонарних пацієнтів Київського обласного центру щелепно-лицевої хірургії та стоматології. Крім того, приєднання інфекції є найбільш поширеним ускладненням при проведенні операцій у щелепно-лицевій ділянці. І якщо частота нагноєння хірургічних ран при проведенні «чистих» операцій, без контакту з інфікованими порожнинами, за даними літератури, становить ≤1-3%, то при операціях у ділянці порожнини рота, носа, придаткових пазух і глотки, що належать до умовно контамінованих, частота ускладнень за відсутності ефективної антибіотикопрофілактики може сягати ≥20-64%.
Верхні відділи травної і дихальної систем є природними середовищами існування багатьох видів мікроорганізмів, таких як грампозитивні аеробні та анаеробні бактерії (стрептококи, стафілококи, пептококи), меншою мірою – грамнегативні бактерії та гриби, ріст яких суттєво посилюється при патології щелепно-лицевої ділянки та імунодефіцитних станах. У значної частини пацієнтів із верхніх відділів травної та дихальної систем висіваються Pseudomonas aeruginosa та Staphylococcus aureus, а в одонтогенних джерелах інфекції (карієс та його ускладнення, генералізований парадонтит) наявна велика кількість факультативних та облігатних анаеробів, таких як Fusobacterium, Porphyromonas, Prevotella, Parvimonas micra, Treponema.
Питання антибіотикопрофілактики та ефективного лікування ГЗП щелепно-лицевої ділянки має виключне значення і є предметом численних наукових досліджень та аналізу з позицій доказової медицини.
Системні огляди та метааналізи, опубліковані за останні роки, демонструють значні варіації рекомендованих режимів та показань до застосування різних груп антибіотиків. Згідно з Chiesa-Estomba et al. (2019), при проведенні операцій на щелепно-лицевій ділянці препаратами вибору для профілактики ГЗП є цефалоспорини 1-го покоління та синтетичні пеніциліни, поєднані з метронідазолом, сульбактамом та клавулановою кислотою. Водночас застосування β-лактамних антибіотиків групи пеніцилінів на сьогодні демонструє найвищу частоту медикаментозних алергій з-поміж усіх типів антибактеріальних препаратів. Цефалоспорини, що також мають β-лактамне кільце у своїй структурі, викликають перехресні алергічні реакції у 2-18% випадків. Крім того, кількість штамів, резистентних до широко застосовуваних синтетичних пеніцилінів та цефалоспоринів, невпинно зростає і, за нашими даними, досягає 25-40% у стаціонарних хворих.
Кліндаміцин – це лінкозамід із широким спектром анаеробного покриття, який, згідно з більшістю протоколів та клінічних настанов, розглядається у ЩЛХ як альтернатива антибіотикам пеніцилінового ряду, зокрема при їх неефективності або обтяженому алергічному анамнезі. Результати переважної більшості досліджень, які порівнювали ефективність антибіотиків першого ряду і кліндаміцину в післяопераційній антибіотикопрофілактиці у щелепно-лицевих хворих, не виявили вірогідної різниці (Johnson et al., 1997; Phan et al., 1992) або продемонстрували певні переваги кліндаміцину порівняно із цефалоспоринами 1-го покоління.
Важливими перевагами кліндаміцину є його здатність легко проникати в кісткову, жирову тканини та шкіру, а також висока активність по відношенню до грампозитивних і грамнегативних анаеробів, стрептококів і стафілококів, які є основними збудниками одонтогенних інфекцій.
Зважаючи на значне розповсюдження анаеробної мікрофлори у структурі гнійно-запальних захворювань щелепно-лицевої ділянки (>70%), автори наголошують на необхідності застосування антибіотикотерапії з антианаеробним покриттям як при лікуванні ГЗП, так і у схемах післяопераційної профілактики. З цієї точки зору застосування кліндаміцину у ЩЛХ має суттєві переваги над традиційними препаратами, які, на думку Veve et al. (2017) та інших дослідників, слід поєднувати із антианаеробними препаратами, зокрема з метронідазолом. Порівняно з метронідазолом кліндаміцин досягає достовірно вищої концентрації в кістковій тканині, що визначає доцільність його призначення при лікуванні травматичних уражень, інфекцій щелеп, у кістково-реконструктивній хірургії, дентальній імплантації та передімплантаційній підготовці.
Можливість переходу з ін’єкційної на таблетовану форму препарату при цьому створює додаткові переваги для пацієнта, зокрема зменшення тривалості перебування у стаціонарі та переведення його на амбулаторне лікування без втрати ефективності антибіотикотерапії.
Лікування тяжких ГЗП щелепно-лицевої ділянки натомість передбачає застосування вищих доз препарату і тривалих курсів антибіотикотерапії, які при остеомієліті щелеп та медикаментозно-асоційованому остеонекрозі можуть тривати до кількох місяців. При цих нозологіях ми розглядаємо кліндаміцин як препарат вибору, що за ефективністю не поступається іншим остеотропним препаратам (доксициклін), але має менше побічних ефектів.
За даними нашої клініки, кліндаміцин є другим за частотою призначень антибіотиком як в умовах стаціонару (ін’єкційні форми) після цефтриаксону, так і в умовах амбулаторного прийому (таблетовані форми) після амоксициліну із клавулановою кислотою. Частота призначень препарату в останні роки збільшується, причому в частині випадків його застосовують як препарат першого ряду на підставі результатів бактеріологічних посівів. Останнє зумовлено тим, що, за нашими даними (624 мікробних ізоляти від пацієнтів, прооперованих із приводу гнійно-запальних процесів щелепно-лицевої ділянки), 86% збудників одонтогенних інфекцій були чутливими до кліндаміцину. За цим показником кліндаміцин випереджав амоксицилін та цефтриаксон і поступався ванкоміцину, лінезоліду та тобраміцину, які є антибіотиками резерву. Отримані нами результати, однак, підтверджували думку V. Vander Poorten (2020), що застосування кліндаміцину у якості монотерапії у пацієнтів із щелепно-лицевою патологією може бути недостатнім через недостатнє перекриття грамнегативної частини спектра. Langerman et al. (2015) для вирішення цієї проблеми пропонує застосування аміноглікозидів або фторхінолонів у поєднанні із кліндаміцином для збільшення грамнегативного перекриття в разі потреби.
Таким чином, кліндаміцин на сьогоднішній день є одним із основних антибактеріальних препаратів, що застосовують у хірургічній стоматології та ЩЛХ. На основі даних доказової медицини він може призначатися при різних захворюваннях завдяки наявним перевагам фармакодинаміки й фармакокінетики, а також широкому спектру дії, що ефективно перекриває штами мікроорганізмів із одонтогенних вогнищ та інфікованих порожнин верхньої частини дихальної та травної систем.
Список літератури знаходиться в редакції.
Стаття друкується за підтримки Представництва «Пфайзер Експорт Бі. Ві.» в Україні.
Тематичний номер «Хірургія, Ортопедія, Травматологія, Інтенсивна терапія» № 4 (42), 2020 р.
