30 травня, 2021
Предиктивні та прогностичні біомаркери персоналізованого лікування пухлин шлунково-кишкового тракту
Рак шлунково-кишкового тракту є однією з основних причин онкологічної смертності у всьому світі. Хоча багато хіміотерапевтичних засобів та їх комбінацій доступні у клінічній практиці, загальний прогноз у пацієнтів із запущеним раком шлунково-кишкового тракту залишається поганим. Глибоке знання молекулярної патології дає можливість розробляти нові мішеневі персоналізовані методи лікування. Однак під час тестування серед невибраної популяції багато таргетних препаратів виявляють обмежену ефективність, що робить вибір пацієнтів та біомаркерів критичною потребою оптимального застосування цього методу лікування. У міру того, як онкологія, що ґрунтується на генетиці, рухатиметься вперед, медичні рішення все більше залежатимуть від геномних і протеомічних особливостей пухлин.
Біомаркери – це біологічні молекули, що містяться у тканинах, крові й інших рідинах організму. Вони є ознаками, що представляють нормальний чи ненормальний процес або стан чи захворювання. Прогностичні біомаркери пов’язані з клінічним результатом і використовуються для виявлення пацієнтів з більш агресивним перебігом захворювання. Предиктивні біомаркери – це показники ймовірності або відсутності відповіді на певне лікування; їх визначення дає змогу ідентифікувати пацієнтів, які, найімовірніше, отримають користь від певного лікування, тим самим позбавляючи інших пацієнтів від токсичного впливу неефективної терапії.
Виявлення біомаркерів раку шлунково-кишкового тракту сприяло затвердженню кількох нових таргетних засобів. При колоректальному раку (КРР) для пацієнтів, відібраних за статусом вірусу саркоми‑2 щурів (RAS), схвалено різні препарати для мішеневої терапії рецепторами епідермального фактора росту (EGFR). Інші розробки ліків ґрунтуються на основі певних молекулярних механізмів.
КРР
КРР є одним з найпоширеніших видів раку у світі, становлячи приблизно 10% усіх діагнозів раку. Це друга за частотою причина смерті від раку у світі. Однак прогрес у способах лікування та ідентифікації молекулярних біомаркерів, що дозволяють персоналізоване лікування, сприяв поліпшенню загальної виживаності (ЗВ) пацієнтів із метастатичним КРР (мКРР).
Аналіз молекулярного профілю КРР встановив гетерогенність цього захворювання та декілька характерних генних мутацій, включаючи вірус саркоми‑2 щура Кірстен (KRAS), нейробластому-RAS (NRAS), BRAF та фосфатидилінозитол‑4,5-бісфосфонат 3-кіназу, каталітичний субодиничний альфа-поліпептидний ген (PIK3CA). Класично при КРР виділяють дві підгрупи новоутворень із різними прогностичними та лікувальними підтекстами: стабільні пухлини та пухлини з мікросателітною нестабільністю (МСН). Ці генетичні зміни та класифікації використовують для персоналізованого підходу до лікування та прогнозування результатів захворювання.
RAS і КРР
На сьогодні єдиним прийнятим негативним прогностичним біомаркером при лікуванні мКРР є мутація протоонкогена RAS. KRAS кодує невеликий білок, що зв’язує гуанозинтрифосфат (GTP), який діє як самоінактивуючий перетворювач сигналу, переходячи від гуанозиндифосфату (GDP) до зв’язаних з GTP станів. Мутації RAS можуть призвести до постійної активації сигнальних шляхів, які контролюють проліферацію, диференціювання, адгезію, апоптоз і міграцію клітин. KRAS є ланкою сигнальних шляхів RAS/RAF/мітогенактивованої протеїнкінази (MAPK) та PI3K/AKT (протеїнкінази B), які активуються EGFR. Такі мутації виявляють приблизно у 30-50% усіх пухлин КРР. Три гени RAS були пов’язані з раком: HRAS, KRAS і NRAS. Мутації в KRAS та NRAS виявляють приблизно у 50% прогресуючих пухлин при КРР, причому більшість мутацій (90%) залучають екзон 2 KRAS. Початково клінічні дослідження, у яких оцінювали ефективність засобів, спрямованих на EGFR при КРР, проводили у невідібраної популяції пацієнтів. Згодом виявилося, що наявність мутацій у кодонах 12 і 13 KRAS, оцінена у клінічних дослідженнях при лікуванні панітумумабом та цетуксимабом, має предиктивне значення щодо відсутності відповіді на лікування. Результати клінічних досліджень, у яких оцінювали цетуксимаб та панітумумаб у поєднанні з хіміотерапією в умовах першої лінії лікування, а також перевіряли статус KRAS, підтвердили відсутність користі такого лікування для пацієнтів, що мають мутації KRAS. На основі цих результатів анти-EGFR терапія була обмежена для пацієнтів з мутацією KRAS «дикого» типу.
Також були проведені дослідження для з’ясування ролі мутацій поза KRON-екзоном 2 у контексті анти-EGFR-агентів. Результати ранніх ретроспективних досліджень, присвячених мутаціям RAS, дали змогу припустити, що ці мутації мають додаткове предиктивне значення з точки зору клінічних результатів. Дані розширеного RAS-аналізу в рандомізованих дослідженнях III фази у пацієнтів з мКРР, які отримували хіміотерапію та анти-EGFR-агенти, забезпечили докази, що підтверджують необхідність вибору пацієнтів на основі статусу мутації RAS. У клінічному дослідженні PRIME оцінили ефективність панітумумабу у поєднанні з оксаліплатином, фторурацилом і лейковорином (FOLFOX4) у пацієнтів з мутацією «дикого» типу KRAS eкзон 2. У пацієнтів без мутацій RAS застосування панітумумабу та режиму FOLFOX4 асоціювалося зі значним поліпшенням (порівняно з лише FOLFOX4) виживаності без прогресування (ВБП) – 10,1 проти 7,9 міс (відношення ризиків – ВР – 0,72; 95% довірчий інтервал – ДІ – 0,58-0,90; P=0,004) та ЗВ – 26,0 проти 20,2 міс (ВР 0,78; 95% ДІ 0,62-0,99; P=0,04). У пацієнтів із мутацією KRAS «дикого» типу екзону 2 та іншими мутаціями RAS використання панітумумабу + FOLFOX4 не покращувало ВБП (ВР 1,28; 95% ДІ 0,79-2,07; P=0,33) або ЗВ (ВР 1,29; 95% ДІ 0,79-2,10; Р=0,31).
Статус KRAS також оцінювали як прогностичний біомаркер, зокрема, у нещодавно проведеному дослідженні MAVERICC. У цьому рандомізованому клінічному дослідженні II фази порівнювали комбінацію FOLFOX + бевацизумаб проти FOLFIRI + бевацизумаб, причому KRAS було визнано прогностичним біомаркером. У пацієнтів із мутацією «дикого» типу медіана ЗВ становила 26,1 міс у групі FOLFOX і 36,7міс у групі FOLFIRI порівняно з 22,5 та 26,9 міс відповідно у групі з KRAS-мутаціями.
У пошуках неінвазивних біомаркерів у декількох дослідженнях вивчали використання циркулюючої ДНК пухлини для аналізу мутаційного статусу. Найбільша оцінка циркулюючої ДНК пухлини була в контексті дослідження III фази CORRECT (оцінка активності регорафенібу vs плацебо). Аналіз мутацій проводили за допомогою BEAMing-методики, що ґрунтується на використанні емульсійної полімеразної ланцюгової реакції, для ідентифікації KRAS, PIK3CA та BRAF у ДНК плазми крові 503 пацієнтів. Мутації KRAS виявлені у 349 (69%) пацієнтів, PIK3CA – у 84% (17%), а BRAF – у 17 (3%) пацієнтів. У 48% пацієнтів, які отримували анти-EGFR терапію та мали мутацію KRAS «дикого типу» у архівних зразках пухлини, було виявлено також мутацію KRAS за допомогою BEAM-аналізу. Клінічна користь застосування регорафенібу спостерігалася незалежно від статусу KRAS-мутацій. Результати цього дослідження підтверджують можливість отримання генотипової інформації, пов’язаної з пухлиною, неінвазивним способом – шляхом BEAM-аналізу циркулюючої ДНК. Це становить особливий інтерес, оскільки мутаційний профіль зразка пухлини, отриманого під час діагностики, може не представляти фактичний генотип після декількох ліній лікування. Крім того, ці аналізи також пропонують можливість виявлення мутацій, які наділяють стійкістю до лікування.
Отже, статус RAS є негативним предиктивним біомаркером ефективності анти-EGFR лікування, а також відіграє прогностичну роль при мКРР. Мутації RAS зараз широко досліджуються з метою визначення найефективнішого лікування пацієнтів з мКРР та відповідно до нової тенденції оцінювати майбутню користь визначення циркулюючої ДНК пухлини в крові.
BRAF при КРР
BRAF є головним ефектором RAS у каскаді сигналів. BRAF-активуючі мутації виявляють приблизно в 10-15% усіх випадків мКРР. Найчастіша BRAF-мутація – заміна в амінокислоті валіну на глутамінову кислоту (V600E), що призводить до конститутивної активації сигнального каскаду MAPK. Мутації BRAF є раннім етапом колоректального туморогенезу і пов’язані з трансформацією епітелію в традиційні та сидячі зазубрені аденоми. Мутації BRAF пов’язані з МСН; у спорадичних пухлинах КРР мутації BRAF виявляють приблизно у 40-60% пухлин із МСН, та лише у приблизно 5-10% мікросателітно стабільних пухлин. Мутації BRAF та KRAS, як правило, взаємовиключні.
Прогностична роль BRAF була вивчена в низці ретроспективних і клінічних досліджень. Мутація BRAF V600E була пов’язана з поганим прогнозом мКРР. У дослідженні Samowitz та співавт. у когорті з 911 пацієнтів із І-IV стадією КРР 5-річна ЗВ пацієнтів із мутацією BRAF була значно нижчою порівняно з такою при пухлинах «дикого» типу (47,5 проти 60,7%; Р<0,01).
Прогностична роль мутацій BRAF щодо ефективності препаратів, спрямованих на EGFR, недостатньо вивчена. У кількох дослідженнях з’ясовано, що мутація BRAF асоціюється з поганими результатами анти-EGFR терапії. У дослідженнях з оцінювання ефективності анти-EGFR препаратів у пацієнтів з мутацією BRAF не показано користі такого лікування. Проте у деяких дослідженнях не продемонстровано негативного зв’язку між мутацією BRAF та відповіддю на лікування. Крім того, малий обсяг вибірки у цих дослідженнях ускладнює висновки.
З метою розроблення ефективних стратегій для поліпшення результатів лікування BRAF-позитивного КРР комбінації інгібіторів BRAF з іншими цільовими агентами вивчались із заохоченням попередньої ефективності. У I-II фазі дослідження з використанням дабрафенібу (пероральний селективний інгібітор BRAF-кінази) та траметинібу (селективний інгібітор мітогенактивованої протеїнкінази (MEK)-1 та -2) при мутації BRAF V600E у 12% пацієнтів досягнуто часткової відповіді або краще, включаючи одного пацієнта, у якого отримано тривалу повну відповідь.
МСН
Мікросателіти – це короткі повторювані послідовності ДНК, розташовані в декількох ділянках геному. Кількість повторів, що містяться в будь-якому конкретному мікросателіті, однакова в кожній клітині. МСН виникає, коли деякі клітини демонструють один або два алелі з різною кількістю повторень. МСН присутня у 15-20% випадків КРР. Це може бути наслідком втрати функції в генах репарації невідповідності (MMR) MLH1, MSH2, PMS2 або MSH6 чи гіперметилювання в промоторі гена MLH1, тобто може мати генетичне походження або спорадичний характер.
Синдром Лінча є аутосомно-домінантним розладом у генах MMR, пов’язаним зі схильністю до багатьох видів злоякісних новоутворень, включаючи рак товстої кишки, прямої кишки, ендометрія, шлунка та тонкої кишки. Виявлення МСН або MMR використовується не тільки з метою попереднього скринінгу для встановлення синдрому Лінча, але також як предиктивний та прогностичний фактор. У кількох дослідженнях оцінювали вплив МСН з точки зору прогнозу. МСН асоціюється із сприятливим результатом, особливо у пацієнтів із II або III стадією раку товстої кишки. MСН також пропонується як негативний прогностичний біомаркер для ад’ювантної терапії 5-фторурацилом.
З’являються нові дані, що стосуються взаємозв’язку МСН та відповіді на імунотерапію. Високе мутаційне навантаження на пухлини з МСН створює багато пухлиноспецифічних неоантигенів. Крім того, новоутворення з MСН мають вищий рівень лімфоцитів, що їх інфільтрують. Пухлини з MСН регулюють експресію багатьох імунних контрольних точок, включаючи білок програмованої клітинної смерті‑1 (PD‑1), ліганд PD‑1 (PD-L1), цитотоксичний Т-лімфоцитасоційований антиген 4 (CTLA‑4), ген активації лімфоцитів 3 (LAG‑3) та індолеамін 2,3-діоксигенази (IDO).
Незважаючи на те що анти-PD‑1 та анти-PD-L1 препарати продемонстрували ефективність при меланомі, раку нирки та легені, відповідь на лікування у хворих на КРР вважають поганою. Однак це може бути пов’язано з використанням невідібраних популяцій пацієнтів з КРР у відповідних клінічних дослідженнях. Оскільки MСН характеризуються високою експресією імунних контрольних точок, застосування анти-PD‑1 та анти-PD-L1 препаратів може зумовити кращі результати у цій підгрупі пацієнтів. Таким чином, пацієнти з КРР і МСН вважаються добрими кандидатами на імунотерапію, і в цій групі пацієнтів розпочато клінічні дослідження.
HER2 та КРР
Надмірна експресія білка HER2 та ампліфікація гена HER2 відносно рідкісні у пацієнтів з КРР. Оцінка прогнозного значення статусу HER2 щодо відповіді на анти-EGFR терапію дала суперечливі результати. Хоча деякі дослідники показали, що ампліфікація гена HER2 пов’язана з резистентністю до терапії анти-EGFR, інші пропонують статус HER2 як маркер користі анти-EGFR-терапії. Нещодавно було проведено дослідження II фази для оцінювання ефективності використання трастузумабу (гуманізованого моноклонального антитіла, що зв’язує HER2) та лапатинібу (подвійного інгібітору тирозинкінази, що блокує шляхи HER2 та EGFR) у пацієнтів з HER2-позитивним KRAS екзоном 2 «дикого» типу мКРР після неефективного стандартного лікування. Ці дослідження показують потенційну прогностичну цінність HER2 щодо відповіді на лікування анти-HER2, а також негативну прогностичну цінність для анти-EGFR лікування, хоч і недостатньо підтверджуючих доказів.
Підтипи КРР
Типи експресії генів широко застосовують для класифікації захворювань. Для КРР існує кілька класифікацій із суперечливими результатами. Нещодавно консорціум, сформований для оцінювання спектра підтипів КРР, визначив чотири консенсусні молекулярні підтипи (CMS). CMS1, МСН, імунний, що становить 14% випадків, характеризується гіпермутаціями та сильною імунною активацією. CMS2, канонічний підтип, на який припадає 37% випадків, – епітеліальні пухлини, хромосомно нестабільні з помітною активацією сигналів WNT та MYC. CSM3, метаболічний підтип, який становить 13% випадків, включає епітеліальні пухлини з вираженою метаболічною дисрегуляцією. CMS4, мезенхімальний підтип, на який припадає 23% випадків, характеризується активацією трансформуючого фактора росту-β, стромальною інвазією та ангіогенезом. Змішані типи становлять 13% випадків.
Рак шлунка
Рак шлунка є четвертою за поширеністю причиною смерті від раку у всьому світі. Незважаючи на останні досягнення, прогноз при раку шлунка залишається поганим, а 5-річна виживаність коливається від 20 до 30%. Виявлено декілька молекулярних механізмів, що беруть участь у канцерогенезі раку шлунка, та запропонована молекулярна класифікація, яка виділяє чотири підтипи раку шлунка. Пухлини, позитивні щодо вірусу Епштейна – Барр, частіше мають мутації PIK3CA, гіперметилювання ДНК та ампліфікацію JAK2, PD‑L1 та PD-L2. Друга підгрупа – пухлини з МСН – мають підвищений рівень мутацій. Третя група – геномно стабільні пухлини – з частими мутаціями RHOA; пухлини з хромосомною нестабільністю демонструють анеуплоїдію та фокальну ампліфікацію рецептора тирозинкінази. Ця класифікація пухлин забезпечує більш глибоке знання раку шлунка та можливість вибору пацієнтів для мішеневої терапії.
HER2 та рак шлунка
Унікальним підтвердженим сучасним біомаркером відповіді на лікування раку шлунка є HER2, що належить до сімейства EGFR і є трансмембранним білком з активністю тирозинкінази у своєму внутрішньоклітинному домені. Ампліфікацію ERBB2 або надмірну експресію HER2 спостерігають у 10-27% пухлин, і це частіше буває при карциномах шлунково-стравохідного з’єднання та раку шлунка кишкового типу.
Значення HER2 як прогностичного фактора є предметом дискусій. У деяких дослідженнях продемонстровано, що ампліфікація ERBB2 пов’язана з поганим прогнозом та агресивними захворюваннями, тоді як в інших не показано різниці щодо прогнозу та не підтверджено значення HER2 як незалежного прогностичного фактора. Проте HER2 є біомаркером клінічної відповіді на лікування трастузумабом.
Біомаркери відповіді на імунотерапію раку шлунка
Імунна дерегуляція пов’язана з деякими підтипами раку шлунка, особливо спричиненими вірусними інфекціями або високим рівнем мутації. Як було згадано вище, в атласі геному раку (TCGA) запропоновано класифікувати рак шлунка на чотири підгрупи, і імунна відповідь на пухлину, швидше за все, відіграватиме важливу роль при вірусах Епштейна – Барр та МСН. Незважаючи на відсутність затверджених біомаркерів користі імунотерапії при раку шлунка, саме конкретні підтипи раку шлунка та рівень експресії PD-L1 є перспективними напрямами подальших досліджень.
Рак підшлункової залози
Аденокарцинома підшлункової залози є четвертою провідною причиною смертності від раку в США та економічно розвинутих країнах. Приблизно 80% пацієнтів мають запущену хворобу, а 5-річна виживаність складає менше 5%. Для кращого визначення можливих мішеневих змін при раку підшлункової залози було проаналізовано пухлини та проведено секвенування його геному. Biankin та співавт. виконали секвенування екзому для визначення геномних аберацій у когорті хворих зі спорадичною протоковою аденокарциномою підшлункової залози I та II стадій. Виявлено шістнадцять мутованих генів: KRAS, TP53, CDKN2A, SMAD4, MLL3, TGFBR2, ARID1A і SF3B1, а також нові мутовані гени, включаючи додаткові, що беруть участь у модифікації хроматину (EPC1 і ARID2), відновленні пошкоджень ДНК (ATM) та інших механізмах (ZIM2, MAP2K4, NALCN, SLC16A4 та MAGEA6). Waddell та співавт. проводили секвенування геному та виділили чотири підтипи з потенційною клінічною користю: стабільні, локально перебудовані, розсіяні та нестійкі. У пацієнтів були виявлені різні мутації деяких онкогенів, таких як ERBB2, MET, FGFR1, CDK6 та PIK3CA, з низькою поширеністю.
ВRСА та рак підшлункової залози
Спадковість як етіологічний чинник виявляється приблизно при 10% випадків раку підшлункової залози. Відносний ризик раку цього органа для носіїв мутацій BRCA1 та BRCA2 становить від 2,3 до 7,0. У пацієнтів із раком підшлункової залози у сімейному анамнезі поширеність мутації BRCA може становити до 17%. У загальній когорті пацієнтів поширеність мутацій BRCA становить від 5 до 7%. Waddell та співавт. рак підшлункової залози класифікували на чотири підтипи на основі профілів структурних змін і причетних молекулярних механізмів. Нестабільний підтип складається з пухлин з великою кількістю структурних змін. Цей рівень геномної нестабільності передбачає дефекти у підтримці ДНК, що потенційно визначає чутливість до ДНК-пошкоджуючих агентів. Часткове накладання шкідливих мутацій BRCA1, BRCA2 та PALB2 з нестабільними геномами та мутаційний підпис BRCA показали, що мутації в цих генах були пов’язані з його верхнім квінтилем.
Метою ретроспективного аналізу даних 71 пацієнта з раком підшлункової залози та мутаціями BRCA було дослідження впливу зародкових мутацій BRCA на перебіг і результати лікування препаратами платини. Дещо сприятливіший результат спостерігався при встановленні мутації BRCA1/2 у хворих на рак підшлункової залози. Крім того, було висловлено припущення, що пацієнти з раком підшлункової залози та мутацією BRCA можуть отримати користь від лікування препаратами на основі платини.
Інгібітори полі-(AДФ-рибози)-полімерази (PARP) вивчали як потенційні терапевтичні засоби при раку молочної залози та яєчника. Пухлини з явним дефектом гомологічного відновлення ДНК, імовірно, чутливі до терапії інгібіторами PARP. Сюди входять пухлини із мутаціями BRCA1 та BRCA2. У дослідженні II фази монотерапію олапарибом проводили пацієнтам із запущеним раком та мутацією BRCA1/2. Всього включено 317 пацієнтів, 23 з яких мали аденокарциному підшлункової залози. Пацієнти з раком підшлункової залози попередньо отримували в середньому дві лінії хіміотерапії з приводу метастатичного захворювання. Частота відповіді на лікування у пацієнтів з раком підшлункової залози становила 21,7%, а у 4 пацієнтів досягнуто повного регресування пухлини. Наявність регресування у хворих, що отримували попереднє лікування, становить особливий інтерес. Це дає змогу припустити, що пацієнти з пухлиною підшлункової залози та мутацією в генах BRCA реагуватимуть на інгібітори PARP, а отже, мутація BRCA є потенційним біомаркером відповіді на лікування інгібіторами PARP.
Експресія рівноважного нуклеозидного транспортера 1 людини (hENT1) при раку підшлункової залози
Гемцитабін є одним із найбільш широко використовуваних препаратів при лікуванні раку підшлункової залози. Це гідрофільна молекула, і пасивна дифузія через гідрофобні клітинні мембрани відбувається таким чином повільно. Для проникнення через мембрани потрібні спеціалізовані мембранні транспортери, а hENT1 є основним транспортером гемцитабіну.
CA19,9 при раку підшлункової залози
CA19,9 – антиген групи крові Lewis, вуглевод, що продукується клітинами екзокринного епітелію, і є одним з найдокладніше вивчених пухлинних маркерів у хворих на рак підшлункової залози. У пацієнтів з локальним раком передопераційний рівень CA19,9 не може використовуватись як прогностичний біомаркер. Проте у кількох дослідженнях спостерігалось покращення ЗВ у пацієнтів із низьким рівнем CA19,9 після оперативного лікування.
Були спроби оцінити прогностичне значення базового рівня СА19,9 та його зміни під час лікування при поширеному раку підшлункової залози. В аналізі шести досліджень II фази у пацієнтів, які отримували хіміотерапію гемцитабіном, зміни CA19,9 мали прогностичне значення. У дослідженні III фази MPACT, у якому оцінювали ефективність комбінації гемцитабіну та наб-паклітакселу в порівнянні з лише гемцитабіном, аналізували рівні СА19,9 та зміни під час лікування. Поетапний багатовимірний аналіз не дав змоги виявити прогностичне значення початкового рівня СА19,9. У пацієнтів зі зниженням СА19,9 (80%) під час лікування порівняно з пацієнтами без таких змін (20%) покращилася ЗВ (медіана 11,1 проти 8,0 міс; Р=0,001). Майже у всіх пацієнтів, які досягли часткової або повної відповіді в обох групах, рівень СА19,9 знизився. Таким чином, CA19,9 може бути раннім маркером протипухлинної активності у пацієнтів з метастатичним раком підшлункової залози, а зниження рівня CA19,9 є показником ефективності лікування, особливо при застосуванні наб-паклітакселу.
Висновки
Біомаркери стають все більш корисними інструментами для визначення прогнозу та відповіді на лікування у хворих на рак. Крім того, вони дозволяють покращити розуміння механізмів дії лікування та стійкості до нього.
З’ясування значення мутацій RAS при КРР змінило клінічну практику, сприяючи досягненню кращих результатів у певній групі пацієнтів та уникненню зайвого лікування в іншій. Крім того, виявлено кілька біомаркерів, які будуть основою використання нових терапевтичних засобів, що зможе покращити результати для деяких прогностично поганих груп.
При раку шлунка дослідження ToGA є прикладом випробування з використанням відбору пацієнтів за допомогою молекулярного маркера, що дозволяє затвердити мішеневі анти-HER2 агенти при цьому типі пухлин. У пацієнтів з раком підшлункової залози (хоч існує необхідність перевірки різних досліджень) станом на сьогодні мутація BRCA є прогностичним біомаркером реакції на лікування препаратами платини, що покращить результати у цих пацієнтів. Зазначена мутація також може використовуватися для ширшого застосування інгібіторів PARP. Крім того, CA19,9 можна використовувати для оцінки прогнозу та відповіді на терапію.
Щоб нові відкриття впроваджувалися у клінічну практику якомога швидше, оцінювання біомаркерів є критично важливим аспектом, який слід враховувати при розробленні дизайну клінічних досліджень. Більше того, відбір пацієнтів за допомогою молекулярних маркерів сприятиме створенню лікарських засобів, що дозволить отримати попереднє схвалення щодо загальної популяції хворих. Для цього необхідні активніші зусилля щодо перевірки біомаркерів, а також доклінічні та клінічні дослідження для виявлення нових біомаркерів, які покращать виживаність, пропонуючи пацієнтам оптимальну терапію та обмежуючи її токсичність.
За матеріалами Verdaguer H., Sauri T., Macarulla T. Predictive and prognostic biomarkers in personalized gastrointestinal cancer treatment. J Gastrointest Oncol. 2017; 8(3): 405-417. http://dx.doi.org/10.21037/jgo.2016.11.15.
Підготував Назар Лукавецький
Тематичний номер «Онкологія, Гематологія, Хіміотерапія» № 2 (69) 2021 р.
