26 жовтня, 2026
Гастроінтестинальні та гепатопанкреатобіліарні пухлини: від молекулярного тестування до нутритивної підтримки
За матеріалами Національного конгресу з онкохірургії – 2026
У Києві 28-29 травня за участі провідних українських і закордонних фахівців з Австрії, Туреччини, Японії, Італії, Німеччини і Бразилії відбувся Національний конгрес з онкохірургії, присвячений гастроінтестинальним і гепатопанкреатобіліарним пухлинам. Організатором заходу стала платформа OncoHUB спільно з ДНП «Національний інститут раку» (НІР). Конгрес пройшов у гібридному форматі, мав насичену програму з п’яти тематичних секцій: первинні та вторинні пухлини печінки, рак шлунка, хірургія пухлин підшлункової залози, ендоскопічна онкохірургія і колоректальний рак.
Відкриття конгресу
У своєму вступному слові кандидат медичних наук Андрій Петрович Безносенко, голова OncoHUB, наголосив на потребі розвитку професійної спільноти онкохірургів. Їм не слід обмежуватися своєю операційною, відділенням чи закладом, а необхідно ділитися знаннями й уміннями, відеозаписами операцій і активно спілкуватися. На його думку, цьому може посприяти такий унікальний досвід українців, як поєднання колективної травми через війну і стійкості. Попри його трагічність, саме він може стати підставою для згуртування.
Антон Анатолійович Бурлака, доктор медичних наук, доцент, завідувач кафедри онкології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, хірург-онколог, зазначив, що онкохірургія як окремий напрям сформувалася порівняно недавно – приблизно в 1970-1980-х рр., коли онкологічні пухлини оперували загальні хірурги. Згодом стало очевидно, що їх лікування потребує також імунотерапії, променевої та хімієтерапії, однак жоден фахівець не здатен утримати всі настанови в межах однієї спеціальності. В Україні працює багато досвідчених лікарів, які власними зусиллями досягли вагомих результатів, проте спільноті онкохірургів бракує загальної платформи для співпраці. Він закликав об’єднуватися попри щоденну конкуренцію між клініками за спеціалістів і пацієнтів задля підвищення фахового рівня, обміну знаннями й досвідом і кращих результатів, а також від імені усіх учасників заходу висловив подяку Збройним силам України, завдяки яким його проведення стало можливим.
Мікросателітно нестабільні пухлини та імунотерапія
У своїй доповіді «Мікросателітно нестабільні пухлини гастроінтестинальної та гепатопанкреатобіліарної зони» Андрій Петрович Безносенко розглянув діагностику мікросателітної нестабільності (MSI), її частоту за локалізаціями, розвиток імуноонкології та сучасні стандарти лікування раку шлунка й колоректального раку. Він запропонував орієнтир для рішень, а не інструктаж із проведення хіміє- чи імунотерапії, оскільки онкологія рухається в бік персоніфікації.
MSI виникає через дефект системи репарації ДНК, її визначають методом ПЛР або секвенуванням нового покоління. Дефіцит білків репарації помилок спарювання (dMMR) виявляють імуногістохімічно. MSI і dMMR – тотожні поняття з конкордантністю методів до 97%.
Щодо частоти MSI дані не збігаються з поширеним уявленням. Найвища частка мікросателітно нестабільних пухлин – у тонкій кишці: понад 18% первинних пухлин цієї локалізації, що часто асоціюється із синдромом Лінча. Далі йде колоректальний рак, рак шлунка і пухлини фатерового соска. Орфанні для MSI печінка, підшлункова залоза й холангіоцелюлярний рак мають низьку частоту, проте такі пухлини там теж трапляються.
MSI описано в 1993 р., а вже 2016-го у клінічному дослідженні досягнуто першої позитивної відповіді на імунотерапію. Наступного року Управління з контролю за якістю харчових продуктів і лікарських засобів США (FDA) затвердило пембролізумаб як tissue-agnostic препарат, який призначають залежно від драйверної мутації, а не локалізації. Результати дослідження KEYNOTE‑177 (2020) показали вдвічі більшу виживаність без прогресування (ВБП) у першій лінії терапії метастатичного колоректального раку порівняно зі стандартною хімієтерапією. В дослідженні Memorial Sloan Kettering (2022) уперше в онкології отримано 100% повних клінічних відповідей. У 2023 р. настанови FDA і міжнародні стандарти затвердили принцип, згідно з яким за наявності MSI препарат призначають при понад 30-40 нозологіях залежно від драйверної мутації.
У разі раку шлунка MSI у європейській популяції трапляється в середньому в 9% випадків (за різними даними – 6-11%), в азійській – у кожного п’ятого пацієнта, здебільшого в антральному відділі; частіше хворіють жінки. У пацієнтів із II-III стадією прогноз кращий, ніж у разі стабільних пухлин, а відповідь на 5-фторурацил погана. У дослідженні KEYNOTE‑859 (HER2-негативний метастатичний нерезектабельний рак шлунка, паліативне лікування) завдяки додаванню пембролізумабу до хімієтерапії досягнуто істотно більшого показника загальної виживаності (ЗВ), ніж під час хімієтерапії з плацебо. В іншому дослідженні першої лінії терапії при HER2-негативному метастатичному раку шлунка медіана ЗВ у пацієнтів із групи комбінації імунотерапії з хімієтерапією була більшою на три місяці, а частота об’єктивних відповідей (ЧОВ) – близько 60%. При MSI раку шлунка імунотерапія є стандартом згідно з рекомендаціями Національної онкологічної мережі США (NCCN) і Європейської спілки медичних онкологів (ESMO), тож тестування обов’язкове.
У разі колоректального раку MSI трапляється в 15-20% незалежно від стадії захворювання. Частина випадків пов’язана із синдромом Лінча, ще близько 15% – спорадичні мутації. Такі пухлини частіше виникають у пацієнтів молодших за 50 років, локалізуються в правих відділах, мають погану диференціацію, муцинозний чи перснеподібний клітинний компонент.
! Вирізняють три парадокси MSI пухлин:
- у пацієнтів із II-III стадіями виживаність краща, ніж із стабільними пухлинами, а із IV стадією без імунотерапії – гірша;
- 5-фторурацил при MSI пухлин неефективний – аргумент, щоб відмовитися від ад’юванту після радикального лікування;
- накопичуються дані про можливість досягнення повної клінічної та патоморфологічної відповіді на імунотерапію й уникнення операції.
У пацієнтів із IV стадією колоректального раку, що брали участь у дослідженні KEYNOTE‑177, медіана ВБП у групі імунотерапії була вдвічі більшою, ЧОВ – на 10% вищою, а 60-місячна ВБП становила 34% проти 7%. Медіани тривалості відповіді (DOR) у групі імунотерапії не досягнуто, у групі хімієтерапії вона становила 20 місяців. Ускладнень III-V ступеня у групі хімієтерапії було удвічі-тричі більше. Під час п’ятирічного спостереження медіана ЗВ у пацієнтів, що отримували імунотерапію, була вдвічі довшою попри перехід 62% пацієнтів групи хімієтерапії на імунотерапію у разі прогресування.
Доповідач окремо розглянув чутливість неметастатичного колоректального раку до імунотерапії. Нерандомізоване дослідження, опубліковане в New England Journal of Medicine (Memorial Sloan Kettering, MSK Trial), охопило невелику вибірку – 42 пацієнтів із локально поширеним, але неметастатичним раком прямої кишки. Після шести місяців імунотерапії досягнуто 100% повних відповідей, що дало змогу уникнути хімієтерапії, променевої терапії та операції з її періопераційними ризиками. Стандарт ESMO щодо неметастатичного раку прямої кишки при MSI пухлин не передбачає альтернатив імунотерапії – ні променевої, ні хімієтерапії, ні локального видалення; тривалість лікування становить шість місяців, а у разі повної клінічної відповіді застосовують активне спостереження (watch and wait), хоча оптимального режиму спостереження ще не визначено.
У нещодавньому дослідженні науковці вивчали ефективність неоад’ювантної імунотерапії у пацієнтів із неметастатичним колоректальним раком I-III стадії. Вони отримували один цикл пембролізумабу неоад’ювантно, потім ендоскопію з біопсією і планову колектомію через три-п’ять тижнів. Повну патоморфологічну відповідь у всій групі отримали 44 пацієнти: 67% – із I стадією, 56% – із II стадією, 33% – із III стадією після одного циклу. R0 резекції досягнуто у 98%, у 12 пацієнтів залишалися уражені лімфовузли, у 42% повна відповідь охопила і їх. За медіани спостереження 16 місяців ЗВ становила 98% у разі одного рецидиву. Ендоскопічне оцінювання мало чутливість 77% за умови низької специфічності й точності, біопсія теж не забезпечила надійного прогнозу. За чинним стандартом NCCN, коли йдеться про I-III стадії та нерезектабельні пухлини, пріоритет поки належить хірургії, проте має відбутися зміна послідовності на користь імунотерапії. У пацієнтів із IV стадією, нерезектабельними чи гранично резектабельними MSI пухлин імунотерапія має пріоритет над хірургією і хімієтерапією.
Доповідач навів результати дослідження ATOMIC, в якому вперще застосовували імунотерапію в ад’ювантному режимі при колоректальному раку. Порівнювали групи пацієнтів з III стадією MSI пухлин ободової кишки після радикальної резекції, що шість місяців отримували хімієтерапію з імунотерапією і стільки ж – лише хімієтерапію. Показник трирічної ВБП був на 10% вищий у групі імунотерапії, а ризик рецидиву чи смерті – на 50% нижчим. Менш ніж за три місяці NCCN упровадила цей підхід у стандарт.
! Отже, тестування на MSI слід виконувати до операції і будь-якого лікування, оскільки статус пухлини змінює можливість, тип, терміни й необхідність втручання. MSI – єдиний онкомаркер, для якого локалізація пухлини не має значення. Його виявлення – сигнал для всієї родини стосовно спадкових синдромів, зокрема синдрому Лінча, що потребує медико-генетичного консультування. Імунотерапія у разі MSI пухлин є стандартом у неоад’ювантному, ад’ювантному і паліативному режимах.
Впровадження протоколу ERAS у колоректальній хірургії
Іван Іванович Лісний, доктор медичних наук, професор, завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії ДНП «НІР», представив доповідь «Анестезіологічний погляд на ERAS у колоректальній хірургії», в якій розглянув концепцію протоколу, показники комплаєнсу і досвід його впровадження в закладі. Протоколи ERAS для різних спеціалізацій є у відкритому доступі; друга редакція протоколу для печінкової хірургії оновлена 2022 р. Умовою впровадження є виконання понад 70% його елементів.
Протокол ERAS не слід трактувати як ранню виписку заради самої виписки, це не окремий елемент чи документ лише для анестезіолога чи хірурга, не жорсткий чек-лист без адаптації, зокрема до умов воєнного часу, а стандартизована, керована, оцінювана й мультидисциплінарна модель періопераційного ведення, спрямована на зниження ускладнень, мінімізацію органної дисфункції та прискорення функціонального відновлення. Вона поєднує доказові інтервенції – нутритивну підтримку, аналгезію, мінімізацію опіоїдів – у єдиний протокол, в якому визначено розподіл відповідальності між хірургом, анестезіологом, медсестрою, дієтологом і реабілітологом та обов’язковий аудит комплаєнсу.
Для хірургів застосування протоколу ERAS означає мінімізацію ускладнень, швидше відновлення кишкової функції та коротшу тривалість лікування без зростання повторних госпіталізацій; анестезіологи мають дотримуватися стратегії мультимодального знеболювання з мінімізацією застосування опіоїдів, профілактики нудоти й блювання і цілеспрямованої інфузійної терапії. Слід починати з метрик: індикаторів процесів (частка пацієнтів із надмірно тривалим голодуванням; тих, хто раніше починає пероральне харчування) і клінічних результатів (частота великих і малих ускладнень, тривалість лікування, 30-денна реадмісія). Комплаєнс понад 70-80% елементів асоціюється зі статистично значущим зниженням частоти ускладнень і скороченням лікування, тоді як неповне виконання здатне нівелювати ефект; метааналізи демонструють дозозалежний зв’язок.
! ERAS придатний для всіх пацієнтів незалежно від статусу за ASA – від I до IV. Систематичний огляд і метааналіз у пацієнтів із цирозом при резекції печінки показали зниження загальних ускладнень і скорочення лікування; для пацієнтів із низьким фізіологічним резервом протокол залишається безпечним і ефективним. Механізм пов’язаний зі зменшенням наслідків хірургічної травми – нейроендокринної стрес-реакції, інсулінорезистентності, гіперкатаболізму, гіперглікемії – внаслідок коротшого голодування, вуглеводного навантаження й мультимодального знеболювання з мінімізацією застосування опіоїдів.
Ефективність застосування протоколу проілюстровано на прикладі трьох досліджень. Автори роботи 2015 р. (33 клініки Нідерландів) оцінювали сталість результатів через три-п’ять років в десяти лікарнях із найкращими показниками (критерії: коротка тривалість лікування і прихильність до нього – понад 70%): медіана тривалості лікування зросла, а загальна прихильність знизилася із 75 до 67%, найбільше – через післяопераційні елементи. Ефект може зберігатися роками, але прихильність знижується навіть в успішних лікарнях, тож стійкість залежить від постійного аудиту, а не від факту впровадження протоколу. Згідно з результатами дослідження 2025 р. (майже 300 гепатектомій), комплаєнс зріс із 59% до понад 70% переважно внаслідок інтра- та післяопераційного етапів; високий комплаєнс асоціювався з меншою частотою ускладнень і коротшою госпіталізацією, а найсильнішим предиктором прихильності була мінімально інвазивна хірургія. Ще одне дослідження показало зростання прихильності з 42 до 62% і зниження частоти ускладнень.
Власні дані НІР наведено за рік роботи з протоколом печінкової хірургії. Виконання доопераційного етапу зросло із 37% до майже 100%, передопераційного – до майже 90%. Доопераційний блок (нутритивна підтримка, скорочення періоду голодування, відмова від паління й алкоголю) виконують майже повністю. На інтраопераційному етапі частину пунктів (наприклад, укриття рани сальниковим клаптем) не застосовують, як і в більшості наведених досліджень, а профілактичне абдомінальне дренування продовжують використовувати. Післяопераційний етап виконують приблизно на 72%. ERAS став стандартом завдяки клінічній користі (менше ускладнень, коротша госпіталізація, нижча вартість без утрати безпеки), керованості процесу (формалізований, зрозумілий персоналу маршрут) і відтворюваності завдяки охопленню всього шляху пацієнта. Досвід упровадженняпротоколу в умовах війни представлено на Х Всесвітньому конгресі ERAS.
Ускладнення хірургії раку шлунка: діагностика і лікування
З доповіддю про менеджмент пацієнтів із раком шлунка виступив Юрій Миколайович Кондрацький, кандидат медичних наук, професор кафедри хірургії медичної академії «Добробут». Він зосередився на ускладненнях як головній проблемі хірургії раку шлунка, частота яких, за даними закордонних колег, сягає 37-40%.
Фізіологія загоєння анастомозу має кілька фаз. Запальна фаза триває від одного до трьох днів, вона залежить від стану пацієнта і попереднього лікування – хімієтерапія й променева терапія впливають на загоєння. Важливий гемостаз: гематома в ділянці анастомозу чи його кровоточивість свідчать про проблему. Фаза проліферації (приблизно до 14-ї доби) із синтезом колагену з фібриногену дає перший надійний анастомоз, тому ендоскопію традиційно не рекомендували до сьомої-десятої доби. Бактеріальна інфекція – несприятливий чинник, а накладання анастомозу під час перитоніту небажане. Шовний матеріал і скоби забезпечують герметичність лише перші три доби, далі загоєння підтримує сам організм. Вікно неспроможності припадає на третю-п’яту добу, коли за наявності фібрину й колагену ще порушена циркуляція, а клінічна маніфестація настає на п’яту-десяту добу. Частота неспроможності коливається від 1,9 до 14%, а в окремих дослідженнях сягає 31% залежно від клініки, досвіду хірурга і контингенту пацієнтів.
Серед незалежних предикторів неспроможності виокремлено тип анастомозу: конфігурація «кінець у бік» виявилася невигідною, тоді як більшість хірургів застосовує омега-петлю або реконструкцію за Ру. Значення має також цукровий діабет, рівень альбуміну, запальні маркери; лапароскопічному втручанню слід надати перевагу перед відкритою гастректомією, а коморбідність впливає меншою мірою. Модифіковані чинники – гіпоальбумінемія, гіперглікемія, куріння, вживання алкоголю, анемія і саркопенія – потрібно корегувати до планової операції. Немодифіковані – похилий вік (нині це 80 років і старший), висока локалізація пухлини в шлунку, чоловіча стать, високий індекс маси тіла й обсяг втручання, зумовлений онкологічною доцільністю.
! Для оцінювання перфузії рекомендовано флуоресцентну навігацію з індоціаніном зеленим (ICG): у наведених даних частота неспроможності становила 17,6% без ICG і 4,5% у разі його застосування – показники покращення зростають утричі, а вартість лікування неспроможності перевищує витрати на препарат і обладнання.
Рання діагностика спирається на біохімію дренажу (амілаза, білірубін, зміна характеру виділень, бактеріальна флора) і динаміку запальних маркерів. Комп’ютерна томографія доступніша за рентген і показує не лише неспроможність, а й потребу в дренуванні. Ендоскопія залежить від досвіду виконавця – вона може не лише допомогти (вакуум-терапія, кліпування), а і призвести до остаточного розриву анастомозу.
! У лікуванні неспроможності перше місце посідає ендоскопічна вакуумна терапія (VAC) як стандарт із найкращими результатами; стентування їй програє, а кліпування застосовують в окремих випадках через брак адекватних кліпс і потребу в ранній діагностиці.
Внутрішнє дренування можливе, якщо стан пацієнта задовільний, а найтравматичнішою є хірургічна ревізія – летальність після неї сягає 30%. Вибір тактики пов’язаний із розміром дефекту: дефект менший ніж 1 см без клінічних проявів не потребує втручання й загоюється на тлі антибіотикотерапії; якщо йдеться про 1-2 см, обирають між вакуум-терапією і стентом; понад 2 см – застосовують вакуум-терапію; коли його розмір дорівнює півколу чи більший, показане хірургічне втручання. Застосування VAC-стентів доцільне, проте вони не зареєстровані в Україні, коштують до 1000 умовних одиниць і потребують заміни кожні три доби.
Згідно з даними, неспроможність кукси дванадцятипалої кишки трапляється в 0,7-2% випадків із летальністю 16-20% і дебютує на п’яту-восьму добу; специфічної періопераційної профілактики немає, результат залежить від хірургічного доступу й техніки. Найсприятливішою вважають контрольовану норицю, яку можна закліпувати, зокрема ендоскопічним доступом до кукси після гастректомії. Серед іншого інструментарію – дренування, єюностома для харчування і біліарне відведення у разі високодебітної фістули. З інших ускладнень згадано внутрішньочеревні абсцеси (дренування), післяопераційну кровотечу (ангіографічні методики, ендоскопічне кліпування або хірургія), панкреатичну норицю і затримку спорожнення шлунка (консервативне лікування). До найтяжчих наслідків належить сепсис із поліорганною недостатністю, у разі якого хірург має зробити локальний контроль септичного вогнища. Насамкінець доповідач наголосив на знанні фізіології загоєння і ретельному супроводі пацієнтів. Під час обговорення йшлося про те, що лапароскопічно застосовують T-подібний анастомоз, бо ручний анастомоз, який хоч і вважають одним із найкращих, потребує втричі більше операційного часу.
Саркопенія і нутритивна підготовка онкологічних пацієнтів
Валерій Олександрович Турчак, хірург-онколог відділення пухлин стравоходу ДНП «НІР», презентував доповідь «Вплив втрати м’язової маси на результати протипухлинної терапії», у якій розглянув роль саркопенії як незалежного прогностичного фактора та її вплив на переносимість лікування й хірургічні результати.
Саркопенія – генералізована втрата функції та маси скелетних м’язів, що прогресує. Вона пов’язана з підвищеним ризиком падінь, переломів, інвалідизації та смертності. Кахексія – мультифакторний синдром із втратою м’язової маси, що прогресує, яку не вдається повністю усунути звичайною нутритивною підтримкою. Загальна поширеність саркопенії в онкологічних пацієнтів становить 35%, із них 60% – пацієнти з пухлинами шлунково-кишкового тракту і гепатобіліарної системи. Саркопенія є прогностичним фактором незалежно від локалізації, що асоціюється з підвищеною токсичністю терапії, нижчою ЗВ і частішою модифікацією лікування – редукцією дози чи відміною ад’ювантної або неоад’ювантної терапії.
Діагностику представлено через систему FACS (find, assess, confirm, severity): скринінг за оцінкою повсякденного навантаження, оцінювання м’язової сили динамометрією, фізичної продуктивності – тестами ходьби, визначення кількості та якості м’язової маси. У патофізіології головну роль відіграє системне запалення, наявне у понад половини пацієнтів: витрати енергії підвищуються на 10-30% залежно від локалізації.
! Близько двох третин пацієнтів недоїдають через анорексію, нудоту, зміну запаху і зменшення споживання їжі. Ці чинники разом із больовим синдромом і наслідками лікування діють одночасно. М’язова маса відображає баланс між синтезом і розпадом білка, який у разі злоякісного захворювання зміщується в бік розпаду.
Доповідач навів показники впливу саркопенії на лікування: понад удвічі зростає ризик дострокового припинення, зниження дози чи відтермінування терапії, а при колоректальному раку ризик післяопераційних ускладнень підвищується на 44%. Низька м’язова маса вдвічі підвищує ймовірність модифікації хімієтерапії. Тяжкі хірургічні ускладнення у разі саркопенії трапляються на 44% частіше, 30-денна смертність зростає більш ніж удвічі, а при втручаннях через пухлини шлунково-кишкового тракту серйозні ускладнення виникають у понад 40% пацієнтів, загальні – на 35% частіше. Низька м’язова маса при колоректальному раку асоціюється з на 27% вищим ризиком загальної смертності. Масу при раку втрачають швидко: якщо за умови звичайного старіння йдеться про близько 0,5% м’язової маси на рік, то при раку шлунка за два-три місяці неоад’ювантної терапії можлива втрата до 12%, що еквівалентно 24 рокам старіння.
Складники передопераційної реабілітації:
- нутритивна підтримка передбачає високобілкове харчування, що стартує з 1,2 г білка на кілограм маси тіла й може сягати 2 г/кг;
- фізична підготовка – консультація реабілітолога і вправи (ходьба, аеробне навантаження) не менше трьох-п’яти разів на тиждень;
- корекція супутніх станів охоплює лікування анемії, глікемії та відмову від тютюну й алкоголю не менш ніж за чотири тижні до операції;
- психологічна допомога.
Для скринінгу наведено протокол PRONTO з трьох запитань, що стосуються непланової втрати 5-10% ваги за три-шість місяців, зменшення споживання їжі за останній тиждень і відчуття втрати сил. Інструменти нутритивного скринінгу – MUST, NRS 2002, PRONTO та інші – доступні в застосунку OncoHUB. Згідно з рекомендаціями Європейського товариства з питань клінічного харчування і метаболізму (ESPEN) і ESMO, скринінг слід проводити регулярно від моменту встановлення діагнозу, а об’єктивне оцінювання враховує споживання їжі, симптоми, м’язову масу, фізичну продуктивність і системне запалення. Енергетичні потреби для здорових осіб становлять щонайменше 25-30 ккал на кілограм маси тіла, у разі кахексії – більше. Білкові потреби, за останнім оновленням, – 1,15 г/кг, за ще не опублікованими даними – 1,5-2 г/кг. Мультимодальне втручання поєднує нутритивну підтримку, фізичне навантаження, фармакотерапію й корекцію симптомів, і що раніше його розпочати, то менший ризик ускладнень і відтермінування лікування. Нутритивна підтримка знижує частоту змін протипухлинної терапії: при раку шлунка відтермінування хімієтерапії зменшувалося на 70%, при раку голови і шиї – у 2,1 раза, а при колоректальному раку передопераційне харчування знизило частоту інфекційних ускладнень на 17-20%. Таку підтримку призначають пацієнтам, здатним до перорального харчування, які мають ризик мальнутриції: від однієї до трьох порцій на добу як доповнення, а не заміну основного харчування, щонайменше протягом чотирьох тижнів разом із фізичними вправами. Якщо пероральне харчування неможливе, переходять на зондове. Головні орієнтири: саркопенія у 35% онкопацієнтів і до 60% при пухлинах шлунково-кишкового тракту, подвоєний ризик відтермінування лікування, додатковий білок 1,25 г/кг і мінімум чотири тижні спеціального харчування.
***
Отже, основні рішення в онкохірургії зміщуються на доопераційний етап, а їх підставою стають доказові дані та міжнародні настанови, що оновлюються дедалі швидше. Молекулярний профіль пухлини, нутритивний резерв пацієнта й готовність закладу до стандартизованого періопераційного ведення визначають ще до втручання і нерідко змінюють його обсяг, послідовність або саму доцільність. Це відображає перехід від рішень, що спираються на індивідуальний досвід, до відтворюваних підходів в умовах різних клінік. Водночас існує проблема доступності сучасних методів в Україні – від молекулярного тестування пацієнтів до дотримання протоколів і забезпечення обладнанням, – що окреслює напрями подальшої роботи спільноти онкохірургів.
Підготовлено редакцією
Тематичний номер «Онкологія. Гематологія. Хімієтерапія» № 5 (105) 2026 р.
