25 березня, 2026
Вакцинація: подолання міфів і стратегія зниження онкологічного та інфекційного ризиків
Незважаючи на безпечність імунопрофілактики, серед лікарів зберігаються розбіжності щодо тактики вакцинації та ведення дітей. Для розв’язання цих питань 7 лютого 2026 р. відбувся онлайн-майстерклас «PedSMART Вакцинація», під час якого експерти Української академії педіатричних спеціальностей обґрунтували сучасні клінічні підходи до найскладніших аспектів імунізації.
Марина Євгеніївна Маменко, доктор медичних наук, професор факультету охорони здоров’я, соціальної роботи та психології Національного університету «Києво-Могилянська академія», голова правління ГС «Українська академія педіатричних спеціальностей», представила доповідь «Міфи про вакцинацію: чому не вмирають старі та народжуються нові».
Чим вищий рівень охоплення вакцинацією, тим менш помітними стають інфекційні захворювання в популяції, що закономірно зміщує суспільний фокус зі страху перед хворобою на занепокоєння щодо можливих ризиків медичних втручань (MacDonald N.E. et al., 2015). Історично формування міфів про вакцинацію відбувалося на тлі паралельного зростання кількості вакцинованих осіб і частоти діагностики окремих соматичних захворювань, що створювало хибне уявлення про причинно-наслідковий зв’язок. Насправді ці процеси є незалежними: покращення якості медичної допомоги і зниження смертності сприяють збільшенню тривалості життя і, відповідно, виявленню неінфекційних хвороб, тоді як вакцинація безпосередньо запобігає розвитку потенційно смертельних інфекцій. Запровадження масових програм імунопрофілактики супроводжувалося різким зниженням захворюваності на поліомієліт, кір, краснуху, дифтерію, паротит та інші інфекції і, що парадоксально, сприяло появі сумнівів у необхідності щеплень проти «рідкісних» хвороб. Унаслідок цього зменшення циркуляції збудників формує ілюзію відсутності загрози, а зростання кількості відмов від вакцинації створює передумови для повторного поширення патогенів, які тривалий час не викликали спалахів.
Також важливим аспектом є різнорідність ставлення пацієнтів до вакцинації. Виділяють її прихильників; вакциносприйнятливих осіб; пацієнтів, що вагаються; вибіркових прихильників; тих, що зволікають, і стійких противників щеплень (Turner P.J. et al., 2021). Найбільш уразливою групою щодо впливу дезінформації є пацієнти, які вагаються, оскільки їхні рішення часто формуються під впливом фейків, надлишку суперечливої інформації та емоційно забарвлених повідомлень. Їм потрібно наводити чіткі, доказові та нейтральні пояснення без ретрансляції популярних міфів.
Наукові дані свідчать про високу кумулятивну безпеку вакцин, підтверджену великими когортними дослідженнями, системами фармаконагляду (VAERS, VSD, EudraVigilance) та порівняльним аналізом календарів щеплень у різних країнах. Сучасні вакцини містять значно меншу кількість антигенів порівняно з препаратами попередніх десятиліть, тоді як імунна система дитини щоденно контактує з тисячами антигенів із навколишнього середовища (Offit P.A. et al., 2002).
Імунопрофілактика ВПЛ як стратегія онкологічної превенції
Вакцинація проти вірусу папіломи людини (ВПЛ) залишається одним із ключових напрямів сучасної імунопрофілактики, водночас її впровадження супроводжується появою нових міфів і дискусій, що стосуються впливу на фертильність, віку проведення щеплення, доцільності гендерно нейтральної вакцинації та можливого зв’язку з онкологічними захворюваннями. У зв’язку з цим особливого значення набувають ефективні комунікаційні стратегії, спрямовані на підвищення довіри до вакцинації, зокрема інформування про конкретні ризики, асоційовані з ВПЛ, акцент на профілактиці раку, активна позиція лікаря щодо рекомендації щеплення, інтеграція інформації про вакцинацію в програми скринінгу раку шийки матки, використання стверджувальних формулювань і надання об’єктивних даних щодо найпоширеніших побічних реакцій. Пряма комунікація про те, що вакцинація проти ВПЛ є профілактикою онкологічних захворювань, підсилює її клінічне значення, оскільки ВПЛ є причиною мільйонів випадків раку у світі. Вакцина проти ВПЛ є ефективною стратегією зниження частоти ВПЛ-асоційованих онкологічних і передракових станів. В Україні доступна дев’ятивалентна вакцина проти ВПЛ – Гардасил® 9 (Gardasil® 9) виробництва компанії MSD (Merck Sharp & Dohme, США), що забезпечує захист від найбільш онкогенних типів вірусу (6, 11, 16, 18, 31, 33, 45, 52, 58), асоційованих із раком шийки матки, вульви, піхви, анального каналу, генітальними кондиломами та цервікальними інтраепітеліальними неоплазіями.
З огляду на те що протягом життя до 80% сексуально активних осіб інфікуються ВПЛ, а персистуюча інфекція може призводити до розвитку онкологічної патології, рання імунізація має принципове значення. Більшість інфекцій ВПЛ є транзиторними, однак у частини пацієнтів вірус персистує та ініціює тяжкі ураження, що обґрунтовує проведення вакцинації до початку контакту з інфекцією. Відповідно до рекомендацій ВООЗ, пріоритетною цільовою групою для вакцинації є дівчата віком 9-14 років, а щеплення у ранньому підлітковому віці асоціюється з вищими показниками завершення повного курсу вакцинації. Вакцина проти ВПЛ не є лікувальною, а має виключно профілактичний ефект, запобігаючи розвитку ВПЛ-асоційованих захворювань у майбутньому. Сукупність даних клінічних досліджень і результатів реальної клінічної практики, накопичених за понад два десятиліття, підтверджує сприятливий профіль безпеки та ефективності вакцин проти ВПЛ. Отже, ранню гендерно нейтральну вакцинацію розглядають як обґрунтовану стратегію довгострокового зниження тягаря ВПЛ-асоційованих захворювань і онкологічної патології на популяційному рівні.
Продовжуючи тематику вакцинопрофілактики проти поширених збудників у педіатричній практиці, кандидат медичних наук, доцент кафедри педіатрії, акушерства та гінекології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лікар-педіатр Анастасія Дмитрівна Барзилович представила доповідь «Імунопрофілактика пневмококової інфекції».
Пневмококова інфекція залишається однією з провідних причин інвазивних бактеріальних захворювань у дітей, що зумовлено високою вірулентністю Streptococcus pneumoniae та складною взаємодією його факторів патогенності з імунною системою дитячого організму (O’Brien K.L. et al., 2009). Окрім капсульного полісахариду, у пневмокока ідентифіковано десятки поверхневих білків, які забезпечують адгезію, колонізацію та інвазію, а пневмолізин виконує роль ключового цитотоксичного фактора, що сприяє проникненню збудника. За епідеміологічними даними, частота інвазивної пневмококової інфекції у дітей першого року життя становить близько 15-20 випадків на 100 000 на рік, летальність при пневмококовому менінгіті сягає 10-15%, а до половини тих, хто одужав, можуть мати неврологічні наслідки (CDC, 2022; WHO, 2019). Пневмонія, зокрема пневмококової етіології, залишається однією з основних причин смертності серед дітей віком до п’яти років у світі (WHO, 2023). Важливою ланкою поширеності пневмококової інфекції є висока частота носійства: серед немовлят частота носійства становить приблизно 24,4% у віці 1-4 місяці, ~48% у віці 4-6 місяців, ~59% у віці 7-9 місяців (Beissegulova G. et al., 2024), серед дітей віком ≤ 5 років рівень носійства може становити близько 35% (Chamorro G. et al., 2023). Подібні показники (≈30-35%) зафіксовані і в дослідженнях серед дітей віком до п’яти років у країнах з різним рівнем доходу, що підтверджує глобальний характер поширення колонізації (Daningrat WOD. et al., 2021).
Особливу групу ризику становлять недоношені діти, у яких рівень трансплацентарної передачі антитіл є нижчим через обмеження їхнього транспорту у ІІІ триместрі вагітності, що підвищує вразливість до інвазивних інфекцій (Chapman T.J. et al., 2023). Додатковими факторами ризику є тривале перебування у стаціонарах і відділеннях інтенсивної терапії, а також можливі затримки вакцинації, пов’язані з низькою масою тіла або тяжкістю стану. Низьке охоплення вакцинацією у поєднанні з високою патогенністю пневмокока та зростанням антибіотикорезистентності створює суттєві клінічні проблеми, оскільки частка штамів, резистентних до пеніциліну та інших β-лактамів, макролідів і ко-тримоксазолу, залишається значною (CDC, 2022; ECDC, 2021). За результатами аналізу 7605 ізолятів у дітей у США (2011-2020) мультирезистентність до ≥ 1 класу антибіотиків становила 56,8%, а до ≥ 2 класів – 30,7%, водночас резистентність до макролідів сягала близько 39,9%, до пеніциліну – 39,6% (Mohanty S. et al., 2023). У країнах Європи також зафіксовано зростання резистентності: до пеніциліну – з 26,2% до 35,5%, до макролідів – з 20,9% до 23% у 2019-2020 рр. (Kovacevic A. et al., 2024). Ключовими чинниками підвищення резистентності вважають надмірне та нераціональне використання антибіотиків, серотипове заміщення і горизонтальний перенос генів резистентності, зокрема модифікованих пеніцилінзв’язувальних білків у пневмококів (Klugman K.P. et al., 2018). Отже, поєднання високого рівня носійства, вікових імунологічних особливостей і чимраз більшої антибіотикорезистентності обґрунтовує ключову роль вакцинації як стратегії профілактики пневмококової інфекції у дітей (WHO, 2019; CDC, 2022).
Клінічна значущість вакцинації проти пневмококової інфекції
Пневмококові кон’юговані вакцини забезпечують серотип-специфічний захист: PCV13 охоплює 13 клінічно значущих серотипів, тоді як новіші вакцини PCV15 і PCV20 мають ширше серотипове покриття. Впровадження вакцинації асоціюється зі значним зниженням частоти інвазивної пневмококової інфекції, зокрема менінгіту та бактеремії, позалікарняної пневмонії, а також гострого середнього отиту у дітей, одночасно зменшуючи носійство збудника і сприяючи формуванню колективного імунітету.
Національний календар щеплень України передбачає і стандартну вакцинацію, і наздоганяючі схеми та імунізацію груп ризику, що є важливим інструментом зниження циркуляції пневмокока. 15-валентна кон’югована вакцина Ваксньюванс (Vaxneuvance), розроблена американською компанією MSD, формує імунний захист проти 15 серотипів Streptococcus pneumoniae включно з додатковими серотипами 22F і 33F, що асоційовані з важчими формами інфекції, та показана для профілактики інвазивних захворювань, пневмонії і гострого середнього отиту у дітей. Рекомендована схема вакцинації передбачає введення кількох доз вакцини Ваксньюванс по 0,5 мл. Зазвичай першу дозу можна вводити з 6-тижневого віку, другу – приблизно через 8 тижнів, а бустерну дозу – у віці 11-15 місяців. В окремих випадках застосовують розширену схему із чотирьох доз: три дози первинної вакцинації з інтервалом 4-8 тижнів між ними, а четверту (бустерну) – на другому році життя, не раніше ніж через два місяці після третьої дози. Якщо дитина не була щеплена вчасно, можлива так звана наздоганяюча вакцинація: для дітей від 7 місяців до 18 років зазвичай рекомендовано три дози по 0,5 мл, з інтервалом не менше ніж 4 тижні між першими двома дозами і щонайменше 2 місяці до введення бустерної дози після 12-місячного віку. Для 12-24-місячних дітей може застосовуватися спрощена схема – дві дози з інтервалом два місяці. Недоношені діти (гестаційний вік < 37 тижнів) також можуть отримувати вакцину за стандартною схемою: три первинні дози з подальшою бустерною дозою, за умови стабільного стану. В Україні, згідно з календарем щеплень, першу дозу пневмококової вакцини здебільшого призначають з двомісячного віку.
Отже, вакцинація проти ВПЛ та пневмококової інфекції є ключовим складником педіатричної практики, оскільки забезпечує довготривалий захист від небезпечних онкологічних патологій і тяжких інвазивних бактеріальних інфекцій.
Підготувала Катерина Пашинська
Тематичний номер «Педіатрія» № 1 (82) 2026 р.
