30 грудня, 2025

Міансерин та міфи: що каже сучасна доказова база?

Автори:

Є. М. Денисов, к.мед.н., доцент, Донецький національний медичний університет, м. Кропивницький

Міансерин є одним із найбільш дискусійних антидепресантів у клінічній медицині. Незважаючи на понад 40-річний досвід успішного застосування, його клінічний потенціал іноді недооцінюють, а сприйняття препарату нерідко ґрунтується на застарілій інформації та фрагментарних повідомленнях про побічні ефекти, що походять переважно з минулих десятиліть, зокрема 1980‑1990-х рр. [1]. У практиці деяких лікарів досі існує необґрунтоване уявлення про ризик агранулоцитозу, значну седацію, виразний вплив на масу тіла або нібито нижчу ефективність міансерину порівняно із сучасними антидепресантами [2].

Міфи навколо міансерину сформувалися на тлі обмеженості досліджень минулого. Вони відображають поєднання застарілих історичних факторів, сумнівних ранніх клінічних повідомлень, недосконалості систем фармакологічного нагляду минулого та еволюції психофармакології. Більшість негативних тверджень про препарат ґрунтуються на даних, які сьогодні не відповідають сучасним критеріям доказовості або ж сприймалися поза реальним контекстом [3].

Після виходу міансерину на фармринок було декілька поодиноких незначних повідомлень про епізоди агранулоцитозу. Відділ досліджень безпеки лікарських засобів Великої Британії провів масштабне обстеження пацієнтів, результати якого були опубліковані в авторитетному медичному журналі The Lancet. У висновку вказано, що у жодного із 26 781 пацієнта на тлі призначення міансерину не було апластичної анемії, агранулоцитозу або лейкопенії, що загрожували життю. Сучасні доказові дані демонструють, що ймовірність ризику агранулоцитозу може бути в діапазоні 1 випадок на 100 тис. пацієнтів. Це свідчить про те, що міансерин характеризується надзвичайно низьким ризиком гематологічних ускладнень, який є навіть меншим порівняно із багатьма іншими антидепресантами [4].

Формування міфу про «надмірну» седативність міансерину значною мірою пов’язане з тим, як цей препарат застосовували на ранніх етапах його впровадження [5]. У 1980‑1990-х рр. міансерин часто призначали у низьких дозах, зокрема 10‑20 мг/добу, що характеризувалося максимальною блокадою гістамінових H₁-рецепторів. Саме у цьому дозовому діапазоні препарат справді спричиняє виразну седацію, полегшує засинання та має потужний заспокійливий ефект. Однак ці спостереження стали основою для подальших узагальнень: клінічні висновки, отримані при вивченні низьких доз, були перенесені на весь терапевтичний інтервал дозування. У результаті сформувалося переконання, що міансерин є «надто седативним» антидепресантом, хоча цей ефект чітко дозозалежний [6].

У терапевтичних дозах 30‑90 мг седативний ефект міансерину суттєво слабший, оскільки в цьому діапазоні домінує зовсім інший механізм дії, зокрема антагонізм α₂-адренорецепторів та серотонінових 5-HT₂-рецепторів. Саме він забезпечує антидепресивний та анксіолітичний ефекти, тоді як вплив на H₁-рецептори відступає на другий план. Дані рандомізованих досліджень демонструють, що в дозах 30‑90 мг/добу міансерин не викликає значущої седації порівняно із класичними трициклічними антидепресантами [7].

Важливо зазначити, що міансерин довгий час зв’язували із міртазапіном, його структурно близьким «нащадком» у групі норадренергічних і специфічних серотонінергічних антидепресантів (NASSA). У міртазапіні один атом вуглецю замінений на атом азоту, але ця невелика зміна створює значно потужнішу блокаду H₁-рецепторів та виразнішу здатність спричиняти набір ваги і седацію. Саме через цю асоціацію частина характеристик міртазапіну була автоматично приписана міансерину, хоча фактична сила гістамінової блокади останнього значно нижча [8].

Міансерин часто використовують як засіб для нормалізації сну в пацієнтів із тривогою, тому в клінічних протоколах та на практиці його нерідко описують як «седативний антидепресант» [9]. Із появою селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) седація почала сприйматися як недолік, а не як бажаний ефект. Проте інсомнія, ажитація та рання тривога, пов’язані з прийманням СІЗЗС, виявилися значно більшою проблемою, ніж передбачалося. Приблизно кожен третій пацієнт на початку терапії може страждати на безсоння чи посилення тривоги, і на цьому тлі седативні властивості міансерину забезпечують бажаний клінічний ефект у цієї категорії хворих [10].

Сучасні клінічні дані переконливо демонструють, що надлишкова седація міансерину є керованою та залежить від дози. У низьких дозах 10‑20 мг/добу седація може бути перевагою, зокрема в осіб із депресією та супутньою інсомнією (до 80% випадків). Своєю чергою заспокійливий ефект низьких доз міансерину доречний при симптомах тривоги, ажитації та соматовегетативних порушеннях. У терапевтичних дозах 30‑90 мг/добу рівень седативного ефекту істотно зменшується та не перевищує показників інших антидепресантів [11]. Окрім того, дослідження серед неврологічних та післяінсультних пацієнтів продемонстрували, що міансерин покращує структуру сну, не спричиняючи виразного «денного оглушення» або погіршення когнітивних функцій [10].

Одним із найпоширеніших міфів стосовно міансерину є уявлення про те, що препарат спричиняє значне збільшення маси тіла або призводить до метаболічних порушень. Витоки міфу пов’язані з двома основними чинниками:

Ранні невеликі спостереження нерідко включали пацієнтів, які отримували низькі дози міансерину (10‑20 мг) із метою лікування інсомнії або соматичного напруження. В цьому діапазоні домінує блокада H₁-рецепторів, що може тимчасово підвищувати апетит. У тих роботах не розмежовували ані дозозалежний ефект, ані початкові особливості харчової поведінки пацієнтів, що призвело до неправильного узагальнення, зокрема епізодичні коливання ваги у невеликих групах були представлені як системна побічна дія [12].
Певну неоднозначність створило те, що міансерин почали асоціювати із міртазапіном, який дійсно має значно сильнішу спорідненість до H₁-рецепторів та набагато виразніший вплив на масу тіла. У результаті навколо міансерину почало формуватися уявлення про «антидепресант із можливим набором ваги», хоча доказова медицина свідчить про протилежне.

Сучасні рандомізовані клінічні дослідження показують, що середній приріст маси тіла під час лікування міансерином є помірним та становить приблизно 0,7‑1,5 кг впродовж перших 8‑12 тижнів терапії. Це значно менше, ніж у випадку приймання міртазапіну, трициклічних антидепресантів або тривалого застосування СІЗЗС [13].

Для порівняння, СІЗЗС впливають на масу тіла через багатоступеневі нейробіологічні механізми. Їхній метаболічний ефект включає зменшення активності нейронів, що синтезують проопіомеланокортин (POMC), які допомагають контролювати апетит, вагу та витрати енергії. Вони працюють як «вимикачі голоду»: коли ці нейрони активуються, то надсилають сигнал, що їжі достатньо, і можна зупинитися. Отже, СІЗЗС пригнічують POMC-нейрони та додатково знижують чутливість серотонінових 5-HT_2C-рецепторів, що спричиняє зростання потягу до вуглеводів та компенсаторне переїдання – це особливо проявляється при застосуванні пароксетину, сертраліну та циталопраму. Такий складний каскад і призводить до поступового збільшення маси тіла при тривалому прийманні СІЗЗС, та в середньому дані препарати асоційовані з найбільшим набором ваги серед усіх класів антидепресантів [14].

На противагу цьому, патогенез можливої зміни маси тіла при застосуванні міансерину є набагато простішим та зводиться переважно до антагонізму H₁-рецепторів. На відміну від СІЗЗС, міансерин не впливає на серотонінергічну чи дофамінергічну регуляцію апетиту. Тому його ефект на масу тіла обмежений, прогнозований і найбільшою мірою проявляється лише на початку лікування при застосуванні низьких доз (10‑20 мг), причому вага на цьому етапі зазвичай добре контролюється шляхом коригування дози міансерину [15].

Дані тривалих клінічних досліджень підтверджують, що у пацієнтів, які отримували міансерин впродовж 4‑9 місяців, середнє збільшення маси тіла становило лише 2 кг (рисунок).

Рисунок. Збільшення маси тіла при довготривалому прийманні міансерину

Цікаво, що за підтримувальної терапії міансерином понад вісім місяців спостерігався зворотний тренд: маса тіла зменшувалася приблизно на 1 кг. Це є прямим свідченням того, що можливе раннє підвищення апетиту не трансформується у довгострокове або прогресуюче підвищення ваги [16]. Особливо важливим є те, що на сьогодні відсутні дані, які б підтверджували підвищення ризику метаболічного синдрому, порушення толерантності до глюкози або дисліпідемії при тривалому прийманні міансерину [17].

На відміну від міртазапіну, частини СІЗЗС та трициклічних антидепресантів, міансерин не демонструє системної дії на регуляцію апетиту або енергетичного балансу та не спричиняє порушень вуглеводного чи ліпідного обміну. Він не впливає на рівень глюкози натще, не змінює рівень лептину і греліну (гормонів, що регулюють апетит), не викликає інсулінорезистентності та не змінює показники ліпідного профілю. Це робить міансерин безпечним варіантом фармакотерапії для пацієнтів з ожирінням, метаболічним синдромом або цукровим діабетом 2-го типу, де вибір антидепресанту потребує особливої обережності [18].

Таким чином, аналіз сучасних даних свідчить, що уявлення про побічні явища міансерину ґрунтуються на застарілій інформації та некоректних інтерпретаціях ранніх клінічних повідомлень. Ризик агранулоцитозу, який колись вважався значним, насправді практично не спостерігається та не перевищує показників для інших антидепресантів. Уявлення про виразну седацію переважно пов’язане із низькими дозами, тоді як при застосуванні клінічно ефективних доз седативна дія слабшає та набуває терапевтичної цінності. Ствердження про те, що міансерин часто спричиняє виразний приріст ваги, також не підтверджуються сучасною доказовою базою. Потенційне підвищення апетиту є короткочасним, дозозалежним та обмежується ранніми етапами лікування. Тривале приймання препарату не пов’язане із метаболічними порушеннями та супроводжується стабільністю або незначним зменшенням маси тіла.

Міансерин демонструє широкий спектр терапевтичних властивостей, що виходять за межі традиційного уявлення про нього як про седативний антидепресант, зокрема:

швидкий та виразний протитривожний ефект, який зберігається й після завершення лікування;
ранній вегетостабілізувальний вплив, що сприяє нормалізації автономних функцій;
ефективність за соматизованої тривоги, характерної для пацієнтів загальносоматичного профілю;
користь у корекції вегетативних порушень у межах загальної клінічної практики.

Завдяки високій спорідненості до H₁-рецепторів, міансерин забезпечує виразний седативний ефект та швидку нормалізацію, що перевершують як інші седативні антидепресанти, так і класичні бензодіазепіни. Крім того, міансерин збільшує тривалість і глибину повільної фази сну, яка відповідає за психічне та фізичне відновлення організму [19].

Сила антидепресивної дії міансерину порівнянна із більшістю сучасних антидепресантів, а в комбінації з ними він потенціює тимоаналептичний ефект із перших днів лікування [20].

Окрему терапевтичну цінність становить здатність міансерину зменшувати больовий синдром через активацію κ-опіоїдних рецепторів, що робить доцільним його призначення при лікуванні головного болю напруги, фіброміалгії та ідіопатичного хронічного болю. Також варто відзначити його протиблювотні властивості завдяки блокаді серотонінових 5-HT₃-рецепторів [21‑23].

Сучасні дані свідчать, що міансерин демонструє здатність знижувати нейрозапалення, яке вважається ключовим чинником розвитку резистентних форм депресій. Препарат знижує активність запальних речовин у мозку (цитокінів IL‑6 та TNF-α), завдяки чому зменшує надмірну чутливість нервової системи та нормалізує дисбаланс серотонінергічних і норадренергічних механізмів. Такий фармакологічний профіль робить міансерин перспективним вибором у лікуванні депресії запального фенотипу, зокрема в пацієнтів із підвищеними маркерами запалення, супутніми соматичними станами або неефективністю СІЗЗС [24].

Окрім того, міансерин знижує прояви сексуальної дисфункції, спричиненої прийманням СІЗЗС. На відміну від інших антидепресантів, що позитивно впливають на сексуальну функцію, міансерин не асоціюється із виникненням пріапізму – тривалої та болісної ерекції. Відомо, що медикаментозний пріапізм становить близько 30% усіх випадків, і найчастіше у клінічних дослідженнях згадується тразодон за рахунок його механізму блокування α-адренорецепторів. Пріапізм потребує невідкладної урологічної допомоги, що дозволяє уникнути ризику еректильної імпотенції [25, 26].

Вкрай важливим є також найвищий рівень кардіологічної безпеки на тлі застосування міансерину порівняно з іншими антидепресантами, зокрема мінімальний ризик ортостатичної гіпотонії, запаморочення, зміни серцевого ритму та набряків. У систематичному огляді 2023 р. серед усіх груп антидепресантів периферичні набряки найчастіше викликали тразодон та есциталопрам [27]. Високий профіль переносимості дозволяє застосовувати міансерин у пацієнтів із супутніми серцево-судинними, неврологічними, гастроентерологічними та дерматологічними захворюваннями [28‑30].

Сукупність цих властивостей визначає міансерин як ефективний, багатофункціональний та недооцінений препарат, що має значний потенціал у персоналізованій терапії тривожних, депресивних і соматоформних розладів.

Міасер^® («Фармліга») є єдиним швейцарським брендом серед усіх препаратів міансерину, представлених на українському фармацевтичному ринку. Його унікальна перевага полягає у використанні високоякісної швейцарської субстанції та дотриманні жорстких виробничих стандартів, що гарантує високу чистоту, стабільність складу та передбачуваність клінічного ефекту. На відміну від інших генериків, Міасер^® має високотехнологічне виробництво: містить метилцелюлозу, яка забезпечує стабільне та контрольоване вивільнення міансерину без токсичних пікових концентрацій, що запобігає ризику виникнення побічних явищ.

Міасер^® має зручну форму випуску: таблетки по 10, 30 та 60 мг із розподільною рискою, що дозволяє гнучко титрувати та адаптувати лікування до індивідуальних потреб пацієнта.

Міасер^® відзначається сприятливим профілем переносимості, швидким початком дії та індивідуальним підбором дозування, що робить його одним із найвигідніших та найбільш клінічно обґрунтованих опцій для лікарів і пацієнтів.

Література

Peet M., Behagel H. Mianserin: a decade of scientific development // British Journal of Clinical Pharmacology. – 1978. – Vol. 5, Suppl. 1. – P. 5S‑9S; DOI: 10.1111/j.1365‑2125.1978.tb04567.x.
Burckhardt D., Raeder E., Mьller V., Imhof P. Cardiovascular effects of tricyclic and tetracyclic antidepressants // Journal of the American Medical Association. – 1978. – 239. – P. 213.
Mцller H. J., Meier K., Wernicke T. Empirical investigation on the risk of agranulocytosis/leucopenia under medication with antidepressants // Pharmacopsychiatry. – 1988. – 21 (6). – Р. 304‑305; PMID: 3244758. DOI: 10.1055/s‑2007‑1016986.
Coulter D. M., Edwards I. R. Mianserin and agranulocytosis // Lancet. – 1990. – 336 (8718). – Р. 785‑787. PMID:1976154.
Денисов Є. М. Нові можливості застосування міансерину в клінічній практиці // НейроNews. – 2023. – № 9 (145). – С. 20‑25.
Marshall R. J. The pharmacology of mianserin: an update // British Journal of Clinical Pharmacology. – 1983. – 15 (Suppl 2). – S124-S132; DOI: 10.1111/j.1365‑2125.1983.tb05874.x.
Peroutka S. J., Snyder S. H. [3H]Mianserin: differential labeling of serotonin and histamine receptors // Journal of Neurochemistry. – 1981. – 36 (4). – Р. 1226‑1232; PMID: 6109019.
Данилов Д. С., Тюльпін Ю. Г., Морозова В. Д. Історія міансерину і міртазапіну: вивчення нейрохімічної активності і визначення їхнього положення в класифікації антидепресантів // Неврологія, нейропсихіатрія, психосоматика. – 2020. – 12 (2). – Р. 104‑108; DOI: 10.14412/2074‑2711‑2020‑2‑104‑108.
Brogden R. N., Heel R. C., Speight T. M., Avery G. S. Mianserin: a review of its pharmacological properties and therapeutic efficacy in depressive illness // Drugs. – 1978. – 16 (4). – Р. 273‑301. DOI:10.2165/00003495‑197816040‑00001.
Palomдki H., Berg A. et al. Complaints of poststroke insomnia and its treatment with mianserin: randomized, double-blind, placebo-controlled trial // Publication, 2003. Clinical Trial. PMID:12499712.
Hall H., Цgren S. O. Effects of antidepressant drugs on histamine-H1 receptors in the brain // Life Sciences. – 1984. – Vol. 34, № 6. – P. 597‑605; DOI: 10.1016/0024‑3205(84)90494‑6.
Fava M. Weight gain and antidepressants // Journal of Clinical Psychiatry. – 2000. – Vol. 61 (Suppl 11). – P. 37‑41.
Serretti A., Mandelli L. Antidepressants and body weight: a comprehensive review and meta-analysis // Journal of Clinical Psychiatry. – 2010. –
71 (10). – Р. 1259‑1272; DOI: 10.4088/JCP.09r05346blu.
Mouawad M., Nabipur L., Agrawal D. K. Impact of antidepressants on weight gain: underlying mechanisms and mitigation strategies // Archives of Clinical and Biomedical Research. – 2025. – Vol. 9, № 3. – P. 183‑195; PMID: 40444017. PMCID: PMC12121960.
Smith A. H., Naylor G. S., Moody J. P. Placebo-controlled double-blind trial of mianserin hydrochloride // British journal of clinical pharmacology. – 1978, Suppl 1. – P. 67S‐70S.
Hrabar V., Studeniak T., Pryima M., Kondratskyi V. From efficacy to adversity: understanding the side effects of antidepressants – systematic review // Wiad Lek. – 2025. – 78 (1). – Р. 187‑196; DOI:10.36740/WLek/197143.
Montgomery S. A. Mianserin: clinical efficacy and tolerability in long-term treatment // Acta Psychiatrica Scandinavica. – 1982. – 65
(Suppl. 290). – Р. 47‑56.
Kivimдki M. et al. Antidepressant use and risk of diabetes mellitus: systematic review and meta-analysis // Diabetes Care. – 2020. – 43 (5). –
Р. 1084‑1093; DOI: 10.2337/dc19‑1768.
Doghramji K., Jangro W. C. Adverse effects of psychotropic medications on sleep // Psychiatric Clinics of North America. – 2016. – Vol. 39, № 3. – P. 487‑502; DOI: 10.1016/j.psc.2016.04.010.
Pichot P., Dreyfus J. F. A double-blind multicentre trial comparing mianserin with imipramine // Br J Clin Pharmacol. – 1978. – 5 (Suppl 1). – P. 87S‑90S.
Papakostas G. I., Fava M. Pharmacotherapy for depression and treatment-resistant depression // World Psychiatry. – 2009. – 8 (1). – Р. 1‑10.
Olianas M. The atypical antidepressant mianserin exhibits agonist activity at κ-opioid receptors // Br J Pharmacol 2012. – 167 (6). – Р. 1329‑1341; doi: 10.1111/j.1476‑5381.2012.02078.x.
Loldrup D. Clomipramine and mianserin in chronic idiopathic pain syndrome. A placebo controlled study // Psychopharmacology (Berl). – 1989. – 99 (1). – Р. 1‑7; doi: 10.1007/BF00634443.
Maes M. Depression is an inflammatory disease, but cell-mediated immune activation is the key component of depression // Progress in Neuro-Psychopharmacology & Biological Psychiatry. – 2011. – 35 (3). –
Р. 664‑675; DOI: 10.1016/j.pnpbp.2010.06.014.
Higgins A., Nash M. Antidepressant-associated sexual dysfunction: impact, effects, and treatment // Drug Health Patient Saf. – 2010. – 2. – P. 141‑150.
Banos J. E., Bosch F., Farre M. Drug-induced priapism. Its aetiology, incidence and treatment // Medical Toxicology and Adverse Drug Experience. – 1989. – Vol. 4, № 1. – P. 46‑58.
Joseph J. T. et al. Perinephral edema associated with antidepressant use: systematic review of case reports // Human Psychopharmacology: Clinical and Experimental. – 2023. – Vol. 38, № 6. – E2884; DOI: 10.1002/hup.2884.
Medvedev V. E., Korovyakova E. A., Frolova V. I., Gushanskaya E. V. Antidepressant therapy in patients with cardiovascular diseases // Neurology, Neuropsychiatry, Psychosomatics. – 2019. – 11 (1). – P. 131‑140; DOI: 10.14412/2074‑2711‑2019‑1‑131‑140.
Goncharov S. V., Melnik E. V. Use of antidepressive drugs in dermatology // Вісник морської медицини. – 2001. – № 4 (16). – C.15‑19.
Tanum L. A New Pharmacologic Treatment of Functional Gastrointestinal Disorder: A Double-Blind Placebo-Controlled Study with Mianserin // Scandinavian Journal of Gastroenterology. – 1996. – Vol. 31,
Issue 4. – P. 318‑325.

Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 4 (75) 2025 р.

Номер: Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 4 (75) 2025 р.