24 вересня, 2026
За межами бензодіазепінів: сучасний підхід до тривалої терапії тривожних розладів
Тривожні розлади (ТР) належать до найпоширеніших психічних захворювань і є значним тягарем для систем охорони здоров’я в усьому світі. За оцінками експертів, ТР уражають 5,4% популяції Євросоюзу та 4% населення світу (Council of European Union, 2025; Acquah N., 2023), а протягом життя щонайменше один епізод ТР спостерігатиметься в 14% європейської популяції (Szuhany K. L. et al., 2022; Alonso J. et al., 2004).
Під час аналізу даних двох зіставних когорт, обстежених у 2007-2009 і 2019-2022 рр. у межах Нідерландського дослідження психічного здоров’я і захворюваності, виявлено, що 12-місячна поширеність ТР була достовірно вищою у другій когорті та становила 9,8 проти 6,3%. Окрім того, розлади психічного здоров’я в пізнішій когорті пацієнтів частіше характеризувалися більш раннім початком, більшою коморбідністю та частішим зверненням по допомогу до служб охорони психічного здоров’я (Gkitakou A. et al., 2026).
ТР містять цілий спектр психічних розладів, які характеризуються надмірним страхом, занепокоєнням та асоційованими з ними порушеннями поведінки. Пацієнти із ТР можуть звертатися до лікаря як із психологічними симптомами (внутрішня напруга, нервовість, катастрофічне мислення), так і з фізичними (м’язове напруження, неспокій, втомлюваність, тахікардія, запаморочення, посилене потовиділення, шлунково-кишкові розлади) (Rix E. et al., 2026). Більшість ТР розпочинаються в дитинстві, підлітковому чи ранньому дорослому віці. ТР майже вдвічі частіше виникають у жінок, ніж у чоловіків, і часто передують іншим психічним розладам, зокрема депресії та вживанню психоактивних речовин, або виникають одночасно з депресією (майже в половині всіх випадків). Поширеним явищем є одночасна наявність одного чи декількох ТР в однієї людини (Zbozinek T. D. et al., 2026).
За відсутності належного лікування ТР спричиняють посилення симптомів, погіршення якості життя та хронізацію, що зумовлює важливість раннього лікування тривожності (Rix E. et al., 2026). На жаль, для ТР часто характерна значна тривалість нелікованого захворювання, тобто період між появою симптомів і початком доказового лікування, ймовірно, тому, що ці стани зазвичай розвиваються поступово та іноді супроводжуються вираженим уникненням контактів із медичними працівниками. Саме тому одне з важливих завдань сучасної медицини – скорочення часу між розвитком ТР і початком належної фармакологічної або нефармакологічної терапії (Baldwin D. S. et al., 2026).
Що стосується фармакотерапії ТР, то синтетичні фармацевтичні анксіолітики вперше стали доступними на ринку в середині XIX ст. Ранні препарати, зокрема барбітурати та бензодіазепіни, виявилися ефективними для зменшення тривоги та невдовзі стали широко призначатися, однак поступове усвідомлення таких проблем, як толерантність, залежність і синдром відміни, зумовило обмеження їхнього застосування в клінічній практиці (Baldwin D. S. et al., 2026). Загалом історію анксіолітиків можна описати як цикл певних ер, названих відповідно до груп препаратів, які домінували в лікуванні ТР у той чи інший час (рис. 1) (Haddad P. M., 2026).
Рис. 1. Історія анксіолітиків і споріднених препаратів (Haddad P. M., 2026)
Примітки: МАО – моноамінооксидаза; СІЗЗС – селективний інгібітор зворотного захоплення серотоніну; СІЗЗСН – селективний інгібітор зворотного захоплення серотоніну та норадреналіну.
Упродовж тисячоліть для полегшення симптомів тривоги використовували природні седативно-снодійні речовини, зокрема алкоголь, опій і канабіс. У 1857 р. у клінічній практиці вперше розпочали застосовувати cолі брому завдяки їхнім седативним властивостям. Однак першим синтетичним органічним седативно-снодійним препаратом, який увійшов у клінічну практику, зазвичай вважають хлоралгідрат, запроваджений у 1869 р. Хлоралгідрат спричинив залежність, а броміди мали тривалий період напіввиведення (9-12 днів), що могло зумовити накопичення препарату та токсичність («бромізм»). Усвідомлення цих проблем відбулося із запізненням (Haddad P. M., 2026).
У 1902 р. німецькі хіміки Еміль Фішер і Йозеф фон Мерінг синтезували перший барбітурат – диетилбарбітурову кислоту (барбітал), яка в 1903 р. вийшла на фармацевтичний ринок під торговою назвою «Веронал». У першій половині XX ст. барбітурати широко застосовували як седативні та снодійні засоби, однак їхній вузький терапевтичний індекс зумовлював високий ризик смертельного передозування. Повідомлення про залежність і синдром відміни, пов’язані з барбітуратами, з’явилися в американських медичних журналах ще в 1920-х рр., однак широке визнання цієї проблеми в клінічній практиці та системі громадського здоров’я сформувалося лише в 1950-х рр. (Haddad P. M., 2026).
1960-ті – 1980-ті рр. стали ерою бензодіазепінів. Перший бензодіазепін – хлордіазепоксид («Лібріум») – був синтезований Лео Штернбахом у 1955 р.; у 1963 р. з’явився діазепам («Валіум»), а в 1981 р. – алпразолам («Ксанакс»). Про здатність бензодіазепінів спричиняти залежність і синдром відміни почали повідомляти невдовзі після початку їхнього клінічного застосування, однак повний масштаб цих проблем було усвідомлено лише через роки. У 1988 р. Комітет із безпеки лікарських засобів Великої Британії звернув увагу на ці ризики та рекомендував застосовувати бензодіазепіни лише для нетривалого лікування тривоги (2-4 тиж). Іншими недоліками цього класу препаратів виявилися порушення когнітивних і психомоторних функцій (Haddad P. M., 2026). Завдяки швидкому настанню ефекту бензодіазепіни і досі призначають у наш час, але такі ризики їхнього застосування, як тахіфілаксія, ризик зловживання, виникнення фізіологічної залежності та небезпека передозування, щоразу більше обмежують використання цього класу препаратів (Zbozinek T. D. et al., 2026). Безумовно, тривала терапія ТР потребує пошуку інших фармакологічних стратегій. Однією із таких стратегій є застосування буспірону.
Буспірон, частковий агоніст серотонінових рецепторів 1A (5-HT1A), був синтезований у 1968 р. і схвалений Управлінням з контролю за якістю продуктів харчування та лікарських засобів США (FDA) для лікування генералізованого ТР у 1986 р. Буспірон належить до анксіолітиків, які не спричиняють седації та не мають потенціалу до розвитку залежності й зловживання. Важливо, що буспірон також є ефективним у лікуванні депресії як у комбінації з антидепресантом, так і самостійно (Haddad P. M., 2026; Haleem D. J. et al., 2018), оскільки ТР та депресія – часті коморбідні поєднання. Припускають, що потенційний ефект буспірону щодо антидепресантів особливо яскраво проявляється в пацієнтів, які спочатку відповіли на антидепресант, але згодом відбулося погіршення стану чи припинення подальшого покращення, незважаючи на продовження лікування. В такій ситуації блокування транспорту серотоніну антидепресантом, наприклад СІЗЗС, більше не зумовлює збільшення кількості серотоніну в синаптичній щілині, оскільки запас серотоніну вже виснажений і в серотонінергічних волокнах, і в синаптичній щілині. Водночас додавання буспірону сприяє відновленню виснаженого серотоніну шляхом зниження серотонінергічної передачі через пресинаптичні 5-НТ1А-рецептори, збільшує кількість серотоніну в серотонінергічних волокнах і синаптичній щілині та, зрештою, відновлює відповідь пацієнтів на антидепресанти (Park Y. M., 2020).
Буспірон має спорідненість і з рецепторами серотоніну, і з допаміновими рецепторами. Він є повним агоністом 5-НТ1А-рецепторів, локалізованих на тілі та дендритах серотонінергічних нейронів, і частковим агоністом постсинаптичних 5-НТ1А-рецепторів. Окрім того, буспірон демонструє антагоністичну активність щодо допамінових рецепторів D3 і D2 (Haleem D. J. et al., 2018). На відміну від бензодіазепінів, буспірон безпосередньо не впливає на рецептори γ-аміномасляної кислоти. На початку застосування буспірон набув популярності завдяки своїй ефективності та безпеці при лікуванні генералізованого ТР; водночас останні дослідження свідчать про його потенційну ефективність за інших розладів і симптомів. Дослідження продемонстрували, що буспірон здатний зменшувати депресивні симптоми, сприяти усуненню когнітивних порушень, покращуючи пам’ять та увагу, а також знижувати тривожні симптоми в пацієнтів із хворобою Паркінсона (Du Y. et al., 2024).
У відкритому проспективному багатоцентровому неінтервенційному дослідженні взяли участь пацієнти з депресивними розладами та оцінкою тривожності за шкалою HAMA (Hamilton Anxiety Rating Scale) ≥18. Цим пацієнтам, які вже отримували СІЗЗС, додатково призначали буспірон. Через 12 тиж оцінка за шкалою HAMA достовірно знизилася із 25,2±6,7 до 15,4±8,6 бала; водночас оцінка за шкалою депресії HAMD (Hamilton Depression Rating Scale) знизилася із 19,4±4,6 до 12,7±5,7 бала (обидва p<0,001). Автори дійшли висновку, що додавання буспірону ефективно усувало симптоми тривожності в пацієнтів із депресією, які отримували антидепресанти. Результат не залежав від початкової тяжкості симптомів; лікування буспіроном добре переносилося (Woo Y. S. et al., 2025).
За даними клініко-фармацевтичного огляду австралійської компанії Independent Med Management (2026), буспірон є недооціненим препаратом, оскільки, крім вищезазначених переваг (відсутність звикання, розвитку толерантності, седативного ефекту, притуплення когнітивних функцій), не зумовлює сексуальної дисфункції та посилення тривожності на початку лікування (на відміну від СІЗЗС), не провокує збільшення маси тіла, характеризується низьким ризиком розвитку т. зв. серотонінового синдрому тощо (табл.). Буспірон можна відміняти без протоколу поступової відміни (Independent Med Management, 2026).
|
Таблиця. Порівняльні характеристики бензодіазепінів, СІЗЗС і буспірону (Independent Med Management, 2026) |
|||
|
Показник |
Бензодіазепіни |
СІЗЗС |
Буспірон |
|
Ефективність при ГТР |
Ефективність є, але нетривала |
Висока |
Зіставна із СІЗЗС |
|
Початок ефекту |
Швидкий (хв) |
Через 1-2 тиж |
Через 2-4 тиж |
|
Ризик залежності |
Високий |
Низький |
Відсутній |
|
Труднощі під час відміни |
Значущі |
Помірні/значущі |
Мінімальні |
|
Седативний вплив / погіршення когнітивних функцій |
Значущий |
Незначний притуплювальний |
Мінімальний |
|
Сексуальна дисфункція |
Зустрічається рідко |
Поширена |
Зустрічається рідко |
|
Збільшення маси тіла |
По-різному |
Поширене (для деяких препаратів) |
Незначуще |
|
Посилення тривожності на початку лікування |
Відсутнє |
Поширене в перші 1-2 тиж |
Відсутнє |
|
Ризик серотонінового синдрому |
Низький |
Наявний |
Низький |
|
Ризик міжлікарських взаємодій |
Високий |
Помірний |
Низький |
|
Можливість застосування в пацієнтів з анамнезом зловживання психоактивними речовинами |
Протипоказані |
Дозволені |
Дозволений |
|
Примітка: ГТР – генералізований тривожний розлід. |
|||
З огляду на вищенаведені дані клінічний портрет пацієнта, який отримує перевагу від застосування буспірону, передбачає наявність ТР із постійним внутрішнім напруженням, занепокоєнням/неспокоєм, дратівливістю, соматичними проявами, зокрема в поєднанні з депресією. Водночас ці пацієнти ведуть активну професійну діяльність, яка передбачає відсутність сонливості та пригнічення когнітивних функцій. За даними Independent Med Management (2026), пацієнти, які отримують буспірон, спостерігають, що порівняно з бензодіазепінами чи навіть СІЗЗС на тлі цього препарату більшою мірою «почуваються собою», тобто задіяними в ситуації, з чітким мисленням та активними емоціями.
Буспірон також вдало доповнює терапію СІЗЗС у разі недостатньої відповіді чи відсутності подальшого покращення на тлі продовження лікування (Park Y. M., 2020). Проте слід зазначити, що в разі лікування буспіроном важливими є правильні очікування від лікування та достатня для досягнення оптимального ефекту тривалість фармакотерапії.
Спітомін® (ЗАТ «Фармацевтичний завод «ЕГІС», Угорщина) – відомий в Україні європейський бренд буспірону. Відповідно до інструкції, показаннями до застосування Спітоміну є симптоматичне лікування тривожних станів із такими провідними симптомами, як тривожність, внутрішній неспокій, стан напруження (рис. 2).
Рис. 2. Медичне застосування Спітоміну
Висновки
Тривожність та асоційовані з нею фізичні симптоми залишаються актуальними проблемами в роботі лікаря будь-якої спеціальності, а підбір оптимальної фармакотерапії становить складне завдання, оскільки деяким анксіолітикам властиві суттєві побічні ефекти: виражена седація, пригнічення когнітивних функцій, збільшення маси тіла, порушення сексуальної функції. Одним із препаратів із потужною доказовою базою щодо усунення тривожності є буспірон – небензодіазепіновий анксіолітик, який не спричиняє звикання, толерантності, синдрому відміни; натомість він здатний зменшувати депресію.
Препарат буспірону Спітомін® успішно застосовується за різноманітних ТР із різною метою: від купіювання симптомів до повноцінної стратегії контролю тривоги. Вибір дози та тривалості терапії є індивідуальним і залежить від клінічної ситуації, однак запорукою максимальної реалізації терапевтичного потенціалу Спітоміну є регулярний прийом, прихильність до лікування та достатня тривалість курсу лікування.
Підготувала Лариса Стрільчук
