Нові можливості терапії BRCA-асоційованого метастатичного раку грудної залози та раку яєчника високого ступеня злоякісності

Стаття у форматі PDF

Проблема поширеності раку грудної залози (РГЗ) та раку яєчника (РЯ) у світі зумовлює потребу у покращенні якості первинної діагностики та пошуку нових методів лікування онкозахворювань на основі вивчених генетичних мутацій. Наявність мутацій у гені BRCA свідчить про зростання ризику розвитку РГЗ, що відкриває можливості для застосування таргетних препаратів у онкологічній практиці.

За ініціативи Всеукраїнської асоціації безперервної професійної освіти лікарів і фармацевтів та підтримки Національного університету охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика 22 травня в онлайн-форматі відбулася Національна науково-практична фахова школа «Сучасна онкомамологія. Підходи до ведення BRCA-асоційованого раку грудної залози». На ній обговорювалися сучасні підходи до ведення хворих на РГЗ, засновані на засадах доказової медицини та сучасних клінічних протоколах.

Завідувач хірургічного відділення Київського міського клінічного онкологічного центру, кандидат медичних наук Микола Федорович Анікусько детально висвітлив тему зміни парадигм лікування BRCA-асоційованого РГЗ.

– Сучасні дані свідчать про те, що у 5-10% випадків РГЗ та у 15-20% – ​РЯ розвиток хвороби зумовлений генетичними факторами. Одним із методів виявлення пацієнтів групи підвищеного ризику розвитку онкозахворювань є проведення генетичного тестування. Після його проходження у медичному закладі пацієнтові має бути надана необхідна інформація про зниження ризику подальшого розвитку онкологічної патології (A.R. de Sabando et al., 2019; J. Balmana et al., 2011). Сьогодні відомо близько 10 генів, пов’язаних із РГЗ, однак особливу увагу слід приділити генам BRCA1/2, які були секвеновані в середині 1990-х років групою вчених зі США під керівництвом Марка Х. Скольника (E.R. Gold et al., 2010). Виділяють гермінальні та соматичні мутації гена BRCA. Гермінальні мутації виникають у статевих клітинах та успадковуються за аутосомно-домінантним типом, а соматичні відсутні у статевих клітинах, не передаються спадковим шляхом, можуть з’являтися спонтанно в будь-якому типі клітин після народження та в цілому зумовлюють близько 90% всіх злоякісних новоутворень (K.K. Flipski et al., 2014; E. Levi-Lahad et al., 2007). Мутації в генах BRCA1/2 пов’язують з підвищеним ризиком розвитку злоякісних пухлин (РГЗ, РЯ, раку передміхурової, підшлункової залози). Середній кумулятивний ризик розвитку РГЗ у віці до 65-80 років у носія мутації BRCA1 складає 65%, у носія BRCA2 – 45%, а у загальній популяції цей показник становить 12,4% (J. Balmana et al., 2011; SEER Stat Fact Sheets. Breast cancer, 2015-2017).

Щоденно у клітинах людського організму відбуваються пошкодження ДНК та її репарація за участю особливих білків і ферментів. Виділяють певні види пошкоджень ДНК: одно- та двониткові розриви, невідповідність вставлення та видалення азотистих основ, об’ємний аддукт (M.J. O’Connor, 2015). Такі зміни ДНК можуть призводити до розвитку раку, однак паралельно з пошкодженням існує механізм репарації цих ділянок. У цьому процесі беруть участь BRCA1/2, які є генами-супресорами, їхня роль полягає у пригніченні пухлинного росту та підтриманні стабільності геному. Ці гени залучені у процес регуляції контрольних точок клітинного циклу, а також відповідають за репарацію двониткових розривів ДНК шляхом гомологічної рекомбінації (J.A. Nickoloff, 2017; S.N. Powell et al., 2003). Тобто при виникненні мутацій у генах BRCA1/2 не буде відбуватися ефективна репарація розривів ДНК, що призведе до геномної нестабільності та як наслідок – ​появи злоякісної клітини (I. Gorodetska et al., 2019). Виявлення мутацій у гені BRCA1 є важливим з погляду ранньої діагностики РГЗ та РЯ, оцінки ризику розвитку пухлини у 2-й молочній залозі у віці 70 років у пацієнток з раніше перенесеним РГЗ. Наявність мутації BRCA1 у чоловіків не свідчить про розвиток РГЗ, однак пов’язана з 5-кратним збільшенням ризику розвитку раку товстої кишки та 3-кратним – ​раку передміхурової залози (A.A. Langston et al., 1996; V. Sopik et al., 2015). Виявлення мутацій у гені BRCA2, який міститься в 13-й хромосомі (13q12-13), у жінок свідчить про високу ймовірність раннього розвитку РГЗ, зростання ризику виникнення раку матки в 4 рази, у чоловіків – ​РГЗ у 15 разів та раку передміхурової залози в 4 рази (S. Neuhausen et al., 1997; M. Krainer et al., 1997). Мутації в гені BRCA1 чітко асоціюються з виникненням потрійного негативного РГЗ (естроген-рецепторнегативний – ​ER-/прогестерон-рецепторнегативний – ​PR-/без експресії рецепторів 2 типу до людського епідермального фактора росту – ​HER2-), а у BRCA2 – ​з гормон-рецепторпозитивним (HR+)/HER2- РГЗ (N. Mavaddat et al., 2012; M.J. Larsen et al., 2013).

Сучасний підхід до ведення пацієнтів з BRCA-асоційованим потрійним негативним РГЗ полягає у первинному проведенні неоад’ювантної хіміотерапії з подальшим розглядом можливостей профілактичного хірургічного втручання. При отриманні повної клінічної відповіді (clinical complete response, cCR) на хіміотерапію пацієнтів включають у групу низького ризику розвитку рецидиву, що визначає відсутність потреби у подальшій променевій терапії (якщо немає уражень лімфатичних вузлів) та хіміотерапії. Однак таким пацієнтам рекомендовано провести профілактичне хірургічне втручання. Якщо cCR після неоад’ювантної хіміотерапії не досягнута, хворих включають у групу високого ризику розвитку рецидиву, що вимагає зміни схеми хіміотерапії. Актуальним та відкритим у такому випадку є питання застосування інгібіторів полі-(AДФ-рибози)-полімерази (poly(ADP-ribose) polymerase, PARP). Профілактичне хірургічне лікування у таких пацієнтів менш доцільне через високий ризик прогресування (R. Ponzone, 2019). На жаль, дані Arun та співавт. (2011) свідчать про те, що повний лікувальний патоморфоз після неоад’ювантної хіміотерапії настає тільки у 46% випадків BRCA1-асоційованого РГЗ. На думку L.A. Carey та співавт. (2010), пацієнти з BRCA-мутаціями мають ознаки потрійного негативного РГЗ та базальноподібного РГЗ, вплив останнього зумовлює відсутність повної відповіді на лікування, що створює труднощі у веденні цих пацієнтів.

В еру таргетних препаратів у лікуванні хворих на поширений HER2-негативний РГЗ велике значення надається PARP-інгібіторам, а саме олапарибу (препарат Лінпарза фармацевтичної компанії AstraZeneca), який бере участь у блокуванні відновлення однониткових розривів ДНК і селективно спричиняє загибель BRCA-позитивних ракових клітин, не впливаючи на здорові клітини людського організму.

З метою вивчення ефективності та безпеки олапарибу було проведено порівняльне клінічне дослідження III фази OlympiAD у хворих на метастатичний HER2-негативний РГЗ з гермінальними мутаціями BRCA1/2 (gBRCAm). Усіх учасників (n=302) у співвідношенні 2:1 було рандомізовано у 2 групи. Пацієнтам 1-ї групи призначали олапариб у дозі 300 мг 2 рази на добу, 2-ї – ​терапію за вибором лікаря (ТВЛ; 42% з них отримували капецитабін, 35% – ​ерибулін і 16% – ​вінорелбін). Приблизно 2/3 хворих отримували хіміотерапію з приводу метастатичного процесу, а близько 1/3 учасників раніше призначали платиновмісну хіміотерапію з приводу РГЗ. На момент рандомізації у більшості пацієнтів відмічалося 2 і більше вогнищ метастазування, вісцеральні метастази мали понад 80% хворих, при цьому 17% – метастази в центральній нервовій системі.

У результаті дослідження було встановлено, що лікування олапарибом забезпечило статистично значуще подовження виживаності без прогресування (ВБП) порівняно з застосуванням ТВЛ (медіана ВБП збільшилася на 2,8 міс – ​з 4,2 до 7,0 міс; відносний ризик – ​ВР – ​0,58; 95% довірчий інтервал – ​ДІ – ​0,43-0,8; p=0,0009). Через 6 та 12 міс ВБП склала 54,1 та 25,9% у групі олапарибу і 32,9 та 15,0% у групі ТВЛ відповідно (M. Robson et al., 2017; N.M. Tung, 2018). В усіх проспективно заданих підгрупах лікування олапарибом відмічався нижчий ризик прогресування чи смерті порівняно з ТВЛ, однак слід враховувати певні обмеження щодо підтвердження статистичної достовірності у підгрупах. У групі олапарибу порівняно з групою ТВЛ виявлено нижчий ризик прогресування захворювання як при HR+/HER2- (медіана ВБП складала 8,3 проти 5,1 міс відповідно; ВР 0,82; 95% ДІ 0,55-1,26), так і при потрійному негативному РГЗ (ВБП сягала 5,6 проти 2,9 міс відповідно; ВР 0,43; 95% ДІ 0,29-0,63; M. Robson et al., 2017). Кращі показники медіани ВБП зафіксовано у групі олапарибу, ніж у групі ТВЛ, при наявності метастазів у легенях/плеврі (5,7 проти 3,0 міс; ВР 0,59; 95% ДІ 0,41-0,88) та печінці (5,6 проти 2,9 міс; ВР 0,73; 95% ДІ 0,48-1,15; N.M. Tung et al., 2018). У пацієнтів з метастазами у головному мозку, які приймали олапариб, медіана ВБП дорівнювала 8,3 (4,2-11,3) міс, тоді як у групі ТВЛ – ​2,8 (1,4-8,0) міс (ВР 0,5; 95% ДІ 0,19-1,58), що свідчить про покращення ВБП у 3 рази у хворих, яким призначали олапариб (N.M. Tung et al., 2018). Частота об’єктивної відповіді у групі олапарибу була у 2 рази вища, ніж у групі ТВЛ, і складала 59,9 та 28,8% відповідно. Медіана ВБП до другого прогресування (ВБП2) у групі олапарибу збільшилася на 3,9 міс – ​з 9,3 до 13,2 міс порівняно з групою ТВЛ (ВР 0,57; 95% ДІ 0,4-0,83; p=0,0033; M. Robson et al., 2017). На момент фінального аналізу медіана загальної виживаності (ЗВ) складала 19,3 міс у групі олапарибу та 17,1 міс – ​у групі ТВЛ (ВР 0,9; 95% ДІ 0,66-1,23; p=0,513), що свідчить про відсутність статистично достовірної різниці між групами. Кількість пацієнтів у дослідженні була недостатньою для виявлення достовірних відмінностей за ЗВ (M. Robson et al., 2017). Крім того, у пацієнтів, які отримували олапариб, відмічалося подовження часу до погіршення стану за Шкалою глобальної якості життя порівняно з групою ТВЛ (M. Robson et al., 2017). Побічні реакції ≥3 ступеня тяжкості в осіб, які отримували олапариб, відмічалися рідше, ніж у групі ТВЛ (M. Robson, 2017).

Таким чином, OlympiAD – порівняльне клінічне дослідження III фази з вивчення ефективності та безпеки олапарибу та ТВЛ у популяції хворих на метастатичний HER2-негативний РГЗ з gBRCAm, результати якого розширили можливості терапії у таких пацієнтів.

Для доповнення даних, отриманих у дослідженні OlympiAD, було проведено відкрите непорівняльне багатоцентрове міжнародне дослідження IIIb фази LUCY щодо застосування олапарибу при метастатичному HER2-негативному РГЗ з мутацією генів BRCA1/2. Медіана ВБП у цьому дослідженні у групі олапарибу складала 8,11 міс, 6-місячна ВБП – ​63,8%, 12-місячна ВБП 25,5%, що підтверджує результати дослідження OlympiAD та свідчить про клінічну ефективність олапарибу у пацієнтів з метастатичним HER2-негативним РГЗ з gBRCAm (K.A. Gelmon et al., 2020).

Нові можливості у лікуванні неметастатичного HER2-негативного РГЗ з gBRCAm вивчаються у подвійному сліпому рандомізованому дослідженні III фази OlympiA. У дослідженні беруть участь пацієнти з HER2-негативним раннім РГЗ з gBRCAm. Завданням дослідження є вивчення ефективності та безпеки олапарибу порівняно з плацебо у пацієнтів з високим ризиком рецидиву після проведенного стандартного лікування РГЗ (A. Tutt et al., 2017).

На думку експертів Європейської школи онкології та Європейського товариства медичної онкології (ESO‑ESMO), у пацієнтів з поширеним gBRCA-асоційованим HR+ РГЗ оптимальна послідовність застосування інгібіторів PARP, ендокринної терапії та інгібіторів циклінзалежних кіназ 4 і 6 (CDK4/6) невідома. Однак, враховуючи перевагу інгібіторів CDK4/6 щодо ЗВ, їх краще призначати перед інгібіторами PARP. У рекомендаціях ESO‑ESMO ABC 5 зазначено, що монотерапія інгібітором PARP (олапарибом чи талазопарибом) супроводжується покращенням ВБП, якості життя із прийнятним профілем токсичності. Результати показують, що будь-яка перевага щодо ЗВ може бути обмежена першою лінією терапії. Монотерапія інгібітором PARP (олапариб чи талазопариб) також є варіантом лікування пацієнтів з поширеним потрійним негативним РГЗ та gBRCAm, якому слід надавати перевагу. У рекомендаціях Національної онкологічної мережі США (NCCN) також зазначено, що олапариб слід розглядати як пріоритетний варіант лікування пацієнтів із поширеним gBRCA-асоційованим РГЗ.

Таким чином, терапія олапарибом продемонструвала істотні переваги в серії клінічних досліджень порівняно зі стандартною терапією у пацієнтів з метастатичним потрійним негативним і HR+/HER2-негативним РГЗ, асоційованим з gBRCAm. Крім того, олапариб має задовільний профіль безпеки й переносимості, що дозволяє лікувати хворих на метастатичний HER2- РГЗ з gBRCAm без призначення хіміотерапії.

***

Під час мультидисциплінарного конгресу «Рак у молодих пацієнтів – проблеми профілактики, скринінгу, лікування та реабілітації» (20-29 травня) онкогінеколог Медичного центру Mediland Ліна Миколаївна Гірагосова розповіла про нові можливості першого етапу лікування РЯ, асоційованого з BRCA-мутаціями.

– Згідно з даними Глобальної обсерваторії раку (GLOBOCAN, 2020), яка збирає інформацію про поширеність раку у всьому світі, станом на 2020 р. РЯ діагностовано у 313 959 жінок. Запущена форма раку була виявлена у 60% пацієнток з уперше встановленим РЯ. За даними Національного канцер-реєстру України за 2020 р., станом на 2018 р. зареєстровано 3539 нових випадків РЯ, більшість з яких діагностовано на III-IV стадіях. Близько 24,6% цих хворих не прожили й 1 року. Тому особливу увагу слід приділяти ранній первинній діагностиці РЯ, що визначатиме подальшу ефективність терапії та прогноз для пацієнтки.

Фізикальне обстеження (гінекологічний огляд) дозволяє діагностувати асцит та пропальпувати пухлину за її наявності. Діагностична візуалізація новоутворення проводиться за допомогою трансвагінального ультразвукового дослідження, комп’ютерної томографії, магнітно-резонасної томографії органів черевної порожнини й таза. Важливо також визначати рівень онкомаркера (CA‑125) та виконати біопсію пухлини. Лапароскопічна діагностика допомагає провести стадіювання РЯ та прицільно взяти матеріал для патоморфологічного дослідження. Це дозволяє визначити гістотип пухлини та планувати наступні етапи лікування.

Для кожного гістотипу РЯ характерні певні мутації та молекулярні аберації. Найчастіше (у 70% усіх випадків РЯ) фіксують низькодиференційований серозний РЯ високого ступеня злоякісності, для якого характерна наявність мутації генів BRCA1/2 (R.L. Coloman et al., 2013). Позитивний BRCA-статус при серозному РЯ може свідчити про ефективність препаратів платини, а також дозволяє застосувати новий вид підтримуючої таргетної терапії з використанням PARP-інгібіторів та персоналізувати лікування (K. Moore  et al., 2018; Pujade-Lauraine et al., 2017). У рекомендаціях NCCN (2019) зазначено, що тестуванню на виявлення мутацій BRCA підлягають пацієнтки з епітеліальним РЯ (у тому числі раком маткових труб і яєчникоподібною перитонеальною карциномою) будь-якого віку, а в настановах та ESMO та Європейського товариства онкогінекологів (European Society of Gynaecological Oncology, ESGO) – ​що тестування на наявність BRCA-мутацій рекомендовано всім пацієнткам із немуцинозним РЯ. Наявність BRCA-мутацій визначають методами полімеразної ланцюгової реакції (дозволяє виявити часті гермінальні мутації) та секвенування нового покоління (next generation sequencing, NGS), що відкриває можливість для діагностики частих і рідкісних гермінальних мутацій. Оптимальним зразком для NGS є гістологічний блок з пухлинною тканиною, що дозволяє діагностувати 100% всіх можливих випадків мутацій у генах BRCA (B.T.J. Hennessy et al., 2010).

Стандартом лікування поширеного РЯ є первинна чи інтервальна циторедуктивна хірургічна операція. У рекомендаціях ESMO зазначено, що повна резекція пухлини при первинній циторедукції є головною метою хірургічного втручання та найважливішим прогностичним фактором у пацієнток із поширеним РЯ. A. du Bois та співавт. (2009) показали, що у пацієнток, у яких виконана повна резекція пухлини, ЗВ була кращою, ніж у хворих, у котрих оперативне лікування проведене в субоптимальному об’ємі з резидуальною пухлиною після оперативного втручання. ЗВ у пацієнток з IV стадією захворювання при відсутності резидуальної пухлини вища, ніж у хворих з наявністю мінімальної залишкової пухлини (W.E. Winter et al., 2008).

Загальноприйнятим стандартом системної хіміотерапії при РЯ вважається застосування комбінації паклітакселу та карбоплатину 1 раз на 3 тижні. Однак результати такої терапії не ідеальні (медіана ВБП сягає 12-18 міс, 5-річна ЗВ <35%), що зумовило потребу у пошуку альтернативних варіантів. Зокрема, з цією метою застосовують паклітаксел щотижнево, фракційований паклітаксел в ослаблених пацієнток, внутрішньочеревну хіміотерапію на основі препаратів платини у хворих із III стадією після первинної операції з наявністю залишкової пухлини <1 см чи гіпертермічну внутрішньочеревну хіміотерапію під час інтервальної циторедукції після неоад’ювантної терапії при III стадії захворювання (J.A. Ledermann et al., 2013; R.A. Burger et al., 2011; A. M. Oza et al., 2015).

Після лікування РЯ часто відмічаються рецидиви, що зумовлює зниження ефективності препаратів платини, скорочення безрецидивного періоду та труднощі у подальшій терапії. Тому покращення першої лінії терапії поширеного РЯ є оптимальною точкою для досягнення бажаного ефекту лікування (L.C. Hanker et al., 2012). Для запобігання рецидиву РЯ після першої лінії лікування (циторедукції та хіміотерапії) часто призначають підтримуючу терапію для продовження тривалості періоду ремісії чи запобігання та відстрочення розвитку рецидиву РЯ. Як підтримуючу терапію застосовують PARP-інгібітори й антиангіогенні препарати.

Одним із PARP-інгібіторів є олапариб, який блокує ефективну репарацію одноланцюгових розривів ДНК і призводить до загибелі клітин пухлини. Ефективність та безпеку препарату як підтримуючої терапії у хворих з уперше діагностованим BRCA-асоційованим РЯ вивчали у дослідженні III фази SOLO‑1. У дослідження були включені пацієнтки з уперше діагностованим серозним чи ендометріоїдним РЯ високого ступеня злоякісності (III‑IV стадії за FIGO), раком маткових труб чи первинним перитонеальним раком, наявністю гермінальної чи соматичної BRCA-мутації, яким проводили попередню циторедукцію (первинну чи інтервальну), та наявністю повної або часткової відповіді на платиновмісну хіміотерапію. Пацієнтки були рандомізовані у співвідношенні 2:1 в групу олапарибу у дозі 300 мг 2 р/добу та групу плацебо, між якими не було вірогідних відмінностей за типом та результатами циторедуктивних операцій і кількістю циклів хіміотерапії (K. Moore et al., 2018). Лікування проводили до прогресування захворювання. За відсутності ознак прогресування пацієнтки припиняли лікування через 2 роки, а хворі з частковою відповіддю на терапію могли отримувати лікування більше ніж 2 роки. Медіана 5-річної ВБП складала 56,0 міс у групі олапарибу та 13,8 міс – ​у групі плацебо (ВР 0,33; 95% ДІ 0,25-0,43), у 48% пацієнток, які приймали олапариб, та у 21% хворих, яким призначали плацебо, не відмічалося рецидивів протягом 5 років спостереження. Крім того, 2-річна підтримуюча терапія олапарибом після закінчення основного лікування сприяла зменшенню ризику прогресування захворювання чи смерті на 67% (S. Banerjee et al., 2020). Різниця значень ВБП відмічалася у двох групах залежно від хірургічного лікування. Медіана ВБП у пацієнток, у яких було проведено повну циторедукцію, у групі олапарибу не була досягнута, а у пацієнток, котрі приймали плацебо, складала 15,3 міс (ВР 0,33; 95% ДІ 0,23-0,46), тоді як за наявності залишкової пухлини медіана ВБП у хворих, які приймали олапариб, становила 29,4 міс, а плацебо – ​11,3 міс (ВР 0,44; 95% ДІ 0,25-0,77). Отримані дані свідчать про більшу ВБП у пацієнток, яким було проведено повну циторедукцію. Переваги від прийому олапарибу як підтримуючої терапії порівняно з плацебо відмічалися як при наявності, так і при відсутності залишкової пухлини. Крім того, проведення первинної циторедукції сприяло більш вираженому зростанню ВБП, ніж інтервального циторедуктивного втручання. Медіана ВБП при первинній циторедукції у групі олапарибу не була досягнута, у групі плацебо склала 15,3 міс (ВР 0,31; 95% ДІ 0,21-0,46); медіана ВБП при інтервальній циторедукції у пацієнток, котрі приймали олапариб, дорівнювала 33,6 міс, у хворих, яким призначали плацебо, – 9,8 міс (ВР 0,37; 95% ДІ 0,24-0,58; C.A. Mathews et al., 2019). Ефективність олапарибу порівняно з плацебо була продемонстрована за всіма вторинними кінцевими точками (медіаною часу до першої подальшої лінії терапії/смерті, медіаною ВБП2, медіаною часу до другої лінії подальшої терапії/смерті). Дані щодо медіани ЗВ – ​у процесі статистичної обробки. Після першого рецидиву 35% пацієнток, які отримували плацебо, перейшли на терапію PARP-інгібіторами (S. Banerjee et al., 2020).

У разі прийому олапарибу найчастіші побічні явища включали шлунково-кишкові розлади (нудоту та блювання), загальну слабість, анемію. Після 5-річного спостереження профіль безпеки залишався стабільним. Більшість побічних явищ були керовані шляхом переривання терапії й модифікації дози без подальшої потреби у повній відміні лікування. Тільки 11,5% хворих у групі олапарибу припинили лікування через побічні явища (K. Moore et al., 2018).

Позитивні результати дослідження SOLO-1 актуалізують питання щодо лінії використання олапарибу в підтримуючій терапії пацієнтів з РЯ. Якщо використовувати олапариб у першій лінії лікування пацієнток з BRCA-асоційованим РЯ, то можна отримати найдовший безрецидивний період порівняно з іншими лініями лікування цієї патології. Також більша кількість пацієнтів з РЯ зможе отримати підтримуючу терапію в першій лінії лікування, ніж при першому рецидиві захворювання. Терапія олапарибом також сприяла 3-разовому збільшенню безрецидивного періоду у пацієнток із вперше діагностованим поширеним РЯ з мутацією BRCA (K. Moore et al., 2018; S. Banerjee et al., 2020).

На основі результатів подвійного сліпого рандомізованого плацебо-контрольованого дослідження III фази SOLO-1 були затверджені показання до призначення олапарибу як підтримуючої терапії першої лінії при РЯ. У рекомендаціях NCCN (2021) зазначено про можливість використання цього препарату як підтримуючої терапії у пацієнток з ендометріоїдним чи серозним РЯ II-IV стадії, при наявності гермінальної чи соматичної BRCA-мутації з повною або частковою відповіддю на лікування препаратами платини.

Отже, варто пам’ятати про те, що з кожним рецидивом РЯ чутливість до терапії препаратами платини знижується, а тривалість безрецидивного періоду скорочується, це зумовлює потребу у використанні сучасних таргетних препаратів як підтримуючої терапії.

***

Таким чином, у серії клінічних досліджень були продемонстровані ефективність і безпека застосування олапарибу (Лінпарза) у пацієнтів з BRCA-асоційованими метастатичним РГЗ та серозним/ендометріоїдним поширеним РЯ високого ступеня злоякісності, що відкриває нові можливості їх лікування.

Підготувала Ірина Неміш

Тематичний номер «Онкологія, Гематологія, Хіміотерапія» № 3 (70) 2021 р