Вплив засобів масової інформації на делінквентну поведінку підлітків

24.01.2023

Наша країна переживає нелегкі часи, пов’язані з війною та її наслідками. Події на фронті широко висвітлюють у засобах масової інформації (ЗМІ), і це супроводжується дискусією про межі допустимого у сценах насильства та жорстокості. Ця дискусія має вже досить довгу історію, що охоплює, власне, і мирні часи, коли сцени насильства в інформаційному полі набувають надмірного характеру. Тож постає питання про їхній вплив на суспільні процеси зокрема. Передусім вразливими в цьому аспекті традиційно вважаються підлітки, які перебувають у періоді становлення рольових стереотипів поведінки.

Чи є делінквентна поведінка результатом впливу ЗМІ?

Питання про роль, яку відіграє у формуванні злочинної поведінки зображення деструктивної поведінки у ЗМІ, є досить дискутабельним у суспільстві й одночасно, попри докладені зусилля, досі недостатньо вивченим на науковому рівні. Згідно з теоріями соціального навчання, для того щоб зрозуміти витоки і сутність делінквентної поведінки, необхідно знати: по-перше, той шлях, яким вона була засвоєна; по-друге, чинники, що провокують її прояви; по-третє, умови, які сприяють закріпленню цієї моделі поведінкових реакцій [1, 2].

Агресивні та асоціальні поведінкові тенденції засвоюються і підтримуються завдяки безпосередній участі в подібних ситуаціях і є результатом пасивного спостереження цих проявів на прикладі оточення в реальному житті або через ЗМІ [3, 4].

На думку значної частини суспільства і деяких фахівців у галузі ЗМІ, зображення прикладів деструктивної поведінки на кіно- і телеекранах, на шпальтах газет і журналів загалом чинить досить незначний вплив на глядацьку й читацьку авдиторію [5, 6].

Поширена думка, що тільки діти й особи з розладами психіки можуть ставати жертвами цього небезпечного впливу. Зокрема, підтвердженням таких гіпотез певною мірою слугують результати низки цілком обґрунтованих досліджень, які заперечують принаймні можливість достовірного доведення деструктивного впливу перегляду сцен насильства. Наприклад, J. Freedman (1998) наполягає, що наявні дослідження не підтверджують думку про стимулювання агресивності під час перегляду фільмів, які містять сцени насильства [7]. Деякі дослідники стверджують, що споглядання агресивних дій кіногероїв зумовлює лише незначний вплив на поведінку глядача [8].

Є також припущення, що перегляд відповідних телесюжетів допомагає людям переживати ефект катарсису, тобто дає змогу вивільнити загнані у підсвідомість негативні почуття [9]. 

Відповідно, перегляд телепродукції агресивного змісту загалом справляє позитивний вплив, допомагаючи запобігати реалізації негативних емоційних проявів саме у реальному житті. Захисники масової культури часто посилаються на цю теорію і нагадують, що злочинність у найнепривабливіших своїх формах з’явилася задовго до відеопродукції та телебачення [10].

Та все ж більшість дослідників цієї проблеми на підставі отриманих даних схиляються до думки, що масований вплив прикладів агресивної чи асоціальної поведінки, демонстрованої ЗМІ, здатний формувати, передусім в юних умах, спотворений погляд на світ і небажані переконання стосовно того, як саме допустимо діяти щодо інших людей [11-13].

W. Josephson (2002) провів аналіз темпу зростання масштабів злочинності в американських містах із моменту появи там телебачення [14]. Так, у 34 містах, де наявність телевізорів у сім’ях стала поширеним явищем 1951 р., саме тоді стрімко зросла кількість випадків крадіжок. В інших 34 містах, де адміністрація наклала заборону на вільний продаж телевізорів до 1954 р., аналогічний стрибок спостерігався в 1954 р.

На думку L. Berkowitz, можна констатувати декілька беззаперечних тверджень щодо впливу масмедіа на суспільство:

  1. зображення асоціальної та агресивної поведінки і навіть інформація про неї в новинах збільшує імовірність того, що авдиторія ЗМІ, дорослі й діти, будуть поводитися у подібний спосіб;
  2. цей вплив не є незначним, особливо з урахуванням того, що медіаавдиторія налічує мільйони осіб;
  3. спеціальні психологічні концепції допомагають виявити чинники, здатні посилити чи послабити ймовірність виникнення асоціальних та агресивних реакцій [15].

Уперше на офіційному рівні обговорення ефектів перегляду «теленасильства» відбулося у США 1972 р. під час парламентських слухань, повністю присвячених цій проблемі. Приводом до цього стало як загальне зростання злочинності, так і збільшення кількості злодіянь, у характері та мотивах здійснення яких був чітко помітний зв’язок з інформацією, отриманою з масмедіа, передусім телебачення.

Головний доповідач, вищий медичний радник федерального уряду США Jesse Steifield, у своєму виступі зазначив: «Прослідковується очевидний причинно-наслідковий зв’язок між жорстокістю, яка демонструється на екранах телевізорів, і подальшою антисоціальною поведінкою. Ця залежність настільки очевидна, що у важливості цієї проблеми і необхідності прийняття відповідних заходів з боку відповідальних органів, телеіндустрії, уряду і громадян ніхто не має права сумніватися» [16].

Завдяки ґрунтовним науковим дослідженням цього явища було фактично підтверджено припущення про можливу негативну роль масмедіа як чинника формування і провокування злочинної поведінки [17, 18, 19]. Але поряд із цим виокремлено низку умов (біологічних, психологічних, соціальних та ситуативних), які роблять можливим такий вплив, а також різноманітні його варіанти та аспекти.

Дані досліджень щодо ролі масмедіа у формуванні агресивної поведінки

Найдостовірнішим свідченням негативного впливу телепродукції агресивного змісту можна вважати результати лонгітюдного дослідження L.D. Eron і L.R. Huesman (2003) [20]. Ученим вдалося довести, за незначними винятками, що у США, Фінляндії та Ізраїлі у восьмирічних дітей, які проживали в містах, інтенсивність перегляду фільмів і телепрограм із численними сценами насильства корелювала зі схильністю до агресивної та асоціальної поведінки навіть після статистичного виключення найочевидніших інших чинників.

Але найціннішою можна вважати другу частину цього дослідження, яка дала відповідь на запитання про первинність інтересу до перегляду телепродукції агресивного змісту і наявності відповідних рис особистості та поведінкових проявів. За повторного обстеження цих дітей віком 19 років з’ясувалося, що перегляд бойовиків у восьмирічному віці значною мірою визначає агресивність та схильність до асоціальних вчинків у віці 19 років, але агресивність у ранньому віці не передбачає захоплення телебойовиками надалі. Подібні результати дало і проведене Е. Centerwall (1999) ретроспективне дослідження щодо дитячих телевподобань тридцятирічних злочинців, засуджених за різноманітні злочини [21]. Ці результати, звичайно, не свідчать, що телебачення – єдиний чи навіть головний чинник, який має вплив на делінквентну поведінку дітей і підлітків. Власне, встановлено важливу роль емоційного контакту з батьками та характеру батьківських покарань і заохочень [22, 23, 24].

Безпосередні ефекти демонстрації насильства

Найдетальніше вивченими є безпосередні та короткочасні ефекти демонстрації насильства, які виникають одразу (або через невеликий проміжок часу) після його сприйняття. Так, F. Adison (2003) зробив спробу резюмувати результати 31 лабораторного експерименту, статистичний аналіз яких дав змогу зробити висновок, що більшість їх підтверджує підвищення рівня агресивності осіб після перегляду сцен насильства у кіно [25]. 

З іншого боку, більшість досліджень продемонструвала, що фільми такого ґатунку чинять на поведінку людей вплив, який можна охарактеризувати лише як помірний. При цьому чим природнішими і вільнішими від лабораторних обмежень були умови експериментів, тим виразніші ефекти зростання агресивності вдавалося зафіксувати [26, 27].

Ефект праймінгу

Низка дослідників зауважили, що спостереження антисоціальних дій може активізувати (чи генерувати) відповідні думки і прагнення [28, 29]. Інші автори надають перевагу дещо відмінній інтерпретації, стверджуючи, що схильність до злочинних дій, породжена впливом кінопродукції, виникає внаслідок процесу розгальмовування – послаблення наявних у глядачів заборон щодо подібних вчинків [30, 31]. Прикладом ефекту розгальмовування є явище праймінгу (англ. prime – заряджати, підпалювати) – ситуації, коли внаслідок впливу певного стимулу (події), який має суто локальне значення, у людини виникають думки зі схожим чи аналогічним змістом. Ці думки можуть активізувати й інші семантично близькі їм ідеї та навіть схиляти до певних дій [32].

Активізація відповідних уявлень можлива навіть через тривалий час після праймінгу з боку масмедіа. У таких випадках думки асоціальної спрямованості, актуалізовані внаслідок іншої (не пов’язаної з отриманням інформації) діяльності, можуть реактивувати погляди і схильності, породжені під враженням інформації з масмедіа [33].

Ба більше, на думку G. Turner (2002), певні нейтральні стимули з оточення також можуть реактивувати ефект праймінгу, що виник раніше під впливом перегляду кінофільмів, навіть за умови, що самі ці стимули не є агресивними за своєю природою [34]. Наприклад, чинником активації відповідних думок може бути зовнішня схожість певної особи з жертвою агресивних дій у переглянутому кіносюжеті. Такі асоціації можуть стосуватися також і неживих предметів чи життєвих ситуацій [35].

Ефект десенсибілізації

Не менш важливим чинником формування злочинної поведінки у споживачів продукції масмедіа є ефект десенсибілізації, емоційного демпфування щодо сприйняття морально неприйнятних вчинків внаслідок систематичного їх спостереження. При цьому емоційна індиферентність щодо сприйняття асоціальних дій не означає відмови від їхнього застосування, а радше сприяє цьому через розцінювання їх як чогось звичного та буденного. Деякі глядачі можуть дійти висновку, що така поведінка притаманна багатьом людям, а отже, є соціально прийнятною і виправданою.

Умови стимулювання/стримування агресії

Низка наукових досліджень стосувалися безпосереднього вивчення умов, які стимулюють або стримують шкідливий вплив сцен насильства у художньому кінематографі. P. Byrne (2013) звернув увагу на те, що сцени, які відзначаються легкістю візуалізації, яскравістю і концептуальною простотою, більш здатні активізувати інші, пов’язані з цим ідеї, почуття і бажання діяти [36].

Як зазначив L. Crocq (2002), схильність до агресивних дій активізується, якщо глядачі із самого початку думають, що бачать людей, які умисно намагаються завдати шкоди одна одній. Тобто в осіб, які спостерігають сцени агресії, не виникнуть агресивні думки і бажання, якщо вони не інтерпретують побачені дії як агресивні [37].

Але навіть вважаючи певні дії агресивними, глядачі можуть не отримати спонукання до агресії, якщо їм чітко дають зрозуміти, що ці вчинки підлягають покаранню [38]. 

Ще одним стримувальним аспектом є усвідомлення того, що побачене на телеекрані однозначно заслуговує морального засудження. І навпаки, моральне виправдання побаченої агресії є одним із вагомих стимулювальних чинників щодо застосування подібних дій у реальному житті.

Іноді глядачі можуть ототожнювати себе із теле- і кіногероями на підставі певних зовнішніх чи суто психологічних ознак схожості, що також позначається на їхніх враженнях від побаченого на екрані. Як наслідок, на думку N. Postman і S. Powers (2002), глядачі починають уявляти себе відповідними персонажами і, власне, емоційно реагують на все, що б не відбувалося з «їхнім» героєм [39]. Наприклад, якщо герой вступає у боротьбу, вони думають, що разом із ним протидіють екранним ворогам. Оскільки при цьому вони уявляють себе агресивними, то у них легко активується широкий спектр аналогічних ідей і схильностей. Якщо ж глядач психологічно дистанціюється від подій на екрані або зосереджується на аспектах, які не стосуються асоціальних дій, то ймовірність значущого впливу побаченого на поведінку є невисокою.

Важливим чинником сприйняття подій на телеекрані є їхня реалістичність. За даними S. Feshbach (2003), знання про вигадану природу кіноподій може послаблювати їх емоційно-збуджувальну здатність і відповідно знижувати потенційну спроможність активізувати схожі ідеї та бажання. В експериментах за участю дітей і студентів він спостерігав, як агресивні сцени з меншою ймовірністю стимулювали посилену агресивність, коли глядачам завчасно нагадували, що вони побачать лише гру акторів в оточенні декорацій. Щоб психологічно дистанціюватися від побаченого, глядач має бути впевненим, що екранні персонажі дійсно не намагаються завдати один одному шкоди. Таке усвідомлення наявне далеко не завжди, особливо у середовищі дітей і підлітків.

Ситуація ускладнюється ще і тим, що діти з бідних і неблагополучних сімей менш схильні до усвідомлення того, що кіно – це тільки екранна вигадка [41]. 

На думку J.P. Liebert (2002), це пояснюється тим, що у реальному світі їм, на жаль, доводиться переживати немало розчарувань, оскільки можливостей для реалізації їхніх фантазій надзвичайно мало. Це робить їх вразливішими у тих випадках, коли вони спостерігають події асоціальної поведінки.

В умовах надзвичайного майнового розшарування суспільства культивування споживацьких життєвих установок, демонстрація розкоші та соціальної успішності, що так притаманна нашому сучасному телебаченню, призводить до збільшення кількості людей, які гостро відчувають депривацію. Пошук задоволення через матеріальні блага вимагає від них постійного підвищення власного добробуту, що є додатковим механізмом впливу масмедіа на формування злочинної поведінки [42].

Смакування сцен достатку в телевізійних програмах може призводити до переходу абсолютної депривації (відчуття позбавленості), притаманної людям із соціально незахищених верств населення, у депривацію відносну (відчуття неповноцінності або обділеності), яка з більшою ймовірністю може стимулювати прояви злочинної поведінки для підвищення свого соціального статусу [43].

Довготривалі ефекти сцен насильства

Щодо довготривалих ефектів перегляду насильства, то йдеться передусім про культивування під впливом масмедіа у дітей і підлітків певного спотвореного світосприйняття [44]. Це явище отримало назву «атрибуції ворожості» і є найнебезпечнішим саме для споживачів інформації дитячого та підліткового віку.

На думку H.D. Hornstein (2000), часті покази сцен із проявами зла та насильства по телебаченню культивують у глядачів стійке враження про світ, що їх оточує, як про надзвичайно ненадійний, небезпечний і ворожий [45]. Цей висновок сформовано на підставі результатів серії досліджень, які засвідчили схильність обстежених затятих телеманів переоцінювати рівень агресивності суспільства і висловлювати переконання, що соціальний світ є загалом первісно небезпечним. Поряд із формуванням ворожості на особистісному та поведінковому рівнях відбувається спотворення низки взаємопов’язаних характеристик суб’єктивного світу уявлень, як-от справедливість, контрольованість, передбачуваність. Взаємодія цих характеристик дає нам весь спектр різноманітних наслідків формування так званої «ворожої картини світу», наслідками чого можуть бути такі ознаки, як висока агресивність, захворювання психосоматичного кола, порушення соціальних контактів, депресія, посттравматичні стресові розлади тощо [46-51].

Ще одним аспектом довготривалого впливу засобів масової інформації на рівень злочинності є так звані злочини-імітації, які стали досить поширеним явищем у різних країнах світу. Це підтверджується результатами статистичних досліджень, які демонструють різке зростання випадків реєстрації злочинів, за своїм характером схожих на ті, які напередодні широко висвітлювалися в масмедіа.

Роль індивідуальних особливостей

Індивідуальні особливості, які стають причиною високої сприйнятливості деструктивного впливу відеопродукції агресивного змісту, також були об’єктом наукових досліджень цієї проблеми. Зокрема, P.B. Sutker (1994) дійшов висновку, що переважно жертвами такого впливу стають молоді люди із малозабезпечених сімей [52]. 

Молодість і брак належної освіти зумовлюють їхню схильність вважати події на екрані реальністю. Вони з готовністю сприймають нав’язаний телебаченням образ людини як ненадійної, часто підлої та небезпечної істоти, особливо якщо ті, хто відіграють важливу роль у їхньому власному житті, поводилися з ними аморально і жорстоко. Чим частіше такі діти чи підлітки стикаються з негативною телевізійною картинкою соціального світу, тим глибше вона вростає в їхню свідомість, особливо якщо вони не отримують іншої, протилежної інформації [53, 54]. Дитячий та підлітковий вік є найсприятливішим для засвоєння асоціальних моделей поведінки. Підлітковий період сам собою має кризовий характер через втрату адаптивних можливостей раніше засвоєних дитячих моделей поведінки і відповідний пошук нових ролей, які відповідають стану дорослості.

Широкі перспективи, що відкриваються через перехід до нового статусу, надають підліткам особливої амбіційності і максималізму, але реальна обмеженість можливостей формує внутрішню занижену самооцінку і надзвичайну вразливість. Виходом може слугувати пошук об’єкта, наслідуванням дій якого можна набути якостей, необхідних для успіху. Батьківський авторитет, поради і підтримка можуть зіграти вирішальну позитивну роль у нормальному формуванні зрілої особистості. І навпаки, «вакантне» місце може посісти, зокрема, й кіногерой, що сповідує соціально-деструктивні моделі поведінки.

J.P. Liebert (2002) вказує на наявність регресії, притаманної підлітковому періоду, ознакою чого є «емоційне розчинення» – ідеалізація молодіжних кумирів, пошук авторитетів, «прагнення афектів та об’єктів», амбівалентність. При цьому не виключене формування аддикції щодо кіно- і телепродукції [55].

Сприйняття насильства як способу досягнення мети

Окрім передачі ідеї про сутність навколишнього світу, телебачення може також навчити сприйнятливу молодь того, як варто діяти в цьому ворожому і загрозливому середовищі. Статистичні дослідження вказують на те, що головні герої телевізійних фільмів частіше досягають успіху, коли нападають на когось, ніж коли не нападають [56, 57]. Як наслідок, насильство зображується і сприймається як прийнятний спосіб досягнення бажаної мети, і саме цей меседж із готовністю сприймається певною частиною телеавдиторії.

L.D. Eron і L.R. Huesman (2003) запропонували власну теорію, покликану пояснити і обґрунтувати механізми впливу ефектів зображення асоціальних вчинків у ЗМІ [58]. Спираючись на наукові концепції отримання, оброблення і збереження інформації, вони стверджують, що під час перегляду екранних сцен у юних телеглядачів розвивається певний специфічний спосіб розуміння асоціальної поведінки. З погляду когнітивної психології це можна назвати створенням сценарію, який спрямовує як їх очікування у релевантних ситуаціях, так і припущення щодо способу розв’язання певних соціальних проблем. Зіткнувшись із певними труднощами у взаєминах з іншими людьми, юнак чи дівчина з великою ймовірністю пригадають раніше сприйнятий сценарій поведінки, який передбачить імовірний хід подій і зумовить оптимальний алгоритм дій за обставин, що склалися. 

Люди, які часто спостерігають сценарії з агресивними та асоціальними елементами поведінки, ймовірно, виберуть такі самі дії як оптимальний, на їхню думку, спосіб розв’язання власних проблем. 

Особливо великою є небезпека формування відповідних сценаріїв у юних телеглядачів, якщо сприйняті ними телесюжети є прикладом «виграшної» чи «соціально успішної» поведінки.

Висновки

Отже, для того щоб показане по телебаченню дало поштовх до розвитку відповідних ідей і поведінкових проявів, екранне дійство має привернути неабияку увагу глядача (видовищність, реалістичність, ідентифікація з героєм). Проте ця ідея може поступово згаснути у пам’яті, якщо глядач періодично не «закріплює» створені ним уявлення. Відповідно, необхідним є збереження індукованого телебаченням сценарію. Тому важливим є  хронологічний обсяг телеперегляду та різноманітність повторів, які забезпечують розширення діапазону ситуацій, до яких глядач буде застосовувати сценарій.

Щоб здійснити безпосередню дію, сценарій має бути активізований. Відбувається це завдяки ефекту праймінгу. Наприклад, після побаченого по телевізору сюжету релевантні ситуаційні сигнали можуть легко реактивувати давно сформований у людини сценарій, який виразно закарбувався у пам’яті.

Як зауважують L.D. Eron і L.R. Huesman (2003), зображення у ЗМІ насильства та асоціальної поведінки стимулює розвиток нових подібних сценаріїв і підказує, в який спосіб можна використовувати вже наявні загальні чи специфічні сценарії [59]. Це значною мірою пояснює, чому до девіантної поведінки схильні ті, хто захоплюється відповідною телепродукцією. Вони краще за інших засвоїли і утримують в пам’яті агресивні та асоціальні сценарії, що легко активізуються у свідомості під час перегляду чергових телесюжетів відповідного змісту.

Отже, можна констатувати, що ризик формування агресивного життєвого стилю у схильних до агресивної поведінки підлітків лишається високим доти, доки вони мають вільний доступ до субкультури насильства і їм доступна лише обмежена кількість конструктивних альтернатив досягнення життєвого успіху.

При цьому не можна забувати, що більшість осіб, навіть ті з глядачів, хто вирізняється відносною законослухняністю та соціальною адаптованістю, набувають певних уявлень про асоціальну поведінку ще в дитинстві. І відповідна телепродукція деструктивного змісту потенційно здатна активізувати і ці сценарії.

Література

  1. Berkowitz L. The experience of anger as a parallel process in the display of impulsive, «angry» aggression. Aggression: Theoretical and empirical reviews. Orlando: Academic Press, 2000. Vol. 1. P. 103-133.
  2. Feshbach S. The function of aggression and the regulation of  aggressive drive. Basel, 2003. 78 p.
  3. Goldstein A.P. In response to aggression: Methods of control and prosocial alternatives. Psychological Medicine. 2000. V.42. ​Р.81-85.
  4. Andison F. TV violence and viewer aggression. Archive of General Psychiatry. 2003. Vol. 67. P. 871-877.
  5. Lorenz K. On aggression. N.Y.: Bantam, 2005. 438 p.
  6. Ісаков Р.І. Агресивність делінквентних підлітків із різним ставленням до перегляду телепродукції агресивного змісту. Український вісник психоневрології. 2005. Вип. 2, № 43. С. 36-37.
  7. Friedman J. Reality and fantasy in filmed violence. Br J. Psychiatry. 1998. V. 171. P. 123-125.
  8. McGuire W.J. The myth of massive media impact: Savagings and sal-vagings. Psychological Medicine. 2002. V. 36. Р. 33-35.
  9. Byrne P. Psychiatry and the media. Advances in Psychiatric Treatment. 2003. Vol. 9. P. 135-143.
  10. Dollard J., Doob L., Miller N., Mowrer O.H., Sears R.R. Frustration and aggression. – New Haven: Yale University Press, 1959. – 248 p.
  11. Klein J.D., Brown J.D., Childers K.W. et al. Adolescents’ risky behaviour and mass media use. – London: Pediatrics. – 1999. – P. 24-31.
  12. Gabbard G., Gabbard K. Psychiatry and the Cinema. – Washington: American Psychiatric Press. – 1999. – 79 p.
  13. Зайцев О.О., Ісаков Р.І. Феномен популярності телепрограм агресивного змісту у підлітковому середовищі//Український медичний альманах. – Луганськ, 2002. – Том 5. – № 1. – С. 64-67.

...

59.    Eron L.D., Huesman L.R. Does television violence cause aggression?//Soc. Psychiat. – 2003. – Vol.194, № 8. – P. 112-113.

Повний список літератури знаходиться в редакції.

НейроNEWS, № 7-8, 2022 р.

Тематичний номер «Педіатрія» № 5 (66) 2022 р.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Педіатрія

17.06.2024 Педіатрія Оновлення рекомендацій щодо календаря вакцинації в Україні: на що звернути увагу?

У рамках сателітної сесії, яка відбулася в ході Х Науково-практичної конференції «Актуальні питання інфекційних хвороб у дітей», що проходила наприкінці березня, голова правління ГС «Українська академія педіатричних спеціальностей», декан педіатричного факультету НУОЗ України ім. П.Л. Шупика, лікар-педіатр, доктор медичних наук, професор Марина Євгенівна Маменко представила доповідь, в якій висвітлила ключові аспекти та обґрунтування оновлень Національного календаря профілактичних щеплень в Україні, а також наголосила на важливості врахування сучасних епідеміологічних даних, рекомендацій міжнародних організацій та досвіду інших країн при формуванні оптимальної стратегії імунопрофілактики....

16.06.2024 Педіатрія Хірургія, ортопедія та анестезіологія Сучасні аспекти трансплантації печінки у дітей

Завдяки невпинному розвитку медичної науки та технологій за останні десятиліття трансплантація печінки стала більш доступною операцією, яка змінює життя тисяч людей по всьому світу. Сьогодні трансплантація печінки є не лише єдиним методом лікування вроджених вад розвитку цього органа в дітей, але й дозволяє досягати високих показників виживаності завдяки вдосконаленій техніці операцій та тактиці ведення післяопераційного періоду, що робить її можливою і безпечною навіть у найменших пацієнтів із масою тіла до 6 кілограмів...

16.06.2024 Педіатрія Пульмонологія та оториноларингологія Терапія та сімейна медицина Сучасні підходи до лікування гострих і хронічних захворювань глотки

Більшість пацієнтів із болем у горлі ніколи не звертаються по лікарську допомогу, тому складно з’ясувати частоту гострих респіраторних вірусних інфекцій (ГРВІ) у вигляді гострих фарингітів у тому чи іншому регіоні країни. Сьогодні вважається, що дитина може хворіти на застуду 5-10 разів на рік і це вже не вважається патологією, хоча лише нещодавно використовувався термін-діагноз «діти, що часто хворіють». У дорослих частота застудних вірусних захворювань становить у середньому 2-3 епізоди на рік [1, 2]....

14.06.2024 Педіатрія Вакцина БЦЖ: від чого захищає і як надолужити пропущене щеплення

Туберкульоз у маленьких дітей зрідка уражає лише легені та проявляється кашлем. Натомість від цієї хвороби страждають внутрішні органи, лімфатична система, кістки і навіть оболонки мозку....