22 березня, 2026

21-ші Київські дерматологічні дні: традиції, інновації, професійні орієнтири

17-19 жовтня 2025 року відбулися 21-ші Київські дерматологічні дні (КДД) – одна із провідних науково-освітніх подій для дерматологічної спільноти України. Конгрес традиційно об’єднав лікарів-дерматовенерологів, дерматохірургів і фахівців суміжних спеціальностей з усієї країни як майданчик для обговорення ключових викликів сучасної дерматології та шляхів її подальшого розвитку. Захід відкривали вступним словом провідні фахівці галузі – Олександр Іванович Літус і Богдан Вікторович Литвиненко.

Заслужений лікар України, голова експертної групи Міністерства охорони здоров’я України за напрямом «Дерматовенерологія», виконавчий директор із питань симуляційної медицини УФПМО, президент Української асоціації симуляційної медицини, доктор медичних наук, професор Олександр Іванович Літус у своєму виступі підкреслив особливу роль КДД у формуванні сучасного професійного середовища. Він наголосив, що КДД протягом багатьох років залишаються не лише науковою подією, а й платформою для впровадження інноваційних підходів, які з часом стають складовою щоденної клінічної практики українських лікарів.

Вхід в особистий кабінет Вхід

Реєстрація

Зареєструйтеся сьогодні — відкрийте нові можливості!

Своєю чергою, співзасновник Medical Knowledge Hub, офіційний представник IDS в Україні, лікар-дерматовенеролог, онкохірург Богдан Вікторович Литвиненко звернув увагу на практичну спрямованість програми конгресу та його значення для лікаря-практика. Він зауважив, що КДД традиційно поєднують фундаментальні знання з реальними клінічними кейсами, створюючи умови для професійного зростання як досвідчених фахівців, так і молодих лікарів.

Окремий акцент у вступних промовах було зроблено на безперервному розвитку спеціальності, інтеграції європейського досвіду, впровадженні нових технологій та формуванні сучасного клінічного мислення. Саме відкритість до інновацій та готовність до змін, за словами спікерів, є тими рисами, які протягом років визначають унікальність КДД.

Важливою особливістю наукової програми КДД 2025 стала тісна інтеграція актуальних європейських наукових даних у вітчизняний клінічний дискурс. Усі ключові доповіді ґрунтувалися на матеріалах щорічного конгресу Європейської академії дерматології та венерології (EADV, 2025). Представлені результати рандомізованих клінічних досліджень (РКД), оновлені рекомендації, експертні позиції стали підґрунтям для обговорення сучасних підходів до персоналізованої діагностики й лікування та їхньої практичної адаптації до умов щоденної роботи українського лікаря-дерматолога.

Нові дані та клінічні перспективи дерматоонкології

Перша представлена на конгресі доповідь лікаря-дерматовенеролога, хірурга-дерматолога, фахівця клініки персоналізованої медицини EuroDerm (м. Київ) Валентини Іванівни Радюк була присвячена питанням онкодерматології.

Персоналізоване висічення злоякісної меланоми: необхідність зміни парадигми на початку ери персоналізованої медицини

Питання оптимальних хірургічних відступів при меланомі протягом багатьох років залишається предметом активних професійних дискусій у дерматоонкологічній спільноті. Незважаючи на накопичений клінічний досвід, на сьогодні відсутні РКД, які б однозначно визначали доцільність або переваги рутинного застосування глибоких хірургічних відступів у всіх пацієнтів із меланомою.

Основною метою широкого локального висічення є виявлення резидуальної меланоми та мікросателітів, а не механічне збільшення обсягу хірургічного втручання. Втім, мікросателіти в безпосередній близькості до первинної меланоми трапляються вкрай рідко, що ставить під сумнів доцільність рутинного значного розширення країв висічення з метою їхнього виявлення (Weyers W. et al., 2019). Водночас лімфогенне та гематогенне метастазування меланоми часто відбувається паралельно, а не послідовно, що обмежує вплив локального хірургічного контролю на системний перебіг захворювання. Отже, традиційний підхід до видалення меланоми «до фасції» не має належного наукового обґрунтування і значною мірою базується на історично сформованій хірургічній парадигмі.

В сучасних рекомендаціях Національної комплексної онкологічної мережі США (NCCN) допускається варіабельність глибини висічення та підкреслено необхідність індивідуального підходу залежно від клінічної ситуації. Наявні емпіричні дані свідчать, що при виконанні широкого локального висічення глибокі краї залучаються рідко або взагалі не залучаються, тоді як основна увага має приділятися адекватності латеральних відступів.

Окрім того, після повноцінної морфологічної оцінки первинної пухлини клінічна ширина хірургічного відступу втрачає самостійне прогностичне значення, поступаючись ключовій ролі біологічних характеристик пухлини (Weyers W. et al., 2019). У цьому контексті ухвалення рішення щодо обсягу хірургічного втручання рекомендовано здійснювати в кожному конкретному випадку окремо з урахуванням анатомічної локалізації пухлини та індивідуальних особливостей пацієнта. Так, у ділянці кінцівок або волосистої частини голови реконструкція після втручання зазвичай є технічно простішою, тоді як у ділянці живота видалення фасції асоціюється з підвищеним ризиком ускладнень, інтенсивнішим больовим синдромом, кровотечами та труднощами візуалізації судин, особливо в пацієнтів з ожирінням.

Варто підкреслити, що фасція може виконувати роль біологічного бар’єра, а її рутинне видалення при меланомі не лише не має доведених переваг, а й може бути потенційно шкідливим. Згідно з опублікованими даними, видалення фасції асоціюється із приблизно 2,5-кратним підвищенням ризику регіонарних лімфогенних метастазів (Petersen N. C. et al., 1964; Hayes A. J. et al., 2014). Саме тому в міжнародних клінічних настановах не рекомендовано рутинне видалення фасції під час хірургічного лікування меланоми.

Біопсія вартового лімфатичного вузла: сучасні підходи та дискусійні питання

Окремий блок наукової програми було присвячено біопсії вартового лімфатичного вузла (sentinel lymph node biopsy, SLNB), зокрема в пацієнтів із меланомою стадії IIB-IIC (T3b-T4b). Згідно з оновленими рекомендаціями Європейського товариства медичної онкології (ESMO, 2025) та Європейської асоціації дерматоонкології (EADO, 2025), для цієї категорії пацієнтів рекомендовано обговорення можливості призначення ад’ювантної системної терапії, а в більшості випадків – її активне застосування. Отже, ад’ювантне лікування наразі розглядається як стандартний компонент терапевтичної стратегії незалежно від результатів біопсії вартового лімфатичного вузла.

В цьому контексті закономірно постає клінічне питання щодо доцільності проведення SLNB у пацієнтів зі стадією IIB-IIC. Якщо ад’ювантна терапія рекомендована незалежно від статусу вартового лімфатичного вузла, виникає сумнів, чи впливає результат SLNB на подальшу тактику ведення пацієнта, з огляду на те що процедура асоціюється з додатковим інвазивним навантаженням і потенційними ускладненнями.

Слід зауважити, що наразі SLNB зберігає своє прогностичне значення, дозволяючи точніше стратифікувати ризик та оцінити ймовірність подальшого прогресування захворювання. Однак питання, чи трансформується ця прогностична інформація в реальні зміни клінічних рішень у сучасних умовах, залишається відкритим і потребує подальшого аналізу.

Неоад’ювантна внутрішньовогнищева цільова імунотерапія при меланомі III стадії: нові клінічні можливості

У межах конгресу EADV значну увагу було приділено результатам досліджень, присвячених застосуванню неоад’ювантної внутрішньовогнищевої цільової імунотерапії при меланомі III стадії. Зокрема, обговорювалися дані дослідження PIVOTAL, яке стало першим РКД, що продемонструвало клінічно значущу користь неоад’ювантного внутрішньовогнищевого імунного втручання в цієї категорії пацієнтів (Kähler K. C. et al., 2025).

У дослідженні застосовувався препарат даромун (daromun) – комбінація двох цільових імуноцитокінів, які зв’язуються з антигенами пухлинного мікрооточення (tumor microenvironment, TME) та забезпечують локальну секвестрацію імуностимулювальних агентів безпосередньо в осередку захворювання. Такий механізм дії спрямований на посилення локальної протипухлинної імунної відповіді з мінімізацією системного імунного навантаження.

До дослідження було рандомізовано 246 пацієнтів із меланомою III стадії. Серед них 74% мали в анамнезі ≥2 попередні хірургічні резекції, а 35% раніше отримували системну протипухлинну терапію, що підкреслює складність і гетерогенність залученої популяції.

За медіани спостереження 21 міс пацієнти неоад’ювантної групи, які отримували даромун (n=122), мали достовірно тривалішу виживаність без прогресування (ВБП) порівняно з пацієнтами, в яких лікування розпочиналося з хірургічного втручання (n=124). Медіана ВБП становила 16,7 міс у неоад’ювантній групі проти 6,8 міс у групі первинного хірургічного лікування.

Отримані результати відкривають нові перспективи застосування неоад’ювантної терапії у пацієнтів із меланомою III стадії та підтверджують доцільність подальшого вивчення внутрішньовогнищевих імунотерапевтичних підходів як складової багатодисциплінарної стратегії лікування. Водночас ці дані потребують подальшої валідації та інтеграції у клінічні настанови з урахуванням відбору пацієнтів, оптимальних режимів лікування і довгострокових результатів.

T-VEC у лікуванні меланоми: сучасний стан і перспективи

Також у межах конгресу EADV обговорювалися сучасні підходи до застосування talimogene laherparepvec (T-VEC) – онколітичного імунотерапевтичного препарату для лікування меланоми. T-VEC є генетично модифікованим вірусом простого герпесу типу 1 (ВПГ‑1), який вибірково інфікує клітини пухлини, спричиняє їхній лізис та експресує гранулоцитарно-макрофагальний колонієстимулювальний фактор (GM-CSF), стимулюючи локальну й системну протипухлинну імунну відповідь (Pol J. et al., 2015).

Початково T-VEC розглядався переважно як варіант локальної імунотерапії для пацієнтів із нерезектабельною меланомою. Однак сучасні дані свідчать про еволюцію його ролі в терапевтичних стратегіях, зокрема як доповнення до системної імунотерапії, а не як самостійної монотерапії у нових клінічних сценаріях.

Наразі триває низка клінічних досліджень, спрямованих на оцінку ефективності комбінованого застосування T-VEC з інгібіторами контрольних точок імунної відповіді. Серед них – неоад’ювантне дослідження NIVEC (NCT04330430), у якому вивчається поєднання T-VEC із ніволумабом, а також РКД MASTERKEY‑265, що порівнює комбінацію T-VEC + пембролізумаб із монотерапією пембролізумабом. Окреме місце посідає дослідження OPTiM, у межах якого оцінювалася ефективність монотерапії T-VEC у пацієнтів із нерезектабельною меланомою стадій IIIB-IV порівняно із GM-CSF.

Особливий акцент у сучасних дослідженнях робиться на неоад’ювантному застосуванні T-VEC, метою якого є посилення імунної відповіді до хірургічного втручання та покращення онкологічних результатів після резекції. Такий підхід розглядається як потенційна можливість розширення терапевтичного арсеналу для окремих категорій пацієнтів із меланомою.

Отже, T-VEC залишається активним об’єктом клінічних досліджень і розглядається як компонент комбінованих та неоад’ювантних стратегій лікування, а не як універсальне рішення. Подальші результати поточних досліджень мають визначити його місце в сучасних клінічних настановах та оптимальні сценарії застосування.

Прогностичні біомаркери при первинній меланомі: можливості та обмеження

Під час конгресу EADV окрему увагу було приділено питанню прогностичних біомаркерів при первинній меланомі, яке розглядається як один із ключових напрямів розвитку персоналізованого підходу в дерматоонкології. Основною метою досліджень у цій сфері є покращення індивідуальної оцінки прогнозу, зокрема визначення ризику метастатичного прогресування, ймовірності позитивної біопсії вартового лімфатичного вузла та обґрунтування потреби в ад’ювантній терапії.

Наразі розвиток біомаркерів спрямований на вирішення декількох принципових клінічних завдань:

підвищення точності первинної діагностики без пропуску меланоми та без хибнопозитивних результатів;
ідентифікація пухлин із високим ризиком метастазу;
індивідуалізація показань до біопсії вартового лімфатичного вузла;
визначення пацієнтів, які найбільше виграють від ад’ювантної системної терапії.

У доповідях було представлено сучасний стан розвитку тканинних прогностичних біомаркерів, що ґрунтуються переважно на аналізі експресії генів або білків у первинній пухлині. Найобговорюваніші підходи, їхні діагностичні характеристики та прогностична цінність узагальнені в таблиці.

Таблиця. Тканинні прогностичні біомаркери при первинній меланомі
Назва тесту	Тип аналізу	Клінічний контекст	Кількість пацієнтів	Чутливість	Специфічність	PPV	NPV	Джерело
Melagenix	11-генна експресія (RNA)	Меланома II стадії	245 (високий ризик – 154; низький – 91)	76%	43%	38%	79%	Amaral et al., 2020
DecisionDx (FDA-approved, 2025)	32-генна експресія (RNA)	Меланома II стадії	93 (високий ризик – 61; низький – 32)	77%	43%	49%	72%	Zager et al., 2018
Skyline Dx	Клініко-патологічні фактори + 8-GEP (RNA)	Меланома II стадії	242 (високий ризик – 218; низький – 24)	97%	13%	33%	92%	Amaral et al., 2022
Immunoprint	7-білковий маркерний профіль (protein)	Меланома IIA, без виразки	429 (високий ризик – 110; низький – 329)	73%	79%	25%	97%	Meyer et al., 2023
AMBLor	AMBRA1 + loricrin (IHC)	Меланома IIB стадії	80 (високий ризик – 70; низький – 10)	96%	NA	37%	90%	Ellis et al., 2019
Примітки: PPV – позитивна прогностична цінність; NPV – негативна прогностична цінність; GEP – gene expression profiling; IHC – імуногістохімія.

Як видно з наведених даних, низка біомаркерних тестів демонструє потенціал у стратифікації ризику, зокрема щодо ймовірності позитивної SLNB або розвитку метастатичного захворювання. Водночас більшість з них характеризується обмеженою специфічністю та відносно високою частотою хибнопозитивних результатів, що наразі обмежує їхнє широке впровадження в рутинну клінічну практику.

Окремо обговорювалася роль багатогенних експресійних панелей, зокрема тесту DecisionDx, який у 2025 році отримав схвалення Управління з контролю за якістю продуктів харчування та лікарських засобів США (FDA) для оцінки ризику за меланоми. Дані свідчать, що інтеграція генетичних маркерів із клініко-патологічними характеристиками може зменшувати ймовірність позитивної біопсії вартового лімфатичного вузла до рівня <5% у частки пацієнтів, що потенційно має клінічне значення для ухвалення рішень (Gastman B. R. et al., 2021).

Водночас наголошено, що на сучасному етапі жоден із біомаркерів не може повністю замінити стандартні клінічні алгоритми. Крім окремих молекулярних драйверів, як-от BRAF V600E, NRAS або KIT, більшість біомаркерів не дозволяє безпосередньо визначати терапевтичні мішені, а їхня прогностична цінність потребує подальшої валідації.

Ад’ювантна імунотерапія за плоскоклітинного раку шкіри

В межах конгресу також представлено дані щодо застосування cemiplimab-rwlc в ад’ювантному лікуванні пацієнтів із плоскоклітинним раком шкіри високого ризику. Підставою для зміни клінічної практики стали результати багатоцентрового РКД C-POST (NCT03969004).

У групі cemiplimab-rwlc медіана виживаності без ознак захворювання не була досягнута на момент аналізу, тоді як у групі плацебо вона становила 49,4 міс. Застосування cemiplimab-rwlc супроводжувалося статистично значущим зниженням ризику рецидиву або смерті (відношення шансів 0,32; 95% довірчий інтервал 0,20-0,51; p<0,0001).

Отримані результати стали підставою для схвалення FDA cemiplimab-rwlc як ад’ювантної терапії за плоскоклітинного раку шкіри та підтвердили щоразу більшу роль імунотерапії не лише в лікуванні поширених форм, а й у післяопераційному контролі захворювання в пацієнтів високого ризику.

Імунотерапія в пацієнтів після трансплантації органів

Окрему увагу під час конгресу було приділено пацієнтам після трансплантації внутрішніх органів, насамперед нирок, для яких характерний підвищений ризик розвитку немеланомних раків шкіри, зокрема плоскоклітинної та базальноклітинної карциноми.

За потреби імунотерапії у цієї категорії хворих можливим є застосування інгібіторів імунних контрольних точок, однак слід пам’ятати, що така терапія супроводжується високим ризиком гострого відторгнення трансплантата. За даними міжнародного багатоцентрового ретроспективного дослідження, гостре відторгнення трансплантата виникало в ≈42% пацієнтів, при цьому середній час до його розвитку становив ≈24 дні після початку імунотерапії (Murakami N. et al., 2021). Водночас протипухлинна ефективність залишалася клінічно значущою: частота об’єктивної відповіді становила ≈36% за плоскоклітинного раку шкіри та 40% при меланомі.

Ризик відторгнення трансплантата виявився нижчим у пацієнтів, які отримували потрійну імуносупресію або терапію з використанням mTOR-інгібіторів. Ключовою умовою безпечного застосування імунотерапії у цій популяції є тісна міждисциплінарна співпраця з лікарем-трансплантологом та індивідуалізована оцінка співвідношення користі й ризику для кожного пацієнта.

Комбінація пембролізумабу із цетуксимабом за плоскоклітинного раку шкіри

У ході конгресу також обговорювалися дані щодо застосування комбінації пембролізумабу та цетуксимабу в пацієнтів із рецидивуючим або метастатичним плоскоклітинним раком шкіри. Представлені результати ґрунтувалися на дослідженні ІІ фази з обмеженою кількістю учасників, що не дозволяє робити остаточні клінічні висновки (Sacco A. G. et al., 2021).

Наявні дані свідчать про потенційну протипухлинну активність комбінації, зокрема в пацієнтів із первинною резистентністю до пембролізумабу, однак тривалість спостереження була короткою, а вибірка – недостатньою для оцінки довгострокової ефективності та безпеки. На сьогодні застосування цієї комбінації не схвалене для рутинної клінічної практики та потребує подальших проспективних досліджень з більшою кількістю пацієнтів.

Отже, представлені дані засвідчують активний розвиток дерматоонкології як одного з найдинамічніших напрямів сучасної дерматології. Сучасні дослідження відображають чітку тенденцію до персоналізації діагностичних і лікувальних підходів, перегляду традиційних хірургічних парадигм та розширення можливостей системної й локальної терапії. Накопичені клінічні та експериментальні дані формують підґрунтя для подальшого прогресу спеціальності та поступового впровадження інноваційних стратегій у щоденну клінічну практику.

Сучасний погляд на атопічний дерматит (АД)

Наступну доповідь, присвячену актуальним питанням АД, представила до уваги слухачів лікар-дерматовенеролог, алерголог, фахівець клініки персоналізованої медицини EuroDerm (м. Київ) Ганна Олександрівна Нестеренко.

Клініко-імунологічна гетерогенність АД та атопічний марш

АД доцільно розглядати не як єдине захворювання, а як спектр клінічно й імунологічно різних станів, що має принципове значення для вибору терапевтичної стратегії (Tokura Y. et al., 2021). У більшості пацієнтів переважає екзогенний АД, який асоціюється з підвищеним рівнем загального IgE та порушенням шкірного бар’єра. Цей підтип становить ≈80% випадків, при цьому в 20-30% пацієнтів виявляються мутації гена філагрину, що клінічно проявляється іхтіозом, посиленим долонним малюнком і фолікулярним гіперкератозом. Інші випадки екзогенного АД пов’язані з менш визначеними бар’єрними порушеннями та харчовою сенсибілізацією.

Близько 20% пацієнтів мають ендогенний АД, для якого характерний нормальний рівень загального IgE та відносно збережений шкірний бар’єр. У цій групі захворювання часто має псевдоатопічний характер і може бути зумовлене неалергічними або неIgE-опосередкованими механізмами запалення, зокрема контактною гіперчутливістю до металів.

Така клінічна та імунологічна гетерогенність АД зумовлює не лише відмінності в перебігу захворювання, а й різний ризик формування системних атопічних проявів. Саме в цьому контексті доцільно розглядати феномен атопічного маршу, який не є універсальним шляхом еволюції АД, а реалізується лише в незначної частки пацієнтів (у ≈ 7% випадків) переважно за наявності супутніх алергічних захворювань (Belgrave D. C.M. et al., 2014; Guttman-Yassky E. et al., 2023). Імовірність його формування зростає у пацієнтів, у яких АД поєднується з алергічним ринітом (АР), епізодами свистячих хрипів або бронхіальною астмою (БА), що відображає системний характер запального процесу та залучення респіраторного тракту.

До основних факторів ризику розвитку атопічного маршу належать середньотяжкий і тяжкий перебіг АД, ранній дебют захворювання (у віці від 3 міс до 2 років), обтяжений сімейний анамнез атопії, полісенсибілізація та мутації гена філагрину. Додатковим несприятливим чинником вважається проживання в умовах міського середовища.

Патч-тестування при АД: діагностичні показання та клінічне значення

Патч-тестування є важливим діагностичним інструментом у веденні пацієнтів з АД, оскільки дозволяє виявити чинники, що можуть ускладнювати або маскувати перебіг захворювання. В частки пацієнтів з АД зберігається активність запального процесу попри адекватну базову та протизапальну терапію, що потребує перегляду діагностичного підходу.

Проведення патч-тестування доцільно розглядати в пацієнтів з АД у таких клінічних ситуаціях (Delueran M. S. et al., 2025):

за відсутності належної клінічної відповіді на стандартну базову та протизапальну терапію;
при нетиповій локалізації або характері шкірних уражень;
у разі хронічного дерматиту шкіри кистей;
за ураження шкіри стоп;
при персистуючому або рецидивуючому дерматиті обличчя.

Виявлення контактної сенсибілізації дозволяє диференціювати АД від супутнього алергічного контактного дерматиту або встановити їхнє поєднання, що чинить безпосередній вплив на подальшу тактику ведення пацієнта, включно з корекцією зовнішньої терапії, рекомендаціями щодо елімінації тригерів та обґрунтованістю ескалації системного лікування.

Особливої уваги потребують пацієнти із хронічним дерматитом відкритих ділянок тіла або із професійними контактами з потенційними алергенами, в яких поєднання АД та алергічного контактного дерматиту трапляється частіше й суттєво впливає на перебіг захворювання.

Системна терапія тяжкого АД

У контексті вибору системної терапії при тяжкому АД окрему увагу було приділено порівнянню метотрексату (MTX) і циклоспорину. Дані багатоцентрового РКД TREAT продемонстрували відмінності як у швидкості клінічної відповіді, так і в довгостроковому ефекті цих препаратів (Flohr C. et al., 2023).

Циклоспорин забезпечує швидше зниження активності захворювання, що робить його ефективним варіантом для швидкого контролю тяжкого запалення. Водночас триваліше збереження клінічного ефекту після припинення лікування спостерігалося в пацієнтів, які отримували MTX. Принципово важливо, що саме MTX достовірно покращував функцію шкірного бар’єра, зокрема за рахунок підвищення рівня природних зволожувальних факторів, а також чинив вираженіший вплив на окремі імунологічні маркери та біомаркери бар’єрної дисфункції порівняно із циклоспорином.

Отже, вибір між MTX і циклоспорином при тяжкому АД має ґрунтуватися не лише на швидкості клінічної відповіді, а й на довгострокових цілях лікування, включно з відновленням шкірного бар’єра та стійкістю ремісії.

Оновлені рекомендації з лікування АД у дорослих, дітей і підлітків чітко обмежують роль системних глюкокортикоїдів (ГК). Їхнє застосування допускається винятково як терапія порятунку при виражених загостреннях АД, тоді як тривале використання не рекомендується через несприятливе співвідношення користі та ризику (Wollenberg A. et al., 2025). Експертний консенсус (100%) одностайно застерігає від довготривалої системної терапії ГК у пацієнтів з АД.

До основних причин такого підходу належать пригнічення функції наднирковиків, високий ризик рецидивів після зниження дози, труднощі відміни препарату, а також системні побічні ефекти – збільшення маси тіла, порушення сну й настрою, гіперглікемія або розвиток цукрового діабету, ураження шлунково-кишкового тракту та остеопороз. Водночас зазначається, що нетривалі курси <3 тиж можуть бути припинені без поступового зниження дози.

Отже, традиційні системні імуносупресивні препарати залишаються важливою складовою лікування тяжкого АД, однак їхнє застосування супроводжується низкою обмежень, зокрема необхідністю ретельного моніторингу безпеки, варіабельністю довгострокового ефекту й обмеженою здатністю модифікувати природний перебіг захворювання. Обмеження ролі системних ГК і потреба в більш селективному впливі на патогенетичні механізми АД зумовили пошук нових терапевтичних підходів, орієнтованих на ключові імунні шляхи запалення.

Із 2017 року, коли був схвалений перший біологічний препарат – дупілумаб, арсенал цільової терапії АД суттєво розширився (Wollenberg A. et al., 2025). У 2024 році до клінічної практики додалися антитіла до ІЛ‑13 – тралокінумаб і лебрикізумаб, а немолізумаб (антагоніст рецептора ІЛ‑31) наразі схвалено для лікування вузлуватого пруриго та розглядається як перспективний препарат для лікування АД (Brunner P.M. et al., 2024).

Окрему групу становлять малі молекули – інгібітори JAK (аброцитиніб, барицитиніб, упадацитиніб), які демонструють швидший клінічний ефект порівняно з біологічною терапією, однак вони асоціюються із характерними побічними ефектами, зокрема реактивацією вірусів герпесу, розвитком герпетичної екземи та оперізувального герпесу (Wollenberg A. et al., 2025).

Накопичені дані свідчать, що ранній початок біологічної терапії – у перші 2 роки з дебюту захворювання – може модифікувати перебіг АД, знижуючи ризик сенсибілізації до алергенів, розвитку АР, кон’юнктивіту та БА (Teng L. L. et al., 2024). Отже, системна цільова терапія розглядається не лише як засіб контролю симптомів, а і як потенційний інструмент впливу на природний перебіг захворювання.

Водночас описано феномен парадоксального АД на тлі терапії дупілумабом, який найчастіше локалізується в ділянці голови та шиї. Його пов’язують зі змінами мікробіому шкіри, надмірною колонізацією Malassezia та підвищенням активності ІЛ‑22, що підкреслює складність і багатокомпонентність імунних механізмів АД (Guttman-Yassky E. et al., 2023).

Отже, ранній початок АД є важливим фактором ризику розвитку атопічних коморбідностей, а своєчасне лікування здатне не лише контролювати симптоми, а й впливати на подальший перебіг захворювання. В системній терапії циклоспорин забезпечує швидший контроль загострень, тоді як MTX характеризується тривалішим збереженням ефекту після відміни. Рутинне застосування системних ГК при АД не рекомендоване та має обмежуватися нетривалими курсами як терапія порятунку. Поява біологічних препаратів і JAK-інгібіторів формує підґрунтя для персоналізованого та раннього цільового підходу до лікування АД.

Акне: що нового?

З оглядом сучасних змін у розумінні патогенезу та терапії поширеного дерматозу, як-от акне, виступила хірург-дерматолог клініки персоналізованої медицини EuroDerm і Litus clinic (м. Київ), лікар-дерматовенеролог Кристина Олександрівна Цаліна, яка розповіла про ключові оновлення й практичні акценти, представлені на конгресі EADV 2025, важливі для щоденної клінічної практики.

Патогенез і клінічні особливості акне

Акне є хронічним генетично детермінованим запальним захворюванням сально-волосяного юніту, яке трапляється в усіх вікових групах, однак найчастіше спостерігається в підлітків і молодих дорослих віком <30 років. Клінічна картина характеризується поліморфним висипом у вигляді комедонів, папул, пустул і вузлів, а спектр форм включає комедональне, папуло-пустульозне, вузлове, конглобатне, фульмінантне акне й акне новонароджених.

У сучасному розумінні патогенез акне ґрунтується на 4 взаємопов’язаних механізмах: гіперпродукції шкірного сала зі зміною його якісного складу, фолікулярному гіперкератозі з порушенням відтоку себуму, проліферації Cutibacterium acnes і розвитку перифолікулярного запалення з активацією вродженого й адаптивного імунітету (зокрема, за участю ІЛ‑1 та CD4⁺-клітин).

Епідеміологічні дані свідчать про надзвичайну поширеність акне у світі: до 85% осіб упродовж життя мають клінічні прояви захворювання, що підкреслює не лише медичну, а й значну соціально-психологічну вагу цієї патології.

Отже, акне слід розглядати не як транзиторний косметичний дефект, а як хронічне запальне захворювання зі складним патогенезом, що потребує патогенетично обґрунтованого й індивідуалізованого підходу до лікування.

Роль мікробіому в розвитку акне

Мікробіом шкіри впродовж останніх років перебуває у фокусі активних досліджень, оскільки його роль у патогенезі акне виявилася значно ширшою, ніж вважалося раніше. Ще в 1970-х роках була сформульована гіпотеза про підвищену кількість Cutibacterium acnes у пацієнтів з акне. Втім, сучасні молекулярні методи показали, що ключовим чинником є не абсолютна кількість бактерій, а різноманіття та якісний склад мікробіоти. Було показано, що у віковій групі 21-25 років рівень Cutibacterium acnes в осіб з акне та без нього є зіставним, а це свідчить про те, що сама наявність бактерії не є визначальним чинником розвитку захворювання. Вирішальне значення мають баланс мікробіому загалом і співвідношення різних мікробних популяцій.

Дослідження McDowell і співавт. демонструє, що в пацієнтів з акне переважають філотипи Cutibacterium acnes IA1 та IA2, які найтісніше асоційовані з розвитком запалення та здатністю до формування біоплівок (McDowell A. et al., 2013). Саме біоплівки значною мірою знижують ефективність терапії та сприяють хронізації процесу. Водночас в осіб із клінічно здоровою шкірою переважають філотипи IB та III, які не пов’язані з патогенезом акне. Отже, визначальним фактором є не сама наявність Cutibacterium acnes, а порушення балансу між його різними філотипами, що створює умови для активації запального каскаду.

Нові фіксовані комбінації у топічній терапії акне

Серед новинок у лікуванні акне на окрему увагу заслуговує комбінація третиноїну 0,1% із бензоїлпероксидом 3%, яка наразі ще недоступна в Україні. Третиноїн – добре відомий ретиноїд, який певний час використовувався обмежено через високий потенціал подразнення, однак сьогодні він повертається в клінічну практику, особливо у випадках недостатньої відповіді на адапален.

Поєднання третиноїну з бензоїлпероксидом у концентрації 3% є логічним і клінічно обґрунтованим рішенням. Вища концентрація бензоїлпероксиду, ніж звичні 2%, дозволяє посилити протизапальний та антимікробний ефекти. Такі фіксовані комбінації особливо зручні для підлітків і молодих чоловіків, не схильних використовувати декілька засобів одночасно, оскільки одне нанесення покриває ключові патогенетичні ланки акне.

Другим препаратом, на якому варто зупинитися, є потрійна фіксована комбінація кліндаміцину фосфату, бензоїлпероксиду та адапалену. Саме ця комбінація має один із найкращих потенціалів для лікування акне в молодих пацієнтів. Вона поєднує швидкість дії, зручність застосування та доказову ефективність.

Важливо, що наявність бензоїлпероксиду в складі дозволяє знизити ризик розвитку антибіотикорезистентності, що є критично важливим при застосуванні топічних антибіотиків. Наявність ретиноїду, навіть у відносно невеликій концентрації, забезпечує вплив на всі 4 ключові механізми розвитку акне: фолікулярний гіперкератоз, надлишкову продукцію себуму, мікробний фактор і запалення.

Ця потрійна комбінація була вивчена в подвійному сліпому РКД і продемонструвала найвищу ефективність порівняно з іншими відомими комбінаціями, зокрема адапаленом у поєднанні з бензоїлпероксидом у різних концентраціях. Частка пацієнтів із клінічно значущим покращенням досягала 53,9%, тоді як в інших комбінаціях цей показник становив ≈38% (Gold M. H. et al., 2023).

Варто зауважити, що оцінку ефективності локальної терапії акне слід проводити не раніше ніж через 12 тиж із початку лікування. Це принциповий момент, який важливо проговорювати з пацієнтами, щоб уникнути передчасного розчарування та необґрунтованої зміни терапії.

Системна терапія акне: сучасні підходи та перспективи

Ізотретиноїн залишається золотим стандартом системної терапії акне та препаратом вибору за середньотяжких і тяжких форм захворювання, а також при комедональному акне, резистентному до іншої терапії. Його ефективність обумовлена впливом на всі ключові ланки патогенезу акне, включно зі зменшенням продукції себуму, нормалізацією фолікулярної кератинізації, протизапальною дією та впливом на Cutibacterium acnes.

Коли системна терапія антибіотиками залишається доцільною, актуальним питанням є зниження ризику антибіотикорезистентності та побічних ефектів. Згідно із сучасними рекомендаціями з ведення акне, серед препаратів тетрациклінового ряду першою лінією залишається доксициклін, тоді як міноциклін і сарециклін розглядаються як альтернативні варіанти.

Особливу увагу привертає сарециклін – представник тетрациклінового ряду з вужчим спектром антибактеріальної активності. На відміну від класичних тетрациклінів, сарециклін переважно діє на Cutibacterium acnes, мінімально впливаючи на інших представників мікробіоти. Така селективність потенційно дозволяє зменшити частоту системних побічних реакцій та негативний вплив на кишковий мікробіом. Саме тому сарециклін розглядається як перспективна альтернатива доксицикліну, зокрема в пацієнтів молодого віку, хоча на сьогодні його застосування обмежене питаннями доступності та реєстрації в окремих країнах.

Серед інноваційних напрямів системної терапії акне привертає увагу деніфанстат (TVB‑2640) – перший у своєму класі інгібітор ферменту жирних кислот синтази, що бере участь у ліпогенезі (Chen Q. et al., 2025). Механізм дії препарату полягає у прямому пригніченні синтезу жирних кислот, що спричиняє зменшення продукції себуму, а також зниження експресії прозапальних цитокінів. Отже, деніфанстат впливає як на себорейний, так і на запальний компоненти акне. На момент представлення даних препарат перебуває на пізніх етапах клінічних досліджень і розглядається як потенційна майбутня альтернатива ізотретиноїну, однак потребує подальшого підтвердження ефективності та безпеки.

На окрему увагу заслуговує підхід до комбінованої терапії ізотретиноїном із використанням антигістамінних препаратів, що може бути перспективним напрямом для міждисциплінарного обговорення з колегами-алергологами. В порівняльному РКД пацієнтів з акне було розподілено на дві групи: одна отримувала лише ізотретиноїн, інша – ізотретиноїн у комбінації з антигістамінним препаратом (дезлоратадин). Результати продемонстрували, що додавання антигістамінного засобу асоціювалося зі зменшенням частоти та вираженості побічних ефектів ізотретиноїну, зокрема хейліту, ксерозу, свербежу, подразнення шкіри (Lee H. E. et al., 2014). Отже, комбінована терапія сприяла кращій переносимості системного лікування та потенційно покращувала комплаєнс пацієнтів під час терапії ізотретиноїном.

Акне є хронічним запальним захворюванням зі складним багатофакторним патогенезом, у якому ключову роль відіграє взаємодія себорейних, фолікулярних, мікробіомних та імунних механізмів. Сучасні уявлення про патогенез акне підкреслюють необхідність патогенетично обґрунтованого, індивідуалізованого підходу до лікування з урахуванням клінічної форми, тяжкості перебігу та факторів, що впливають на відповідь на терапію.

Висновки

21-ші КДД підтвердили статус провідної науково-освітньої платформи в галузі дерматології, що поєднує сучасні наукові досягнення із практичними клінічними рішеннями. Програма конгресу охопила широкий спектр актуальних напрямів – від інноваційних підходів до лікування акне й АД до сучасних стратегій дерматоонкології, зокрема персоналізованої хірургії меланоми, неоад’ювантної імунотерапії та молекулярних методів прогнозування перебігу захворювання. Захід залишається ключовим професійним майданчиком для обміну досвідом, впровадження інновацій та формування сучасного клінічного мислення, сприяючи підвищенню якості дерматологічної допомоги в Україні відповідно до міжнародних стандартів.

Підготувала Ганна Кирпач

Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 3 (614), 2026 р