12 серпня, 2026

Обмін щавлевої кислоти й оксалату в нормі і в разі патології та можливості корекції порушень їх метаболізму

Автори:

С.Г. Опімах, к. мед. н., старша наукова співробітниця відділення діагностики, терапії і клінічної фармакології захворювань легень ДУ «Національний науковий центр фтизіатрії, пульмонології та алергології імені Ф.Г. Яновського НАМН України», м. Київ

Гомеостаз оксалату підтримується завдяки балансу між його ендогенними джерелами, екзогенним надходженням і виведенням з організму. Нові дослідження пролили світло на важливу роль метаболічних шляхів, мікробіому, епітеліальних транспортерів та адекватного виведення для регуляції обміну оксалату. У пацієнтів із первинною або вторинною гіпероксалурією, нефролітіазом, гострою або хронічною оксалатною нефропатією або хронічною хворобою нирок (ХХН) один або декілька з цих елементів порушуються незалежно від етіології. Розлади обміну оксалату можуть спровокувати локалізоване і системне запалення, прогресуюче захворювання нирок та серцево-судинні ускладнення. Окрім добре відомих утручань (модифікація дієти) потенціал для терапії пов’язаних із порушенням обміну оксалату захворювань мають нові методи лікування, як-от малі інтерферуючі РНК-інгібітори генів, рекомбінантні ферменти та штами бактерій, що розщеплюють оксалат [1].

Щавлева кислота (ЩК) – одна з найвідоміших органічних кислот – складається з двох карбоксильних груп (-COOH), які з’єднані двома атомами вуглецю. Завдяки цій структурі ЩК є найпростішою двоосновною дикарбоновою кислотою (рис. 1). Її можна виявити в ґрунті, мінералах, бактеріях, грибах і рослинах. Вона характеризується сильною кислотністю, виявляє хелатуючі та відновлювальні властивості [2]. Формула ЩК (C₂H₂O₄) вказує на наявність у молекулі двох атомів водню, двох – вуглецю та чотирьох атомів кисню [3]. ЩК не метаболізується ссавцями і є потенційно токсичною для людини [4].

Рис. 1. Будова ЩК та оксалату [3]

Оксалат – це форма ЩК у вигляді іонізованої кон’югованої основи. Він може утворювати розчинні та нерозчинні у воді солі, особливо важкорозчинні комплекси з кальцієм. Оксалат природним чином міститься в рослинах, широкому спектрі харчових продуктів, причому рослинні продукти є основними джерелами оксалатів у їжі, особливо зелені листові овочі. У рослин він відіграє різні важливі функції, як-от гомеостаз кальцію, регулювання pH, ріст, розвиток і захист рослин, фотосинтез і детоксикація важких металів. Оксалат у їжі вважають антинутрієнтом поряд із фітатами, танінами, глікоалкалоїдами, інгібіторами протеїназ, нітритами, нітратами та ціаногенними глікозидами [2]. Антинутритивний вплив оксалату пов’язаний із хелатуючою здатністю. Плоский, негативно заряджений іон оксалату міцно зв’язується з двовалентними катіонами, такими як кальцій, магній та залізо, утворюючи нерозчинні комплекси, що знижує біодоступність мінералів у шлунково-кишковому тракті (ШКТ) і призводить до потенційного дефіциту при споживанні багатого на оксалат раціону. Крім того, здатність оксалатів хелатувати важкі метали, наприклад ртуть, може призвести до накопичення останньої в тканинах, що потенційно збільшує ризики токсичності [5].

У людини оксалат є кінцевим продуктом метаболізму, який майже повністю виводиться нирками. Однак оксалат кальцію (CaO_x) практично нерозчинний і легко кристалізується в ниркових канальцях [6]. Ця сполука значною мірою пов’язана з гіпероксалурією, утворенням каменів у нирках та, у тяжчих випадках, системним оксалозом. Коли гомеостаз оксалату порушений, оксалат накопичується в різних тканинах організму та ушкоджує перш за все нирки, основний орган, через який він виводиться [4, 7]. Оксалат є одним з уремічних токсинів (із групи малих водорозчинних молекул) з найвищим відносним потенціалом збільшення уремії. Уремічні токсини – це органічні або неорганічні продукти життєдіяльності, як-от сечовина, креатинін та п-крезол сульфат, які накопичуються у крові через ниркову недостатність, що призводить до клінічного синдрому уремії [8].

Гомеостаз оксалату підтримується складною взаємодією постачання, метаболічних шляхів та виведення і може бути порушений багатьма чинниками. Генетичні мутації впливають на ендогенний біосинтез і транспорт оксалату, тоді як дієтичні та мікробні передумови, а також патологія ШКТ можуть впливати на його всмоктування. Фізіологічні концентрації оксалату 1-5 мкМ у плазмі крові здорової людини не мають відомого негативного впливу на організм. Погіршення виведення оксалату, наприклад у разі ХХН, перетворює нешкідливий за низької концентрації метаболіт на серйозну мультисистемну загрозу, яка може вражати майже кожен орган і тканину, зокрема серцево-судинну систему [9].

Обмін оксалату в нормі

Гомеостаз оксалату підтримується завдяки балансу постачання (печінкової продукції, всмоктування оксалату з харчових продуктів у ШКТ і канальцевої реабсорбції циркулюючого оксалату) та виведення (секреція ШКТ, клубочкова фільтрація та канальцева секреція).

Джерела оксалату

Оксалат може вироблятися ендогенно як кінцевий продукт метаболізму або надходити в організм як компонент численних продуктів харчування, напоїв або хімічних речовин [2].

Ендогенна продукція оксалату

На підставі визначення відносного внеску різного споживання оксалату з їжею на рівень оксалату в сечі розраховано, що частка оксалату, синтезованого в печінці, становить 50-80% від загального вмісту оксалату в організмі (рис. 2). За даними деяких джерел, ця частка сягає 90% [10].

Рис. 2. Шляхи ендогенного синтезу оксалату [10]

Оксалат утворюється з численних молекул у процесі метаболізму амінокислот і вуглеводів (табл. 1). Хоча ендогенний оксалогенез до кінця не вивчений, безпосереднім попередником оксалату є гліоксилат, який синтезується з гліколату та амінокислот гліцину, серину та гідроксипроліну.

Таблиця 1. Основні джерела ендогенного оксалату
Джерело	Шлях	(Пато)фізіологічні ролі
Гліколат	Утворюється в процесі метаболізму гліоксалю та гліоксилату, репарації ДНК, фруктози	Частка в загальному оксалогенезі становить 1,3% у здорових людей та 47,3% у разі ПГ1, діагностичний маркер ПГ1
Гідроксипролін	Утворюється у процесі катаболізму колагену	Сприяє формуванню 15% оксалату в сечі у здорових людей та 18%, 47% та 33% при ПГ1, ПГ2 та ПГ3 відповідно
Гліцин	Амінокислота	Відповідальний за <5% оксалату в сечі у здорових людей
Гліоксаль	Кінцевий продукт глікування білків, також утворюється внаслідок аутоокислення вуглеводів і перекисного окислення ліпідів, який в основному детоксикується до гліколату системою гліоксалази	Потенційний зв’язок із діабетом
Гліоксилат	Метаболічний продукт, що утворюється з 4гідрокси‑2оксоглутарату, гліколату, гліоксалю або гліцину	Проміжний метаболізм у печінці, що об’єднує кілька метаболічних шляхів
Примітка. ПГ – первинна гіпероксалурія.

Гліоксилат є як продуктом, так і попередником гліколату. Джерелами гліколату є гліоксаль та гліоксилат, утворенню гліколату сприяють репарація ДНК та метаболізм фруктози, під впливом печінково-специфічної пероксисомальної гліколатоксидази (ГО) гліколат перетворюється на гліоксилат. У фізіологічно збалансованому стані гліоксилат ферментативно перетворюється або на гліцин за участю ферменту АГТ, або на гліколат під впливом ГРГПР. Однак у разі надлишку гліоксилату під впливом цитоплазматичної печінково-специфічної лактатдегідрогенази А (ЛДГ-A) та гліоксилатоксидази в пероксисомах він перетворюється на оксалат [10, 11]. В останні роки як ще один можливий попередник оксалату був ідентифікований гліоксаль, продукт клітинного перекисного окислення та глікування білків [4].

Потенційними попередниками оксалату також є амінокислоти – триптофан, тирозин і фенілаланін, але їх внесок в ендогенний синтез оксалати незначний. Екзогенною речовиною, яка може метаболізуватися до оксалату, є вітамін С. Визначення вмісту оксалату в біологічних рідинах in vitro ускладнюється неферментативним перетворенням аскорбінової кислоти на оксалат у некислих умовах. Цей процес також може сприяти підвищенню концентрації оксалату в плазмі пацієнтів, які отримують добавки вітаміну С [11].

Екзогенне надходження оксалату

Попри низьку біодоступність, яка становить лише 5-15%, оксалат, що надходить з їжею, забезпечує 20-50% від загальної кількості оксалату в організмі. Споживання оксалату значно варіює залежно від кулінарних звичок і дієт у різних регіонах світу. Типове споживання 100-200 мг/добу (з широким діапазоном) у західних дієтах вважають нешкідливим для осіб із нормальною функцією нирок. Однак численні дослідження повідомляли про випадки гострої нефропатії, зумовленої споживанням надзвичайно великої кількості продуктів, багатих на оксалат (наприклад, карамболи) [12]. Джерелами екзогенного оксалату є продукти харчування рослинного походження (табл. 2) [7]. До продуктів дуже високого ризику належать ті, що містять понад 100 мг оксалату на 100 г продукту, тоді як до продуктів високого ризику – ті, що містять понад 50 мг оксалату на 100 г продукту [2].

Таблиця 2. Основні джерела екзогенного оксалату, мг/100 г продукту [7]
Продукт	Вид продукту	Загальний вміст оксалату	Вміст розчинного оксалату	Вміст нерозчинного оксалату
Шпинат	Свіжий	2350	2000	350
Амарант	Необроблений	1510,8	835,1	675,7
Мангольд	Свіжий	1458,1	1082,7	375,4
Ревінь	Свіжий	1235	380	855
Щавель	Свіжий	1079	1079
Петрушка	Свіжа	782	782
Квасоля	Біле насіння сухе	547,9	38,8	509,1
Соя	Свіжа; варена	497; 224	155; 64	343; 162
Гриби	Свіжі	320	320
Карамбола	Свіжа	295,4	138,9	156,5
Квасоля	Біла свіжа; варена	158; 47	52; 12	106; 34
Інжир	Сушений	95,1	5,5	89,6
Морква	Свіжа; варена	49; 26	28; 14	21; 12
Чіпси картопляні	–	47,0	45,8	1,2
Буряк	Свіжий; варений	45,6; 76,0	38,6; 72,3	7; 3,7
Оливки	Зелені, сушені	45,7	1,2	44,5
Коріандр	Сушений	40,6	Не виявлено	40,6
Квасоля стручкова	Свіжа; варена	38; 29	9; 3	29; 23
Зелена цибуля	Свіжа	33,3	28,2	5,1
Ожина	Свіжа	29,2	0,9	28,3
Цвітна капуста	Свіжа; варена	27; 8	Не виявлено	27; 8
Агрус	Свіжий	27	3,1	23,9
Картопля	Варена	24,3	12,8	11,5
Сочевиця	Насіння сухе	24,0	14,3	9,7
Селера	Свіжа	23,2	Не виявлено	23,2
Ківі	Свіжий	23	2,4	20,6
Інжир	Свіжий	20,5	3,3	17,2
Порічка	Свіжа	19,8	4,9
Кріп	Свіжий	19,7	17,2	2,5
Чорна смородина	Свіжа	19	3	16
Малина	Свіжа	18,9	3,4
Баклажан	Свіжий	16,2	15,7	0,5
Броколі	Свіжа; варена	16,1; 10,1	11,6; 6,6	4,5; 3,5
Оливки	Чорні, сушені	13,9	1,6	12,3
Картопля	Смажена	13	11,7	1,3
Помідор	Свіжий	8,5	3,6	4,9
Кишмиш	Сушений	8,5	3,2	5,3
Мандарин	Свіжий	8,5	0,3	8,2
Алича жовта	Свіжа	8,1	0,2	7,9
Квашена капуста	–	7,1	7,1	0
Капуста	Свіжа; варена	7; 5	Не виявлено; 4	7; 1
Абрикос	Свіжий	6,8	1,9	4,9
Банан	Свіжий	6,8	0,7	6,1
Ананас	Консервований без цукру	4,9	0,9	4
Яблуко	Свіже	3,5	1,8	1,7
Зелений горошок	Насіння сухе	3,3	2,7	0,6
Лимон	Свіжий	3,1	0,5	2,6
Полуниця	Свіжа	2,9	0,9	2
Груша	Свіжа	2,7	0,9	1,8
Хурма	Свіжа	2,61	2,61
Персик	Свіжий	2,5	0,2	2,3
Вишня	Свіжа	2,4	1,3	1,1
Апельсин	Свіжий	1,8	0,2	1,6
Цибуля	Свіжа	1,7	1,6	0,1
Редис	Свіжа	1,7	1,4	0,3
Виноград	Свіжий	1,7	0,6	1,1
Слива	Свіжа	1,7	0,5	1,2
Манго	Свіже	1,6	0,5	1,1
Чорниця	Свіжа	1,5	0,1	1,4
Авокадо	Свіжий	1,3	1,3
Папая	Свіжа	1,3	0,5	0,8
Брюссельська капуста	Варена	1,2	0,8	0,4
Кольрабі	Варена	0,7	0,7
Гриби	Сушені	0,7	0,4	0,3
Гриби	Варені	0,5	0,1	0,4
Огірок	Свіжий	0,4	0,3	0,1
Кавун	Свіжий	0,3	0,3
Цикорій	Свіжий	0,2	0,2
Горох	Варений	0,2	0,2
Рукола	Свіжа	Не виявлено
Крес салат	Свіжий	Не виявлено
Часник	Свіжий	Не виявлено
Гарбуз	Свіжий	Не виявлено

Вітамін С, імовірно, є більш біодоступним джерелом оксалату, ніж продукти харчування. Це пояснюється тим, що оксалат у їжі утворює комплекс із кальцієм (і меншою мірою з магнієм), що обмежує його всмоктування. Крім того, вітамін С приймає велика частина світової популяції, іноді в дуже високих дозах. Останнім часом його також використовували у високих дозах для внутрішньовенного введення в лікуванні сепсису, зокрема в пацієнтів із COVID‑19. Треба також зазначити, що значна кількість вітаміну С міститься у звичайних напоях, таких як яблучний або апельсиновий сік (∼800 мг/л) [13].

Всмоктування та секреція оксалату

Всмоктування та секрецію оксалату опосередковує епітеліальний транспорт. Дослідження з використанням мембранних везикул із нирок або кишечника виявили апікальну та базолатеральну мембранну аніонообмінну активність, завдяки якій оксалат може оборотно обмінюватися з такими аніонами, як Cl–, OH–, HCO₃–, сульфат і форміат. Транспорт оксалату опосередковують транспортери з родини переносників розчинених речовин 26 (Solute Carrier Family, SLC26) та SLC4 деякими зі способів аніонного обміну [12].

Оксалат, що проковтнувся, абсорбується в ШКТ (у шлунку, тонкій і товстій кишці). Після харчового навантаження рівень оксалату в плазмі досягає піку через 2-4 години. Через 6 год після вживання виводиться понад 75% спожитого оксалату. Цей часовий проміжок вказує на те, що тонка кишка є основним місцем усмоктування оксалату [4]. Важливо, що абсорбуються лише розчинні форми оксалату, тоді як утворення нерозчинних комплексів «оксалат–кальцій» блокує його абсорбцію. Транспорт оксалату здійснюється за допомогою пасивних параклітинних та активних трансклітинних шляхів, головним чином з участю транспортних білків SLC26, як-от SLC26A3 та SLC26A6. Відповідно, пасивний параклітинний транспорт полягає в переміщенні оксалату між епітеліальними клітинами (за градієнтом концентрації від просвіту до базолатеральної ділянки). На цей транспорт впливають властивості щільних контактів і трансепітеліальні електричні і концентраційні градієнти аніону оксалату. У кишечнику абсорбція є переважно параклітинною. Активне трансклітинне всмоктування оксалату внаслідок неіонної дифузії через апікальну мембрану, принаймні частково, залежить від експресії та активності апікального мембранного транспортера SLC26A3. Всмоктуванню оксалату в товстій кишці сприяє SLC26A3 [10, 12].

Зворотний процес – трансклітинна секреція оксалату – відбувається в кількох сегментах кишечника та протидіє абсорбції оксалату. Секреція оксалату важлива для обмеження чистої абсорбції оксалату. Апікальний мембранний транспортер оксалату SLC26A6 має потужну активність як Cl^––оксалатний обмінник, у великій кількості міститься в тонкій кишці та сприяє секреції оксалату в її просвіт. Отже, з участю SLC26A6 можлива зворотна секреція оксалату, що був пасивно абсорбований через щільні контакти [14].

Виведення оксалату

На основі досліджень інфузії оксалату з радіоізотопним міченням >90% оксалату виводиться через нирки в незміненому вигляді. Лише невелика частина ендогенного оксалату виводиться з фекаліями, але в мишачих моделях ХХН секреція оксалату в кишечнику підвищена, що може допомогти запобігти гіпероксалемії. Фізіологічне виведення 10-40 мг/добу (0,1-0,45 ммоль/добу) оксалату відбувається в нирках: оксалат фільтрується, а потім зазнає пасивного всмоктування та активної секреції в проксимальних канальцях. Гломерулярна фільтрація оксалату залежить від його рівня у плазмі крові. Чиста секреція оксалату нирками залежить від транспортних білків SLC26A6 (апікальний рух) і SLC26A1 (через базолатеральну мембрану) [14].

Роль мікробіому в гомеостазі оксалату

Кишечник людини колонізують трильйони бактерій, які беруть участь у різноманітних функціях, у тому числі в метаболізмі харчових компонентів. Люди та інші ссавці не мають ферментів для метаболізму оксалату, тому цю роль виконують бактерії. Оксалат, що надходить з їжею, розщеплюється кількома видами кишкової мікробіоти, що може зменшити кількість оксалату, доступного для всмоктування в кишечнику. Оксалат можуть розщеплювати кілька видів бактерій, як-от Oxalobacter formigenes, Escherichia coli, Bifidobacterium spp. та Lactobacillus spp. Oxalobacter, грамнегативна облігатна анаеробна бактерія, що колонізує товсту кишку, поглинає оксалат за допомогою переносника оксалат-форміат-антипорту і метаболізує його до форміату та CO₂ як виключне джерело енергії [4]. O. formigenes є не тільки спеціалізованим деградатором оксалату, а й вивільняє секретагог, який індукує секрецію оксалату в товстій кишці. Епідеміологічні дані пов'язують використання антибіотиків зі збільшенням частоти утворення каменів у нирках, а порушення мікробіоти, що деградує оксалат, може бути фактором, який цьому сприяє [15].

Більшість досліджень, що пов'язують мікробний метаболізм оксалату та захворювання, проводили шляхом порівняння кишкового мікробіому осіб із каменями в нирках із мікробіомом здорових осіб. Поширеність O. formigenes була нижчою в осіб зі схильністю до утворення каменів, ніж у здорових осіб. Порівняння кишкового мікробіому осіб із каменями з мікробіомом здорових дорослих показало, що здорові особи мали більш розгалужену мікробну мережу з більшою кількістю пов'язаних видів, де ключовим є O. formigenes, що свідчить про їхню більшу здатність до мікробного метаболізму оксалату. Рівні бактеріальних генів, що беруть участь у розщепленні оксалату, також були значно нижчими в мікробіомі осіб із сечокам’яною хворобою, що обернено корелювало з 24-годинною екскрецією оксалату. Аналогічно, кумулятивна кількість бактерій, що розщеплюють оксалат, обернено корелювала з кількістю оксалату в сечі [15].

Ініціювати або сприяти процесу утворення каменів у нирках може й мікробіота сечі. Механізми за участю бактерій сечі передбачають взаємодію з CaO_x для полегшення росту та агрегації кристалів, зміни хімічного складу сечі, що сприяють формуванню більш літогенного середовища, модуляції білків матриксу каменів, експресії прозапальних факторів і поляризації макрофагів у бік більш запального профілю M1. Вважають, що E. coli та організми, що розщеплюють сечовину (наприклад, Proteus, Staphylococcus, Klebsiella та Pseudomonas), відіграють певну роль у нефролітіазі. E. coli виробляє цитратліазу, що призводить до гіпоцитратурії та, як наслідок, перенасичення CaO_x з утворенням каменів. Своєю чергою, мікроорганізми, які розщеплюють сечовину, зокрема Proteus mirabilis, утворюють продукти, що підлужують сечу та беруть участь в утворенні інфекційних каменів [10].

Порушення регуляції гомеостазу оксалату

Гомеостаз оксалату може порушуватися з багатьох причин. Концентрація оксалату в плазмі може зростати через зниження його екскреції із сечею в разі ХХН, збільшення продукції печінкою при первинній гіпероксалурії (ПГ) або збільшення абсорбції в ШКТ при вторинній гіпероксалурії. Порушення ключових етапів фізіологічного гомеостазу оксалату може призвести до розвитку різних типів первинної та вторинної гіпероксалурії. Гіпероксалурія визначається як екскреція оксалату із сечею >40-45 мг/добу (0,45-0,5 ммоль/добу), що супроводжується різними системними проявами [16].

Первинна гіпероксалурія

ПГ – це група з трьох рідкісних аутосомно-рецесивних порушень метаболізму гліоксилату (дефіцит ферментів), що спричиняють надмірне вироблення оксалату печінкою та призводять до його кристалізації в ниркових канальцях, нефролітіазу та/або нефрокальцинозу. Діагноз ПГ ґрунтується переважно на клінічній картині та лабораторно виявленому підвищенні концентрації оксалату в плазмі та сечі і може бути підтверджений за допомогою генетичних аналізів. Найпоширенішими проявами ПГ є сечокам'яна хвороба, нефрокальциноз та інфекції сечовивідних шляхів. Частота носіїв патологічних генів (гетерозиготи) у популяції оцінюється в 1:70, а поширеність захворювання, за оцінками, коливається від 1:58 000 до <3:1 000 000. ПГ 1 типу (ПГ1) характеризується дефіцитом пероксисомальної аланін-гліоксилат-амінотрансферази (АГТ), що призводить до накопичення гліоксилату. Було виявлено понад 200 різних мутацій АГТ із дуже варіабельною кореляцією генотипу й фенотипу [10, 17].

Частка ПГ 2 типу становить приблизно 7,9-10% випадків ПГ та є результатом мутацій гена, який кодує фермент гліоксилатредуктазу/гідроксипіруватредуктазу (ГРГПР). Цей фермент детоксифікує гліоксилат до гліколату в цитозолі та мітохондріях гепатоцитів. У разі дефіциту ГРГПР гліоксилат і гідроксипіруват накопичуються та згодом перетворюються на оксалат та L-гліцерат печінковою ЛДГ1. Описано щонайменше 39 мутацій ГРГПР. ПГ 3 типу становить 8,4-17% випадків ПГ та спричинена мутацією гена, що кодує 4-гідрокси‑2-оксоглутарат альдолазу типу 1 (ГОГА1), яка переважно експресується в мітохондріях гепатоцитів. ГОГА1 каталізує останній етап метаболізму гідроксипроліну, перетворюючи 4-гідрокси‑2-оксоглутарат на гліоксилат і піруват. У разі дефіциту ГОГА1 накопичення 4-гідрокси‑2-оксоглутарату пригнічує ГРГПР, що призводить до збільшення вироблення оксалату. Описано щонайменше 37 мутацій ГОГА1. Вік початку захворювання при ПГ3 є більш раннім, ніж при ПГ2, але кілька досліджень повідомляють про середній вік початку захворювання <10 років для всіх трьох типів ПГ, із діапазоном, що сягає пізньої дорослості (табл. 3) [10, 17].

Таблиця 3. Типи, діагностика та прояви ПГ
Тип (% випадків ПГ)	Уражений фермент	Діагностика	Прояви
ПГ1 (~80%)	AГT; описано понад 200 мутацій	Клінічна картина, високий рівень гліколату та високий рівень оксалату в сечі та плазмі, генетичний аналіз	Вік початку захворювання 0,153 роки; медіана екскреції оксалату із сечею: 1,8 ммоль/1,73 м²/добу (ПГ1, що реагує на вітамін B6: 0,94 ммоль/1,73 м²/добу; ПГ1, що не реагує на вітамін B6: 1,37 ммоль/1,73 м²/добу); прогресування до ХХН (>73% пацієнтів) та ниркової недостатності (>50% пацієнтів)
ПГ2 (7,910%)	ГРГПР; описано 39 мутацій	Клінічна картина, високий рівень lгліцерату в сечі та високий рівень оксалату в плазмі та сечі, генетичний аналіз	Вік початку захворювання 0,642 роки; медіана екскреції оксалату із сечею: 1,41,7 ммоль/1,73 м²/добу; прогресування до ХХН (50% пацієнтів) та ниркової недостатності (25% пацієнтів)
ПГ3 (8,417%)	ГОГА1; описано 37 мутацій	Клінічна картина, високий рівень 4гідрокси‑2оксоглутарату або 2,4дигідроксиглутарату в сечі та високий рівень оксалату в плазмі та сечі, генетичний аналіз	Вік початку захворювання 0,348 років; медіана екскреції оксалату із сечею: 1,11,16 ммоль/1,73 м²/добу; прогресування до ХХН (~20% пацієнтів) та ниркової недостатності (1 зареєстрований випадок)

Природний перебіг ПГ характеризується наявністю двох фаз, і їхні точні терміни залежать від тяжкості та типу основної мутації. У першій фазі підвищений синтез оксалату компенсується гіпероксалурією, яка може досягати крайніх значень до 1-2 ммоль/1,73 м2/добу і зрештою призводить до відкладення оксалату в нирках та прогресуючого ушкодження нирок. Друга фаза настає, коли функція нирок знижується, екскреція оксалату стає недостатньою та виникає системне відкладення оксалату, що призводить до вторинного ушкодження органів [17].

Вторинна гіпероксалурія

Розрізняють кишкову і дієтичну вторинну гіпероксалурію. Найпоширенішими причинами кишкової гіпероксалурії є шунтування шлунка за Ру та панкреатична недостатність. Інші охоплюють стани мальабсорбції, як-от синдром короткої кишки, наслідки баріатричної хірургії, целіакія, хвороба Крона та муковісцидоз, або вживання ліків, що перешкоджають всмоктуванню оксалату в кишечнику, наприклад октреотид – аналог соматостатину або орлістат, який є інгібітором ліпази. Синдроми мальабсорбції спричиняють підвищене всмоктування оксалату через два механізми: надмірна кількість неабсорбованих жирних кислот хелатує вільний кальцій, що призводить до збільшення вільного оксалату, який реабсорбується у кров і виводиться нирками; крім того, жирні кислоти та дигідрокси жовчні кислоти зумовлюють збільшення проникності слизової оболонки кишечника для оксалату, що також сприяє гіпероксалурії. Надлишкове виведення оксалату із сечею може призвести до гострої або хронічної оксалатної нефропатії [6, 18]. У разі кишкової гіпероксалурії висока абсорбція оксалату часто пов'язана з індукованим діареєю зменшенням об'єму крові, метаболічним ацидозом та гіпоцитратурією, що створює сприятливі умови для накопичення оксалату та його осадження в нирковій тканині [4].

Запальні захворювання кишечника зазвичай супроводжуються порушенням роботи або відсутністю транспортерів оксалату SLC26A, серйозними дефектами кишкової секреції оксалату, що може призвести до зниження останньої на 50-75% зі збільшенням кишкової абсорбції оксалату та високої частоти гіпероксалемії та гіпероксалурії [19].

Дієтична гіпероксалурія найчастіше зумовлена надмірним споживанням вітаміну С або оксалату. Усі типи вторинної гіпероксалурії характеризуються трьома гістопатологічними ознаками: відкладення кристалів оксалату кальцію, ушкодження канальцевого епітелію та інтерстиційні зміни в нирках (тубулоінтерстиційна атрофія та фіброз) [1, 6].

Наслідки гіпероксалемії та гіпероксалурії

Токсичність оксалату реалізується через низку патофізіологічних процесів, таких як оксидативний стрес, мітохондріальна дисфункція, запалення, стрес ендоплазматичного ретикулуму, активація аутофагії, клітинне старіння та ремоделювання тканин. Коли функція нирок все ще достатньо висока, щоб забезпечити компенсаторне виділення оксалату через нирки, гіпероксалурія може зумовити нефрокальциноз, канальцеву токсичность та обструкції. Втрата видільної функції нирок призводить до перенасичення плазми оксалатом, який може відкладатися в різних тканинах, наприклад у щитоподібній залозі, селезінці та легенях [10].

Нирки

Оскільки нирки – основний орган виділення оксалату, вони є й основною мішенню оксалатної токсичності. CaOx є найпоширенішою сполукою ниркових каменів і наявний у різних формах, таких як безводний CaOx, моногідрат CaOx та тригідрат CaOx. Дигідрат CaO_x є найпоширенішим кристалом у сечі здорової людини, тоді як моногідрат CaO_x – найпоширеніший кристал у клінічних каменях, оскільки він термодинамічно стабільніший. Гіпероксалурія є незалежним промотором каменеутворення, адже високі концентрації оксалату або гострі кристали моногідрату CaOx можуть спричинити ушкодження нирок, посилюючи затримку кристалів CaOx та каменеутворення [10].

ристалізація CaOx призводить до двох патологічних станів. Сечокам'яна хвороба (уролітіаз) – це наявність каменю/каменів у будь-якому місці сечовивідних шляхів, а термін нефролітіаз стосується каменів, локалізованих у нирках. Іншим станом є нефрокальциноз – відкладення солей кальцію в канальцях, канальцевому епітелії та/або інтерстиційній тканині нирки.

Біохімічний аналіз незмінно показує ознаки відкладення фосфату кальцію або оксалату кальцію (іноді його називають оксалозом). Нефрокальциноз можна класифікувати як медулярний, кортикальний або дифузний залежно від місця відкладення. Медулярний є найпоширенішою формою [20].

Оксалатна нефропатія

Оксалатна нефропатія (ОН) – це захворювання, яке вражає ниркові канальці та характеризується відкладенням кристалів СаО_х в паренхімі нирок. ОН є рідкісною, але клінічно значущою причиною гострого ураження нирок, яке найчастіше прогресує до термінальної стадії ниркової недостатності. Цей стан може виникати внаслідок або ПГ, або вторинної гіпероксалурії [21]. Гостра ОН (ГОН) – це патологічний стан, що спричиняє гостре ураження нирок і характеризується масивним відкладенням кристалів СаОх в паренхімі нирок [22].

Описані випадки ГОН внаслідок щоденного вживання суміші зелених листових овочів, що містила шпинат, апельсинів і лимонів. Відомо, що ці продукти мають високий уміст оксалату, а також аскорбінової кислоти (попередника оксалату). Також є повідомлення про ГОН, пов’язану зі вживанням соків і смузі. Прогноз для ОН є несприятливим, і більшість випадків прогресують до хронічної ниркової недостатності [13, 21].

Хронічна хвороба нирок

При ХХН підвищений ендогенний синтез оксалату в печінці може призвести до екстремальних концентрацій оксалату в плазмі, що на пізніх стадіях захворювання коливаються від 80 мкМ до 125 мкМ. У людей із поширеними формами ХХН, які не мають ПГ, рівень оксалату в плазмі або сироватці крові підвищений через порушення функції нирок, особливо в пацієнтів, які перебувають на діалізі. Проте рівні оксалату в плазмі або сироватці крові в цих пацієнтів не такі високі, як у пацієнтів із ПГ, за винятком пацієнтів із хворобою Крона та ілеоцекальними резекціями, які перебувають на підтримувальному гемодіалізі [1].

Системний оксалоз

Системний оксалоз – це відкладення оксалату в позаниркових тканинах, що призводить до системного ураження. Кістковий мозок є одним з основних місць накопичення нерозчинного оксалату. Іншими місцями ураження можуть бути м’які тканини, серце, судини, нерви, суглоби, шкіра, сітківка та вісцеральні органи [23]. Цей тяжкий стан характеризується постійним болем, підвищеною схильністю до переломів і значною смертністю і має несприятливий прогноз [24].

Серцево-судинні захворювання

Посилене оксалатом вивільнення прозапальних цитокінів із макрофагів M1 відоме своєю ключовою роллю в дисліпідемії та запаленні судин. Оксалат є рушійною силою системного запалення, що підтверджує зв'язок між оксалатом і захворюваннями, що виходять за рамки нефролітіазу. Зокрема, оксалат пов'язують із хронічними захворюваннями серцево-судинної системи, як-от атеросклероз, артеріальна гіпертензія, ішемічна хвороба серця, серцева недостатність та кальцифікація судин [10]. При ПГ оксалоз з ураженням міокарда або провідної системи може призвести до серцевої недостатності та фатальних аритмій [25].

Оксалат може спричинити розвиток атеросклерозу. In vitro супрафізіологічні позаклітинні концентрації оксалату пригнічують проліферацію та індукують оксидативний стрес в ендотеліальних клітинах. Більше того, індуковане кристалами оксалату вивільнення прозапального цитокіну IL‑1α з моноцитів пов'язане з підвищеним ризиком атеросклеротичних серцево-судинних подій у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда або ХХН, можливо, шляхом сприяння адгезії лейкоцитів до ендотелію та запаленню через експресію молекули адгезії судинних клітин – 1 (МАСК‑1) на ендотеліальних клітинах [26].

Метаболічні захворювання

З легкою гіпероксалурією пов'язані кілька метаболічних захворювань. В осіб з ожирінням спостерігається висока частота нефролітіазу та гіпероксалурії, що корелює зі зниженням розрахункової швидкості клубочкової фільтрації (рШКФ) та підвищеним ризиком ХХН. Одним із потенційних винуватців є прозапальний ефект ожиріння. Наприклад, у мишей з ожирінням спостерігали локальне й системне запалення, що зумовлювало зменшенню активної трансклітинної секреції оксалату в кишечнику через аніонообмінник Slc26a6 та посилення парацелюлярної абсорбції оксалату в ШКТ [10].

Синдром обструктивного апное сну (СОАС) також пов'язують із нефролітіазом. СОАС часто асоціюється з резистентною гіпертензією, втратою профілю Діппера артеріального тиску та підвищеним ризиком тяжкої кардіометаболічної дисфункції. СОАС відіграє певну роль в інсулінорезистентності, гіпертензії, дисліпідемії, стеатозі печінки та атеросклерозі. Аналогічно, періодична гіпоксія, пов'язана з СОАС, відіграє важливу роль у патофізіології метаболічного синдрому з точки зору симпатичної активації, системного запалення, порушення метаболізму глюкози та ліпідів, а також ендотеліальної дисфункції. Пацієнти із СОАС мають на 35% вищий ризик нефролітіазу порівняно з контрольною групою [10].

Помітним є патофізіологічний перехрест між екскрецією оксалату й діабетом. В осіб із діабетом спостерігається збільшення екскреції оксалату із сечею на 11% порівняно з особами без діабету, що може частково бути пов'язано з підвищеною концентрацією попередників оксалату гліоксалю та гліоксилату. Потрібно зазначити, що наявність діабету була пов'язана зі збільшенням ризику зниження рШКФ або ниркової недостатності на 50% у пацієнтів з екскрецією оксалату із сечею ≥16,2 мг/добу порівняно з тими, у кого екскреція оксалату із сечею становить <16,2 мг/добу [27].

Клітинні ефекти надлишку оксалату

Оксалат може безпосередньо впливати на функцію клітин. In vitro оксалат пригнічує проліферацію епітеліальних клітин нирок, стимулює фіброзну трансформацію та кальцифікацію, а також індукує загибель клітин. Оксалат також може сприяти епітеліально-мезенхімальній трансформації. Крім того, оксалат активує нікотинамідаденіндинуклеотидфосфат оксидазу в епітеліальних клітинах нирок і запускає вивільнення активних форм кисню, що сприяє оксидативному стресу та пов'язане зі зниженням рівня глутатіону та порушенням функції мітохондрій [1].

Окрім впливу оксалату на епітеліальні клітини кілька досліджень показали, що кристали оксалату активують запальні клітини. Наприклад, кристали оксалату стимулювали дендритні клітини та макрофаги до синтезу та вивільнення IL‑1β через активацію інфламасоми білка 3 (NLRP3). Крім того, вплив низької дози кристалів оксалату на моноцити людини порушує функцію мітохондрій. Є гіпотеза, що ці біологічні події можуть спричиняти рецидив каменеутворення. Оброблені оксалатом макрофаги також мають знижену клітинну біоенергетику, порушення активності мітохондріальних комплексів I та IV, а також низький рівень АТФ порівняно з контрольними клітинами. У цих клітинах порушувався метаболізм, окисно-відновний гомеостаз і цитокінове сигналювання, що погіршувало їхню антибактеріальну відповідь in vitro та збільшувало ризик бактеріальної інфекції [28].

Терапія дисрегуляції оксалату

Основною метою лікування розладів обміну оксалату є зменшення екскреції CaOx із сечею, щоб підтримати функцію нирок, сповільними прогресування ниркової недостатності до термінальної стадії та мінімізувати пов'язані з цим ускладнення. Це передбачає впровадження стратегій для зменшення насичення сечі CaO_x, кристалізації CaOx та утворення оксалату.

Запобігання кристалізації оксалату кальцію в сечі

Першим заходом лікування розладів обміну оксалату є адекватна гідратація, особливо для профілактики утворення каменів у нирках. Пацієнтам із ПГ1 рекомендується гіпергідратація (>3 л/1,73 м² площі поверхні тіла / добу) [29]. При вторинній гіпероксалурії рекомендується щоденне споживання рідини в кількості від 2,5 до 3,0 л для забезпечення належного об'єму сечі щонайменше 2,5 л на добу [2, 30].

Дослідження I фази толваптану (непептидного селективного антагоніста рецептора антидіуретичного гормону) продемонструвало багатообіцяючий ефект щодо зменшення перенасичення сечі оксалатом кальцію, фосфатом кальцію та сечовою кислотою шляхом збільшення об'єму сечі [31].

Подібний ефект був зареєстрований для тіазидних діуретиків, чиї гіпокальційуричні та гіпермагнійуричні властивості можуть зменшувати утворення в нирках каменів з оксалатом кальцію. Також для запобігання утворенню каменів у нирках було запропоновано застосовувати цитрат. Цитрат і гідроксицитрат можуть розчиняти кристали моногідрату оксалату кальцію in vitro. Було висловлено припущення, що лимонний сік може бути дієвою альтернативою фармацевтичним цитратним препаратам, які пацієнти часто припиняють приймати через побічні ефекти з боку ШКТ [1].

Серед фітопрепаратів потенціал щодо запобігання кристалізації солей оксалату демонструє пирій повзучий (Agropyron repens), відомий у нашому регіоні як злісний багаторічний кореневищний бур'ян із родини злакових, поширений повсюдно. Комбінована терапія з додаванням екстракту пирію сприяє зменшенню загальної кількості каменів і діаметра каменів у хворих з уролітіазом [32].

Спрямування на абсорбцію оксалату

Обмеження оксалату в дієті виявляє мінімальний вплив на пацієнтів із ПГ, оскільки більшість оксалату в цих випадках виробляється ендогенно [10].

Для профілактики утворення каменів CaOx при вторинній гіпероксалурії рекомендується дієта з низьким умістом оксалату. Продукти дуже високого і високого ризику (що містять понад 100 мг або 50 мг оксалату на 100 г) необхідно виключити або обмежити відповідно. Загалом радять обмежити вживання оксалату до менш ніж 40-50 мг на добу. Приготування їжі (кип’ятіння та приготування в мікрохвильовій печі та на пару) зменшує вміст розчинного оксалату в продуктах харчування [2, 7]. Однак нещодавні дослідження показали, що оксалат з їжі мало впливає на екскрецію оксалату із сечею, тоді як споживання вітаміну С тісно корелює з нею. Застосування вітаміну С у вигляді добавок необхідно суворо контролювати [33].

При кишковій гіпероксалурії терапія базується на зв'язуванні оксалату в кишечнику для запобігання гіперабсорбції. Пряме додавання кальцію та обмеження споживання жирів (що збільшує зв'язування кальцію з оксалатом у кишечнику) може зменшити гіперабсорбцію оксалату. Додавання кальцію дуже важливе при плануванні терапії, оскільки його обмеження сприяє зменшенню кількості кальцію в просвіті кишечника, доступної для зв'язування оксалату. Це призводить до збільшення абсорбції оксалату та збільшення його екскреції із сечею. Тому споживання кальцію в їжі не треба обмежувати при синдромах мальабсорбції, після хірургічної резекції тонкої кишки, шунтування тонкої кишки та запальних захворювань кишечника. Негативний баланс кальцію також може спричинити вторинний гіперпаратиреоз, і добавки кальцію можуть бути ефективними для запобігання ризику утворення каменів CaOx через гіперпаратиреоз. Важливо регулярно приймати добавки кальцію під час їди, щоб зв’язати оксалат із харчових джерел [33].

Кальційумісні фосфат-зв'язувальні речовини, які можуть сприяти утворенню кальцій-оксалатних комплексів, також були запропоновані як потенційні засоби, що знижують рівень оксалату. Карбонат лантану, що зв'язує фосфати, наразі проходить випробування III фази в пацієнтів із вторинною гіпероксалурією та нефролітіазом. Застосування севеламер гідрохлориду, який зв’язує некальцій-фосфат, протягом тижня також сприяло незначному зниженню рівня оксалату в сечі у відкритому дослідженні пацієнтів з ентеральною гіпероксалурією. Необхідно зазначити, що квантово-хімічне дослідження 2021 року показало, що тривалентні катіони, як-от Fe3+, Al3+ або La3+, а не двовалентні, а також хімічний елемент неодим можуть бути цікавими кандидатами на зв'язування оксалату для доклінічних випробувань [1].

Терапія, пов'язана з транспортерами оксалату

Протягом останнього десятиліття дослідники вивчають SLC26A3 як терапевтичну мішень для лікування гіпероксалурії. Низькомолекулярний інгібітор SLC26A3 (DRAinh-A270) селективно пригнічує опосередкований SLC26A3 обмін хлориду/бікарбонату та оксалату/хлориду. Сьогодні результати досліджень підтверджують важливу роль SLC26A3 в абсорбції оксалату в кишечнику і свідчать про терапевтичну корисність інгібування SLC26A3 для лікування гіпероксалурії та профілактики нефролітіазу з утворенням СаОх. Однак для підтвердження цієї гіпотези необхідні подальші дослідження [34, 35].

Терапія, пов'язана з мікробіомом

Терапевтичний підхід, спрямований на мікробіом, базується на здатності певних бактерій розщеплювати оксалат. Оксабакт (Oxabact OC5) – це бімодальний ентеротерапевтичний препарат, який містить ліофілізат Oxalobacter formigenes, непатогенної коменсальної бактерії, що розщеплює оксалат. Оксабакт призначають перорально у вигляді капсул, вкритих оболонкою. Поліпшуючи активну та пасивну секрецію оксалату з плазми в кишечник, Оксабакт сприяє виведенню оксалату та зниженню його навантаження на нирки. Оксабакт є зареєстрованою торговою маркою OxThera Intellectual Property AB [36].

Колонізація видами Bifidobacterium і Lactobacillus також сприяє зниженню рівня оксалату в сечі у тварин. Оксадроп, пробіотик, що містить Lactobacillus acidophilus, Lactobacillus brevis, Streptococcus thermophilus та Bifidobacterium infantis, забезпечує короткочасне зниження рівня оксалату в сечі в пацієнтів з ентеральною гіпероксалурією. Іншими бактеріальними штамами, які нині досліджують, є Nov‑001, UBLG‑36 та SYNB8802. Nov‑001 – комбінований мікробний продукт, містить NB1000S, бактерію, що розщеплює оксалат, та NB2000P, пребіотичну контрольну молекулу, що використовується для контролю кількості NB1000S. UBLG‑36, штам Lactobacillus paragasseri, є високоефективним у розщепленні оксалату in vitro. Пероральне введення SYNB8802, синтетичного штаму E. coli Nissle, що розщеплює оксалат, суттєво зменшує рівень оксалату в сечі в мишей і приматів [1].

Як потенційні підходи до модуляції метаболізму оксалату досліджували трансплантацію фекальної мікробіоти (ТФМ). У щурів ТФМ від ссавця-травоїдної тварини, уся мікробіомна спільнота якої адаптована до розщеплення великої кількості харчового оксалату, призвела до зниження рівня оксалату в сечі та фекаліях порівняно зі вживанням ізолятів, що розщеплюють оксалат, а рівень оксалату в сечі залишався зниженим упродовж 9 міс після пересадки. На сьогодні в жодних дослідженнях не оцінювали вплив ТФМ на людей [1].

Замість уведення бактеріальних штамів кілька дослідників спробували безпосередньо додавати оксалатдекарбоксилазу (OxDC), фермент, який використовують O. formigenes для розщеплення оксалату. Подвійне сліпе рандомізоване контрольоване перехресне дослідження запатентованого OxDC у здорових осіб показало зниження рівня оксалату в сечі на 24% порівняно з плацебо. У дослідженні I фази рекомбінантний OxDC, клонований із Bacillus subtilis, значуще знизив рівень оксалату в сечі в пацієнтів із шунтуванням шлунка за Ру, але це зниження не було значущимим у пацієнтів з ідіопатичним утворенням каменів з оксалату кальцію [1].

ALLN‑177 – пероральна кристалічна форма оксалат-специфічного мікробного ферменту оксалатдекарбоксилази, розроблена як ферментна терапія, яка специфічно розщеплює оксалат у ШКТ. Основним місцем дії ALLN‑177 є верхні відділи ШКТ, головним чином шлунок. ALLN‑177 не абсорбується та зберігає ферментативну активність у дистальному відділі ШКТ та може бути корисною для розщеплення оксалату, що виділяється в кишечник. У плацебо-контрольованому перехресному дослідженні у здорових добровольців з індукованою дієтою гіпероксалурією, які отримували ALLN‑177 у дозі 7500 од. / прийом їжі тричі на добу, показано зменшення добової екскреції оксалату із сечею [37].

Лікування первинної гіпероксалурії

Терапевтичні опції при ПГ традиційно були обмеженими, і єдиним варіантом вважалася комбінована трансплантація печінки та нирки. У пацієнтів із ПГ1 через специфічні мутації AГT, як-от G170R або F152I, має місце помилкова доставка ферменту до мітохондрій. Мономерна форма AГT є нестабільною та схильною до неправильного згортання та агрегації, що перешкоджає транспорту до пероксисом. Димеризації, яка стабілізує фермент і може сприяти належному транспорту до пероксисом, сприяє вітамін B₆. Добавки вітаміну B₆ відновлюють активність AГT та знижують продукування оксалату печінкою. Є два фенотипи ПГ1, за яких пацієнти або реагують на лікування вітаміном В₆, або ні [1].

У пацієнтів із ПГ1, які не відповідають на лікування вітаміном B₆, терапевтичні підходи спрямовані на пригнічення ключових печінкових ферментів, що виробляють оксалат (гліколатоксидаза та ЛДГА), наприклад, за допомогою РНК-інтерференції. РНК-інтерференція – це вроджений механізм більшості еукаріотичних клітин, який дає можливість послідовно-специфічному пригніченню експресії генів через некодувальні дволанцюгові фрагменти РНК.

Ці малі інтерферуючі РНК (міРНК) розпізнаються РНК-індукованим комплексом сайленсингу, який індукує деградацію цільової мРНК та запобігає трансляції відповідного білка. Екзогенно синтезовані міРНК розглядають як суттєвий терапевтичний прорив, що дає змогу потужно репресувати гени, які зумовлюють захворювання [29].

Лумасиран на основі міРНК – перший схвалений препарат для лікування ПГ1. Він пригнічує ген гліколатоксидази і знижує рівень оксалату в сечі. Недосіран, ще один препарат на основі міРНК, вводиться підшкірно, пригнічує ЛДГА і продемонстрував стійке та довгострокове зниження рівня оксалату в сечі в пацієнтів із ПГ1 та ПГ2, наближаючи його до нормального діапазону [29].

Антагоніст рецептора IL‑1β анакінра (Кінерет) продемонстрував протекторну здатність щодо CaOx-нефропатії в мишей, зменшуючи запалення та ушкодження нирок. Анакінра вже схвалена FDA для лікування ревматоїдного артриту, кріопірин-асоційованих періодичних синдромів та дефіциту антагоніста рецептора інтерлейкіну‑1 і продемонструвала багатообіцяючі результати в численних клінічних випробуваннях щодо гнійного гідраденіту, перикардиту, COVID‑19 та інших запальних станів. Тому анакінра може бути терапевтичною можливістю при ПГ1 та заслуговує на тестування в клінічних випробуваннях [38].

Висновки

Поширена органічна ЩК та її іон оксалат чинять вагомий вплив на здоров’я. 50-80% оксалату виробляється ендогенно у процесі метаболізму амінокислот і вуглеводів, тоді як 20-50% надходить з їжею та абсорбується переважно в тонкій кишці. Епітеліальний транспорт оксалату через аніонний обмін опосередковує абсорбцію та секрецію оксалату в ШКТ та нирках. Кишечник людини містить важливі мікробні мережі, які допомагають регулювати рівень оксалату, зокрема спеціалізовану бактерію-деградатор оксалату O. formigenes. Збільшення абсорбції оксалату в кишечнику, що спостерігається при вторинній гіпероксалурії, та спадкові дефекти ферментів, які спричиняють збільшення ендогенного вироблення оксалату, можуть призвести до оксалатної нефропатії та ниркової недостатності. Підвищена концентрація оксалату в сечі пов'язана з прогресуванням ХХН, а підвищений рівень оксалату в плазмі корелює із серцево-судинною патологією. На клітинному рівні оксалат пригнічує проліферацію, стимулює фіброзну трансформацію та кальцифікацію, призводить до посилення проатерогенних та запальних шляхів, зумовлює активацію інфламасом та оксидативний стрес, а також індукує загибель клітин. Лікування порушень обміну оксалату полягає в адекватній гідратації, контролі кількості оксалату та аскорбінової кислоти, що споживається з їжею, запобіганні кристалізації оксалату кальцію в сечі та корекції мікробіому. У разі спадкової гіпероксалурії застосовують вітамін В6 та міРНК-інгібітори генів.

Список літератури – у редакції.