10 серпня, 2026
Статини в ендокринології: баланс користі та можливих ризиків
У сучасній клінічній практиці питання профілактики серцево-судинних захворювань (ССЗ) у пацієнтів з ендокринною патологією набуває особливої актуальності. За даними епідеміологічних досліджень, ССЗ залишаються провідною причиною смертності у світі, спричиняючи майже 18 млн летальних випадків щороку. При цьому значна частина серцево-судинного ризику (CCР) пов’язана з метаболічними порушеннями, зокрема цукровим діабетом (ЦД), ожирінням, інсулінорезистентністю та дисліпідемією, тому ендокринологічних пацієнтів вважають однією з найуразливіших груп щодо розвитку атеросклеротичних ускладнень (Roth G.A. et al., 2020). Водночас дисліпідемія є одним із ключових модифікованих факторів ризику атеросклерозу, а ефективний контроль рівня ліпопротеїнів (ЛП) низької щільності (ЛПНЩ) розглядають як фундаментальну стратегію зниження CCР (Mach F. et al., 2019).
Попри значну доказову базу щодо ефективності й безпеки статинів, у клінічній практиці все ще зберігається низка поширених міфів та побоювань щодо їх застосування, особливо в пацієнтів із супутніми ендокринними порушеннями. Тому питання раціонального використання статинів у цієї категорії хворих потребує практичних орієнтирів для лікарів та формування чіткого алгоритму прийняття клінічних рішень, що дає можливість упевненіше використовувати статини в щоденній практиці.
Холестерин: більш ніж фактор ССР
Холестерин (ХС) є центральною молекулою метаболізму, дисбаланс якої пов’язаний не лише з розвитком ССЗ, а й із низкою інших патологічних станів. Порушення метаболізму ХС пов’язане з гіперхолестеринемією, атеросклерозом, жовчнокам’яною хворобою, метаболічно асоційованою жировою хворобою печінки (МАСХП), нейродегенеративними станами, зокрема хворобою Альцгеймера (ХА), а також певними онкологічними захворюваннями (Cui D. et al., 2025).
Метаболізм ХС в організмі є складною багаторівневою системою. ХС може надходити з їжею або синтезуватись ендогенно, причому ключовим етапом його ендогенного синтезу є перетворення ацетил-КоА через кілька проміжних стадій за участю ферменту ГМГ-КоА-редуктази, що й визначає основну фармакологічну мішень для статинів (Cui D. et al., 2025).
У кишечнику ХС абсорбується ентероцитами за участю транспортера NPC1L1, після чого естерифікується та включається до складу хіломікронів, які транспортують його через лімфатичну систему у кров. У плазмі транспорт ХС здійснюють різні класи ЛП – ЛП дуже низької щільності (ЛПДНЩ), ЛПНЩ та ЛП високої щільності (ЛПВЩ). Зокрема, ЛПНЩ транспортують ХС до периферичних тканин, де він захоплюється клітинами за допомогою рецепторів ЛПНЩ. Надлишок ХС може виводитися з клітин за участю транспортера ABCA1 та аполіпопротеїну A-I (ApoA-I) з формуванням ЛПВЩ, що забезпечує зворотний транспорт ХС до печінки (Cui D. et al., 2025).
Порушення цих механізмів сприяє накопиченню ХС в макрофагах із формуванням «пінистих клітин», що є одним із ключових етапів розвитку атеросклерозу.
Водночас ХС виконує низку фізіологічно важливих функцій. Він є ключовим структурним компонентом клітинних мембран, забезпечуючи їхню стабільність і регулюючи мембранну плинність. Крім того, ХС бере участь у формуванні ліпідних рафтів – спеціалізованих мембранних мікродоменів, які відіграють важливу роль у внутрішньоклітинній передачі сигналів (Cui D. et al., 2025).
Не менш важливо, що ХС є попередником синтезу стероїдних гормонів. У мітохондріях під дією ферменту CYP11A1 він перетворюється на прегненолон, після чого в ході низки ферментативних реакцій утворюються мінералокортикоїди (зокрема, альдостерон), глюкокортикоїди (зокрема, кортизол), андрогени та естрогени. Таким чином, ХС є центральним субстратом для синтезу гормонів, що регулюють широкий спектр фізіологічних процесів (Cui D. et al., 2025).
Отже, ХС є важливим структурним компонентом клітинних мембран і попередником стероїдних гормонів, тоді як клінічне значення має порушення його регуляції та накопичення у вигляді атерогенних ЛП, передусім ЛПНЩ.
Ліпідознижувальна терапія в пацієнтів з ендокринною патологією: де виникає найбільше клінічних запитань
Найчастіше питання щодо доцільності й безпеки терапії статинами виникають у пацієнтів із предіабетом, ожирінням, поліендокринним метаболічним оваріальним синдромом (ПМОС) та МАСХП. У цих клінічних ситуаціях лікарі нерідко стикаються з побоюваннями щодо можливих небажаних ефектів статинів або їхнього впливу на перебіг супутніх ендокринних порушень.
Зокрема, у пацієнтів із предіабетом часто постає питання, чи можна відкласти призначення статинів через острах підвищення ризику розвитку ЦД. Подібні сумніви можуть виникати і в пацієнтів з ожирінням, які іноді обговорюють можливий вплив статинів на показники глікемії. У жінок із ПМОС дискусія зазвичай стосується доцільності призначення статинів у контексті підвищеного кардіометаболічного ризику і можливих ефектів на гормональний профіль. Окремим питанням тривалий час залишалась і МАСХП, оскільки існував поширений міф про потенційну гепатотоксичність статинів.
Водночас сучасні дані свідчать, що користь статинів для серцево-судинної (СС) системи значно перевищує ризик можливих небажаних ефектів. Більшість таких явищ або трапляються рідко, або їх причинно-наслідковий зв’язок із терапією статинами є переоціненим.
Метаболічний парадокс статинів: чи справді ризик ЦД є проблемою?
Один із ключових так званих метаболічних парадоксів статинів полягає в тому, що ці препарати знижують абсолютний ССР, але водночас дещо підвищують відносний ризик розвитку ЦД. Таке формулювання нерідко викликає занепокоєння в лікарів і пацієнтів. Однак без розуміння різниці між відносним і абсолютним ризиком ця інформація може бути неправильно інтерпретована.
Відносний ризик (Relative Risk, RR) показує, на скільки відсотків змінюється ризик події порівняно з вихідним рівнем. Його розраховують як співвідношення ризику події в групі втручання до ризику в контрольній групі. Натомість абсолютний приріст ризику (Absolute Risk Increase, ARI) або абсолютне зниження ризику (Absolute Risk Reduction, ARR) відображають, на скільки відсотків змінюється частота події в популяції. Саме цей показник краще демонструє клінічну значущість втручання. Наприклад, твердження про те, що препарат «знижує відносний ризик на 50%», може виглядати дуже переконливо. Проте якщо вихідний ризик становив 0,2%, а після лікування – 0,1%, то абсолютне зниження ризику становить лише 0,1%.
Цей підхід важливий і для оцінки впливу статинів на ризик розвитку ЦД. Дані досліджень свідчать, що терапія статинами може підвищувати відносний ризик розвитку ЦД приблизно на 9%, проте абсолютне збільшення ризику є невеликим – приблизно 0,1-0,3%. Водночас кількість СС-подій, зокрема інфаркту міокарда (ІМ), яким вдається запобігти, значно перевищує кількість нових випадків ЦД, які можуть виникати на тлі лікування.
Саме тому баланс користі й ризику терапії статинами варто оцінювати передусім через призму абсолютного ризику, а не лише відносних показників. Для практичного спілкування з пацієнтами це означає необхідність пояснювати ефект терапії зрозумілими цифрами. Наприклад, коректніше говорити не «ризик зросте на 10%», а «з 1 тис людей приблизно в 1-2 осіб може додатково розвинутися ЦД, тоді як у 10-20 пацієнтів вдається запобігти ІМ».
Таким чином, відносний ризик відображає силу ефекту, тоді як абсолютний ризик демонструє реальну клінічну користь лікування, що має принципове значення для прийняття зважених терапевтичних рішень у щоденній практиці.
Статини і стероїдні гормон
Зважаючи на ключову роль ХС в стероїдогенезі, виникає закономірне питання: чи може зниження рівня ЛПНЩ завдяки статинам впливати на синтез стероїдних гормонів? Адже саме ХС є основним субстратом для утворення кортизолу, альдостерону, тестостерону та естрадіолу.
Важливо розуміти, що клітини стероїдогенних тканин мають кілька джерел ХС. Він може надходити шляхом захоплення ЛПНЩ за допомогою рецепторів ЛПНЩ, синтезуватися de novo безпосередньо у клітині, а також мобілізуватися з внутрішньоклітинних запасів. Саме тому навіть у разі зниження рівня ЛПНЩ у плазмі клітини зберігають можливість забезпечувати потреби стероїдогенезу (Cui D. et al., 2025).
Клінічні дані підтверджують, що терапія статинами не призводить до клінічно значущого пригнічення синтезу стероїдних гормонів. Дослідження показують, що статини не знижують клінічно значуще рівні кортизолу або альдостерону. У деяких випадках можливе незначне зниження рівня тестостерону, однак його концентрація, як правило, залишається в межах фізіологічних значень. При цьому фертильність і функція наднирників у більшості пацієнтів не порушуються.
Навіть за дуже низьких рівнів ЛПНЩ (<0,5 ммоль/л) не виявлено доказів клінічно значущого пригнічення стероїдогенезу або розвитку недостатності надниркових залоз. Це пояснюється тим, що клітини стероїдогенних тканин здатні активно синтезувати ХС та мають ефективні компенсаторні механізми (Cui D. et al., 2025).
Таким чином, системне зниження рівня ЛПНЩ не означає дефіциту ХС в клітинах, а отже, навіть за дуже низьких рівнів ЛПНЩ у клінічній практиці не спостерігають клінічно значущих порушень синтезу стероїдних гормонів.
Статини і ризик нейродегенеративних захворювань
Ще одним поширеним побоюванням, яке іноді виникає під час обговорення інтенсивного зниження ЛПНЩ, є можливий вплив статинів на функцію мозку та ризик нейродегенеративних захворювань, зокрема ХА. Це питання пов’язане з тим, що ХС відіграє важливу роль у функціонуванні нервової системи.
Метаболізм ХС в мозку має суттєві особливості. На відміну від периферичних тканин мозок синтезує ХС переважно самостійно, а гематоенцефалічний бар’єр (ГЕБ) практично не пропускає ЛПНЩ із системного кровотоку. Тому локальний уміст ХС у мозку ХС не є прямим відображенням периферичного рівня ХС (Cui D. et al., 2025).
У центральній нервовій системі (ЦНС) ХС синтезується переважно астроцитами, після чого транспортується до нейронів у комплексі з Апо E (ApoE). Далі він може використовуватися клітинами або метаболізуватися ферментом CYP46A1 з утворенням 24-гідроксихолестерину (24-OHC), який здатний проходити крізь ГЕБ у системний кровотік. Водночас у мозок може надходити 27-гідроксихолестерин (27-OHC), що утворюється в периферичних тканинах.
Порушення цього балансу оксистеролів вважають одним із можливих механізмів нейродегенерації.
Епідеміологічні спостереження показують, що підвищений рівень ХС в середньому віці пов'язаний із підвищеним ризиком судинної деменції, змішаних форм деменції та, частково, ХА. Водночас низький рівень ХС у літньому віці часто є наслідком, а не причиною нейродегенеративних процесів і може відображати загальне виснаження, хронічне запалення або вже наявні патологічні зміни в мозку.
Важливо, що сучасні клінічні дані не підтверджують підвищення ризику деменції на тлі терапії статинами. Навпаки, деякі дослідження ілюструють можливий нейропротекторний ефект цих препаратів, що, імовірно, пов’язано зі зменшенням ушкодження судин, поліпшенням ендотеліальної функції та зниженням активності нейрозапалення (Cui D. et al., 2025).
Таким чином, наявні дані свідчать, що зниження рівня ХС-ЛПНЩ не чинить негативного впливу на функцію мозку і не підвищує ризик деменції, що є важливим аргументом на користь безпечності інтенсивної ліпідознижувальної терапії.
Статини і ПМОС: можливі метаболічні ефекти
Окремий інтерес становить питання застосування статинів у жінок із ПМОС, який супроводжується вираженими метаболічними порушеннями, інсулінорезистентністю та підвищеним ССР.
Потенційні ефекти статинів у пацієнток із ПМОС можуть виходити за межі лише ліпідознижувальної дії. Дані експериментальних і клінічних досліджень свідчать, що ці препарати можуть зменшувати запалення та оксидативний стрес, знижувати гіперінсулінемію та вплив інсуліноподібного фактора росту‑1 (ІФР‑1), а також пригнічувати проліферацію тека-інтерстиціальних клітин яєчника. Крім того, статини здатні знижувати експресію ферменту CYP17A1 (17α-гідроксилаза/17,20-ліаза) і зменшувати доступність ХС як субстрату для стероїдогенезу. Сукупність цих механізмів може сприяти зниженню рівня андрогенів, що є одним із ключових патогенетичних механізмів ПМОС (Kolnikaj T.S. et al., 2024).
Цікавими є результати Кокранівського систематичного огляду, в якому оцінювали вплив представника одного зі статинів на рівень тестостерону. Автори не виявили статистично значущої різниці між групою, в якій вивчали цей препарат, і плацебо щодо рівня загального тестостерону в чоловіків. Водночас у жінок із ПМОС застосування цього статину супроводжувалося зниженням рівня загального тестостерону, індексу вільних андрогенів (ІВА), рівнів андростендіону і дегідроепіандростерон-сульфату (ДГЕАС) (Shawish M.I. et al., 2021).
Таким чином, сучасні дані свідчать, що в пацієнток із СПКЯ статини можуть мати додаткові метаболічні й гормональні ефекти, які потенційно сприяють корекції гіперандрогенії, хоча їх застосування в цій групі потребує індивідуалізованого підходу з урахуванням загального кардіометаболічного ризику.
Водночас традиційно обговорюють і потенційні небажані ефекти терапії статинами, зокрема м’язові симптоми, гепатотоксичність або можливий вплив на глікемічний контроль, однак клінічні дані свідчать, що ці ризики зазвичай залишаються низькими і добре контрольованими.
Статини і м’язові симптоми
Побоювання щодо розвитку міопатії є однією з найпоширеніших причин відмови від призначення або передчасного припинення терапії статинами. У клінічній практиці ендокринологи нерідко розглядають гіпотиреоз, дефіцит вітаміну D або саркопенію як потенційні протипоказання до призначення статинів. Проте сучасні дані свідчать, що така позиція не є обґрунтованою.
Насправді відкласти призначення статинів доцільно лише в разі декомпенсованого гіпотиреозу, оскільки на цьому тлі можуть змінюватися показники ліпідного профілю, що впливає на оцінку ССР і подальшу тактику ліпідознижувальної терапії. Після компенсації функції щитоподібної залози питання призначення статинів переглядають відповідно до рівня ліпідів і ССР.
Інші стани, зокрема дефіцит вітаміну D або саркопенія, самі по собі не є протипоказанням до терапії статинами. Важливо також підкреслити, що наявність м’язового болю іншого походження не підвищує ризик розвитку статин-індукованої міопатії.
За даними метааналізу 19 рандомізованих клінічних досліджень (РКД) із загальною кількістю учасників понад 150 тис осіб, приблизно 90% повідомлень про м’язові симптоми під час лікування статинами не були безпосередньо пов’язані з прийомом препарату. Часто такі симптоми мають інше походження або можуть бути зумовлені ноцебо-ефектом (Cholesterol Treatment Trialists’ Collaboration, 2022).
У клінічній практиці важливу роль відіграє правильна інтерпретація лабораторних показників. Якщо рівні аланінамінотрансферази (АЛТ) і аспартатамінотрансферази (АСТ) не перевищують верхню межу норми більш ніж утричі, а рівень креатинфосфокінази (КФК) не підвищується щонайменше у 2-3 рази, це, як правило, свідчить про те, що ураження м’язів або печінки індуковане не статинами. У таких випадках доцільно шукати іншу причину м’язового болю і проводити відповідну корекцію супутніх станів, а не відміняти ліпідознижувальну терапію.
Таким чином, дані найновіших РКД і метааналізів свідчать, що більшість побоювань щодо застосування статинів у пацієнтів з ендокринною патологією є перебільшеними. Інтенсивне зниження рівня ЛПНЩ не призводить до клінічно значущого пригнічення стероїдогенезу, не підвищує ризик нейродегенеративних захворювань і ЦД, а в пацієнток із ПМОС може супроводжуватися сприятливими метаболічними ефектами. Водночас більшість м’язових симптомів, що виникають під час терапії статинами, не мають причинно-наслідкового зв’язку з прийомом препарату.
У пацієнтів із високим ССР ендокринолог не може відкладати призначення статинів через побоювання щодо можливого впливу на глікемію чи інші потенційні небажані ефекти. У більшості випадків доцільною є стратегія моніторингу, а не відміни терапії, з корекцією супутніх станів, які можуть бути причиною симптомів.
Важливо також пояснювати пацієнтам співвідношення користі й ризику ліпідознижувальної терапії, адже профілактика СС-подій має значно більший клінічний вплив, ніж потенційні небажані ефекти лікування. Тому ендокринологу варто не боятися призначати статини, а, навпаки, активно використовувати їх у власній практиці, самостійно вести таких пацієнтів, а не рутинно направляти їх до кардіолога
Алгоритм визначення доцільності призначення статинів у пацієнтів з ендокринною патологією
Оцінка ССР
Першим етапом у прийнятті рішення щодо доцільності призначення статинів є оцінка ССР. У низці клінічних ситуацій категорія ризику є очевидною вже на етапі первинного обстеження пацієнта.
Зокрема, до категорії дуже високого ССР належать пацієнти з документально підтвердженим атеросклеротичним серцево-судинним захворюванням (АССЗ), у тому числі з перенесеним гострим коронарним синдромом, інсультом або захворюванням периферичних артерій. До цієї ж групи належать особи з ЦД з ураженням органів-мішеней або множинними факторами ризику, пацієнти з тяжкою хронічною хворобою нирок (рШКФ <30 мл/хв/1,73 м²), а також особи з дуже високим розрахунковим 10-річним ризиком СС-подій (Mach F. et al., 2019).
Якщо категорія ризику не є очевидною, її визначають за допомогою спеціальних прогностичних моделей. Для більшості пацієнтів із низьким або помірним ризиком використовують алгоритми SCORE2 (для осіб віком до 70 років) та SCORE2-OP (для пацієнтів старшого віку), які дають можливість оцінити 10-річний ризик фатальних і нефатальних СС-подій.
Водночас у пацієнтів із ЦД оцінка ризику потребує додаткової стратифікації. У таких випадках застосовують спеціально адаптовані моделі – SCORE2-Diabetes, які враховують тривалість захворювання, глікемічний контроль і наявність ураження органів-мішеней, що дає змогу точніше визначити індивідуальний ССР (Mach F. et al., 2019).
Крім розрахункових алгоритмів під час оцінки ризику треба враховувати й низку додаткових факторів, здатних його модифікувати. До них належать:
- сімейний анамнез передчасних ССЗ;
- етнічна належність до груп підвищеного ризику;
- психосоціальні стресові фактори;
- соціальна депривація;
- ожиріння;
- низька фізична активність;
- хронічні запальні або імуноопосередковані захворювання;
- серйозні психічні розлади;
- рання менопауза;
- ускладнення вагітності (зокрема, прееклампсія);
- ВІЛ-інфекція;
- синдром обструктивного апное сну.
Додаткову прогностичну інформацію можуть надавати і біомаркери, зокрема підвищений рівень високочутливого С-реактивного білка (вч-CРБ >2 мг/л) або ліпопротеїну(a).
ЛПНЩ як ключова терапевтична мішень: принципи ліпідознижувальної терапії
Після визначення категорії ССР встановлюють цільові рівні ХС ЛПНЩ, що є ключовою терапевтичною мішенню у профілактиці СС-ускладнень. Що вищий ССР пацієнта, то агресивнішим має бути зниження рівня ЛПНЩ (Mach F. et al., 2019).
Традиційно у клінічній практиці вважають, що в пацієнтів із низьким ССР активна ліпідознижувальна терапія не є обов’язковою і зазвичай обмежується рекомендаціями щодо модифікації способу життя. Проте сучасні дані свідчать, що атеросклеротичний процес починається задовго до появи клінічних проявів і має тривалий субклінічний перебіг.
На ранніх етапах відбувається поступове накопичення атеросклеротичних бляшок під впливом атерогенних ЛП, передусім ЛПНЩ, а також запалення, ендотеліальної дисфункції та порушень ліпідного обміну. З часом настає фаза прискореного росту та дестабілізації бляшок, що зрештою призводить до клінічних подій, таких як інфаркт або інсульт.
Саме тому сучасні підходи до лікування дисліпідемій наголошують на принципі «що раніше – то краще, що нижче – то краще» щодо зниження рівня ЛПНЩ. ЛПНЩ залишаються центральною модифікованою причиною АССЗ, а інтенсивне і тривале зниження їх рівня прямо пов’язане зі зменшенням ризику СС-подій (Ray K.K. et al., 2025).
Важливо також розуміти, що клінічний ефект ліпідознижувальної терапії має кумулятивний характер. Перші вагомі результати у вигляді зниження ризику СС-подій і подовження тривалості життя зазвичай стають помітними приблизно через 5 років безперервного лікування за умови стабільного підтримання рівня ЛПНЩ у цільових межах. Саме тому терапія статинами має бути тривалою та безперервною.
Застосування статинів «курсами» або з регулярними перервами не відповідає сучасним принципам лікування дисліпідемій і фактично не забезпечує стабільного контролю рівня ЛПНЩ. Такий підхід не можна вважати повноцінною терапією, оскільки він не впливає на довготривалий перебіг атеросклерозу і, по суті, лише імітує лікування, не забезпечуючи очікуваного кардіопротекторного ефекту.
Загальні підходи до вибору тактики ліпідознижувальної терапії залежно від категорії ССР, початкового рівня ЛПНЩ та цільових значень узагальнено в таблиці.
|
Таблиця. Алгоритм вибору ліпідознижувальної терапії залежно від категорії ССР та рівня ЛПНЩ (Ray K.K. et al., 2025) |
||
|
Категорія ССР |
Цільовий рівень ЛПНЩ |
Рекомендована тактика лікування |
|
Низький ризик |
<3 ммоль/л |
• ЛПНЩ <4,2 ммоль/л – можливе призначення статинів середньої інтенсивності. • ЛПНЩ 4,26 ммоль/л – статини високої інтенсивності. • ЛПНЩ ≥6 ммоль/л – статини високої інтенсивності + EZE. • У разі непереносимості статинів – BA+EZE |
|
Помірний ризик |
<2,6 ммоль/л |
• Статини високої інтенсивності як базова терапія. • Якщо рівень ЛПНЩ значно перевищує цільовий – статини високої інтенсивності + EZE. • У разі непереносимості статинів – BA+EZE |
|
Високий ризик |
<1,8 ммоль/л |
• Почати терапію статинами високої інтенсивності. • Якщо цільовий рівень не досягнуто – додати EZE. • За нявності СГ або значного перевищення цільового рівня – розглянути додавання ін’єкційної терапії. • У разі непереносимості статинів – BA+EZE ± ін’єкційна терапія |
|
Дуже високий ризик |
<1,4 ммоль/л |
• Рання комбінована терапія: статини високої інтенсивності + EZE. • За недостатнього ефекту – додавання ін’єкційної терапії. • За наявності СГ або дуже високого рівня ЛПНЩ можна почати з комбінованої або потрійної терапії |
|
Екстремальний ризик |
<1,0 ммоль/л |
• Комбінована або потрійна терапія з початку лікування (статини високої інтенсивності + EZE ± ін’єкційна терапія). • У разі непереносимості статинів – BA+EZE + ін’єкційна терапія |
|
Примітки. EZE – езетиміб; BA – бемпедоєва кислота; СГ – сімейна гіперхолестеринемія. |
||
Таким чином, навіть за низького ССР стратегія ведення пацієнта не має обмежуватися лише спостереженням. Якщо рівень ЛПНЩ перевищує цільові значення, доцільним є призначення статинів середньої або навіть високої інтенсивності з подальшим моніторингом ефективності терапії та досягнення цільового рівня ЛПНЩ (Ray K.K. et al., 2025).
Під час вибору ліпідознижувального препарату потрібно враховувати, що різні класи засобів мають неоднаковий потенціал зниження рівня ЛПНЩ. Найбільш виражений ефект забезпечують статини, причому ступінь зниження рівня ЛПНЩ значною мірою залежить від інтенсивності терапії. У середньому статини помірної інтенсивності (розувастатин у дозі 10 мг) знижують рівень ЛПНЩ приблизно на 30%, тоді як статини високої інтенсивності (розувастатин у дозі 20-40 мг) – приблизно на 50% (Cosentino F. et al., 2023).
Додаткове зниження рівня ЛПНЩ може бути досягнуте за допомогою комбінування статинів з іншими ліпідознижувальними засобами, зокрема езетимібом або бемпедоєвою кислотою.
Якщо ж навіть така терапія не дає змогу досягти цільових показників, ще більше знизити рівень ЛПНЩ допомагають інгібітори PCSK9 або їх комбінації зі статинами та іншими препаратами.
Різні фармакологічні підходи до зниження рівня ЛПНЩ і можливості їх комбінування наведено на рисунку.
Рис. Середнє зниження рівня ЛПНЩ у разі застосування різних класів ліпідознижувальних терапій та їх комбінацій
(адаптовано за Cosentino F. et al., 2023)
Подібна логіка поетапного посилення ліпідознижувальної терапії відображена і в сучасних клінічних стратегіях ведення пацієнтів із високим ССР. Зокрема, у клінічній практиці дедалі ширше застосовують підхід, який полягає в ранньому комбінуванні препаратів, що дає змогу швидше досягати цільових рівнів ЛПНЩ. Однією з найбільш досліджених комбінацій є поєднання статину з езетимібом. Езетиміб знижує абсорбцію ХС в кишечнику шляхом інгібування транспортера NPC1L1, що доповнює механізм дії статинів, спрямований на пригнічення ендогенного синтезу ХС в печінці. Завдяки такому взаємодоповнювальному механізму комбінована терапія дає можливість досягати вираженішого зниження рівня ЛПНЩ порівняно з монотерапією статином.
Ефективність цього підходу була продемонстрована в низці клінічних досліджень. Зокрема, у дослідженні RACING, в якому брали участь пацієнти з АССЗ, комбінація розувастатину 10 мг і езетимібу 10 мг продемонструвала не меншу ефективність щодо профілактики СС-подій протягом трирічного періоду спостереження порівняно з терапією розувастатином у високій дозі (20 мг) (Kim B.K. et al., 2022).
Комбінована терапія забезпечувала частіше досягнення цільових рівнів ЛПНЩ та супроводжувалася кращою переносимістю і меншою кількістю відмов від лікування.
Подібні результати були отримані й у дослідженні ACTE, де порівнювали дві стратегії інтенсифікації терапії: підвищення дози розувастатину і додавання езетимібу до початкової дози статину (Ballantyne C.M. et al., 2013). Було показано, що додавання езетимібу до розувастатину 10 мг забезпечує значно вираженіше зниження рівня ЛПНЩ (приблизно на 23,7%) порівняно з подвоєнням дози розувастатину (приблизно на 6,3%). Крім того, комбінована терапія також ефективніше знижувала рівень тригліцеридів.
Таким чином, сучасні дані свідчать, що в багатьох клінічних ситуаціях раціональною стратегією інтенсифікації ліпідознижувальної терапії є не лише підвищення дози статину, а й раннє використання комбінованих підходів, зокрема поєднання статину з езетимібом, що допомагає ефективніше досягати цільових рівнів ЛПНЩ та поліпшувати контроль кардіометаболічного ризику.
На фармацевтичному ринку України одним із прикладів такої фіксованої комбінації є препарат Розуліп® Плюс (виробництва фармкомпанії Егіс), що містить розувастатин і езетиміб. Поєднання цих двох діючих речовин дає можливість реалізувати подвійний механізм контролю ХС – одночасне пригнічення ендогенного синтезу ХС в печінці та зменшення його кишкової абсорбції. Завдяки цьому досягається вираженіше зниження рівня ЛПНЩ порівняно з монотерапією статином.
Особливістю лікарської форми Розуліп® Плюс є те, що обидві діючі речовини містяться у вигляді окремих таблеток усередині однієї желатинової капсули. Така технологія дає змогу уникнути взаємодії компонентів у капсулі і зберегти фармакокінетичні характеристики кожної з діючих речовин, притаманні їм у разі застосування у вигляді монопрепаратів. Крім того, препарат не містить лактози, що може мати значення для пацієнтів із її непереносимістю.
Використання фіксованої комбінації також сприяє спрощенню терапевтичного режиму і може підвищувати прихильність пацієнтів до лікування, що має важливе значення для тривалої ліпідознижувальної терапії.
Висновки
У пацієнтів з ендокринною патологією ССР часто формується внаслідок поєднання кількох кардіометаболічних факторів, зокрема інсулінорезистентності, хронічного запалення, ендотеліальної дисфункції, ожиріння та ЦД. За таких умов контроль рівня ХС-ЛПНЩ залишається ключовою терапевтичною мішенню профілактики АССЗ. Сучасні дані свідчать, що користь терапії статинами значно перевищує потенційні ризики, які часто обговорюють у клінічній практиці. Побоювання щодо впливу статинів на глікемічний контроль, стероїдогенез або функцію ЦНС не мають достатнього доказового підтвердження і не мусять бути причиною відкладання ліпідознижувальної терапії в пацієнтів із підвищеним ССР.
Важливо також враховувати, що клінічний ефект ліпідознижувальної терапії має кумулятивний характер. Стійке зниження ризику СС-подій досягається за умови тривалого і безперервного підтримання рівня ХС-ЛПНЩ у межах цільових значень відповідно до категорії ССР. Саме тому терапія статинами має бути довготривалою, тоді як застосування її «курсами» не відповідає сучасним принципам лікування дисліпідемій.
Сучасні стратегії ведення пацієнтів із дисліпідемією дедалі частіше передбачають використання комбінованих підходів, що дають можливість швидше досягати цільових рівнів ХС-ЛПНЩ. Поєднання статину з езетимібом забезпечує подвійний механізм контролю ХС – пригнічення його ендогенного синтезу в печінці та зменшення кишкової абсорбції. Фіксована комбінація розувастатину й езетимібу (Розуліп® Плюс) надає можливість ефективніше знижувати рівень ХС-ЛПНЩ, спрощує терапевтичний режим і може сприяти кращій прихильності пацієнтів до лікування.
Отже, статини необхідно розглядати не лише як «кардіологічні» препарати, а як важливий інструмент управління кардіометаболічним ризиком. Їх активне застосування в практиці ендокринолога є важливою складовою профілактики СС-ускладнень у пацієнтів із метаболічними порушеннями.
Список літератури – у редакції.
Тематичний номер «Діабетологія. Тиреоїдологія. Метаболічні розлади» № 1-2 (73-74) 2026 р.
