27 жовтня, 2025
Сульпірид у практиці сімейного лікаря: анксіолітик поза стереотипами
На етапі первинної медичної допомоги саме сімейний лікар зазвичай першим контактує із пацієнтами, які мають ознаки тривоги, соматоформні скарги або функціональні порушення. Відмова хворого звертатися до психіатра, стигматизація термінів і страх перед психотропними засобами створюють бар’єри для ефективної терапії. Сульпірид у низьких дозах – приклад засобу, що, попри формальну класифікацію як антипсихотик, має анксіолітичну та прокінетичну дію, не викликає залежності й може безпечно застосовуватися у межах первинної медичної допомоги. Усвідомлення дозозалежної фармакодинаміки препарату дозволяє лікареві розширити терапевтичний арсенал без виходу за межі компетенції.
У реальному житті саме лікар первинної ланки найчастіше першим виявляє психоемоційні порушення, приховані за соматичними симптомами. Пацієнти рідко звертаються безпосередньо до психіатра. Натомість вони приходять до лікаря первинної ланки із неспецифічними соматичними скаргами – болем у животі, порушенням сну, тахікардією, диспепсією, відчуттям «клубка в горлі» чи хронічною втомою. У таких випадках саме сімейний лікар виконує ключову роль у первинному виявленні психоемоційних порушень, оцінюванні їх тяжкості та прийнятті рішення щодо подальшої тактики ведення пацієнта. Згідно із міжнародними рекомендаціями, зокрема програмою mhGAP, легкі та помірні тривожні розлади можуть ефективно лікуватися на рівні первинної медичної допомоги без залучення психіатра (WHO, 2016).
Однак на практиці часто виникає бар’єр: страх перед словом «антипсихотик». У лікаря нерідко виникає побоювання, що призначення препарату, який належить до даної групи, виходить за межі компетенції. Це призводить до відмови від ефективного інструменту, який міг би суттєво покращити стан пацієнта. Насправді така обережність часто базується не на клінічних протипоказаннях, а на стигматизації термінології. Препарат, який формально належить до групи антипсихотиків, автоматично сприймається як засіб «психіатричного профілю», хоча його фармакологічна дія в низьких дозах може бути абсолютно іншою.
Яскравим прикладом є сульпірид, який десятиліттями використовується гастроентерологами як анксіолітик із прокінетичною активністю. У дозах 50‑150 мг на добу він не має антипсихотичних властивостей, не викликає седації, не пригнічує психіку, а навпаки – знижує вегетативну напругу, нормалізує функції шлунково-кишкового тракту, покращує настрій і загальне самопочуття (Puech et al., 1986; Mico et al., 2007). Його ефективність доведено при синдромі подразненого кишечника, функціональній диспепсії (ФД), пілороспазмі, виразковій хворобі з тривожним компонентом, а також соматоформній вегетативній дисфункції (Perrot et al., 2009). Це альтернатива бензодіазепінам, яка не викликає залежності, не потребує спеціального контролю і не має седативного ефекту. Ігнорування таких можливостей через страх перед класифікацією – то є втрачений шанс надати пацієнтові ефективну допомогу на етапі, коли вона найбільш потрібна. Важливо розрізняти фармакологічну дію препарату залежно від дози та клінічного контексту, а не керуватися лише формальними категоріями.
Сульпірид має унікальну характеристику серед антипсихотиків – дозозалежний ефект. У низьких дозах (50‑150 мг) він діє переважно як антагоніст пресинаптичних авторецепторів, що сприяє підвищенню вивільнення дофаміну. Ця властивість особливо корисна для лікування депресивних симптомів, оскільки вона підсилює дофамінергічну активність у мозку, покращуючи регуляцію настрою. У високих дозах сульпірид блокує постсинаптичні D2-рецептори, ефективно усуваючи психотичні симптоми.
Сульпірид та його енантіомер левосульпірид демонструють виразну прокінетичну активність завдяки блокаді пресинаптичних дофамінових D2-рецепторів у шлунково-кишковому тракті. Цей механізм сприяє покращенню моторики шлунка, тонкої та товстої кишки, а також зменшенню симптомів ФД, синдрому подразненого кишечника та інших гастроентерологічних розладів.
Зокрема, було досліджено можливість терапевтичного переорієнтування сульпіриду – з антипсихотика на засіб для лікування коліту – шляхом створення колон-специфічного про-препарату. Науковці підтвердили, що сульпірид має локальну дію на моторику товстої кишки, знижує запалення та не викликає системних побічних ефектів, що відкриває перспективи його застосування в гастроентерології (Kim et al., 2019).
На додаток, було підкреслено роль левосульпіриду як ефективного прокінетика при ФД. Препарат продемонстрував здатність прискорювати спорожнення шлунка та жовчного міхура, зменшувати нудоту, здуття та біль у животі. Також було зазначено, що левосульпірид має кращу переносимість порівняно із метоклопрамідом і домперидоном, не викликає седації та не має ризику залежності (Ratnani et al., 2015).
Результати іншого дослідження підтвердили ефективність левосульпіриду в пацієнтів із ФД. Препарат значно зменшував симптоми, покращував якість життя та мав сприятливий профіль безпеки, що дозволяє застосовувати його в умовах первинної медичної допомоги (Tandon et al., 2012).
Завдяки фармакологічним властивостям препарат сприяє поліпшенню стану пацієнтів із різними захворюваннями шлунково-кишкового тракту. Його дія охоплює функції протиблювотного засобу (зокрема, при нудоті та блюванні периферичного походження), гастропротектора, прокінетика, антирефлюксного та антисекреторного агента.
Зважаючи на ці характеристики, доцільним є включення сульпіриду до комплексної терапії пацієнтів з езофагітом, гастритом, дуоденітом (особливо за наявності підвищеної кислотності), гастропарезом різного походження, гастроезофагеальною рефлюксною хворобою та рефлюксезофагітом, ФД, виразковою хворобою шлунка й дванадцятипалої кишки. Також він ефективно використовується у терапії дискінезії жовчовивідних шляхів, хронічного холециститу та панкреатиту (Rasheed et al., 2010, Tsimmerman et al., 2007).
Останніми роками сульпірид набув широкого застосування при лікуванні ФД, яка є одним із найпоширеніших розладів взаємодії кишково-мозкової осі. «Римські критерії» залишаються золотим стандартом діагностики ФД. За оновленими критеріями, ФД визначається як рефрактерний епігастральний біль та/або печіння, раннє насичення і постпрандіальне переповнення, що спостерігаються не менш ніж тричі на тиждень за останні три місяці, при цьому симптоми з’являються принаймні за шість місяців до встановлення діагнозу. Важливим критерієм є відсутність структурних аномалій, які могли б пояснити симптоматику чи впливати на якість життя пацієнта (Alfaifi et al., 2023).
ФД поділяється на епігастральний больовий синдром та постпрандіальний дистрес-синдром. Симптоми обох підтипів часто накладаються один на одного, що спостерігається приблизно у 20% випадків, ускладнюючи діагностику. Пацієнтів із підозрою на ФД слід обстежити на наявність факторів ризику. Особи із діагнозом ФД мають пройти комплексне гастроентерологічне обстеження для виключення структурної патології, що зазвичай передбачає проведення ендоскопії верхніх відділів шлунково-кишкового тракту. В рекомендаціях Британського товариства гастроентерологів (BSG) описано алгоритми лікування ФД, де сульпірид рекомендований як препарат другої лінії, якщо терапія першої лінії не приносить суттєвого поліпшення (Black et al., 2022).
Окрім традиційних, з’являються нові терапевтичні підходи, які впливають на патофізіологічні альтерації дванадцятипалої кишки та сприяють відновленню мікробного балансу, що значно покращує стан осіб із рефрактерною диспепсією (Ceulemans et al., 2023). За численними доказовими даними, підтверджено ефективність сульпіриду щодо зменшення диспептичних симптомів у пацієнтів із патологією травного тракту (Mohanan et al., 2016; Saxena et al., 2020).
У систематичному огляді та метааналізі A. C. Ford et al. (2021) було встановлено, що сульпірид та левосульпірид демонструють високу ефективність у лікуванні ФД порівняно із плацебо. Аналогічні результати раніше отримали V. M. Hui et al. (1986) у подвійному сліпому контрольованому дослідженні, де сульпірид сприяв значному зменшенню симптомів ФД порівняно із плацебо.
Таким чином, сучасні дані підтверджують, що сульпірид і левосульпірид мають не лише психотропну, але й виразну гастроінтестинальну дію. У низьких дозах ці препарати можуть бути ефективними анксіолітиками із прокінетичним ефектом, що особливо актуально для лікування пацієнтів із тривожними та соматоформними розладами, які супроводжуються функціональними скаргами з боку шлунково-кишкового тракту.
Варто зазначити, що проблема полягає не в препараті, а у сприйнятті. Сульпірид у низьких дозах – не психіатричне лікування, а ефективний інструмент для лікаря первинної ланки, який працює із пацієнтами, що мають тривожні, вегетативні та функціональні розлади. Важливо розуміти: діагноз психічного розладу – це компетенція психіатра, але синдромальний діагноз тривоги, соматоформного розладу чи вегетативної дисфункції – цілком у межах компетенції будь-якого лікаря.
Сьогодні в Україні доступний оригінальний препарат сульпіриду Еглоніл®, для якого отримано основну світову доказову базу застосування сульпіриду в різних галузях медицини. Добова доза становить 50‑150 мг протягом не більш ніж чотирьох тижнів. Повернення Еглонілу в практику – це відповідь на реальні потреби пацієнтів, яким необхідна м’яка, безпечна та ефективна терапія.
Підготувала Людмила Суржко
Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 3 (74) 2025 р.
