3 липня, 2026
Стрес: відновлення від когніції до метакогніції
Чабан О.С.
Чи можливо зберегти психічне здоров’я за умов постійного впливу стресових факторів? Це радше риторичне питання сьогодні має цілком практичне значення. Йдеться вже не просто про стрес як адаптивну реакцію, а про хронічний дистрес – стан, що відображає надмірні вимоги до ресурсів мозку, які перевищують його адаптаційні можливості. Зокрема, на особливу увагу заслуговують когнітивні й метакогнітивні процеси, їхня уразливість до стресу та потенціал до відновлення. Розглянемо особливості впливу стресу на когнітивне функціонування у сучасних реаліях, механізми формування когнітивного дефіциту та підходи до його корекції.
Стрес і мозок: нейробіологічні основи когнітивних змін
Нейробіологічне підґрунтя змін при стресі пов’язане з активацією стрес-реалізуючих систем, передусім гіпоталамо-гіпофізарно-гонадної осі, що супроводжується підвищенням рівня кортизолу. До процесу залучаються ключові структури емоційної та когнітивної обробки – амігдала, гіпокамп і блакитна пляма. У разі хронічного дистресу це призводить до зниження нейропластичності та порушення вегетативної регуляції, що може проявлятися як психічними, так і соматичними симптомами, проблемами зі сном та підвищенням кардіометаболічних ризиків (Zada et al., 2021).
Нейровізуалізаційні дані свідчать, що гострий (особливо травматичний) стрес асоційований із функціональними змінами у префронтальній корі, що відповідає за виконавчий контроль, регуляцію поведінки та прийняття рішень. Зниження її активності проявляється порушенням ініціативності, цілеспрямованої поведінки та саморегуляції. Одночасне залучення гіпокампа пояснює типові для постстресових станів погіршення пам’яті, насамперед її консолідації та процесу відтворення. У результаті формується інтегрована дисфункція нейрональної мережі «амігдала – гіпокамп – префронтальна кора», в межах якої порушується взаємодія когнітивних і метакогнітивних процесів у відповідь на стрес.
Когнітивно-мнестичні та метакогнітивні аспекти стресу
Хронічний дистрес має послідовний характер розвитку: він може ініціювати функціональні порушення, які за відсутності своєчасного втручання трансформуються у гострий стресовий, а згодом – у посттравматичний стресовий розлад. На цьому етапі формуються стійкі когнітивно-мнестичні зміни, що проявляються зниженням концентрації уваги, погіршенням пам’яті та сповільненням мислення. Таким чином, формується каскадна патологічна динаміка, де кожен наступний рівень ускладнює відновлення.
За епідеміологічними даними, підвищений рівень стресу асоційований із більшою ймовірністю когнітивної дисфункції (на ~37%), що проявляється забудькуватістю, погіршенням продуктивності, труднощами із засвоєнням нової інформації та «когнітивним зависанням» під час ухвалення рішень (Kulshreshtha et al., 2023).
Нині розуміння когніції виходить за межі класичних уявлень та включає такі способи обробки інформації:
- алгоритмічні (послідовні, логічні процедури);
- евристичні (швидкі, інтуїтивні стратегії);
- інсайтні (раптове усвідомлення рішення).
Це підкреслює її багаторівневий і динамічний характер, а також тісний зв’язок із процесами навчання та адаптації (Орос, 2023). Зокрема, важливим є поняття когнітивної функціональності, яка розглядається у трьох вимірах: загальному (відображає інтегративні можливості когнітивної системи як єдиного цілого), індивідуальному (характеризує стійкі особливості конкретної людини) і ситуаційному (є найбільш варіабельною та залежить від поточних умов і навантаження). Це відкриває практичні можливості для втручання: навіть при зниженні індивідуальної когнітивної ефективності можна активувати інші ресурси, зокрема соціальну когніцію.
Сучасний науковий фокус зміщується до метакогніції – здатності усвідомлювати та регулювати власні процеси мислення. Вона складається із таких ключових компонентів:
Метакогнітивне знання – уявлення людини про власні когнітивні процеси та стратегії навчання. Воно включає декларативний рівень (усвідомлення власних особливостей мислення), процедурний (розуміння, як виконувати завдання) та умовний (міркування щодо того, коли і чому слід застосовувати певні стратегії). Важливо, що ці знання не є статичними: сучасні освітні та когнітивні підходи дедалі більше відходять від передачі готової інформації до створення умов для самостійного конструювання знань через досвід і помилки. Таким чином, акцент зміщується із «засвоєння» на «навчання вчитися».
Метакогнітивне регулювання – охоплює процеси планування, моніторингу та оцінювання власної діяльності. Воно визначає здатність передбачати спосіб розв’язання задачі, відстежувати ефективність виконання та коригувати дії в реальному часі. У сучасних умовах особливого значення набувають такі характеристики, як креативність, командна взаємодія та швидкість перенавчання. Фактично йдеться про зміну парадигми: цінність становить не обсяг накопичених знань, а здатність ефективно ними оперувати, швидко адаптуватися до нових умов та інтегрувати нову інформацію.
Метакогнітивний контроль – відображає здатність гнучко змінювати когнітивні стратегії на основі досвіду, зокрема помилок, що забезпечує адаптацію до складних і мінливих середовищ, дозволяючи уникати ригідних моделей мислення. У клінічній практиці це має безпосереднє значення, оскільки дефіцит метакогніції асоційований із низкою психічних розладів (тривожних і депресивних станів, психотичних порушень), за яких страждає здатність до саморефлексії та корекції поведінки.
Когнітивний дефіцит охоплює широкий спектр порушень – від зниження загального інтелекту до дисфункції окремих когнітивних доменів (Coren et al., 1999). За стрес-асоційованих станів він зазвичай поєднується із тривогою та має суттєве клінічне значення, впливаючи на прихильність до лікування, самоконтроль і якість життя. Як наслідок, формується замкнене коло: когнітивні порушення знижують комплаєнс, що, своєю чергою, погіршує перебіг захворювання та прогноз. Це ускладнює реалізацію моделі партнерської взаємодії лікаря й пацієнта (конкордансу).
Особливості діагностики
Нейропсихологічне обстеження когнітивних функцій охоплює широкий спектр інструментів: короткі скринінгові методики, розгорнуті батареї, структуровані інтерв’ю тощо. До найпоширеніших на етапі первинного оцінювання належать: коротка шкала оцінювання психічного статусу (MMSE); монреальська шкала оцінювання когнітивних функцій (MoCA); скринінговий інструмент для швидкого виявлення порушень когнітивних функцій (Mini-Cog); батарея тестів для оцінювання лобової дисфункції (FAB); тест на малювання годинника. Вони дозволяють оперативно оцінити базові когнітивні домени і визначити, чи є підстави для подальшого поглибленого обстеження.
На додаток до класичних інструментів використовуються й більш сучасні або динамічні підходи. Зокрема, інструмент типу VIPER-NAM – тест на декодування, створений на основі бостонського тесту називання (BNT) та шкали оцінювання словникового запасу (WAIS-III), дозволяє оцінити швидкість обробки інформації, мовні функції та вибір правильної відповіді в умовах обмеженого часу.
Водночас ключовим компонентом діагностики залишається структуроване клінічне інтерв’ю, що включає аналіз скарг, анамнезу, зовнішнього вигляду, поведінки, психомоторики, мовлення, емоційного стану, мислення, сприйняття, а також когнітивних функцій. Окремо оцінюються інсайт, критичність і здатність дотримуватися соціальних норм. Стандартизованими інструментами є, зокрема, структуроване клінічне інтерв’ю для діагностування розладів осі І (SCID) за Діагностичним і статистичним посібником із психічних розладів 4-го переглянутого видання (DSM‑IV-TR) та короткий міжнародний нейропсихіатричний опитувальник (MINI; оновлена версія 7.0.2), що відповідає критеріям DSM‑V (First et al., 2007; Sheehan, 2016).
Інтеграція зазначених підходів забезпечує точність діагностики та розуміння характеру когнітивних порушень.
Терапевтичні стратегії
Базова стратегія лікування пацієнтів із когнітивними порушеннями на тлі постстресових станів включає корекцію загального психічного й соматичного стану, психофармакотерапію, фізичну активність, соціальну підтримку, а також цілеспрямовану роботу із когніцією – через когнітивний тренінг і когнітивну реабілітацію. Якщо остання спрямована на відновлення або компенсацію вже втрачених функцій, то когнітивний тренінг – на розвиток і підсилення когнітивних процесів, насамперед виконавчих функцій. Ключова мета лікування полягає у відновленні соціально-психологічного функціонування, продуктивності та когнітивних здібностей до максимально можливого (доклінічного) рівня, зменшенні когнітивного дефіциту та профілактиці загострень.
У фармакотерапевтичному контексті доцільно виділити комбінований лікарський засіб Тіоцетам® Форте, ефект якого зумовлений взаємопотенційною дією тіазотної кислоти й пірацетаму. Діючі речовини препарату мають ноотропні, протиішемічні та антиоксидантні властивості, впливають на метаболічні процеси у тканинах мозку завдяки таким ефектам, як:
- підвищення рівня аденозинтрифосфату і γ-аміномасляної кислоти у клітинах мозку;
- поліпшення нейрометаболізму та стабілізація функції нейронів;
- антиоксидантний ефект і захист нейроцитів від вільнорадикального ушкодження;
- стимуляція ефективнішого (аеробного) енергетичного обміну;
- потенційне зменшення наслідків стресу.
За результатами тесту прокладання маршруту (TMT) у пацієнтів, які отримували Тіоцетам® Форте протягом 30 днів, загальне поліпшення показників становило 25%, тоді як у контрольній групі суттєвих змін не було. Час виконання завдань зменшився для частин тесту А (оцінювання концентрації уваги / психомоторної швидкості) й B (визначення когнітивної гнучкості та здатності до переключення між завданнями) (рис. 1).
Рис. 1. Результати тесту TMT після застосування препарату Тіоцетам® Форте
Також у пацієнтів після застосування Тіоцетаму Форте поліпшилися показники тесту Шульте: ефективність роботи – на 17%, ступінь впрацьованості – на 15% та психічна стійкість – на 6%. Отримані результати свідчать про позитивний вплив терапії на концентрацію уваги, швидкість психічної діяльності та здатність підтримувати когнітивну продуктивність в умовах навантаження (рис. 2) (Чабан О.С., Сінькевич І.С., 2024).
Рис. 2. Показники за тестом Шульте після приймання препарату Тіоцетам® Форте
Таким чином, ведення пацієнтів із хронічним стресом потребує мультимодального підходу, в якому ключову роль відіграє системна робота з когнітивними та метакогнітивними функціями при поєднанні психофармакологічних та немедикаментозних втручань.
Тематичний номер «Неврологія. Психіатрія. Психотерапія» № 2 (77) 2026 р.
